3.1. Переселення німців на територію губернії та його вплив на еволюцію системи землеволодіння

В другій половині ХІХ ст. настав якісно новий етап переселенського руху німецького населення у Волинську губернію за організованістю, масовістю та впливом на соціально-економічні й політичні процеси в регіоні.

Загальна картина осідання німців на території Волині у 1861 р. виглядала наступним чином. В губернії проживало 13 711 чол. німецьких поселенців. Найбільше їх оселилось в Житомирському (4 539 чол), Луцькому (3 731 чол), Рівненському (1 907 чол.) та Новоград-Волинському (1 733 чол.) повітах. У сусідньому з Луцьким – Ковельському повіті поселилось лише 56 колоністів, Острозькому – 72 чол., Старокостянтинівському – 93 чол. Географія розселення німців визначалась переважно наявністю в тих чи інших повітах дешевих земель, що виставлялись на продаж чи пропонувались в орендне користування. Серед усіх переселенців 9 313 чол. (68 %) були вихідцями з Царства Польського і мали російське підданство, 4 392 чол. (32 %) – емігрували з Західної Європи. На правах приватної власності та оренди німці володіли 15 тис. дес. землі [88, 167].

Значна кількість колоністів прибувала на Волинь з Привіслінського краю Царства Польського (переважно з Варшавської і Радомської губерній), а також з території інших держав: аграрно перенаселених земель Німеччини (Бадену, Вюртембергу, Ельзасу, Пфальцу, Західної Прусії, Данцигу та ін.) та Австрії (пізніше – Австро-Угорщини) [218, 32; 209, 47]. Якщо до 1861 р. переважала еміграція на територію губернії німців з розрізнених земель майбутньої Німецької імперії, то в подальші роки основним районом виходу німецьких колоністів стає Привіслінський край Царства Польського.

Вагомий вплив на розгортання широкої трудової імміграції справили привілеї, надані німецьким колоністам царським урядом (зокрема, Правилами 18 грудня 1861 р.). Указами від 5 та 23 березня 1864 р. німці звільнялися від податків при купівлі нерухомості в 22-х західних губерніях імперії. Банки видавали колоністам на рівних умовах із росіянами пільгові кредити на придбання маєтків [245, 20]. 26 жовтня 1867 р. вийшов указ, що надавав іноземним протестантам рівні права з особами російського походження при купівлі землі. Цим актом фактично було зняте останнє серйозне обмеження щодо німців в праві купівлі землі, переважна більшість яких сповідувала лютеранство [278, 35].

Як відзначалось у попередньому розділі, значно активізувало процес переселення німців з Царства Польського повстання 1863 р., що зумовило погіршення ставлення до німецьких колоністів з боку польського населення регіону. За 1863 р. на Волинь переїхало з Царства Польського 285 німецьких поселенців, Прусії – 30, Австрії – 24 [218, 38]. У наступні роки наплив продовжувався. Так, у квітні 1863 р. понад 100 чол. німців із Царства Польського переселились на землі слоб. Каролінка Житомирського повіту та невдовзі були причислені до стану колоністів Волинської губернії [3, арк. 4].

Надані Комітетом Міністрів пільги швидко почали приносити відповідні результати. За десятиліття 1861–1871 рр. на Волині оселилось 5 328 німецьких колоністів – кількість німців зросла в 2,5 рази. Найбільше переселенців, як і раніше, зосереджувалося в Житомирському, Луцькому та Рівненському повітах (див. дод. А). Посередниками при переселенні часто виступали євреї, що агітували в Царстві Польському, Прусії та Помор’ї незаможних німецьких селян та ремісників за переселення на Волинь [245, 20].

Відповідно до даних, зібраних етнографічно-статистичною експедицією під керівництвом П.

Німецькі селяни та ремісники прибували в край періодично, кожної весни. А восени і взимку організовувались переговори спеціальними агентами між власниками земель і поселенцями [230, 76]. Спочатку на Волинь переселялися в основному молоді, невеликі сім'ї (до 1830 р. на кожну таку родину припадало 2,9 чол.). Пізніше за ними йшли їхні родичі та багатодітні сім’ї. На початку 1860-х рр. на кожну волинську родину колоністів уже припадало 6,9 чол. [218, 35]. В перші роки після осідання на волинських землях більшість німців-колоністів жила в землянках та бараках. Коли приступали до зведення будівель, спочатку будували стайні і стодоли, а в останню чергу –житлові будинки [245, 30].

Часто німці обробляли зарослі лісом та чагарниками ділянки землі, збирали з них урожай, а тоді перепродували вже «окультурені» ділянки за вищими цінами. У звіті волинського губернатора імператору за 1881 р. відзначалось, що німці купували землю по 15–20 руб. за 1 дес., а продавали через 2–3 роки по 100 руб. [12, арк. 12]. Після розчищення орендованих земельних ділянок від лісу німці доставляли дерево власникам земель на визначені пункти продажу. У вирубці та продажі лісу місцеві поміщики шукали прибутки після реформи 1861 [155, 3].

Німці влаштовували особливі поселення – колонії, відмінні від традиційних українських сіл. Більшість колоній являла собою розкидані на значній відстані один від одного двори, навколо яких розміщувалась вироблена господарями з-під лісу земля. Замість вулиць двори з’єднувались доріжками між окремими садибами [233, 299]. Оскільки небагато переселенців мали достатні кошти для придбання хорошої, виробленої землі, багато поселень було засновано в лісовій місцевості, віддалік від українських сіл, що значно утруднювало нагляд за ними з боку місцевої влади. У 1874 р. на Волині нараховувалося 325 німецьких колоній, через десять років (в 1884 р.) кількість окремих поселень німецьких колоністів досягала 879 [88, 168,172].

Більшість колоній були відносно невеликими (в середньому 0,5–1 тис. дес. землі на колонію) [213, 81]. Перші поселення німців нараховували по 20–30 господарств, були й по 4–5 господарств, а найбільші мали до 100 господарств. В 1859 р. найбільшими німецькими колоніями на Волині були Фрідріхсдорф – 305 жителів, Жозефіна – 200 чол., Олешковичі – 182 чол., Запусть – 154 чол., Березолупи – 150 чол., Хотинка – 114 чол. Тарнаволя – 100 чол. [245, 17].

Та були серед німецьких поселень і досить великі за площею та чисельністю жителів колонії. В одному з номерів газети «Московские ведомости» за 1891 р. розміщено матеріали про своєрідне «німецьке царство» – кол. Кенеберг Дубенського повіту. Колонія належала графу Бергу, який в 1880 р.

Навколо колоній, що були засновані раніше, при наявності поблизу вільних земель німецькі поселенці в другій половині ХІХ ст. засновували також «дочірні» колонії. Такі поселення нерідко завдячували своїми назвами іменам та прізвищам місцевих поміщиків, у яких колоністи придбали землю чи іменам членів їхніх родин. Так утворилися в Новоград-Волинському повіті колонії Дерманка (від прізвища Дерманов), Марушівка (від імені дружини поміщика Мєзенцева), Мечиславівка та Мар’янін (імена польських поміщиків), Володимирівка, Сергіївка (імена поміщиків Уварових). Часто німецькі колоністи давали поетичні назви своїм поселенням: Гаймталь, Зегенсталь, Грюнталь тощо [264].

Найбільш прийнятною формою землекористування для німецьких колоністів на Волині була оренда землі, за яку вони сплачували державі та поміщикам (в залежності від належності землі) регулярний грошовий оброк – чинш, розмір якого узгоджувався у контракті. Найчастіше контракти на оренду землі підписувались на цілий маєток, після чого переселенці підписували між собою угоди на використання окремих наділів [289, 100].

Архівні матеріали про німецькі колонії дають змогу ознайомитись з особливостями заснування окремих поселень та умовами землеволодіння. Наприклад, німецькі селяни лютеранського віросповідання, вихідці з Калишської губернії Царства Польського, уклали в грудні 1869 р. контракт з поміщиком А. Прушинським на оренду землі в кол. Несподзянки Рівненського повіту. Договір дозволяв колоністам користуватись 550 дес.

В 1866 р. було укладено контракт між поміщиком В. Коссаковським та німецькими колоністами – вихідцями з Радомської губернії про передачу 66 дес. землі колоністам у с. Вичин Луцького повіту. Колоністи пов’язувались круговою порукою, сплачувати всі податки на землю та відбувати повинності. Поселенцям заборонялось без дозволу рубати ліс, пасти худобу на сусідніх землях поміщика. Термін дії договору становив 20 років, але в разі виконання усіх умов поміщик чи його спадкоємці були зобов’язані продовжити право колоністів на володіння землею [73, арк. 6–7]. На схожих умовах обробляли землю жителі слоб. Сошники Рафалівської волості [74, арк. 27–29].

У Ворчино-Тудовській колонії, що була заснована в Коритницькій волості Володимир-Волинського повіту на землях поміщика Врублевського (1871 р.), німці також оселились на правах чиншовиків. Укладений в 1876 р. письмовий контракт передбачав передачу поселенцям 240 дес. землі (33 дес. орної, 16 дес. сінокосу, 191 дес. чагарників під розкорчування) на 35 років. Після закінчення терміну дії договір мав бути пролонгований на тих самих умовах. У випадку недотримання положень контракту поміщик міг примусово виселяти колоністів [77, арк. 3,26,37].

Як відзначає В. Надольська, із зростанням кількості переселенців умови оренди почали змінюватись на користь землевласників, що надавали їм землю. Колоністи спочатку платили «вступні» (до 75 руб. з двору, незалежно від величини щорічного чиншу). Багато контрактів передбачали залучення німців до виконання натуральних повинностей – відпрацювання в поміщицьких маєтках по кілька днів на рік під час збору врожаю, іноді забезпечення поміщиків продуктами [291, 109].

Важливу роль у правовому статусі колоністів відігравало підданство. Німецькі переселенці, що перебували в іноземному підданстві, мали певні труднощі в користуванні землею та в її придбанні (обмеження фактично були зняті законами від 19 лютого 1861 р. та 28 жовтня 1867 р.). Оскільки певний час іноземні піддані користувались рядом привілеїв, німецькі переселенці, особливо в 1860–1870-х рр., не поспішали приймати російське підданство. У цей час лише 3 % німців Волині стали підданими Російської імперії та приписувались до місцевих громад, 67 % проживали по паспортах Привіслінських губерній, інші 30 % – по іноземних паспортах [218, 39]. На 1882 р. лише 24,1 % німців-колоністів Волинської губернії прийняли російське підданство, Київської – 40,1 %, Подільської – 52,5 % [218, 41]. Дещо забігаючи наперед, відзначимо, що згодом небажання більшості німецьких колоністів приймати російське підданство послужило серйозним аргументом для звинувачень з боку царського уряду в «мирному завоюванні Росії».

Місцева адміністрація зустрічала німецьких переселенців без особливої приязні. Часто представники місцевої влади не визнавали численних пільг, що надавались колоністам, намагались підкорити їх загальним імперським законам для ремісників і селян. Тому частина іммігрантів попрямувала в інші губернії, а ті, що залишились, подали до уряду клопотання про збереження за ними пільг, наданих при переселенні в Царство Польське. Дане клопотання було задоволене [88, 165].

Чиновники різних рівнів часто досить упереджено характеризували атмосферу співжиття німецьких переселенців та місцевого населення. Ще задовго до погіршення правового режиму колонізації у 1867 р. волинський губернатор І. Галлер рапортував київському генерал-губернатору О. Безаку, що німецькі колоністи були замкнуті, місцеве населення від них нічого корисного не переймало; коли селянська худоба заходила на посіви колоністів, це викликало серйозні конфлікти. Місцеві ремісники швидко витіснялись німецькими майстрами, господарства місцевих селян занепадали через конкуренцію з хазяйновитими переселенцями [184, 14].

Кореспондент часопису «Киевлянин» у 1870 р. твердив, що «Між німцями і селянами не буває фактично ніяких зносин. Німець на селянина не звертає уваги, а селянин цурається німця, і виходить розлад. Німець, який би він не був бідний, завжди вважає себе, досить справедливо, розумнішим і розвинутішим за селянина, ставить себе вище за нього. А селянин наш, відомо, відчуває якусь інстинктивну відразу до всякого роду іноземців. Він німця ніколи в дім не впустить, не те щоб позичити у нього щось» [141, 3]. В одному із номерів «Волынських епархиальних ведомостей» за 1891 р. йшлося про те, що «німець, переселившись в Росію, йде в ліси і нетрі, щоб ніхто не бачив ні його самого, ні його хижацького способу господарства» [164, 673].

Публіцист А. Ліпранді в кінці ХІХ ст. звинувачував німців у тому, що вони скупили ліси, чим позбавили місцеве селянство випасів для худоби [203, 15]. Дійсно, деякі поміщики, продаючи колоністам землю, залишали селян без пасовищ або доступ до них значно утруднювався. Коли селянська худоба заходила в посіви німців, останні завжди активно припиняли цей процес. Вторгнення місцевого населення на орендовані німцями землі, які раніше були в користуванні українських селян, іноді закінчувались нищенням селянської худоби і навіть підпалами полів [275, 258]. За словами того ж А. Ліпранді, німці, що використовували найману працю в своїх господарствах, наймали тільки своїх співвітчизників. Це призвело до того, що на Волині в місцях, найбільш заселених німцями, через відсутність заробітків для місцевого населення, поширились відхожі промисли і навіть еміграція [203, 23].

Погоджуючись з позицією дослідника життя німців на Волині О. Суліменка, який спростовує твердження про те, що переселенці були замкнутими і ворожими до місцевого населення, наведемо деякі факти з господарського та культурного життя губернії, що свідчать про позитивний характер українсько-німецьких взаємовпливів у регіоні.

У 1860–1870-х рр. з розвитком капіталістичних відносин і формуванням ринку сільськогосподарської робочої сили поширилось масове залучення українських селян до праці в німецьких колоніях. Це були переважно сезонні заробітчани, які, повертаючись додому, приносили нові господарські знання і навички, елементи прогресивної агрокультури. Оскільки в багатьох німецьких колоніях на високому рівні було поставлене ремісниче виробництво, багато місцевих селян працювали в колоніях, навчаючись різним видам ремесел (наприклад, у кол. Анета Новоград-Волинського повіту та ін.) [316, 89–90].

Окремі заможні німці підтримували активні відносини з місцевою владою та населенням (наприклад, рід Арндтів, представники якого осіли на Волині ще на початку ХІХ ст.). Арндти освоїли великі земельні площі у Житомирському повіті, були успішними підприємцями та відомими громадськими діячами, займались меценатською діяльністю (збудували земську школу, закладали парки, ін.). На їхніх млинах працювали українські селяни, переймаючи цінний господарський досвід. Часто ті місцеві селяни, що мали дружні відносини з німцями, брали в них досить великі грошові позички, навіть незадовго до розгортання Першої світової війни. Толерантними були українсько-німецькі стосунки і в релігійному житті. Звичним явищем стало відвідування українськими селянами лютеранських богослужінь, в свою чергу, німці також не цурались українських церковних відправ [316, 90]. Позитивний господарський вплив німців-колоністів на місцеве населення відзначав відомий економіст А. Ярошевич [242, 14].

Значна частина німецьких колоній була заснована в лісовій місцевості, віддалік від українських сіл, що значно утруднювало нагляд за ними з боку місцевої влади та обмежувало господарські та культурні контакти з місцевим населенням. На наш погляд, осідання німців у лісах було зумовлене наявністю вільної дешевої землі, а не бажанням відмежуватись від корінних жителів краю. Не зважаючи на віддаленість поселень, німцям вдавалось поступово долати відносну ізольованість від іншого населення губернії, яка мала місце в перші роки після переселення. Найбільш активно і успішно вливались в губернський суспільний організм колоністи Житомирського та Новоград-Волинського повітів – тут вони порівняно непогано опановували російську мову, швидко зближувались із місцевим населенням [22, арк. 421].

Причиною загострення взаємовідносин німецьких колоністів з місцевими поміщиками іноді ставала недобросовісність посередників, що укладали договори з власниками маєтків і зобов’язувались влаштовувати колонії. Користуючись слабким знанням переселенцями мови та імперського законодавства, деякі агенти невірно тлумачили німецьким поселенцям умови договорів, твердили про право на безстрокову оренду взятих земель та розпорядження ними, тоді як більшість орендних договорів спочатку укладались на 12 років; нерідко продавали маєтки, на яких лежали значні боргові зобов’язання. В результаті нерідко доходило до судових позовів за землю між поміщиками та колоністами [26, арк. 5–6].

Не зважаючи на епізодичні випадки неприязні, а іноді й ворожнечі між українцями та переселенцями, про загальну напруженість українсько-німецьких взаємин на Волині в період, що розглядається, говорити не доводиться. Суперечності, які іноді виникали, переважно стосувались побутово-господарської сфери і містили швидше соціальне, ніж національне забарвлення. Міжетнічний інтеракціонізм мав усі риси добросусідських відносин, характеризувався відносною толерантністю в економічній, соціально-психологічній, культурній та релігійній сферах.

Найбільшого розмаху переселення німецького населення на Волинь набуло в 1870–1880-х рр. Якщо у 1871 р. на території губернії проживало 24 704 чол. німців [233, 308], то на 1876 р. їх чисельність досягла 42 372 чол. (2,01 % всього населення), вони володіли 133 365 дес. землі (2,2 % всіх земель губернії) [203, 48]. За наступні 6 років з 1876 по 1882 рр. на Волині осіло 45 359 німців, тепер їх нараховувалось 87 731 чол. (4,2 % всього населення губернії). Отже, приріст німецького населення на Волині за шестиріччя становив 107 %. Найбільше німців зосереджувалося в Житомирському – 26 008 чол., Новоград-Волинському – 17 105 чол., Луцькому – 15 195 чол. повітах. Абсолютна більшість німців Південно-Західного краю була жителями Волинської губернії (95,2 %), на території Київщини у 1881 р. їх проживало 4 353 чол., Поділля – 1 024 чол. [22, арк. 401–403]. У 1883 р. 79 % волинських німців були підданими Російської імперії, інші 21 % залишались іноземними підданими [140, 664].

Тривалий час губернська та місцева влада не могла організувати ефективного контролю над притоком переселенців. У 1886 р. варшавський генерал-губернатор інформував очільника Південно-Західного краю О. Дрентельна про те, що до нього звертається багато німців, котрі раніше мешкали в Радомській губернії, а тепер проживають на Волині, з проханнями видати свідоцтва на право остаточного оселення на Волині (лише за лютий 1886 р. надійшло 109 клопотань) [15, арк. 1]. Такого роду клопотання подавали колоністи, що поселилися на території губернії без дозволу на це місцевої влади.

Швидкими темпами зростало й землеволодіння німців у Волинській губернії. У 1881 р. на правах власності та оренди німці володіли в правобережних губерніях 552 717 дес. землі. З них 399 953 дес. (72,36 %) припадали на Волинь [22, арк. 401–403]. У 1883 р. німецьке землеволодіння в губернії зросло до 483 048 дес. землі (іноземні піддані – 320 178 дес., у російських підданих приватної та орендованої землі було 162 870 дес.) [140, 664].

Разом із зростанням чисельності німецького населення та розвитком системи землеволодіння закономірним процесом було швидке зростання кількості поселень, заселених німецькими колоністами. У 1874 р. на території Волині нараховувалося майже 300 німецьких колоній (325 – німецьких та чеських разом, а в 1870 р. в регіоні було 26 чеських поселень), в 1884 р. – 879 німецьких та чеських колоній [88, 168,172]. За іншими даними, на 1897 р. волинські німці проживали в понад 550-ти поселеннях [249, 3]. У 1912 р. на Волині було 997 німецьких колоній (у Житомирському повіті – 210 колоній, Новоград-Волинському – 160, Рівненському – 145, Овруцькому – 21, Острозькому – 26, Ізяславському – 10, Кременецькому – 4, Луцькому – 248, Дубенському – 46, Володимир-Волинському – 105, Ковельському – 21, Старокостянтинівському – 1) [56, арк. 1–15]. Крім того, німці мешкали ще у 220-ти сільських поселеннях (селах, хуторах, поміщицьких маєтках, економіях та фільварках) [200, 35].

Волинські німці значною мірою стали провідниками хутірської системи господарювання в регіоні. Поселення німців, як і чехів та поляків, тяжіли до децентралізації, дисперсного (розсіяного) характеру розміщення. Серед німецьких поселень були власне хутори, колонії, фільварки, населені урочища, присілки, т.з. «козацькі двори», ферми, лісничівки. Найпоширенішими хутірські поселення були в Ковельському та Луцькому повітах, а також на півночі губернії (переважно колонії та фільварки) [313, 562].

Губернська преса відзначала переваги німецьких хуторів, коли земля знаходилась навколо садиб, а не за декілька верст від них, як це часто було в українських селах. З кінця ХІХ ст. частина місцевих селян за прикладом німців поступово переходила до хутірського господарювання [150, 2]. У 1912 р. для ознайомлення з німецькими хуторами та відрубами на Волинь приїхали 30 селян Воронезької губернії. Вони відзначали високу раціональність господарювання німецьких та чеських поселенців [124, 3].

Входження Німецької імперії до Троїстого союзу в 1882 р. та початок експансивної політики «залізного» Бісмарка різко погіршили російсько-німецькі відносини. Це викликало ради­кальну зміну поглядів серед представників російського політикуму на заселення окраїнних територій імперії німецькими колоністами. З кінця 1870-х рр. царський уряд почав проявляти особливу увагу до переселення німців у Російську імперію. Поворотним у становищі німецьких колоністів став 1881 р. Російський престол зайняв Олександр ІІІ, який виступав проти посилення німецьких позицій у Російській імперії, настав період реакційної політики щодо німецьких колоністів, зокрема й щодо німців Волині [310, 35].

Не на користь волинським німцям зіграв знаменитий «бунт» німецьких колоністів, що відбувся в кінці 1880 р. у с. Копачівка Луцького повіту, де колоністи жили на землях поміщика В. Сементковського. Після закінчення строку дії договорів деяких німців на оренду поміщицької землі багато колоністів вважали, що їх не потрібно продовжувати. Луцький повітовий суд постановив виселити колоніста Зауера, який не поновив орендний договір з поміщиком – власником землі. Представники місцевої влади намагались виселити сім’ю Зауера з зайнятої землі, але на знак протесту зібралась велика кількість колоністів з усього повіту, дійшло навіть до побиття урядників та поліції [202, 65]. Після заколоту був присланий німецький консул в Києві Райц для врегулювання ситуації. О. Бісмарк, до якого дійшли свідчення про цей конфлікт, висловив бажання, щоб цей інцидент не вплинув на німецько-російські відносини [269, 36].

Активний опір німецьких колоністів при спробах їх адміністративного виселення був досить частим і закономірним явищем. У січні 1887 р. сутичкою закінчилася спроба місцевої влади виселити кілька сімей жителів кол. Лясовиці Житомирського повіту через несвоєчасну оплату за оренду землі графині Г. Тишкевич [17, арк. 1,14]. Найбільше судових процесів, пов’язаних із виселенням німецьких колоністів, було в 1885–1890 рр., коли завершувався термін дії багатьох тридцятирічних контрактів [245, 33].

За розпорядженням генерал-губернатора Південно-Західного краю О. Дрентельна у 1881 р. було створено комісію для дослідження іноземної колонізації регіону. Дана комісія здійснила аналіз колонізаційних процесів у Київській, Подільській та Волинській губерніях і дійшла висновку про шкідливість німецького міграційного руху в економічному та військово-політичному плані [22, арк. 89]. В тому ж році генерал А. Косіч, що очолював штаб Київського військового округу, почав акцентувати увагу чиновників на зосередженні німецьких колоній вздовж стратегічних шляхів сполучення та в прикордонних районах [226, 68]. Так було покладено початок повороту урядової політики від протекції щодо німецьких та чеських поселенців до законодавчого обмеження їх переселенського руху. Різко погіршилось ставлення до колоністів з боку адміністрації краю. З цього часу в російському політикумі значної популярності набуло переконання про «мирне завоювання» Російської імперії німецьким населенням.

Можливості придбання німцями земель були відчутно обмежені у 1880-х рр. 1 листопада 1886 р. вийшло Положення Комітету Міністрів, яке оголошувало всі без винятку свідоцтва на купівлю маєтків у західних губерніях, що були видані до виходу правил 27 грудня 1884 р., такими, що втратили свою силу. Повноваження щодо видачі свідоцтв на купівлю землі в Південно-Західному краї було передане київському генерал-губернатору. Місцевим губернаторам надавалось право вирішувати на свій розсуд, видавати, чи не видавати такі свідоцтва попереднім власникам [135, 36].

У вересні 1885 р. імператор Олександр ІІІ затвердив Особливу комісію для розробки заходів щодо припинення напливу іноземних переселенців у західні прикордонні губернії імперії, яку очолив заступник міністра внутрішніх справ сенатор В. Плеве [327, 9]. В результаті діяльності комісії 14 березня 1887 р. були прийняті «Правила відносно набуття іноземцями у власність або у тимчасове володіння нерухомого майна в деяких губерніях західної смуги Росії», затверджені імператором. Правила забороняли в губерніях Царства Польського, Північно-Західного та Південно-Західного краю іноземним підданим набувати будь-якими способами поза портовими та міськими поселеннями права власності, оренди і користування нерухомим майном [132, 578–581].

Волинський губернатор Є. Янковський, що був активним противником іноземної колонізації, пропонував досить радикальні рецепти для покінчення з німецьким переселенським рухом на територію регіону: повністю заборонити вихідцям із будь-яких іноземних держав право на постійне оселення та придбання землі в південно-західних губерніях; виселяти з регіону за межі імперії всіх іноземних підданих, а тих німців, що прийняли російське підданство – переселяти до Сибіру та інших східних губерній. Також керівник Волинської губернії виступав за заборону німцям переселятись з одних колоній в інші, посилення поліцейського нагляду над колоністам та закриття молитовних будинків баптистів [22, арк. 113–114]. З ініціативи губернатора на Волині було прикріплено на кожні 100 дворів німців-колоністів одного поліцейського-урядника, на кожні 1 000 дворів – одного пристава, для чого було здійснено новий поділ існуючих повітів на стани та урядні ділянки. Витрати, пов’язані з їхнім утриманням, покладались на самих німців [296, 20].

У звіті за 1889 р. Є. Янковський звинувачував німецьких колоністів у тому, що вони «не відчувають ніякої прив'язаності до землі, лише прагнуть якнайшвидше нажитися з неї. Вони також зовсім не передають місцевим селянам своєї передової агрокультури, оскільки ведуть замкнений спосіб життя та не бажають спілкуватися з ними, а нерідко й ворогують». Губернатор також критикував німців за принесення в Росію штундизму, що вважався шкідливим у політичному відношенні [21, арк. 4–6]. Один із різновидів штундизму – баптизм завдяки німцям дійсно набув певної популярності серед населення Волині. У с. Суємці Новоград-Волинського та в с. Пекарщина Житомирського повіту певна частина жителів почала сповідувати штундизм [27, арк. 69–70]. У с. Топорище Житомирського, с. Тудорів Острозького та с. Синів Рівненського повітів також проповідувалось віровчення баптистів [39, арк. 17]. За даними «Обзоров Волынской губернии», у 1883 р. на території регіону проживало 3 150 чол. баптистів [39, арк. 10], 1889 р. – 4 919 чол. [44, арк. 10], 1898 р. – 7 251 чол. [96, 18], 1899 р. – 11 713 чол. [97, 21], 1900 р. – 12 758 чол. [104, 13], 1906 р. – 12 616 чол. [100, 35], 1913 р. – 15 979 чол. [108, 59].

Губернатор стверджував, що переселенський рух німців уже перейшов далеко за межі трудової міграції і перетворився у форму експлуатації природних багатств краю і його населення. Навіть наводив випадки, коли німці нібито погрожували помстою Бісмарка за погане ставлення з боку влади, коли його армія вступить на волинську землю. Антинімецькі настрої Є. Янковського були співзвучними з позицією Міністерства внутрішніх справ, речники якого виступали за рішуче припинення іноземної колонізації прикордонних губерній [21, арк. 7,36–37].

На наш погляд, твердження про «неприв’язаність» до землі німецьких колоністів, яке базувалось на тому, що переселенці часто обробляли цілинну, занедбану чи зайняту лісом та чагарниками землю, а тоді продавали її і за виручені гроші переходили на обширніші земельні ділянки, не мало достатніх підстав. Кочувати з одних земель на інші німців змушувало прагнення розширити свої земельні володіння за рахунок вкладання тривалої праці в «окультурення» занедбаних територій. Після німецького «хижацтва» їх землі аж ніяк не можна було вважати виснаженими. Навпаки – це були обширні родючі земельні масиви, що раніше часто не приносили майже ніякого прибутку, а після дбалого обробітку німецькими колоністами були залучені до господарського обігу і збільшили податкові надходження до державної казни. Крім того, значні статті прибутку отримували волинські поміщики, котрі охоче здавали землю в орендне користування німцям.

Деякі пропозиції волинського губернатора отримали схвалення уряду та імператора і були враховані про розробці нових обмежувальних правил, спрямованих головним чином проти німецьких колоністів. Дані правила були розроблені тією ж комісією під керівництвом В. Плеве і набули сили закону 15 червня 1888 р. під назвою «Правила про влаштування побуту іноземних поселенців, що не прийняли російського підданства, які влаштувались в губерніях Київській, Подільській і Волинській». Відповідно до даного документу, ті іноземні поселенці, котрі не прийняли російського підданства, були зобов’язані виконувати всі повинності на аналогічних умовах, що й місцеві селяни, приписані до волостей, але не мали права брати участь у волосних сходах. Всі іноземні поселенці підлягали чіткому поліцейському нагляду. Німецьким та чеським колоністам заборонялось переселятись з одних колоній в інші [18, арк.80–85]. Фактично дані правила поклали кінець привілейованому статусу німців та чехів на Волині, зобов’язали їх відбувати повинності та сплачувати державні податки на рівні з місцевим українським населенням.

Після прийняття цих правил київський генерал-губернатор О. Ігнатьєв видав наказ зробити детальний перепис іноземного населення в губерніях Південно-Західного краю. 23 грудня 1889 р. О. Ігнатьєв видав обов’язкову постанову, згідно з якою іноземні поселенці, що проживали на території Південно-Західного краю, зобов’язувались не ухилятись від перепису. В разі невиконання положень даної постанови накладався штраф до 500 руб. або арешт до трьох місяців за кожне порушення [18, арк. 22].

Проведений у 1890 р. перепис зафіксував чисельність «іноземних поселенців» на Волині в 200 924 чол. [294, 13]. 1 216 чол. мешкали в містах, 199 708 чол. – у сільській місцевості. Із загальної кількості іноземних поселенців поза міськими поселеннями німці становили 155 860 чол. (78 %), чехи – 21 579 чол. (10,5 %) [21, арк. 67,81]. Найбільше колоністів проживало в Житомирському – 32 923 чол. (Барашівська, Фасівська, Пулинська, Горошківська волості), Луцькому – 25 585 чол. (Рожищська, Торчинська, Щуринська волості) та Новоград-Волинському – 22 674 чол. (Романовецька, Сербівська, Ємільчинська, Курненська, Рогачівська волості) повітах [18, арк. 175].

М. Бармак, посилаючись на архівні матеріали, стверджує, що чисельність німецьких колоністів на Волині з 1882 р. до 1890 р. зросла у 2,3 рази і становила в 1890 р. 195 333 чол. [175, 29]. На наш погляд, ці дані є відчутно завищеними, вони швидше окреслюють загальну кількість «іноземних поселенців» у регіоні, ніж об’єктивно інформують про динаміку німецької колонізації. Далі дослідник констатує, що в 90-х рр. ХІХ ст. чисельність німців на Волині хоч і повільно, але продовжувала зростати [175, 29], тобто логічно мала б перевищувати 200 тис. чол. Проте результати Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. зафіксували 171 331 чол. німецького населення, яке проживало на території губернії [109, ІХ], що підтверджує відносну точність цифри 155 860 чол. щодо німецьких переселенців на Волині у 1890 р.

У 1891 р. волинський губернатор Є. Янковський доручив чиновнику з особливих доручень Покровському перевірити, наскільки владою на місцях виконуються правила 15 червня 1888 р. щодо влаштування побуту іноземних поселенців у правобережних губерніях. Після проведення перевірки в колоніях Луцького, Рівненського та Володимир-Волинського повітів Покровський доповідав, що закон не виконується належним чином, облік іноземців та нагляд за ними майже не ведеться; нові переселенці не приписуються у волосних правліннях, а поміщики не повідомляють про їх прибуття. Багато колоністів не виконують покладені на них повинності [21, арк. 160–165]. Часто власники маєтків і колоністи – австрійські і пруські піддані порушували заборони на оренду землі, брали землю в оренду, укладали приватні письмові договори [21, арк. 165]. Це свідчило про те, що губернські та повітові владні структури не могли ефективно контролювати переселенський рух.

В рамках обмежувальної політики щодо німецьких колоністів Олександр ІІІ підписав 14 березня 1892 р. Указ «Про встановлення тимчасових правил відносно оселення у Волинській губернії осіб неросійського походження». Цей указ, що стосувався окремо Волинської губернії і мав чітко виражений антинімецький характер, забороняв усім іноземним виходцям, зокрема й тим, що прийняли російське підданство селитися в межах Волинської губернії поза міськими поселеннями та набувати у власність землю й нерухомость на цій території. Волинському губернатору надавалось право виселяти в адміністративному порядку осіб, що поселилися на території краю поза міськими поселеннями всупереч встановленій правилами забороні [111, 220–222]. Цей закон викликав невдоволення як у колоністів, так і серед волинських землевласників. Багато поміщиків здавали свої маєтності в орендне користування німецьким колоністам, в разі буквального трактування статей закону після закінчення строків орендних договорів німецькі господарі змушені були б виселятися [32, арк. 18].

Хвилювання волинських поміщиків, яких торкався даний указ, висловив Волинський губернський предводитель дворянства С. Уваров у записці генерал-губернатору О. Ігнатьєву під назвою «О переселении в Юго-Западные губернии постоянных жителей Царства Польского», датованій лютим 1893 р. С. Уваров аргументував недосконалість указу від 14 березня 1892 р. тим, що його виконання породило б масу судових справ (багато орендних договорів були словесними), виселення колоністів зумовило б занепад поміщицьких земель, які вони обробляли, та зменшення податкових надходжень у державну казну. На думку С. Уварова, доцільно було зберегти можливість господарювати на волинських землях для тих німецьких колоністів, котрі оселились до виходу указу [200, 50–51]. Пропонував не поширювати заборону на оселення та придбання землі на тих поселенців, що прийняли російське підданство; дозволити Селянському банку кредитувати нових поселенців, а контроль над колоністами покласти на повітових предводителів дворянства [22, арк. 252].

С. Уваров підтверджував свої міркування відповідними статистичними даними. Впродовж 1884–1892 рр. Волинська губернія займала одну з провідних позицій в імперії за розмірами сплати податків у казну (було сплачено на 300 тис. руб. більше за норму). Цього вдалося досягнути завдяки введенню в господарський обіг 800 тис. дес. землі, проданої та зданої в оренду німецьким колоністам (на наш погляд, дана цифра була суттєво завищеною) [296, 22].

Врахувавши інтереси поміщиків Південно-Західного краю, генерал-губернатор ініціював вихід нових правил, які забороняли можливість придбання нерухомого майна лише новим переселенцям. 19 березня 1895 р. імператор Микола ІІ затвердив «Правила про влаштування побуту іноземних поселенців, що не прийняли російське підданство, які влаштувались в губерніях Київській, Подільській і Волинській». Даний документ підтверджував обмеження, прийняті указом 14 березня 1892 р., проте дозволяв розширювати земельну власність тим колоністам, що оселились на Волині до виходу Правил, та їхнім спадкоємцям за законом. Як і в правилах 14 березня 1892 р., волинський губернатор був уповноважений висилати осіб, що будуть набувати майно у власність всупереч заборонам [113 – Т. ІХ, 1986 – 1987].

Чиновник з особливих доручень М. Шільдер-Шульднер у 1894 р. пропонував виселяти німців за Урал, в Сибір, і «те що на Волині шкідливе, там принесе велику користь», а на їх місця переселити бажаючих росіян з внутрішніх губерній [26, арк. 19]. Та імператор Олександр ІІІ не схвалював думку про переселення волинських колоністів у віддалені східні губернії. Як приклад невдалого досвіду колонізації він свого часу наводив Саратовську і Самарську губернії, де німці проживали відособлено, не зливалися з місцевим населенням [22, арк. 117].

Серед німецьких колоністів, на яких поширювались обмежувальні пункти закону 1895 р., перспектива переселення в східні губернії Росії виглядала привабливішою, ніж виселення за межі імперії. Наприклад, у кол. Тарнаволя Рожищського маєтку, що розкинувся на території Луцького повіту, всі колоністи володіли землею без будь-яких договорів, вважали себе чиншовиками, проте в чиншових правах їм було давно відмовлено на основі чинного законодавства. Жителі колонії заявили готовність переселятись на землі, прилеглі до Сибірської залізної дороги при певній допомозі уряду. Повернення в Німеччину вони не розглядали, бо там роздавали землі (наприклад, в Познані), але на кожну десятину потрібно було пред’являти по 100 марок [25, арк. 5].

Були випадки, коли німецькі колоністи покидали територію Волині не через обмеження у сфері землеволодіння, а внаслідок погіршення економічного становища поселень через неродючість наданих їм земель. Газета «Волынь» констатувала випадок, коли у 1899 р. десятки сімей з колоній навколо м. Горошки Житомирського повіту знялися із своїх земель і вирушали до Карської області (приєданої до Російської імперії після російсько-турецької війни 1877–1878 рр.), де їм нібито обіцяли дешеві наділи родючої землі по 20 дес. на сім’ю та звільнення від податків на 10 років [152, 3; 153, 3].

Слід відзначити, що навіть в середині 1890-х рр. відношення до німецьких переселенців з боку російських урядовців не було одностайно негативним. Чимало діячів позитивно оцінювали німецьку трудову імміграцію на територію краю, розуміючи її значення для господарського освоєння цілинних та занедбаних земель, внесок німецьких колоністів у фіскальне наповнення казни. Так, у рапорті чиновника М. Шільдера-Шульднера від 14 березня 1894 р. справедливо відзначалося: «Зі зрубів, завалених пеньками, з дрібних чагарників...вони робили чудові поля, зводили на ділянках своїх ошатні будівлі і вклали багато праці з наміром надовго оселитися в новій батьківщині...Дійсно, вони не змінювали віри, не полишали мови, навіть більше, залишались в душі істинними німцями, почитуючи Вільгельма і Бісмарка...Та в той час, як чехи займали найкращі землі, німецькі колоністи брали те, що ніхто не хотів брати і нікому не ставали поперек дороги» [26, арк. 12]. Визнавав заслуги німців у господарському освоєнні частини волинських земель і Волинський губернський предводитель дворянства С. Уваров, що представляв інтереси місцевих поміщиків. Він наголошував на економічних причинах переселення, відкидаючи версії про експансивні, політичні цілі заселення Волині німцями [22, арк. 251].

Згідно із результатами Першого загального перепису населення Російської імперії у 1897 р. чисельність німців на Волині досягнула 171 331 чол. (84 949 чоловіків та 86 382 жінок) [109, ІХ]. Німці становили 5,73 % всього населення губернії, яке на кінець ХІХ ст. становило 2 989 482 чол. [109, ІІІ]. Жителями міських центрів були лише 0,8 % німців, інші 99,2 % проживали у сільській місцевості (насправді в містах було дещо більше німців, оскільки при проведенні перепису деякі міські поселення були віднесені до сільського типу) [283, 332].

Наведені статистичні дані демонструють, що в кінці ХІХ ст. рух німецьких переселенців у Волинську губернію зберігав характер аграрної трудової імміграції. Щоправда, за 1890–1897 рр. німецьке населення зросло лише на 10 %, що свідчило про значне ослаблення переселенської хвилі в результаті погіршення правового становища німців на зламі століть та початок процесу рееміграції серед колоністів. Дві третини німців Волині були вихідцями з Привіслінського краю, інша частина – з Прусії, Австрії, дрібних німецьких та австро-угорських земель, а також з інших регіонів Російської імперії. Волинь займала другу позицію в імперії за кількістю німецьких поселенців після Самарської губернії, на її землях проживало 9,45 % всіх німців Російської імперії [200, 34].

Більшість німецького населення Волині, як і раніше, була зосереджена в Житомирському, Луцькому, Новоград-Волинському та Рівненському повітах, де німці становили понад 1/10 всіх жителів. В деяких повітах (Ковельському, Кременецькому, Заславському і Старокостянтинівському) частка німців не досягала навіть 1 % від усієї кількості жителів цих повітів [109, ІХ]. Таке розселення зумовлювалось достатньою кількістю вільних земель у тих чи інших повітах, співвідношенням вартості та родючості землі, а також наявністю в районах розселення німецьких колоній, заснованих раніше.

Прийняття законів 14 березня 1887 р. та 15 червня 1888 р. фактично припинило можливість розширення у правобережних губерніях німецького та чеського землеволодіння, а також різко змінило попереднє пільгове становище колоністів, ввівши їх у систему місцевого управління і зобов’язавши відбувати всі повинності. Результатом погіршення правового режиму стало зростання числа колоністів, що прагнули виїхати за межі Російської імперії (особливо в Бразилію). Та на заваді їхнім намірам стало імперське законодавство, згідно з яким німецьких колоністів примусово повертали з прикордонних перехідних пунктів і поселяли на попереднє місце проживання [32, арк. 16]. З 1890-х рр. почалось переселення колоністів до Сибіру. У 1905 р. частина німців емігрувала з Волині до Литви на запрошення курляндської шляхти. На їх місце на Волинь прибули нові німецькі колоністи з Привіслінського краю [245, 20].

Правила 1887 та 1888 рр., подальші законодавчі обмеження суттєво послабили наплив переселенців. Та все ж, переселенський рух тривав, всупереч прийнятому обмежувальному законодавству. Щоправда, тепер колоністи прибували майже виключно з Царства Польського, адже вихідці з‑за кордону вже не могли купувати землю. Так, на початку ХХ ст. у Волинську губернію (переважно в Дубенський повіт) прибула група лісорубів з Нижньої Сілезії, що заготовляли деревину і виробляли якісні товари з цінних порід на замовлення німецьких фірм [282, 12–13]. З кінця ХІХ ст. в різних статистичних відомостях німецьких колоністів вже причисляли до місцевих селян. Наприклад, у кол. Застав’я Селищської волості Рівненського повіту в 1903 р. проживало 5 сімей німців «місцевих селян з 1898–1901 рр.», в кол. Дібриця того ж повіту було 30 сімей «місцевих селян з 1897 р.» [55, арк. 38,76], так писали й про інші колонії, де тривалий час господарювали німецькі переселенці.

Ми вважаємо, що німцям і надалі вдавалось оселятись на території краю та брати в оренду землю через дві основні причини. По-перше, недостатня чисельність адміністративного апарату та поліції на місцях унеможливлювали ефективний контроль за рухом іммігрантів. По-друге, волинські поміщики не були зацікавлені у виселенні німецьких колоністів, які орендували більшість їхніх маєтків, оскільки нереально було швидко замінити їх іншими господарями російського походження. Зменшення німецького населення та землеволодіння неминуче викликало б кризові явища в економічному житті губернії, зменшення податкових надходжень до державної казни.

Щоб уникнути виселення та мати можливість володіти земельною власністю, німці почали масово переходити в російське підданство у 1880–1890-х рр., демонструючи таким чином відданість російській державі. Якщо на 1882 р. 76 % волинських німців були в іноземному підданстві [218, 41], то до 1903 р. кількість німецьких колоністів, що не прийняли російського підданства, зменшилась до 4,3 % (всього 6 114 чол.) [27, арк. 82].

А. Ліпранді критикував російське законодавство, яке давало змогу німцям, що прийняли російське підданство, зберегти земельні володіння та можливість проживати на території імперії [203, 72]. Автор також припускав, що німці могли пред’явити Росії претензії на Привіслінські та західні губернії, в яких значну частку населення складали німці [202, 12]. Натомість, генерал-губернатор О. Ігнатьєв вважав, що поселенці, які прийняли російське підданство, не викликають занепокоєння і доцільно пролонгувати їхні договори на оренду землі, зрівняти у правах з місцевим населенням. Нешкідливими для русифікації Волині іноземців, що прийняли російське підданство, вважали і члени Комітету Міністрів, виступаючи за продовження можливості розвитку їхнього землеволодіння [27, арк. 3–4,49].

На початок ХХ ст. у значної частини німецьких колоністів закінчилися терміни дії контрактів довгострокової оренди, які укладалися в 1870–1880-х рр. Аналізуючи можливість продовження землеволодіння німців, Головноуправляючий землеустроєм та міністр фінансів прийшли до висновку, що землі, яка знаходилася в розпорядженні казни і Селянського банку, недостатньо навіть для влаштування селян, які безперечно були гірше забезпечені землею, тому «першою турботою уряду повинне бути забезпечення селян». Казенні та банківські землі, що орендувались німцями‑колоністами, по мірі закінчення термінів дії орендних договорів повинні були надходити в ліквідаційний фонд і поновлення договорів передбачалось лише в «особливо поважних випадках». Таємним циркуляром з цими міркуваннями ознайомили волинського губернатора [76, арк. 1]. Так, у жовтні 1900 р. мировим суддею було прийнято рішення виселити з кол. Андріївка Новоград-Волинського повіту кілька десятків сімей німецьких колоністів через закінчення термінів дії орендних договорів, які були укладені ще 30–35 років тому (а строк був визначений у 20 років), причому будівлі переходили у розпорядження власника поселення, а судові витрати по виселенню покладались на колоністів [142, 3]. Схожими були обставини виселення і в багатьох інших німецьких поселеннях.

Оскільки більшість колоністів не бажала повертати землю, на якій вони господарювали упродовж тривалого часу, почастішали випадки активних протестів німців проти виселення їх із колоній. Наприклад, у 1902 р. була зафіксована сутичка з представниками повітової влади у кол. Марушівка Новоград-Волинського повіту при спробі виселення частини жителів із земель Новозвягельського маєтку поміщика С. Мезенцева. На думку повітового ісправника, в колоністів не було ніякого озлоблення проти влади, що виконувала свій обов’язок, а було тільки усвідомлення свого права залишатись на землі та тверда рішучість не допускати виселень [1, арк. 1].

Відповідно до архівних відомостей про іноземних поселенців Волинської губернії, в 1903 р. на території регіону проживало 147 405 чол. німців (4,3 % перебували в іноземному підданстві та 95,7 % – у російському) [27, арк. 82–83]. Ми вважаємо, що ці дані суперечать іншим достовірним статистичним джерелам, які ідентифікують значно вищу чисельність німецьких колоністів (наприклад, ще в 1897 р. Волинь заселяли 171 331 чол. німців) [109, ІХ]. Оскільки впродовж 1897–1903 рр. не було зафіксовано масової рееміграції німців з території краю, тривало поступове заселення губернії колоністами та невід’ємною складовою демографічного зростання залишався природний приріст населення, чисельність німців продовжувала зростати і навіть теоретично не могла скоротитись на 24 тис. чол. (14 %) за 6 років. Вищий рівень наукової достовірності мають інші статистичні дані початку ХХ ст., у яких відзначено, що на 1 січня 1906 р. в регіоні проживало 287 087 чол. (60 764 сім’ї) «іноземних поселенців» (німців, чехів, поляків та представників інших етнічних груп). Серед них німецьких сімей нараховувалося 30 911 (29 698 сімей – російські піддані, 1 213 сімей – іноземні піддані) [27, арк. 103].

Здійснені на основі широкого кола джерел підрахунки дають нам змогу графічно зобразити процес зростання чисельності німецьких колоністів у Волинській губернії в період, що розглядається (див. дод. Б). Як видно з наведеної діаграми, в період найінтенсивнішої імміграції (1871–1890 рр.) кількість німців, що проживали у Волинській губернії зросла у 6,3 рази, а за 1861–1914 рр. – більше, ніж у 15 разів.

Згідно з офіційними підрахунками, на 1910 р. німецьке населення Волинської губернії досягнуло 200 913 чол., 98,5 % якого мешкало в сільській місцевості (в міських центрах проживало лише 3 127 чол.). Розселення німців по повітах губернії мало наступний вигляд: Житомирський – 43 022 чол., Володимир-Волинський – 25 431 чол., Дубенський – 7 913 чол., Заславський – 2 703 чол., Ковельський – 2 530 чол., Кременецький – 375 чол., Луцький – 31 569 чол., Новоград-Волинський – 46 033 чол., Овруцький – 2 842 чол., Острозький – 5 457 чол., Рівненський – 33 017 чол., Старокостянтинівський – 22 чол. [106, 24–29]. На 1914 р. чисельність волинських німців досягнула 209 700 чол., що складало 5 % всіх жителів краю [300, 9–10]. У передвоєнні роки чисельність німецького населення зростала в основному за рахунок природного приросту. В цей час середній розмір земельних ділянок німецьких колоністів коливався від 10 до 12 дес. [289, 101].

На початку XX ст. великої популярності набули твори А. Ліпранді, Р. Дмовського та інших авторів, що трактували німецьку імміграцію на територію Російської імперії як цілеспрямовану експансію германізму. Поширення антинімецької істерії у російських політичних колах влучно описане дослідницею В. Чеботарьовою: «…російські ідеологи, намагаючись прикрити деградацію царської монархії, її провали у внутрішній політиці, ведуть пошук «внутрішнього ворога» і знаходять його в німецьких «колоністах» – громадянах Росії, що живуть уже в третьому-четвертому поколінні в імперії, у колоністах, котрі традиційно політикою не займались і в державні справи не втручались» [319, 140].

На німецьких поселенців посипались численні звинувачення в «мирному завоюванні» Росії, ворожості до влади та місцевих селян; поширенні руйнівної культури землеробства, яка виснажує земельні ресурси; популяризації серед місцевого населення штундизму, який підривав основи самодержавного устрою імперії. У 1903 р. в доповіді генерал-губернатору волинський губернатор Й. Дунін-Барковський звинувачував німецьких поселенців у значному подорожчанні землі, особливо її оренди, що позбавляло місцевих селян можливості розширювати господарства. Губернатор стверджував, що поселенці відносились до селян з погордою, як і до всього російського, працювали в дні православних свят, подаючи поганий приклад оточуючому населенню [27, арк. 68, 69–70]. Влітку 1910 р. уряд навіть вніс на розгляд Державної Думи законопроект про заборону іноземним поселенцям – російським підданим купувати та орендувати землю в Київській, Подільській та Волинській губерніях з метою припинення германізації Південно-Західного краю [143, 3].

У передвоєнні роки значно посилився нагляд за іноземними поселенцями у Волинській губернії. Серед документів Волинського губернського жандармського управління містяться детальні відомості про іноземних підданих, що проживали і працювали в маєтках Кременецького, Дубенського та інших повітів, які включають інформацію про віросповідання, освіту, рід занять, поїздки за кордон, належність до різних організацій і товариств. Окрема графа у відомостях інформувала, чи не було даних про можливу участь іноземців у шпигунстві [33, арк. 346–369,371–381,389–392].

Щоб спростувати звинувачення в «мирному завоюванні» російських земель, достатньо проаналізувати геогра­фію розселення німців на території Волині. Найбільше німецьких селян в кінці ХІХ ст. осідало в Луцькому (11,98 % усього населення), Новоград-Волинському (10,95 %), Житомирському (10,82 %) та Рівненському (8,95 %) повітах [109, ІХ], тобто німці фактично просувалися з прикордонних територій углиб губернії, поступово освоюючи землі центральних та східних повітів. Якби німецькі колоністи мали створювати плацдарм для військової експансії, то очевидно, що їхні поселення концентрувалися б у прикордонній смузі Волинської губернії. Ще одним важливим аргументом на користь мирного, економічного характеру німецької колоні­зації Волині є соціальний склад німецьких переселенців. Як і у всякому процесі аграрної трудової міграції, переважну його частину складало зубожіле селянство та дрібні ремісники. На переселення їх штовхали економічні причини, а не реалізація експансивних планів батьківщини, на землях якої вони не змогли отримати прийнятні умови для господарювання.

Рейхсканцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк наприкінці ХІХ ст. висловлювався про німців, що переселились до Російської імперії наступним чином: «Невдовзі вони стануть російськими підданими і своєю старанністю та благоустроєм будуть примножувати без сумніву економічну могутність Росії. Для Німеччини вони як повноправні громадяни і платники податків назавжди втрачені» [305, 105]. В 1903 р. Познанська «колонізаційна комісія» закликала німців Російської імперії переселятися на територію познанських і східно-пруських провінцй. Через брак робочої сили у Рейнсько-Вестфальському промисловому районі у 1907 р. розпочалась агітація спеціальними агентами серед німців правобережних губерній та Привіслінського краю за переселення останніх на німецькі землі [278, 41].

На думку автора, волинські німці, самі цього не бажаючи, могли все ж становити певну небезпеку для Росій­ської імперії в разі збройного конфлікту з Німеччиною. Німецькі селяни та ремісники, що оселилися на землях Волині та залишились у німецькому підданстві, числились в запасі чи ополченні німецької армії і в разі війни були б зобов'язані воювати на боці Німецької імперії. Ті ж колоністи, які прийняли ро­сійське підданство, цілком можливо, надали б німецькому війську припаси, транспорт і досвідчених провідників. Фактично волинські німці стали заручниками протистояння між Німецькою та Російською імперіями й на початку XX ст. були значно обмежені у свободі землекористування та суспільно-політичної діяльності, частина була змушена емігрувати за межі Волинської губернії напередодні війни.

З початком Першої світової війни всі надії волинських німців на мирне господарювання у прикордонній Волинській губернії були перекреслені. Німецькі колоністи примусово виселялися вглиб Російської імперії, переважно до Сибіру. Відповідно до закону про конфіскацію землі від 2 лютого 1915 р. волинські німці протягом одного року повинні були продати своє майно і переселитись у внутрішні райони імперії, Сибір чи Середню Азію. Та вже літом 1915 р., коли в ході бойових дій німецькі війська повернулись на Волинь, вийшов наказ Миколи ІІ російському військовому командуванню якнайшвидше виселити німців з Волині. Часто колоністів повідомляли про виселення за добу і ті навіть не могли продати майже нічого [265, 64].

У 1915 р. німці були виселені із 150 колоній Волинської губернії: з 83 колоній Житомирського повіту, 34 колоній Новоград-Волинського повіту, 23 колоній Луцького повіту [286, 178]. До липня 1915 р. з території Волині було виселено 70 тис. німців, їх перевозили як арештантів, у супроводі конвою [287, 55]. Невелика частина німців по дорозі в Сибір тікала та поверталась до колоній. Менших втрат зазнали чехи Волинської губернії – були евакуйовані тільки австрійські піддані [155, 4].

Німецька трудова імміграція на територію Волині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. справила вагомий позитивний вплив на розвиток аграрного сектора економіки губернії. Основою господарювання німців-колоністів було рільництво. Якщо в 1860–1870-х рр. у їхніх господарствах застосовувалась трипільна система сівозміни, то з кінця ХІХ ст. значного поширення набула чотирьох- і п’ятипільна система. Переважна більшість земель відводилась під зернові культури. У південних повітах найбільші площі займали посіви пшениці, в поліській частині краю – жита. Вирощували також ячмінь, овес, гречку та просо. Серед інших сільськогосподарських культур важливі статті господарства становило вирощування картоплі, гороху, конюшини, кормових, а з кінця ХІХ ст. – і цукрових буряків [200, 125–126].

У деяких господарствах було успішно перейнято від чехів вирощування хмелю. Коли у 1915 р. через розпорядження волинського губернатора про виселення у східні губернії імперії підданих воюючих з Російською імперією держав значна частина німців змушена була негайно покинути межі Волині та залишити свої господарства, владою було здійснено облік хмелевих плантацій німецьких колоністів. Відповідно до зібраних даних, 3 826 дес. волинських земель були зайняті під хмільниками, із них 500 дес. становили колишні землі німців (280 дес. у Житомирському повіті, 58 дес. – Новоград-Волинському, 65 дес. – Луцькому, 97 дес. – в інших повітах), що складало 13 % площі всіх хмільників Волинської губернії [59, арк. 33].

Відповідно до господарського призначення на початку ХХ ст. 71,5 % земель волинських німців були орними, 14,9 % становили луки і пасовища для худоби, інші 13,6 % припадали на забудови, сади і ліси, а також на невживані землі [175, 38]. Врожаї пшениці наприкінці ХІХ ст. досягали 92 пуди з 1 дес., гречки – 60, ячменю – 64, жита – 73 [92, 397]. Висока урожайність досягалась за рахунок раціональних методів ведення господарства, вироблених у попередніх місцях проживання. Вагомий вплив на рівень врожайності справляло широке застосування природних добрив при обробітку грунтів. Успішний розвиток тваринництва дозволяв колоністам щовесни вивозити на поля значну кількість гною. Також ставав у нагоді попіл від спалених залишків корчованого лісу. Використовувався і попіл з місць колишнього гутництва – німці платили по 15 коп. за віз попелу власникам цих земель [276, 229].

Як відзначає О. Суліменко, піком успішності господарювання німців-колоністів став початок ХХ ст., коли відбувалось формування великих господарств фермерського типу, в яких поєднувались ефективні методи обробітку землі з використанням збалансованих сівозмін та різних добрив [231, 10]. Зросла також технічна забезпеченість господарств – значного поширення набули залізні плуги, жниварки та молотарки з кінним приводом, вози на залізних осях, культиватори, кінні граблі та ін. [276, 229].

Інтенсивна господарська колонізація частини земель губернії одним із наслідків мала значне подорожчання землі. У 1900 р. оренда землі середньої якості в Житомирському повіті коштувала 5 руб., купівля – 80–100 руб.; Заславському – відповідно 5–6 руб. та 90–110 руб.; Кременецькому – 5 руб. та 80–90 руб.; Ковельському – 2–3 руб. та 30–40 руб.; Рівненському – 3–4,5 та 40–50 руб.; Острозькому – 5 руб. та 80–90 руб.; Овруцькому – 2–3 руб. та 30–40 руб.; Володимир-Волинському – 4–5 руб. та 60–75 руб.; Луцькому – 4–5 руб. та 60–80 руб.; Новоград-Волинському – 4–5 руб. та 60–70 руб.; Дубенському – 3–4 руб. та 50–60 руб.; Старокостянтинівському – 5–6 руб. та 90–100 руб. [104, 15]. Середня вартість оренди землі по губернії відповідно становила 4,3 руб., а купівлі – 69 руб. за 1 дес.

На початку ХХ ст. ринкові ціни на землю в регіоні продовжували стрімко зростати. Відповідно до статистики, наведеної Ю. Бартошевичем, у 1901–1905 рр. 1 дес. землі на Волині при купівлі від приватних власників коштувала 124 руб., 1906 р. – 144 руб., 1907 р. – 149 руб., 1908 р. – 161 руб., 1909 р. – 199 руб. [243, 7]. В 1912 р. середня вартість землі в губернії досягала 275 руб. за 1 дес. У п’яти північних повітах (Ковельському, Луцькому, Рівненському, Овруцькому та Володимир-Волинському) земля в середньому коштувала 229 руб. за 1 дес., а середня ціна в центрі та на півдні губернії становила 298 руб. за 1 дес. [61, арк. 157].

Колоністи вкладали значні капітали в сільське господарство регіону, купуючи землю та заводячи господарства. Їхніми зусиллями було освоєно колосальні земельні площі, прокладено широку сітку якісних доріг. Відповідно до даних часопису «Волынь», у 1910 р. в руках волинських німців зосереджувалосъ 700 тис. дес. землі: 12 % всієї губернської землі поза міськими поселеннями [143, 3].

Значні успіхи в молочному тваринництві дозволяли продавати багато молока і твердих сирів, реалізовували молочну продукцію навіть на віддалених ринках і в Києві [279, 48]. Свинина йшла переважно у Привіслінський край, Австрію та Німеччину [203, 14]. У передвоєнне десятиліття з Волині щорічно вивозилось 7,5 млн. пудів хліба і 100 тис. пудів масла. Частку німців у цьому процесі визначити важко, але внесок колоністів очевидно був досить значним. В господарствах постійно зростав валовий збір зерна, кількість худоби [279, 48].

Отже, в пореформений період заселення частини земель Волинської губернії німцями‑колоністами набуло характеру масової та організованої трудової імміграції, що справляла вагомий вплив на економічний поступ регіону. Основним районом виходу переселенців стали губернії Привіслінського краю Царства Польського. Розселяючись по території більшості повітів, німці засновували окремі поселення-колонії, набували у власність та користування значні масиви землі. Спираючись на широкі пільги, надані царським урядом, переселенський рух набув найбільшого розмаху в 1870–1880-х рр. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. притік колоністів послабився через переорієнтацію політики імперської влади та відповідне погіршення їх правового становища.

Поширюючи прогресивну колоністсько-хутірську систему господарювання, німці сприяли передачі позитивного господарського досвіду та передової агрокультури місцевим українським селянам. Зусиллями колоністів було освоєно значні площі цілинних та занедбаних земель, прокладено широку сітку доріг, а також здійснено фінансові інвестиції в економіку губернії.