Початок курсу на індустріалізацію
Грудень 1925 р. — проголошення XIV з'їздом П(б) курсу на індустріалізацію країни. Джерела індустріалізації:
— перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства;
— експорт сировини, продовольства;
— залучення особистих коштів громадян (державні позики, ощадкаси);
— «споживчий аскетизм населення» (замороження зарплатні робітників і службовців,
— згортання виробництва товарів широкого вжитку, введення карткової системи);
— використання безкоштовної примусової праці політичних в'язнів.
Політика українізації (коренізації)
Квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на коренізацію.
Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.
В Україні коренізація набула характеру українізації.
Складові українізації:
—підготовка та залучення кадрів із представників української національності до партійних і державних органів та установ;
—запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови;
— видання газет, журналів, книжок українською мовою;
— усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею;
— глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;
— створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні. Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.
Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чиновники, керівники великих підприємств, трестів, російське та русифіковане українське міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.