4.1. Поляки на Волині в контексті посилення переселенського руху

Крім німців та чехів, яких традиційно відносять до учасників трудової імміграції на Волинь у пореформений період, активну участь в заселенні та господарському освоєнні частини території краю взяли також представники польського народу.

Частка поляків у правобережних губерніях досягала в середині ХІХ ст. 6 %, всього населення, розподіляючись по окремих регіонах наступним чином: на Волині ­поляки становили майже 10 % населення, Київщині – 5 %, Поділлі – 3 %. Місцями традиційного розселення польської людності були Новоградд-Волинський (понад 15 % усього населення), Старокостянтинівський (15 %), Луцький (14 %), Кременецький (13,30 %) повіти Волинської губернії, Махновський повіт Київської губернії (11 %), та Балтський повіт Подільської губернії (6 %) [221, 142].

Чільне місце серед польського населення, що мігрувало на територію Волинської губернії до середини ХІХ ст., посідали родовиті магнати, а після скасування кріпацтва – середня і дрібна шляхта, значний прошарок складали представники селянства, були також міщани, духовенство та військовослужбовці. Якщо в попередні історичні періоди географія виходу польських переселенців була представлена центральними районами Польщі, Мазовією і частково Мазурським Поозер’ям [209, 37], то в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. більшість поляків, що переселялись на волинські землі, була уродженцями Царства Польського (Варшавської, Радомської, Калишської, та інших губерній, що складали Привіслінський край).

Польські селяни оселялись в губернії на правах чиншовиків, переважно у слободах, які мали своє самоврядування (старшин, суддів тощо) [182, 27]. Наприклад, у слоб. Зеленицька Гута Житомирського повіту, що входила до маєтку графа Тишкевича, польські сім’ї поселились з 1870 р.

Вибух другого польського повстання у 1863 р. звів нанівець сприятливу політичну та економічну кон’юктуру, що склалась для польських землевласників у середині ХІХ ст. Після поразки повстання російський уряд, як і після повстання 1831 р., вжив репресивних заходів щодо учасників виступів. 25 квітня 1863 р. Міністерство державного майна видало циркуляр про накладення секвестру (повне чи часткове відторгнення права на користування) на маєтки учасників польського повстання [206, 239], що започаткував майже півстолітню антипольську законодавчу кампанію російської влади. На місцевому рівні в продовження міністерського циркуляру вийшло розпорядження Волинського губернського управління «Про накладення заборони на маєтки осіб, причетних до повстання 1863 р.», датоване 3 жовтня 1864 р. Даний документ, що міститься у фонді Володимирського повітового суду ДАВО, дає можливість ознайомитися зі списком польських поміщиків Волинської губернії, що брали участь в заворушеннях 1863 р. Таких осіб офіційно нараховувалося в Луцькому повіті 46 чол., Володимир-Волинському – 29 чол., Рівненському – 11 чол, Дубенському – 8 чол., Ковельському – 4 чол. [79, арк. 2].

Розпочалась тривала конфіскація польських маєтностей. Процес, що супроводжувався великою кількістю підкупів, зловживань та скандалів, розтягнувся в губерніях Правобережжя на 10 років (з квітня 1863 р.

Законодавчі обмеження 1860-х рр. щодо поляків поширювались переважно на поміщиків, натомість селяни польського походження зберігали можливість розширювати свої земельні володіння. Відповідно до царського указу від 25 серпня 1865 р., полякам, що були приписані до селянського стану, дозволялось брати в орендне користування землю в західних губерніях (не більше 60 дес. на сім’ю) на основі свідоцтв місцевих губернаторів про те, що дані особи справді займаються сільським господарством [334, 142].

Для подальшого законодавчого обмеження діяльності польських землевласників Західного краю була створена Особлива комісія під головуванням князя П. Гагаріна [248, 8]. Дана комісія зробила офіційний висновок, що «в дев’яти Західних губерніях на 10-ти мільйонне населення…існує порівняно досить мізерне за чисельністю польське населення. Населення це, більшість якого становлять поміщики і міщани, дає всьому краю характер польський і заважає іншому, не польському населенню, правильно розвиватись і користуватися на рівні з усіма підданими багатьма прийнятими Його Величністю реформами. Сила цього стану полягає в корпоративній замкнутості володіння нерухомим майном, яка не допускає прийняття до себе ніякої іншої національності, а особливо російської» [117, 263]. Це формулювання відразу було взяте на озброєння російськими чиновниками і до кінця століття неодноразово звучало в різних законодавчих актах, постановах та звітах.

Дана комісія розробила ряд заходів, спрямованих на підрив економічних позицій польських землевласників у західних губерніях Російської імперії, що були покладені в основу Указу Олександра ІІ від 10 грудня 1865 р.

Закон 10 грудня 1865 р. поширювався на 9 західних губерній російської держави, в тому числі й на польських землевласників Волинської губернії. Фактично даний акт вперше категорично розмежував поляків та росіян в праві набуття земельної власності та став одним із найбільш дієвих засобів економічної деполонізації/русифікації Правобережжя, певною мірою гальмуючи розвиток поміщицького землеволодіння поляків. Водночас у документах канцелярії імператора, що зберігаються в ДАРФ, відзначаються слабкі сторони даного акту, зокрема, збереження за поміщиками-поляками права купувати нерухомість у містах [82, арк. 2].

При визначенні чисельності польського населення Волинської губернії в 60-х рр. ХІХ ст. стикаємось із досить суперечливими та відмінними статистичними даними, поданими в різних наукових працях. За підрахунками Російського Імператорського Географічного Товариства, які ми вважаємо відносно точними, на 1865 р. в 9-ти губерніях, що становили українські етнічні землі, проживало близько 470 тис. поляків, зокрема на Волині – 134 тис. чол., Поділлі – 234 тис. чол., Київщині – 89 тис. чол. [204, 9]. Водночас деякі автори імперського періоду оперували завищеною, на наш погляд, статистикою щодо кількості поляків. Наприклад, Н. Столпянський стверджував, що польське населення Волині у 1865 р. становило 161 272 чол. [229, 159].

Такого роду дані з’являлись внаслідок зараховування до поляків усього католицького населення губернії, тоді як значну частину його становили українці [208, 37].

У другій половині 1860-х рр. антипольська політика царизму мала наслідком витіснення певної частини поляків із Волинської губернії. Впродовж 1864–1868 рр. чисельність польського населення губернії скоротилась на 19 634 чол. Найбільш значний відтік поляків мав місце в Житомирському (13 308 осіб), Новоград-Волинському (2 354 особи), Заславському (3 632 особи в 1864–1865 рр.), Дубенському (685 осіб), Рівненському (2 460 осіб), Луцькому (1 920 осіб у 1864–1865 рр.) і Володимир-Волинському (4 729 осіб) повітах [182, 49]. Та все ж, заселення волинських земель поляками, що було детерміноване переважно економічними чинниками, тривало, не зважаючи на погіршення законодавчого клімату. Відповідно до даних Генерального штабу російської армії, у 1871 р. чисельність польського населення Волині досягла 172 405 чол. (10,8 % всіх жителів губернії), Поділля – 233 647 чол., Київщини – 71 639 чол. [86, 94,96].

Дослідник української полонії І. Лісевич наводить слова російського історика О. Манусевича: «…невпинна польська експансія в царській Росії була явищем національно не врегульованим, організаційно диким, політично безплановим. Але була. З убогої Конгресувки, з незаможної Литви йшли рік у рік тисячі поляків на російську службу. Це були інженери й лікарі, адміністратори й військові, навіть купці, дрібні чиновники, шукачі наживи. Були це актори, залізничники, ремісники». Дійсно, розвиток ринкових відносин та зростання промисловості на території Волині сформували додатковий попит на спеціалістів та кваліфікованих робітників, яких було достатньо в губерніях Царства Польського [204, 11].

Варто відзначити, що антипольська національна політика царизму, яка за висловом волинського губернатора С. Суходольського, передбачала «остаточне зникнення поляків як нації» [261, 150], значно вагоміші успіхи мала в житті політичному та національно-культурному, ніж в економічній сфері. Коли утиски польського землеволодіння не відповідали економічній доцільності, національні пріоритети часто відходили на другий план. Крім того, далеко не всі представники російського політикуму були прихильниками економічного ослаблення поляків. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв висупав за перетворення поляків на опору царизму. В записці Олександру ІІ від 8 серпня 1864 р. він писав: «у нашого ультрапатріотизму є прикра риса: він схильний розмовляти мовою ненависті, тоді як ненависть не є ані урядовим, ані державним почуттям» [179, 26].

Деякі польські поміщики, щоб обійти заборони на придбання землі, стали називати себе росіянами та навіть зуміли скористатись пільгами, наданими російському населенню при оселенні та купівлі землі у західних губерніях. Поляки також намагались брати маєтки в довічну аренду, не дробити їх між спадкоємцями, здавати під заставу іншим полякам і т. п. [239, 152–154]. На 1874 р. польські поміщики володіли у правобережних губерніях 6 млн. дес. (Волинь – 2,7 млн. дес., Поділля – 1,8 млн. дес., Київщина – 1,5 млн. дес.). В цей час земельна власність росіян у Південно-Західному краї становила 1,5 млн. дес. (20 % всієї поміщицької землі) [233, 290]. Земля, що належала польським поміщикам у Південно-Західному краї, на 1872 р. оцінювалась в 180 млн. руб., а російські земельні володіння – 45 млн. руб. [6, арк. 82]. Хоча великому поміщицькому землеволодінню на Волині після подій 1863 р. було завдано відчутного удару, поляки продовжували відігравати провідні ролі в сільськогосподарському та промисловому житті губернії.

Після конфіскації земельних володінь у поляків – учасників повстання 1863 р. державні маєтки, які раніше часто орендували польські землевласники, тепер не давали прибутку казні. Щоб подолати господарську кризу, що охопила господарства поміщиків Південно-Західного краю через болісний процес реформування та нестачу робочих рук, постановою Комітету Міністрів від 14 червня 1868 р. з-під дії закону 10 грудня 1865 р. були виведені селяни-католики [248, 9]. Це знову дозволило польским селянам з Привіслінського краю вільно переселятись на територію Волинської губернії та купувати землю для господарювання. Указ від 26 червня 1868 р. встановлював порядок переселення жителів із Привіслінського краю на територію Російської імперії. Ці переселенці при осіданні на Волині зберігали паспорти та прописку Привіслінських губерній і відповідно перебували в досить вигідному становищі [21, арк. 38].

Найбільш поширеною формою землеволодіння серед переселенців з Привіслінського краю була оренда чиншового типу. У першій половині ХІХ ст. численну дрібну польську шляхту Південно-Західного краю приписали в «однодвірці». В 1866 р. стан однодвірців у Російській імперії було скасовано. Однодвірців-поляків, що мешкали в сільській місцевості, остаточно приписали до селянського стану «вічних чиншовиків» [284, 46]. Відповідно до підрахунків 1877–1878 рр. в губерніях Правобережжя нараховувалось 46 498 чиншових дворів, населення яких становило 266 984 чол. Серед них православні і строобрядці становили 139 191 чол. (52,2 %), католики – 121 351 чол. (45,5 %), євреї – 2 060 чол. (менше 1 %), представники інших віросповідань – 4 382 чол. (2 %). 29 % чиншових господарств припадало на волинські землі (106 720 дес. землі, 13 540 дворів) [28, арк. 33–34].

В останній чверті ХІХ ст. розвиток чиншового землеволодіння не відповідав інтересам більшості волинських поміщиків, адже ціни на землю швидко зростали, а розміри чиншу залишались незмінними тривалий час. Незадоволення землевласників західних губерній імперії існуючим станом речей повело за собою перегляд чинного законодавства, що регулювало чиншові відносини. 9 червня 1886 р. було прийняте «Положення про поземельний устрій сільських вічних чиншовиків в губерніях Західних і Білоруських», яке поклало початок ліквідації чиншового землеволодіння. Відповідно до положень закону, чиншовики отримали право викупляти поміщицькі землі, за користування якими вони раніше сплачували чинш. Тепер ці землі перейшли до їх рук за помірною ціною 50 руб. за десятину з викупом при сприянні казни упродовж 49 років, тобто на тих самих правах, що й для всіх інших селян. Доказами вічно-чиншового землеволодіння слугували визнання чиншових прав поміщиками, контракти, договори, різні документи діловодства, квитанції про сплату чиншу [113 – Т. ІХ, 2380–2388].

Приведення в дію поземельного устрою сільських вічних чиншовиків покладалось на утворені повітові по чиншових справах присутствія, а також на губернські по селянських справах присутствія під наглядом міністра внутрішніх справ та генерал-губернатора [113 – Т. ІХ, 2383]. На практиці чиншова реформа супроводжувалась багаторічними позовами і зловживаннями з боку чиновників, поміщиків та селян. Багато справ розглядались упродовж 10–20 років, а деякі не були завершені й до 1914 р. В багатьох випадках вічночиншові права селян не визнавались, земля вилучалася з користування селян. Якщо перед реформою 1886 р. у Волинській губернії було 28 458 сімей чиншовиків, що користувались 115 464 дес. землі, то «Обзор Волинской губернии» за 1908 р. зафіксував кількість чиншової землі у 56 111 дес. [281, 262]. На 1897 р. в чиншових правах було відмовлено 24 330 особам, а визнано їх лише за 8 824 особами [182, 70].

На думку кореспондента часопису «Волынь», затяжний процес реформування системи чиншового землеволодіння протікав би значно конструктивніше, якби місцева влада, найближча до селян – мирові посередники та мирові судді, вчасно і точно розтлумачували селянам новий порядок землеволодіння [127, 1–2]. Ми вважаємо, що належна обізнаність чиншовиків з особливостями ліквідації їхніх прав на користування землею не мала б суттєвого впливу на ефективність згортання чиншових відносин. Оскільки земля давала господарям засоби для існування, зрозуміло, що всі чиншовики намагались відстоювати своє право на її обробіток.

Певне уявлення про географію розселення поляків на Волині дають статистичні дані, що означують кількість поселень з переважаючим населенням католицького віросповідання. У 1883 р. таких поселень нараховувалося в Житомирському повіті 140, Овруцькому – 53, Новоград-Волинському – 128, Рівненському – 183, Луцькому – 84, Ковельському – 29, Володимир-Волинському – 87, Дубенському – 35, Кременецькому – 12, Острозькому – 31, Старокостянтинівському – 19, Заславському – 14 [306, 81]. У пореформений період переселенцями з Привіслінських губерній було засновано значну кількість поселень, де більшість або все населення становили поляки. Існування на території Волинської та Подільської губернії суто польських поселень підтверджує М. Драгоманов [267, 144].

Оскільки увага російської влади різних рівнів у другій половині ХІХ ст. була прикута переважно до протистояння польського та російського поміщицького землеволодіння, в різних звітах та архівних документах основний масив інформації присвячений саме розвитку/обмеженню землеволодіння російських та польських поміщиків. Натомість, відомості про переселення польських селян, ремісників та робітників на територію краю нечасто потрапляли на сторінки газет та діловодної документації губернатора. Це значно утруднює об’єктивне та різнобічне дослідження трудової імміграції польського населення у Волинську губернію другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Наведемо приклади заснування окремих поселень поляками-переселенцями, детальну інформацію про які містять архівні документи, що зберігаються у фондах повітових по чиншових справах присутствій ДАРО та інших обласних архівів. У Мидському маєтку поміщика Телешова, що знаходився на території Рівненського повіту, поляки поселилися в кінці 1860-х – на початку 1870-х рр. в слободах Кам’янка і Ляда. Вони отримали 51 дес. орної та 56 дес. сінокосної землі на основі словесних договорів [66, арк. 2–5,14,88]. У 1873 р. в маєтку поміщика О. Грохольського Костопільської волості оселились поляки на чиншових правах, заснували слоб. Дерманка. На основі словесних договорів переселенці отримали 41 дес. землі, сплачували чинш по 1 руб. за морг (1 дес. = 1,84 морга). Жителі слободи користувались сервітутами, за що відбували натуральні повинності (сінокіс, заготівля дров). [62, арк. 52,68–80]. У 1888 р. в слоб. Пудралівка Селищської волості Рівненського повіту проживало 14 сімей польських селян, що поселились тут в різні роки, володіли землею в маєтку поміщика Якубовського на правах чиншовиків. Поляки безкоштовно користувались сервітутами – випасали худобу і рубали в певних обсягах ліс на сусідніх поміщицьких землях [65, арк. 2–4].

У слоб. Ост Степанської волості Рівненського повіту в 1887 р. проживало 13 сімей поляків, що обробляли 205 дес. землі (94 дес. орної та 101 дес. сінокісної) на чиншових правах, сплачували чинш по 1 руб. за морг землі [64, арк. 4–9]. Мешканці слоб. Вирка тієї ж волості (37 сімей) володіли 265 дес. землі [63, арк. 19]. В слоб. Радзиж Немовичської волості у 1887 р. було 9 сімей поляків (5 сімей походили з міщан, 2 – з селянського стану, 2 – з дворян), на основі письмового договору користувались 157 дес. землі [69, арк. 2–3,7–10]. У с. Стара Гута Будеражської волості Дубенського повіту було 8 польських дворів (71 чол.), господарі обробляли на чиншових правах 53 дес. землі. В с. Кам’яна гора тієї ж волості проживало 10 сімей поляків (82 чол.), в їх розпорядженні було 54 дес. землі [68, арк. 126,134]. У слоб. Каноницькі Будки Осовської волості Луцького повіту 16 польських сімей володіли 120 дес. землі на чиншових правах, взятої в оренду у поміщика Ф. Стаховського [75, арк. 241–242].

У Новозаводському маєтку графа Г. Ревуцького Житомирського повіту, що складався з сіл Новий Завод, В’юнки, Гута Юстинівка, Дубовець, Кароліна, Стара Болярка та інших, проживали польські селяни, дрібна шляхта, а також українське та єврейське населення. Більшість сіл була закладена поблизу місць виготовлення поташу та скла. В 1858 р. ці села нараховували 250 дворів і 823 жителі. Упродовж другої половини ХІХ ст. на землі маєтку постійно прибували нові переселенці з Царства Польського. Так, у 1911 р. в с. Новий Завод нараховувалося 70 дворів і 455 мешканців, у с. В’юнки було 124 двори і 850 жителів, переважно поляків [247, 12–15].

У 1880 р. на Волині проживало 187 тис. чол. поляків, що складало 9 % від загальної кількості населення губернії [239, 156]. Відповідно до статистики, поданої у «Волынских епархиальных ведомостях», у 1886 р. чисельність римо-католиків на Волині становила 222 872 чол., Поділлі – 231 361 чол., Київщині – 81 725 чол. [139, 709]. Суттєво завищену, на наш погляд, чисельність поляків на Волині у 1885 р. подає Д. Клемантович (250 тис. чол.) [332, 53].

Розвиток системи землеволодіння польських поміщиків проходив в умовах перманентної протидії з боку царського уряду. У 1880 р. зі 100 російських та польських маєтків на Волині 59 належалв полякам, а 41 – російським землевласникам. Із 100 дес. землі в руках поляків перебували 66 дес., росіяни володіли 34 дес.; в руках поляків зосереджувалось 3 963 000 дес. землі, земельна власність «осіб російського походження» становила 2 509 000 дес. [138, 687–688]. У 1884 р. на Волині нараховувалось 5 727 землевласників-поляків, котрі володіли 1 889 833 дес. землі (в середньому по 330 дес. на 1 землевласника) [88, 211].

Упродовж 80–90-х рр. ХІХ ст. представники імперської влади продовжували кампанію по витісненню польського елементу з системи землеволодіння на Волині. За висловом полоніста О. Буравського, «царат всіма можливими способами прагнув витіснити звідси поляків і збільшити чисельність росіян, власне кажучи, одних колонізаторів замінити іншими» [261, 151]. 27 грудня 1884 р. Олександр ІІІ затвердив «Правила відносно набуття у власність, застави і оренди в дев’яти Західних губерніях земельного майна, поза містами та містечками розташованого». Правила підтверджували та розвивали обмеження щодо поляків та євреїв у сфері землеволодіння. Підтверджувалась заборона полякам купувати землю в західних губерніях законами від 10 липня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. Акціонерні компанії і товариства могли купувати землю в розмірах, що не перевищували 200 дес. Полякам також заборонялось віддавати під заставу земельну власність, обмежувалась можливість оренди поляками земельних володінь [214, 53–56].

Коли у 1889 р. Київське генерал-губернаторство очолив О. Ігнатьєв, він доручив губернаторам зібрати дані про стан польського землеволодіння у правобережних губерніях. На основі зібраної статистики було складено відомість, яка дає можливість достовірно відтворити становище системи поміщицького землеволодіння поляків у Волинській губернії (див. дод. З). Як засвідчує дана відомість, земельні володіння польських поміщиків на Волині були найбільшими в Південно-Західному краї. У Волинській губернії було 1 292 польських маєтки, площа яких становила 1 280 832 дес.; у Київській губернії володіння поляків обчислювалось в 854 853 дес. (837 маєтків); на Поділлі – в 942 593 дес. (3 386 маєтків) [179, 63; 14, арк. 242]. Найбільше польських маєтків на Волині було в Житомирському (148), Володимир-Волинському (148), Старокостянтинівському (147) та Луцькому (145) повітах; найменше – в Овруцькому (65) та Заславському (60) повітах [14, арк. 245–246]. Хоча землеволодіння польських землевласників на Волині в результаті цілеспрямованого законодавчого та адміністративного витіснення за останні 25 років скоротилось майже в 2,2 рази (з 2 776 000 дес. у 1865 р. до 1 280 832 дес. у 1890 р.), досягти земельного переважання російських землевласників все ще не вдалося.

Прийняття Комітетом Міністрів нових обмежувальних «Правил» 14 березня 1892 р. [214, 64–67] та 19 березня 1895 р. [113 – Т. ІХ, 1986 – 1987], що були покликані припинити наплив німецьких, чеських та польських переселенців, заборонили полякам оселятись на постійне проживання у Волинську губернію та купувати тут землю і нерухомість в сільській місцевості. Та законодавчі акти, що мали перешкоджати масовому польському переселенню на Волинь, далеко не завжди виконувались на практиці. Польським поміщикам часто вдавалось обходити заборони на купівлю землі за допомогою фіктивних договорів з євреями-орендаторами та домовленостей із корумпованими місцевими чиновниками.

Наскільки ефективними виявились дані постанови, дозволяє прослідкувати перепис населення 1897 р. За даними перепису, польське населення Волині становило 184 161 чол., (в процентному відношенні – 6,16 % всіх мешканців губернії). Вони були третьою за чисельністю етнічною групою в регіоні (українці – 2 095 579 чол., євреї – 394 774 чол.) [109, ІХ]. Порівняно з 1880 р. кількість поляків зменшилась на 3 тис. чол. через примусове виселення частини поляків за межі губернії [109, 86]. Та все ж, всупереч урядовим заборонам останньої чверті ХІХ ст., активна польська колонізація Волині тривала. 89 943 чол. або 44,7 % тих, хто народився поза межами губернії, були уродженцями Привіслінського краю [262, 300].

Відповідно до результатів перепису волинські поляки становили 57 % польського населення Правобережжя (у Київській губернії в цей час проживало 68 791 чол. поляків, на Поділлі – 69 156 чол.) [116, 15]. На наш погляд, реальна чисельність польського населення Волині була значно вищою. Кількість поляків на Волині, як і інших етнічних груп, була визначена за мовною ознакою, а під впливом тривалої русифікації значна кількість поляків вказали рідною мовою російську. З географією розселення поляків та розміщенням поміщицьких маєтків дозволяє ознайомитися додаток И (див. дод. И). Найбільшою частка польського населення була в Луцькому – 9,7 %, Рівненському – 9,2 % та Володимир-Волинському – 8,4 % повітах. За абсолютною кількістю жителів польського походження лідирував Житомирський повіт, де їх чисельність становила 24 678 чол.

У 1897 р. в руках волинських поляків знаходилось 1 352 000 дес. землі (42,8 % приватної землі губернії). Продовжували існувати великі латифундії польських поміщиків, т.з. ординації, що мали по 20 тис. дес. і більше [205, 28]. Якщо поміщики володіли великими маєтностями, то більшість польських селян відносились до дрібних землевласників. Більшість великих маєтків були роздрібненими через поширення передачі маєтків в оренду. Серед найбільших польських землевласників Волині слід відзначити графа Ю. Потоцького (володіння у Заславському і Новоград-Волинському повітах); Є. Потоцького (землі в Старокостянтинівському, Кременецькому, Дубенському повітах); князів Любомирських (у Рівненському та Володимир-Волинському повітах) та Радзивілів (ординація в Луцькому повіті) [213, 75].

Близько 90 % польського населення проживало в сільській місцевості, у містах – лише 17 837 жителів (8 231 чол. і 9 603 жін.). Якщо на Волині частка польського населення, що мешкало в сільській місцевості, досягала 9/10, то на Поділлі – 84,29 %, Київщині – 68,64 % [217, 9,54]. Загальна соціальна стратифікація польського елементу на Волині виглядала наступним чином: селяни – 100 701 чол. (54,68 %), міщани – 48 752 чол. (26,47 %), спадкові дворяни – 17 174 чол. (9,33 %), дворяни особисті – 3 226 чол. (1,75 %), іноземні піддані – 13 079 чол. (7,10 %), почесні громадяни – 264 чол. (0,14 %), купці – 57 чол. (0,03 %) [182, 34].

Більшість поляків сповідувала римо-католицизм, незначний відсоток становили протестанти і православні. Найбільша кількість населених пунктів, де проживали римо-католики, була у Рівненському (183), Житомирському (140) і Новоград-Волинському (128) повітах [183, 41]. Перелік деяких населених пунктів Волині, в яких на початку ХХ ст. проживали польські селяни та ремісники, сформований на основі численних архівних матеріалів, подано в додатку К (див. дод. К).

Значна частина поселень Волинської губернії мала змішаний етнічний склад. Досить часто в землеробських поселеннях поляки осідали поряд з німецьким та чеським населенням. Так, у кол. Ядвипіль Рівненської волості Рівненського повіту в 1903 р. проживало 11 сімей чехів, 6 сімей поляків та 2 сім’ї німців, що переселились сюди в 60–90-ті роки ХІХ ст., всі орендували землю на основі письмових контрактів [55, арк. 6–7]. В урочищі Рудка тієї ж волості осіли упродовж 1878–1900 рр. поляки, чехи та німці. На початку ХХ ст. тут налічувалось 40 польських (183 чол.), 7 чеських (24 чол.) та 3 німецькі сім’ї. 7 польських сімей були вихідцями із Варшавської губернії, 9 – Келецької, 4 – Калишської, 3 – Люблінської, стільки ж – з Ломжинської та Радомської, 2 – з Сувалкської, [55, арк. 8–9]. В кол. Ярівка Клеванської волості чеських дворів у 1903 р. було 11 (67 чол.), німецьких – 8 (50 чол.), польських – 5 (30 чол.). Чеські поселенці обробляли 97 дес. землі, німці – 68 дес., поляки – 28 дес., всі господарі орендували землю на основі письмових контрактів [55, арк. 32–33].

Чимало поляків проживало на початку ХХ ст. і в інших поселеннях Рівненського повіту. У с. Новий Двір Рівненської волості було 14 польських дворів (62 чол.), кол. Терепіль – 9 дворів (55 чол.), фільв. Понебель – 11 дворів (60 чол.), фільв. Королеве – 11 дворів (43 чол.), фільв. Боярка – 11 дворів (57 чол.), с. Басів Кут – 7 дворів (37 чол.), с. Колоденка – 18 дворів (68 чол.), с. Золотіїв – 13 дворів (56 чол.), с. Олексин – 18 дворів (77 чол.). В кол. Нова Любомирка Кустинської волості орендували 87 дес. землі 19 сімей поляків (104 чол.), що переселились із Калишської губернії [55, арк. 3–15,63–64].

У Селищській волості Рівненського повіту були населені пункти, де чисельність поляків перевищувала 500 чол. В кол. Новини у 1903 р. проживало 102 сім’ї польських селян (539 чол.), що іммігрували на територію Волині з Варшавської, Калишської, Петроковської та Радомської губерній. Осідали поляки в колонії упродовж 1879–1896 рр., в 1903 р. 48 сімей орендували 352 дес. землі за письмовими контрактами, а 52 сім’ї обробляли 350 дес. землі на основі словесних договорів. В кол. Застав’я поляків мешкало 571 чол. (111 дворів), які поселились на місцевих землях у 1879–1901 рр., в орендному користуванні жителів було 665 дес. землі, переважно на основі письмових контрактів. Районами виходу переселенців були Варшавська, Келецька, Сідлецька, Плоцька, Радомська та Люблінська губернії Привіслінського краю [55, арк.74–76].

Неоднорідний етнічний склад мала значна кількість поселень у більшості повітів Волинської губернії. У кол. Сорочин Олеської волості Володимир-Волинського повіту в 1903 р. було 13 німецьких дворів (47 чол.) та 28 польських (144 чол.). Німці орендували 67 дес. землі, поляки – 183 дес. [47, арк. 5–6]. В кол. Дуброва Словечанської волості Овруцького повіту на початку ХХ ст. було 26 дворів поляків (153 чол.) та 5 дворів німців (23 чол.), що проживали тут з 1874 р. [53, арк. 5]. В с. Велика Андруга Білокриницької волості Кременецького повіту був 1 польський двір (12 чол.), 11 німецьких (65 чол.), 4 чеських (26 чол.), всі господарі обробляли землю на основі словесних договорів [51, арк. 2–3].

В кол. Янівка Любитівської волості Ковельського повіту було 8 німецьких дворів (52 чол.) та 25 польських (145 чол.), всі жителі були вихідцями з Привіслінського краю. Поляки орендували 233 дес. землі, німці – 105 дес. на основі письмових контрактів [50, арк. 5–6]. Змішаними німецько-польськими поселеннями були також кол. Гай Велицької волості – 33 німецьких двори (194 чол.), 22 польських (112 чол.) та кол. Стара Домброва Голобської волості Ковельського повіту [50, арк. 8]. У с. Антонин Заславського повіту проживало 11 сімей поляків – австрійських підданих, 3 сім’ї німців та 2 сім’ї чехів, що осіли тут в різні роки [49, арк. 5–6]. В кол. Марусин Чаруківської волості Луцького повіту в 1903 р. було 15 польських дворів (66 чол.) та 26 німецьких (149 чол.) [52, арк. 3]. У кол. Стефанівка Бугринської волості Острозького повіту нараховувалось 7 польських дворів (32 чол.), 5 німецьких (24 чол.) та 18 чеських (108 чол.) [54, арк. 4]. В кол. Копитково Здовбицької волості було 50 німецьких дворів (316 чол.) та 17 польських (95 чол.) [54, арк. 5].

Наявність багатьох змішаних польсько-німецьких колоній фіксує З. Ціхоцька. Серед таких поселень дослідниця називає кол. Домброва Микуличської волості Володимир-Волинського повіту, Григорівка Торчинської волості та Всеволодівка Полонківської волості Луцького повіту, Кам’янка Стидинської волості та Великополе Березненської волості Рівненського повіту та ін. [245, 52–53].

Значна частина поселень, заснованих польськими селянами та чиншовою шляхтою у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., розкинулась на території Житомирського та Новоград-Волинського повітів. Серед найбільших польських поселень Житомирського повіту – с. Дубовець Пулинської волості (засноване на початку ХІХ ст., у 1887 р. – 434 чол., 1911 – 461 чол., 48 дворів) [91, 100], слоб. Соснова Болярка тієї ж волості (заснована у 1870-х рр. чиншовою шляхтою на землях Сколобівського маєтку поміщиків Поляновських, у 1911р. – 810 жителів, 75 дворів) [91, 56]. Польськими поселеннями були також кол. Батютин Фасівської волості, с. Березівка Горошківської волості, с. Володимирівка Троянівської волості, слоб. Гонорівка Барашівської волості [91, 18,22,66,78]. У Новоград-Волинському повіті великими польськими поселеннями були слоб. Аполлонівка Ємільчинської волості (заснована в середині ХІХ ст. чиншовою шляхтою, у 1899 р. – 214 чол., 41 двір; 1911 р. – 238 жителів, 58 дворів) [91, 12]; с. Будище Баранівської волості (засноване чиншовою шляхтою, у 1911 р. – 298 чол., 35 дворів) [91, 40]; слоб. Вершниця Романівської волості (заснована в другій половині ХІХ ст., у 1887 р. – 107 чол., 1899 р. – 220 чол., 33 двори; 1911 р. – 356 чол., 32 двори) [91, 55]; кол. Генрихівка Романівської волості (у 1899 р. – 567 чол., 27 дворів; 1911 р. – 636 чол., 153 двори) [91, 73]; слоб. Забаро-Давидівка Ємільчинської волості (у 1899 р. – 365 чол., 51 двір; 1911 р. – 484 чол., 80 дворів) [91, 112].

Для законного поселення на землях Волині польські селяни повинні були отримати білети на проживання від місцевого губернатора. Та на практиці такі дозволи отримували не всі, тому певна частина вихідців із Царства Польського осідала в краї нелегально. Наприклад, у с. Басів Кут в 1903 р. проживало 7 польських сімей, з них 4 сім’ї жили по непрострочених білетах волинського губернатора, 2 – по прострочених і 1 – без дозволу на проживання. Схожою була ситуація і в інших польських поселеннях [55, арк. 9–10].

Більшість поляків, що поселились в регіоні упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст., була уродженцями Привіслінських губерній й підданими Російської імперії. Та архівні документи засвідчують, що в поселеннях Рівненського та інших повітів була значна кількість поляків, що мігрували з території Німецької та Австро-Угорської імперій. Перепис 1890 р., зокрема, зафіксував проживання на території Волині 21 932 чол. «поляків та інших слов’ян» – вихідців з Австрії та Прусії [21, арк. 81]. В кол. Шпанів Рівненської волості Рівненського повіту з 18 сімей поляків члени 11 сімей були в австрійському підданстві, а інші 7 – у російському [55, арк. 7–8]. Серед польських селян кол. Ярівка Клеванської волості російськими підданими були 12 чол., пруськими – 10 чол., австрійськими – 8 чол. [55, арк. 32–33]. У Рівненському повіті були й такі поселення, де майже всі поляки перебували в австрійському підданстві (Новий двір – 43 чол. з 62, Боярка – 9 сімей з 11, Олексин – 15 сімей з 18, Басів Кут – всі 7 сімей – австрійські піддані) [55, арк. 3–4,9–10,14–15].

Еміграція поляків із земель Австрії та Прусії була детермінована тими ж економічними причинами, що спонукали до переселення німців та чехів, а також несприятливою політикою Австро-Угорської та Німецької імперій щодо національних меншин. Зокрема, польське населення провінцій Познань, Західна Прусія та Сілезія зазнавало постійних утисків з боку уряду королівства Прусії в економічній, політичній та культурно-освітній сфері [129, 4]. Наприкінці ХІХ ст. пруськими шовіністами було засноване товариство «Гакатистів», метою якого був «захист німецького елементу на окраїнах», а фактично викорінення поляків з території Прусії [128, 4].

У 1901 р. були прийняті «Загальні правила видачі свідоцтв на право придбання земельної власності у Південно-Західному краї». Пункт 8 правил підтверджував, що місцеві селяни-католики польського походження відповідно до акту постанови Комітету Міністрів від 14 червня 1868 р. не підлягали дії закону 10 грудня 1865 р. і могли купувати землю. Щоправда, розміри землі, купленої раніше та після виходу правил, не повинні були перевищувати 60 дес. на сім’ю. Для Волині норма встановлювалась у 12 дес. землі на кожного дорослого робітника в сім’ї (який досягнув 16-ти років), а для Київщини і Поділля – по 7 дес. [27, арк. 16–17].

В умовах революційних подій початку ХХ ст. царизм, що постав перед необхідністю збереження існуючого державного устрою імперії, змушений був стати на шлях компромісів і поступок відносно національних меншин. Указ від 1 травня 1905 р. скасовував дію закону 1865 р. про заборону полякам продавати земельну власність особам своїм співвітчизникам у Південно-Західному краї. Згідно з цим указом дворяни й міщани польського походження, уродженці Південно-Західного краю, що займалися землеробством і жили в сільських поселеннях, отримали право на купівлю землі. Зберігалось обмеження щодо розмірів наділів для поляків, які не повинні були перевищувати 60 дес. на сім’ю. Також поляки мали право купувати землю у росіян та німців [204, 23]. Як констатувала газета «Жизнь Волыни», поляки нерідко обходили обмеження даного указу щодо максимального розміру землеволодіння: селяни-католики скуповували в губернії російські маєтки по 60 дес., а потім продавали їх польським поміщикам [183, 67]. 11 квітня 1906 р. було прийнято Закон «Про надання особам польського походження права купівлі земельного майна у тих поселеннях Західного краю, в яких таке право надане євреям» [324, 84]. Прийняття цих актів повело за собою зростання польського землеволодіння у Південно-Західному краї в передвоєнні роки.

Невпинне зростання польського населення Волині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. продовжувалось завдяки переселенському потоку з губерній Царства Польського та за рахунок природного приросту. На 1905 р. польське населення Волинської губернії досягнуло 225 тис. чол. (7 % усіх жителів краю) [193, 17]. Відповідно до статистичної інформації, почерпнутої з «Памятной книги Волинской губернии», з 1897 по 1912 рр. чисельність поляків на Волині зросла майже вдвічі (!) і досягнула 343 284 чол. (в сільській місцевості та містечках – 303 829 чол., у містах – 39 455 чол.) [183, 38]. Щоправда, не слід забувати, що дані перепису 1897 р. відносно польського населення губернії були суттєво занижені. Згідно з даними, поміщеними в «Обзоре Волынской губернии», у 1914 р. Волинь заселяло 339 317 чол. поляків [101, 9]. Д. Клемантович ідентифікує чисельність польського населення Волині у 1911 р. в 398 тис. чол. [332, 53].

Водночас польський дослідник Й. Бартошевич подав дещо менші цифри щодо чисельності поляків на Волині, котрі, на наш погляд, мають вищу наукову достовірність. Відповідно до цих даних, на 1909 р. територію губернії залюднювало 227 807 поляків, вони становили 6,7 % всього населення краю. Найбільше польського населення проживало в Новоград-Волинському (48,7 тис. чол.), Житомирському (46,3 тис. чол.), Володимир-Волинському (22,2 тис. чол.), Рівненському (19,6 тис. чол.) та Заславському (17,5 тис. чол.) повітах (див. дод. Л). Аналогічні статистичні дані щодо чисельності поляків у західних повітах, виокремлені на основі архівних матеріалів, вміщені у колективній праці «Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність» за редакцією В. Наулка [188, 275]. Й. Бартошевич також навів статистику земельної власності поляків – виборців до земст у Волинській губернії в 1910 р. Відповідно до його підрахунків землеволодіння цих поляків обчислювалася в 1 030 927 дес., що становило 45,7 % всіх приватних земель губернії (велике землеволодіння – 961 312 дес., середнє – 49 570 дес., дрібне – 20 044 дес.) [243, 51].

Основою господарської діяльності польського селянства, що переселялось на Волинь з Привіслінського краю, були рільництво і тваринництво. Більша частина землі використовувалась для вирощування зернових культур, цукрових та кормових буряків, картоплі, бобових. Серед зернових найбільші площі відводилися під пшеницю, овес, ячмінь, жито, просо та гречку. Найпоширенішою була трипільна система землеробства, в багатьох господарствах набули поширення також багатопільні системи сівообміну [334, 144]. Використання високоврожайних сортів сільськогосподарських культур у поєднанні з застосуванням мінеральних добрив справляли значний позитивний вплив на розвиток сільського господарства. Щоправда, рівень врожайності більшості селянських та поміщицьких господарств поляків дещо поступався продуктивності господарств німецьких та чеських переселенців [334, 144]. В другій половині ХІХ ст. значна частина великих землевласників-поляків розширювали посівні площі, перетворюючи пасовища, чагарники та лісові масиви на орні землі [183, 91].

З метою підвищення рівня сільськогосподарського виробництва, його рентабельності 80 польських і 40 російських землевласників на чолі з князем Р. Сангушком заснували 1906 р. у Житомирі союз землевласників та землеробів, що мав на меті об’єднати всіх землевласників і землеробів губернії для всебічного розвитку й удосконалення економічних та культурно-просвітницьких потреб сільськогосподарського виробництва, покращення побуту селян і дрібних землеробів. У червні 1907 р. союз нараховував уже 4 420 членів. Його було закрито циркуляром міністра внутрішніх справ 29 жовтня 1909 р. [183, 95; 179, 285]. Проте згодом подібні товариства виникали і продовжували свою просвітницьку діяльність. Р. Дмовський справедливо констатував, що «польська сільська інтелігенція в особі великих землевласників, орендаторів і сільськогосподарських службовців зберегла в краї…своє домінування, являючись тут носієм культури та економічного прогресу» [187, 44], з чим погоджувалися й царські чиновники [183, 76]. Важливу роль відігравали також польські «посесори», що орендували великі поміщицькі маєтки та упродовж всього ХІХ ст. були «первісними носіями капіталістичного підприємництва у сільському господарстві Правобережжя» [318, 133].

Таким чином, в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. протікала інтенсивна трудова імміграція польського населення на Волинь. Заселення та господарське освоєння волинських земель поляками після повстання 1863 р. відбувалось в умовах перманентної адміністративної та законодавчої протидії з боку російської влади. Не зважаючи на несприятливу політичну кон’юктуру, переселенський рух, що був викликаний переважно причинами соціально-економічного характеру, продовжувався із року в рік, розширюючи географію виходу та розселення, чисельність польського населення.

Хоча землеволодіння польських поміщиків зазнало значних втрат, їм все ж вдалося втримати у своїх руках майже половину колишніх господарств перед початком Першої світової війни. Натомість загальна чисельність польського населення губернії за 50 років зросла у 2,5 рази завдяки притоку нових переселенців та природному приросту. Польські поміщики, селяни та сільськогосподарські робітники, займаючи в основному вільні, необроблені землі, сприяли значному розширенню продуктивного земельного фонду губернії та здійснили вагомий внесок у соціально-економічний розвиток та культурне життя Волині.