4.2. Успіхи та невдачі русифікації системи землеволодіння
Стимульоване державою формування російського землеволодіння у Волинської губернії, що розгорнулось після включення краю до складу Російської імперії, з новою силою продовжилось у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Залучення «осіб російського походження» в господарську, політичну та культурно-освітню сферу життя правобережних губерній диктувалось бажанням уряду інтенсифікувати витіснення звідти поляків‑землевласників, необхідністю подолання господарської кризи, що мала місце після реформи 1861 р. та іншими причинами економічного та політичного характеру.На 1861 р. у Волинській губернії російським землевласникам належало 160 маєтків, Подільській – 137, Київській – 357. В руках волинських поляків на цей час зосереджувалось 2 887 маєтків [6, 82] тобто, співвідношення кількості російських маєтків до польських на Волині становило 1 до 17. Частка російського землеволодіння на Волині була найбільшою у східних повітах губернії – Новоград-Волинському, Острозькому, Овруцькому та Житомирському [225, 86].
Імміграція росіян суттєво відрізнялась від заселення та господарського освоєння краю іншим етнічними групами як за правовим режимом, так і за соціальним складом переселенців. Більшість росіян, що прибували на територію Волині, складали поміщики-дворяни та державні службовці. Певну частину становили також селяни-старообрядці, яких царський уряд спрямовував на територію окраїнних губерній через політичні та релігійні міркування. Щоправда, осідання старообрядців у регіоні несло певною мірою стихійний характер та не мало підгрунтям значного урядового стимулювання.
Крім губерній Південно-Західного краю, в другій половині ХІХ ст. переселенський рух російського населення був також спрямований у Північно‑Західний край. Якщо на Волинь направлялись переважно російські поміщики та чиновники, то на казенні землі північно-західних губерній активно закликались також російські селяни і старообрядці.
Імператорський указ від 19 травня 1865 р., що базувався на Положенні Західного Комітету від 26 листопада 1864 р., поклав початок формування пільгового режиму для всіх селян «великоросійського» походження, що поселялись в Північно-Західному краї після 1 січня 1863 р. [214, 72–73]. Кожній сім’ї російських переселенців виділялось по 25–50 руб. на облаштування землі та будинків у якості позики на 6 років з прибутків, отриманих внаслідок реалізації секвестрованих маєтків. Також видавалось у кредит зерно на засів полів та лісоматеріали на будівництво жител. Селяни російського походження, що оселялись на казенних землях, звільнялись на 3 роки від виплати позик на землю та від усіх інших натуральних і грошових повинностей, зокрема й від рекрутської [31, арк. 1–2].Міністр державного майна в грудні 1865 р. ознайомив київського генерал-губернатора із правилами російського переселення у Північно-Західний край і цікавився, чи є необхідність реалізації подібних заходів у правобережних губерніях. Генерал-губернатор О. Безак, надіславши відповідні запити місцевим губернаторам, отримав відповідь від очільника Волинської губерніїї М. Черткова, що такої необхідності в краї немає, а вільні землі краще надати місцевим селянам. Волинський губернатор пропонував направити в губернію «людей освічених і відданих Росії для протиставлення польській інтелігенції» [31, арк. 4–8]. Подібні формулювання зустрічались на сторінках часопису «Киевлянин», що фактично був рупором владних інститутів на Правобережжі: «Польський вплив швидко зникне…якщо право купівлі маєтків буде збережене за росіянами у своїй силі…якщо з’являться російські капіталісти в краї, якщо піднесеться в ньому рівень російської освіти, якщо виникне в ньому російський освічений середній клас і розірветься зв'язок між католицизмом і польською народністю» [147, 558].
З середини 1860-х рр. представники різних рівнів влади на чолі з імператором Олександром ІІ розгорнули широку законодавчу кампанію по економічній русифікації західних губерній.
Започаткувало державне стимулювання розвитку системи російського землеволодіння в західних губерніях Положення «Про пільги, переваги і грошові позики, що надаються при купівлі маєтків в Західних губерніях», затверджене імператором 5 березня 1864 р. [111, 1–7]. Даний акт дозволяв жителям усіх губерній брати участь в купівлі з торгів маєтків у дев’яти західних губерніях, зокрема й на Волині, крім осіб польського походження та євреїв. Серед наданих пільг були отримання позичок покупцями земель та право винокуріння особам, що купували маєтки не дешевші 30 тис. руб. Особам, що скористались наданими пільгами при купівлі, заборонялось продавати, закладати чи іншим способом передавати та віддавати в оренду чи управління ці маєтки особам польського походження і євреям. Фінанси для видачі позик надавались із спеціального позикового фонду, що був заснований 23 березня 1864 р. та формувався за рахунок продажу призначених для цього казенних маєтків і оброчних статей. Кредитами даного фонду змогли скористатись переважно російські дворяни. Продажем маєтків та наданням відповідних пільг завідувало Міністерство державного майна [214, 71].Наступним кроком на шляху зростання частки російського населення та земельної власності на території західних губерній стало набуття сили закону розробленої Комітетом Міністрів «Інструкції про порядок продажу казенних земель в Західних губерніях особам російського походження, що служать в цьому краї чи бажають там оселитись на постійне проживання», затвердженої імператором 23 липня 1865 р. Положення документу дозволяли росіянам, що перебували на службі в Південно-Західному краї; російським службовцям, що були викликані туди в період другого польського повстання та всім іншим росіянам, що успішно несли державну службу, купувати земельні ділянки розміром від 300 до 1 000 дес. (в окремих випадках і більші) на пільгових умовах та оселятися на постійне проживання в губерніях Правобережжя. Покупці даних земель виплачували їхню вартість упродовж 20-ти років, були звільнені від внесення завдатку і сплати процентів.
Вартість земель та маєтностей в селах та містах з об’єктами, що розташовані на них, встановлювалась у десятикратному розмірі від річного прибутку суб’єктів господарювання [111, 75–84]. Дана інструкція дозволяла особам, що придбали дані землі, продавати чи передавати ці землі росіянам, але за згодою Міністерства державного майна і генерал-губернатора [79, арк. 184].Таким чином, встановлювались досить вигідні умови для службовців російського походження. При купівлі ділянки площею 1 тис. дес., що приносила за офіційними підрахунками 1 тис. руб. річного прибутку (а при ефективному управлінні і значно більше), вона оцінювалася в 11 тис. руб. Покупець, що отримував землю у вигляді нагороди без початкового внеску, мав сплачувати в казну по 550 руб. щороку за таку ділянку [146, 188].
Дана інструкція дозволила формувати російське землеволодіння не лише за рахунок секвестру польських маєтків, а й шляхом пільгового продажу казенних земельних ділянок та ферм службовцям-росіянам. На цих пільгових умовах росіяни придбали у Волинській губернії 177 маєтків площею 67 617 дес., вартість цих земель обчислювалася в 816 371 руб. [225, 99]. Наприклад, на основі правил 23 липня 1865 р. як нагороду за службу було надано чиновнику з особливих доручень при київському генерал-губернаторові полковнику П. Грессеру землі поселення Малі Дорогостаї Дубенського повіту – 650 дес. землі з трьома оброчними статтями за 7 199 руб. з розстрочкою платежу на 20 років без процентів. Член Волинського губернського по селянських справах присутствія колежський реєстратор Хохуля на аналогічних умовах отримав ділянку в с. Демидівка того ж повіту – 411 дес. з 2-ма оброчними статтями за 5 499 руб.; голова Заславського мирового з’їзду придворний радник Тарасевич отримав землю в с. Михайлівка – 419 дес. з 5-ма господарськими спорудами за 6 169 руб. [145, 543].
Як відзначалось у попередньому підрозділі, одним із найбільш дієвих засобів земельної деполонізації/русифікації Волині став Указ від 10 грудня 1865 р.
[111, 106–107]. Даний законодавчий акт стимулював перехід земельної власності польських поміщиків у руки росіян аж до початку ХХ ст. і викликав цілий ряд коментарів і роз’яснень. Після його прийняття виникло питання, кого саме вважати «особами російського походження» та «особами польського походження» і місцева влада по різному трактувала означені категорії [214, 36–37].26 червня 1866 р. було засноване Товариство покупців маєтків у Західних губерніях, котре мало стати своєрідним оплотом розширення системи російського землеволодіння. Це мав бути спеціальний банк з фондом у 5 млн. руб., планувалось довести його фонд до 50 млн. руб. за рахунок підтримки приватних осіб [179, 36–37]. Згідно із статутом Товариство складалося з усіх покупців земельних володінь в Західних губерніях, що скористалися позичками для купівлі маєтків. Воно надавало покупцям позики під заставу куплених ними маєтків, заснувало для операцій кредитні каси в Києві та Вільнюсі. Діяла дана фінансова установа під керівництвом Міністерства державного майна і наглядом генерал-губернаторів західних губерній [225, 61–62]. Та вже наступного року товариство було закрите «як таке, що не має можливості існувати без гарантії уряду», а відповідні функції були передані Товариству взаємного поземельного кредиту, яке було засноване 1 липня 1866 р. в Санкт-Петербурзі та діяло до 1890 р. Після цього його повноваження перейшли в компетенцію Дворянського земельного банку [295, 74]. За 12 років (з 1866 по 1878 рр.) Товариство поземельного кредиту видало позички під заставу лише 341 маєтку площею 419 500 дес. на загальну суму 7 557 380 руб. [225, 101–102].
Щоб прискорити незадовільні, на думку чиновників, темпи переходу землі до рук росіян в губерніях Північно-Західного та Південно-Західного країв та в розвиток інструкції від 23 липня 1865 р., Олександром ІІ був підписаний Указ «Про утворення ділянок від 50 до 300 дес. і від 20 до 50 дес. для того, щоб перші надавались для придбання у власність чиновникам, а другі – наставникам сільських народних шкіл і волосним писарям» (24 березня 1867 р.).
Оскільки часто неможливо було сформувати з казенних ферм земельні ділянки, більші за 300 дес. для продажу росіянам, даний акт дозволив на аналогічних пільгових умовах, які передбачала інструкція 23 липня 1865 р., сформувати ділянки менших розмірів для купівлі благонадійними чиновниками, сільськими вчителями та волосними писарями російського походження [111, 84–85]. Імператорський Указ від 1 березня 1868 р. дозволив «особам російського походження» надавати в якості сплати за куплені з торгів маєтки державні процентні папери за біржевою ціною. Дані цінні папери передавались в Державний банк, що був заснований у 1860 р. [111, 12–14].Проаналізований вище Указ від 10 грудня 1865 р., що передбачав обов’язковий продаж конфіскованих та секвестрованих маєтків, значно розширив коло маєтків, що надійшли в продаж як з торгів, так і з «вільних рук». За даними, зібраними перед прийняттям закону 10 грудня 1865 р., коли Київське генерал-губернаторство очолював О. Дондуков-Корсаков, на кінець 1865 р. поміщицька власність росіян у Південно-Західному краї становила 742 тис. дес. (на Волині – 145 тис. дес.), а поляків – 5 947 000 дес. (на Волині – 2 776 000 дес.). Таким чином, в руках російських землевласників зосереджувалось 5,2 % всієї землі в краї, відповідно, на російське поміщицьке землеволодіння припадало лише 11 % всієї поміщицької землі, а на польське – 89 % [225, 88].
В перші 4 роки після прийняття указу 1865 р. перехід маєтків в руки росіян набув досить значних розмірів. З 10 грудня 1865 по 1 січня 1869 рр. росіяни придбали в Південно-Західному краї 348 215 дес. землі на суму 8 402 119 руб. (в середньому по 24 руб. за 1 дес.). Упродовж 1869 р., який виявився кульмінаційним за темпами русифікації землеволодіння в регіоні, росіяни придбали ще 320 495 дес. за 10 678 254 руб. (в середньому по 33 руб. за 1 дес.) [125, 1]. Зокрема, тільки за січень 1869 р. з торгів у власність росіян перейшло 42 маєтки на Волині – 28 628 дес. зручної землі за 316 156 руб. (в середньому по 11 руб. за 1 дес.) [162, 178].
Генерал-губернатор Південно‑Західного краю О. Безак оптимістично оцінював успіхи русифікації системи землеволодіння у підконтрольних йому губерніях, називаючи указ 1865 р. «наріжним каменем» економічної русифікації Правобережжя та наполягаючи на широкому розвитку його положень [84, арк. 44]. Невдовзі ця динаміка суттєво уповільнилась: у 1870–1875 рр. росіяни придбали в Південно-Західному краї 632 маєтки на суму 17 130 000 руб.; у 1876–1880 рр. – 808 маєтків за 10 307 000 руб. Відповідно до звіту волинського губернатора М. Черткова імператору, в 1875 р. росіянам належало у Волинській губернії 908 маєтків площею 830 744 дес. землі. Полякам у цей час належало майже 1,5 тис. маєтків [179, 47].
Одним із додаткових заходів для витіснення польського землеволодіння та прискорення русифікації землеволодіння на території західних губерній було стягнення з так званого «процентного збору» з поміщиків-поляків. Даний збір з ініціативи генерал-губернатора Північно-Західного краю М. Муравйова встановлювався ще на початку 1863 р., а 8 червня 1863 р. був поширений і на Південно-Західний край. Збір у розмірі 10 % чистого прибутку з маєтків спочатку повинні були сплачувати всі поміщики незалежно від походження у західних губерніях для покриття державних витрат, викликаних польським повстанням (утримування арештантів, їх охорона, судові витрати, оплата праці чиновників). У червні 1864 р. даний збір був зменшений із 10 до 5 %, генерал-губернатору дозволялось звільняти від нього росіян та «благонадійних» поляків. З 1866 по 1869 рр. збір стягувався з польських землевласників в розмірі не 5 %, а в розмірах, що були реально необхідними на витрати, пов’язані з польським повстанням [225, 74–75]. 3 березня 1869 р. Положенням Комітету Міністрів були встановлені правила стягування збору [214, 73]. З 1863 р. по 1 липня 1865 р. у Волинській губернії 10 % та 5 % збір було стягнуто у розмірі 1 099 791 руб. (в Київській – 952 517 руб., Подільській – 1 132 536 руб.). На Волині збір становив в середньому по 20 коп. з 1 дес. землі (від 17 до 35 коп.) [29, арк. 41,277].
Ми вважаємо, що процентний збір був заходом не стільки фіскальним, скільки політичним. Це був свого роду «податок на національність», контрибуція за поразку поляків у повстанні. Комітет Міністрів розраховував поєднанням збору та інших заходів прискорити передачу маєтків поляків у руки російських власників. Кошти від процентного збору поповнювали державну казну майже 25 років, а 27 березня 1897 р. останній російський імператор Микола ІІ проголосив його відміну як «новий знак Монаршої милості, що спонукатиме польських землевласників до мирного розвитку свого благоустрою під покровительством Російської Держави» [214, 126].
Слід відзначити, що навіть отримавши значні пільги, російські поміщики не поспішали поринати в господарську діяльність на Волині, нерідко віддаючи перевагу здачі своїх маєтків в оренду євреям-посередникам. Причинами цього були віддаленість регіону від центральних російських губерній та повсюдна присутність тут польського, часто ворожого дворянства, чужого новим землевласникам по мові, релігії, способу життя і звичаях. За словами французького історика Д. Бовуа, «російському дворянству, призвичаєному з часів Петра І до державної служби й проживання у містах, було нелегко вкорінитися у сільських маєтках, за якими стояла традиція шляхти-фермерів, чужа їхнім звичкам…Ідеалом російського дворянина залишалося місто, тоді як село було всього лише джерелом прибутку, а не приємного проведення часу» [179, 36].
Непрості умови служби в Південно-Західному краї (погане утримання і платня, певною мірою неприязнь місцевого населення до нових землевласників) не приваблювали на Волинь порядних та досвідчених чиновників. Російські представники адміністративного апарату губернії складалась переважно з «осадків бюрократії». Більшість їх була погано обізнана з місцевими умовами та сприяла розвитку хабарництва, що призводило до частої зміни чиновників [6, арк. 17–18].
Уряд Олександра ІІ, намагаючись виправити ситуацію, 5 березня 1864 р. видав Указ «Про збільшення утримання і видачу допомог, підйомних і прогонних грошей російським чиновникам відомства Міністерства Внутрішніх Справ у Південно-Західному краї». Згодом цей акт був доповнений законом від 21 листопада 1869 р. «Про введення надбавок до платні від 20 до 50 % чиновникам-великоросам» [239, 155]. У 1869 р. були також затверджені «Правила про порядок призначення та здійснення процентної надбавки до утримання і допомоги чиновникам російського походження, що служать у західних губерніях». Дані правила передбачали збільшення кількості нагород, видачу прогонних і підйомних грошей чиновникам, що викликались із внутрішніх губерній; збільшення на 50 % окладів утримання всім росіянам, що служили в краї. Збільшення окладів порівняно з внутрішніми губерніями фактично послужило головною мірою привернення в край російських чиновників [159, 2].
Нерідко мирові посередники з різних причин «псували» маєтки, що призначались для продажу російським діячам: влаштовували в них значне черезсмужжя, вводили нові сервітути на користь місцевого населення, поблажливо ставились до самовільного захоплення селянами колишніх земель польських поміщиків – учасників повстання 1863 р. та незаконної вирубки лісу [13, арк. 2]. Це також зменшувало привабливість губерній Південно-Західного краю для російських землевласників.
На наш погляд, найбільш значущим гальмуючим фактором для формування системи землеволодіння в регіоні «особами російського походження» був недостатній розвиток системи кредитування в сфері набуття земельної власності. Пришвидшило б динаміку зростання російського землеволодіння подальше розширення пільгових позик на придбання землі, а також на влаштування нових заводів і фабрик. Позитивний вплив на рівень прибутковості земель справило б надання російським землевласникам доступних меліоративних кредитів для зрошування полів, осушення боліт та інших заходів. Для надання землеволодінню службовців та поміщиків «російського обличчя» доцільно було б на законодавчому рівні зобов’язати російських землевласників жити в набутих маєтках, обов’язково нести державну чи громадську службу в західних губерніях.
Серйозним прорахунком урядової політики в справі русифікації землеволодіння Волинської та інших західних губерній була також відсутність законодавчого стимулювання переселення російських селян із центральних та східних губерній. Саме ці селяни могли б стати надійною опорою російських поміщиків, що, безперечно, приваблювало б на волинські землі нових землевласників, службовців, учителів та представників духовенства. Свого часу поміщик Семіонтковський пропонував надати у маєтку Рожище Луцького повіту 100 і більше дес. землі для роздачі в якості проби в оренду російським селянам-переселенцям. Інші поміщики теж висловлювали згоду на можливі поступки для залучення нових орендаторів землі [26, арк. 20]. Не було передбачено на законодавчому рівні також стимулювання переселення православного духовенства з внутрішніх губерній [83, арк. 8].
Не зважаючи на значні труднощі в процесі економічної русифікації губерній Південно-Західного краю, слід констатувати, що в 60–70-х рр. ХІХ ст. завдяки активним адміністративним заходам влади було досягнуто певних успіхів у даній cправі. У 1862–1874 рр. площі земельних володінь росіян на Правобережжі майже подвоїлись: з 900 тис. дес. до 1,5 млн. дес. [6, арк. 82]. На 1880 р. російське землеволодіння в Південно-Західному краї досягнуло 2 509 тис. дес., землі польських землевласників відповідно зменшились до 3 962 тис. дес. За 15 років з 1865 по 1880 рр. площа російських маєтків зросла з 4,92 % до 16,64 % всієї землі в краї, а розміри володінь поляків зменшились з 39,45 % до 26,30 % [225, 100]. За даними П. Чубинського, на 1872 р. число «великоросів» у Волинській губернії досягало 80 тис. чол. (насправді близько 8 тис. – авт.), Київській – 22 тис. чол., Подільській – 18 тис. чол. Більшість російського населення Волині складали переселенці-старообрядці, значна частина яких оселилась тут здавна, чиновники і землевласники, а також різні майстри-заробітчани [233, 292].
За 15 років з 1866 по 1881 р. до рук росіян у Волинській губернії перейшло 992 польських маєтки площею 758 тис. дес., вартість яких досягала 12 млн. руб. [230, 74]. Порівнявши співвідношення площі поміщицьких земель росіян та польських земельних володінь на 1880 р., отримуємо наступну картину: на Волині із 100 маєтків росіянам належав 41 (Київщина – 40, Поділля – 36), із 100 дес. землі російськими були 34 дес. (Київщина – 45, Поділля – 40) [138, 687].
На 1885 р. у Волинській губернії налічувалось 7 569 землевласників-поміщиків, з них 1 479 – росіяни (19,5 %), котрі володіли 663 369 дес. землі (24 % приватновласницької землі в губернії). Поляків-землевласників було 5 727 чол. (75 %), вони зосередили в своїх руках 1 889 833 дес. землі (69 %). Серед російських землевласників 947 чол. володіли невеликими маєтками до 50 дес., 78 чол. – від 50 до 100 дес., 88 чол. – від 100 до 200 дес., 144 чол. – від 200 до 500 дес., 113 чол – від 500 до 1 тис. дес., 48 чол. – від 1 тис. до 2 тис. дес., 40 чол. – від 2 тис. до 5 тис. дес., 10 чол. – від 5 тис. до 10 тис. дес., 12 чол. – понад 10 тис. дес. [88, дод. № 8]. В руках поляків зосереджувалось 3 963 тис. дес. землі, російська земельна власність становила 2 509 тис. дес. [138, 688].
Далеко не всі російські чиновники позитивно оцінювали урядову кампанію економічної деполонізації/русифікації західних губерній. У 1866 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв писав Олександру II з приводу адміністративної русифікації губерній західної смуги імперії: «Західні справи викликають у мене не просто нехіть, а огиду...Якби поляки знали, як ми їх боїмося! Якби Європа знала, які ми безстрашні на словах і які слабодухі в справах…» [179, 36]. Генерал-губернатор Південно-Західного краю О. Дондуков-Корсаков також висловлював занепокоєння з приводу надмірного збагачення російських чиновників, господарська діяльність яких часто не відзначалась високою успішністю [236, 130–131]. Недостатній рівень патріотизму російських поміщиків та чиновників, що купували землі в західних губерніях, відзначався і в документах канцелярії імператора [82, арк. 2]. Більшість чиновників, що отримували землі в Південно-Західному краї, лише надавала землям російської форми і передавали їх в оренду полякам та євреям, в результаті поляки лише вигравали, а казна терпіла збитки через відчуження своїх володінь.
Після ліквідації кріпосного права інтенсифікувалось переселення на територію Волині росіян-старообрядців з європейської Півночі Росії, т. зв. Помор’я. На територію губернії старовіри переселялись також із Царства Польського (переважно з Сувалкської губернії). У 1870 р. старообрядці з даної губернії осіли у слоб. Роботище Новоград-Волинського повіту, отримали в орендне користування 124 дес. землі у поміщиці Є. Мезенцевої. Через 2 роки сюди переселились ще 48 чол., вони взяли в оренду 115 дес. землі; у 1874 р. – 36 чол., які отримали 124 дес. землі. В середньому на одне господарство припадало 10,6 дес. землі, у Житомирському повіті цей показник становив 5,05 дес., Овруцькому – 11,8 дес., Новоград-Волинському – 15,2 дес. [317, 77,84].
На початку 1870-х рр. найчисельнішими були громади старообрядців Житомирського (1 531 чол.) та Овруцького (1 013 чол.) повітів, 539 чол. проживало в Новоград-Волинському повіті, 265 чол. – Луцькому, 77 чол. – Острозькому, 23 чол. – Кременецькому. Всього на території губернії нараховувалося 3 554 чол. (447 дворів) старообрядців, що проживали в 31‑му поселенні (див. дод. М). Основними заняттями стровірів були землеробство, а також різні види ремесел. На одній з вулиць Житомира здавна проживали «пилипівці», котрі відзначались працелюбністю, покірністю й добротою, займались фарбуванням та розписуванням полотна і завдяки своїй праці були відомі далеко за межами губернського центру [154, 3]. Більшість росіян-старообрядців була приписана до міст та містечок Волинської та інших губерній, лише незначна частина їх належала до селянського та купецького станів [317, 84].
У 1883 р. на території Волинської губернії проживало 5 477 чол. старообрядців [93, 17], 1884 р. – 5 567 чол. [40, арк. 8], 1886 р. – 5 753 чол. [176, 286], 1892 р. – 6 324 чол. [317, 76], а в 1895 р. – 6 661 чол. [94, 34]. В 1890 р. лідирував за чисельністю старообрядців Житомирський повіт – 2 877 чол., на території Овруцького повіту їх кількість обчислювалась у 1 642 чол., Новоград-Волинського – 1 484 чол. Певна частина старообрядців зосереджувалися також в Острозькому, Заславському, Володимир-Волинському та Кременецькому повітах [317, 76]. У 1896 р. на Волині проживало 6 821 чол. старовірів: Житомирський повіт – 3 258 чол., Новоград-Волинський – 1 632 чол., Острозький – 2 чол., Заславський – 1 чол., Кременецький – 6 чол., Ковельський – 76 чол., Овруцький – 1 846 чол. [103, 10–13]. Перепис населення 1897 р. зафіксував чисельність старообрядців Волинської губернії у 6 170 чол. [317, 77].
У 80–90-х рр. ХІХ ст. законодавче стимулювання імміграції росіян на Волинь продовжувалось. Щоправда, тепер положення законодавчих актів складали не подальші заохочення російських землевласників до утворення та розширення землеволодіння у західних губерніях (продовжували діяти акти від 5 березня 1864 р., 23 липня 1865 р., 24 березня 1867 р., 1 березня 1868 р., 21 листопада 1869 р.), а заборона євреям, полякам та «іноземцям» – німцям та чехам, купувати та орендувати поміщицькі маєтки і селянські землі в краї. З метою усунення конкуренції щодо землевласників російського походження послідовно обмежувались можливості володіння землею у сільській місцевості представникам інших етнічних груп, що брали участь в заселенні вільних земель Західного краю і Волинської губернії зокрема.
Положення Комітету Міністрів від 1 листопада 1886 р. оголошувало всі свідоцтва на купівлю маєтків у Західному краї, видані до виходу правил 27 грудня 1884 р., такими, що втратили свою силу. Даний акт став своєрідним вододілом русифікаторської політики царизму в сфері землеволодіння. Якщо в останнє двадцятиліття російський уряд намагався залучити в землеробську сферу Західного краю всіх росіян, то відтепер – тільки тих росіян, котрі на думку місцевих генерал-губернаторів і губернаторів відповідали інтересам влади [214, 92]. Щодо Волинської губернії, то дана тенденція тут мала місце ще з середини 1860-х рр. Певною мірою сприяли розвитку російського землеволодіння на території Волинської губернії Правила 14 березня 1887 р., 15 червня 1888 р., 14 березня 1892 р. та 19 березня 1895 р. Дана серія законодавчих актів не була викликана економічною необхідністю стримування іноземного землеволодіння у західних російських губерніях. Як і раніше, царизм жертвував економічними інтересами заради розширення російського землеволодіння в губерніях Західного краю.
В розвиток діючих пільг для «осіб російського походження» у 1880-ті рр. уряд продовжував заохочувати приплив російських чиновників, вчителів та православного духовенства у західну частину імперії. Зокрема, 13 червня 1886 р. були прийняті нові «Правила про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях, а також в губерніях Західних і Царства Польского». Положення даного акту передбачали надання службовцям-росіянам, що переселились у Волинську та інші губерні, надбавок до платні. Зокрема, чиновникам канцелярій православних Духовних консисторій, канцелярій губернаторів, міських і повітових поліцейських управлінь та учителям парафіяльних училищ встановлювалися надбавки в розмірі 50 % платні. Інші категорії службовців одержували надбавку в розмірі 20 % [325, 57]. У 1906 р. перелічені надбавки були підтверджені. Крім того, мировим посередникам Київської, Подільської та Волинської губерній російського походження надавалась додаткова допомога по 500 руб. на рік, крім існуючої заробітної плати [112 – Т. І, 1985].
Коли в 1909 р. спеціальна комісія при Міністерстві фінансів розглядала питання про доцільність такого роду пільг, представники адміністрації Південно-Західного краю висловились за збереження пільг через особливе становище регіону. Введені у 1886 р. надбавки виплачуватись до початку Першої світової війни [239, 167]. У 1886 р. міністр шляхів сполучення дав вказівку Товариству Південно-Західних залізних доріг приймати на службу виключно православних працівників російського походження і лише у крайніх випадках – православних осіб неросійського походження [134, 669].
Сприятливий законодавчий клімат хоча й повільно, та все ж сприяв невпинному зростанню російського населення та землеволодіння у Волинській губернії. Якщо на 1866 р. в руках росіян було зосереджено 252 092 дес. земель, то впродовж 30-ти років (до 1896 р.) росіяни придбали на Волині 1 241 842 дес. землі. вартістю 29 304 759 руб. Якщо порівняти ці дані з володіннями поляків, то можна зробити висновок, що наприкінці ХІХ ст. було вперше досягнуто незначного переважання земельних володінь росіян на Волині (у 1896 р. російські приватні землі становили 50,35 %, польські – 49,65 %) [179, 68–71].
Паралельно із розширенням російського землеволодіння зростала також чисельність населення російського походження у Волинській губернії. Перепис населення 1897 р. засвідчив відчутне зростання питомої ваги росіян в етнічному складі населення Волині: чисельність росіян за офіційними даними становила 104 889 чол. (63 862 – чоловіків та 41 027 – жінок), тобто 3,5 % всього населення губернії. 42,4 % росіян мешкали у міських центрах – 44 351 чол., інші 57,6 % – в повітах поза міськими поселеннями – 60 538 чол. Частка росіян у міському населенні Волині в кінці ХІХ ст. досягла 18,97 %, натомість серед сільських жителів – лише 2,2 % [109, ІХ]. Розподіл росіян за родом занять виглядав наступним чином: збройні сили – 25 609 чол.; землеробство – 26 964 чол.; приватна служба та прислуга – 7 493 чол.; адміністрація, суд і поліція – 6 883 чол.; духовенство – 6 319 чол.; лікарська і санітарна діяльність – 2 773 чол.; навчальна і виховна діяльність – 2 057 чол. Були також і інші сфери зайнятості російського населення [109, 164].
Найбільше росіян проживало в Житомирському повіті, по території інших повітів «особи російського походження» розселились досить рівномірно: у Житомирському повіті – 25 583 чол. (5,9 % населення повіту), Володимир-Волинському – 7 653 чол. (2,76 %), Дубенському – 8 285 чол. (4,25 %), Заславському – 3 661 чол. (1,75 %), Ковельському – 7 451 чол. (3,52 %), Кременецькому – 7 444 чол. (3,38 %), Луцькому – 12 865 чол. (5,09 %), Новоград-Волинському – 8 409 чол. (2,41 %), Овруцькому – 5 336 чол. (2,6 %), Острозькому – 4 158 чол. (2,46 %), Рівненському – 8 612 чол. (3,15 %), Старокостянтинівському – 5 432 чол. (2,8 %) [109, 86]. Села з переважанням мешканців російської національності були в Житомирському повіті (Левківська і Пулинська волості), Новоград-Волинському (Романовецька і Курненська волості) та Овруцькому (Базарська та Ново-Вороб’ївська волості) [314, 278].
До статистики перепису 1897 р. щодо росіян слід відноситись досить критично. Оскільки Центральний статистичний комітет, що займався проведенням перепису, диференціював населення за мовною ознакою, а не за національною приналежністю, кількість російського населення краю була штучно завищена за рахунок представників інших етнічних груп, що назвали рідною мовою російську під впливом тривалих процесів русифікації. Такого роду необ’єктивні дані мали продемонструвати успішність русифікаторської політики імперської влади в політичній, культурно-релігійній та економічній площинах.
Відповідно до інформації перепису серед губерній імперії, що постачали на Волинь переселенців, лідирували Київська, Гродненська, Мінська, Подільська, Полтавська, Курська, Орловська, Самарська, Уфимська та Чернігівська [109, XVІІ]. На наш погляд, на основі цієї інформації можна виокремити основні регіони виходу російських переселенців у Волинську губернію: Курська, Орловська, Самарська та Уфимська губернії. В. Надольська сюди відносить також Казанську губернію [333, 98].
Підтверджують завищеність результатів перепису 1897 р. щодо чисельності росіян на Волині статистичні дані початку ХХ ст. На 1910 р. у Волинській губернії проживало 36 806 чол. російського населення. Зокрема, на території Житомирського повіту – 13 382 чол., Дубенського – 11 063 чол., Новоград-Волинського – 3 929 чол., Овруцького – 2 466 чол., Ковельського – 2 323 чол., Острозького – 2 023 чол.; в інших повітах проживало менше, ніж по 1 тис. чол. росіян [106, 24–29]. У 1914 р. територію Волинської губернії заселяло 38 728 чол. росіян, що складало 0,99 % всього населення краю [101, 9].
Результати урядової кампанії по розширенню російського землеволодіння у Північно-Західному та Південно-Західному краї отримали досить суперечливу оцінку в політичних та наукових колах імперії. Так, київський генерал-губернатор О. Ігнатьєв позитивно оцінював здобутки урядової політики в сфері формування системи землеволодіння росіян на території Волинської губернії, стверджуючи в 1895 р., що «досягнуті за останні 30 років успіхи в зміцненні русифікації Волині дають право висловлювати надію, що в недалекому майбутньому…населення Волинської губернії не буде потребувати охорони від контакту з іноземною культурою» [27, арк. 3–4]. Не розділяв оптимізму генерал-губернатора цивіліст Б. Ольшамовський, який у 1899 р. відзначав, що заселення західних губерній імперії російським населенням «зіткнулося з економічним законом про те, що еміграція при її природному ході, йде … з місцевості більш населеної і більш культурної в сільськогосподарському відношенні в місцевість менш населену і менш в цьому відношенні культурну, …не можна було розраховувати на те, щоб завдяки тільки виданню проти поляків обмежувальних законів, послідувало без особливих затрат і особливого сприяння, переселення російських хліборобів з Великоросійських губерній в Західний край» [214, 80]. Скептичну оцінку перебігу даного процесу дає Д. Бовуа: «було б помилкою перебільшувати успіхи росіян, довіряючи метушні, яка супроводжувала цю повзучу війну» [179, 45].
У 1896–1898 рр. зростання землеволодіння росіян відчутно сповільнилось – за 2 роки всього на 71 105 дес. Невтішною для російської влади була і ситуація на початку ХХ ст. Впродовж 1905–1908 рр. росіяни придбали у поляків лише 31 366 дес. У звіті волинського губернатора за 1911 р. відзначалось, що «росіяни не вповні усвідомлюють свою місію на цих теренах, купівля землі для них – часто тільки прибуткова справа, а не національна ставка» [179, 73–75]. Оскільки в Російській імперії для визнання місцевості русифікованою необхідно було, щоб половина власників і 2/3 земельного фонду були російськими [194, 93–94], то очевидно, що завдання русифікації системи землеволодіння у Волинській губернії на початок ХХ ст. були виконані далеко не повністю.
У передвоєнне десятиліття проблема розвитку російського землеволодіння у західних губерніях продовжувала турбувати російських діячів. Невідомий автор праці «Польские колонии в Юго-Западном крае на счет русской казны» [219] вважав нагальною необхідністю влаштування у регіоні російських колоній та хуторів, залучення в Південно-Західний край дрібних землевласників-росіян. Для цього пропонувалось за 5–7 років ліквідувати польські колонії та хутори, примусово викупити в поляків землю, польських колоністів – «вічних чиншовиків», якомога швидше переселити «подалі в російські губернії» та в Завісляння. Звільнені землі потрібно було перетворити на казенні та вакантні, оселити на них російських землевласників із Чернігівської, Воронезької, Полтавської, Курської та Харківської губерній [219, 9–13].
Отже, після польського повстання 1863 р. лейтмотивом урядової політики щодо Волинської губернії стало цілеспрямоване витіснення поляків з економічного і політичного життя краю. На зміну польсько-католицькому елементу прийшли російські поміщики-дворяни та державні службовці, що започаткували вкорінення тут російського землеволодіння. Як відзначає у своєму дисертаційному дослідженні П. Олешко, «російська колонізаторська політика царського уряду щодо Правобережної України зумовила внутрішню експансію на цю територію, яка не припинялася аж до краху Російської імперії» [213, 95].
Практична реалізація русифікації системи землеволодіння Волині, що стала альфою і омегою політики царського уряду в регіоні другої половини ХІХ ст., виявилась надзвичайно складною і досить повільною справою, що наткнулась на опір поляків та небажання самих росіян переселятися на постійне проживання у полонізовану, віддалену від столиці губернію. Кампанія по встановленню домінування землеволодіння «осіб російського походження» на території регіону, на яку було витрачено значну кількість часу, зусиль чиновників та коштів, не досягла більшості намічених результатів.