3.2. Особливості переселенського руху та господарської діяльності чеського населення

У потужному переселенському русі на територію Волинської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. прийняли активну участь представники чеського народу. Якщо заселення вільних земель поляками, росіянами, євреями та німцями вже мало певну історичну традицію, то участь чехів у даних процесах в 1860-х рр.

Осідання перших представників чеського народу на території Волині відноситься до 1859–1861 рр. Це були нащадки членів релігійної общини «чеських братів», що заснували на початку ХІХ ст. поселення Зелев та Кучув у Царстві Польському. Звідти вони мігрували на Волинь і заснували два перших чеських поселення Погорільці та Підгайці поряд з однойменними українськими селами Дубенського повіту [197, 67]. Більшість перших поселенців була бідними та середнього достатку селянами і розореними ремісниками.

Першим окремим чеським поселенням у Волинській губернії була кол. Людгарівка при с. Погорільці Дубенського повіту. Її заснували у 1863 р. 17 чеських сімей, вихідців із Богемії, що переселилися з Царства Польського [78, арк. 9–11]. Вони взяли в орендне користування 71 дес. землі терміном на 20 років [184, 10]. Друга чеська колонія – Глинськ була заснована у 1868 р. на території Рівненського повіту [308, 33]. За 1868 р. на території Волині осіло 135 чеських сімей, наступного року – 449. У 1868–1869 рр. чехи придбали на Волині 8 108 дес. землі, за яку заплатили 270 тис. руб., тобто в середньому по 33 руб. за 1 дес. [254, 18–19]. У 1870 р. 76 чеських родин з Австрії осіли поряд із землями українських селян в с.

В середині 1860-х рр., з’явились також перші чеські поселення на півдні Подільської губернії (Чехівка) і в Криму (Табор, Богемка, Царевич) [208, 38]. Значна кількість чеських поселень була заснована в Перекопському повіті Таврійської губернії, поодинокі поселення були в Херсонській, Катеринославській, Полтавській і Чернігівській губерніях [197, 92]. У той час, як перші чеські поселенці південних губерній та в Криму отримали від царського уряду офіційні дозволи засновувати колонії, переселення чехів 60-х років ХІХ ст. на Волинь мало певною мірою стихійний характер, ініціювалося місцевими поміщиками.

Як відзначалось у попередньому розділі, після 1867 р. в чеських землях виник рух за переселення в Російську імперію, зокрема й на Волинь. Ідея масового переселення чехів вперше набула широкого звучання на Слов’янському з’їзді в Москві (1867 р.) під час перебування там делегації австро-угорських чехів на чолі з національними лідерами Ф. Палацьким і Ф. Рігером [273, 123–124]. З’їзд став безпосереднім поштовхом до пожвавлення чесько-російських політичних та економічних зв’язків, його організацію неофіційно підтримував царський уряд, який прагнув використати посилення боротьби слов’янських народів проти Австрії і Туреччини для зміцнення свого становища в Європі [197, 56].

Початок потужної чеської еміграції на Волинь пов’язують з іменем австрійського підданого Ф. Пршібила, який працював у Варшавському торговому домі по продажу маєтків на території Правобережжя. Оскільки в конторі було багато оголошень з Волині про продаж маєтків польськими поміщиками, Ф. Пршібил та двоє власників контори – Вільконський і Бордаш домовились зайнятись організацією переселення чехів на Волинь і продажем землі цим переселенцям [19, арк. 2].

Спочатку компаньйони поїхали на Волинь і обрали маєток Глинськ біля м. Рівне як підходящий для заселення чехами, тоді Ф. Пршібил відправився у Богемію і розпочав агітацію за переселення на Волинь серед чеських селян. Вільконський та Бордаш у цей час зайнялися оглядом маєтків Острозького й Дубенського повітів. Через вищеназвані причини багато жителів Богемії зацікавились ідеєю переселення. З ініціативи австро-угорського уряду Ф. Пршібила було двічі заарештовано і запропоновано покинути межі імперії, проте це лише посилило його популярність [19, арк. 15; 157, 268]. У травні 1868 р. Ф. Пршібил в супроводі 14-ти чехів прибув на Волинь і, маючи в розпорядженні 20 тис. руб., придбав тут ряд маєтків у Дубенському повіті. Впевнившись у родючості та дешевизні місцевої землі, делеговані співвітчизниками чехи відправились назад в Богемію для подальшої організації переселення [125, 2]. У 1870-х рр. на батьківщині чехи купували землю по 200 руб. за корець (740 руб. за 1 дес.), а на Волині вартість 1 дес. землі коливалась від 30 до 50 руб. [171, 105].

Першими купленими в 1868 р. маєтками були Глинськ у Рівненському повіті, а також Будераж, Семидуби, Підгайці та Ульбарів у Дубенському повіті. Вартість придбаної землі коливалась від 30 до 80 руб. за 1 дес. В кінці літа 1868 р. на Волинь попрямували інші чехи з сім’ями та майном [201, 6]. На розділених землях маєтку Глинськ поміщика Веселовського у 1868 р. осіло 126 чеських сімей, переселенці придбали 1 503 дес. землі [254, 21]. У маєтку Будераж поміщиці Вроновської у 1869 р. оселилось 52 чеські сім’ї, з них 12 найзаможніших внесли гроші за землю відразу і отримали купчі, решта – виплачували упродовж 3-х років. Площа придбаних земель становила 586 дес., вартість – 18 163 руб. [8, арк. 1,6]. В 1869 р. було засноване поселення Квасилів поряд з однойменним українським селом Рівненського повіту. Чехи отримали в розпорядження маєток площею 1 086 дес., в тому числі 170 дес. незручної землі та 290 дес. під лісом [163, 4].

Значна частина чеських поселень була заснована в 1870 р.

У серпні 1870 р. в поміщика Сливинського чехами було придбано маєток у с. Малин Дубенського повіту за 23 248 руб. [71, арк. 130]. На придбаних землях осіли чеські господарі з Младо-Болеславського, Празького, Писецького, Зиченського округів Австрії, заснували поселення Малин на відстані 1 версти від однойменного українського села. У 1891 р. в поселенні проживало 450 чол. (75 дворів), у володінні яких було 725 дес. землі [167, 900]. Біля с. Мирогоща Дубенського повіту у 1870 р. заснували поселення чехи, що були вихідцями з Писецького, Лонського і Празького округів Австрії. Вони придбали 816 дес. землі (зокрема, 381 дес. під лісом) у поміщика Залісського в середньому по 40 руб. за 1 дес. У 1891 р. в чеській частині Мирогощі проживало близько 600 чол., нараховувалось 104 двори [168, 152]. З австрійських сіл Велтиша, Сенкова та Жерстина Лонського округу у 1870 р. переселились чехи в с. Підгайці Дубенського повіту та осіли на вільних землях поряд з українськими селянами [164, 672–673]. Також у 1870 р. вихідцями з міст Празького округу було засноване чеське поселення Новини Дубенського повіту [165, 709–710]. Більшість чехів перелічених вище поселень прийняла підданство Російської імперії в перші роки проживання на Волині.

Переселення чехів відбувалося організованими групами. З одного чи кількох чеських сіл збиралася група бажаючих оселитись на волинських землях. Селяни обирали місце майбутнього поселення.

Агенти компанії, що організовувала переселення (поляки, іноді євреї), зустрічали переселенців на кордоні Російської та Австро-Угорської імперій, розподіляли їх на партії, супроводжували до місць поселення, залишались при них наглядачами, радниками та керівниками «від імені компанії» [19, арк. 7]. Посередники брали собі процент і від покупців, і від продавців землі, але при цьому вели справи незадовільно [125, 2].

Керуючись бажанням наживи та користуючись слабким знанням більшістю чехів російської мови, посередники часто йшли на різного роду афери. На проданих маєтках виявлялись приватні та державні борги, церковно-будівні повинності, вічні плати процентів по заповітах на різні установи, деякі володіння перебували під забороною продажу. Іноді посередники давали поміщикам лише завдатки, а з іншою частиною грошей зникали. Це викликало масу скандалів і судових позовів з боку чехів [201, 7]. Для здійснення таких афер оформлення угод зазвичай здійснювались в судах не тих повітів, у яких знаходилися маєтки. Чехи-переселенці сподівались на допомогу російського уряду та місцевої влади, тому подавали прохання, щоб повітові суди не допускали продажу маєтків, обтяжених боргами та різними обмеженнями, щоб заборонили посередництво місцевих адвокатів та євреїв між переселенцями і власниками маєтків [122, 478].

Чеські поселення, що засновувалися окремо від уже існуючих сіл, нараховували від 3-х сімей (10–12 чол.) до 1 тис.

У 1879 р. найбільшим чеським поселенням Волинської губернії був Глинськ у Рівненському повіті (1 037 чол.), де функціонувало двокласне народне училище і кращий в губернії пивоварний завод. У Володимир-Волинському повіті одним із найбільших та найбагатших поселень був Купичів, де 800 чол. володіли понад 3,3 тис. дес. земельних угідь. В Гульчі Острозького повіту проживало 700 чол. чехів, володіли 1 340 дес. родючої чорноземної землі. У Дубенському повіті найбільше число чеських жителів мали Мирогоща (700 чол.), Вовковиї (600 чол.) та Семидуби (400 чол.). [7, арк. 130–131]. Серед інших великих чеських поселень були Квасилів Рівненського повіту, де наприкінці ХІХ ст. проживало 756 чехів (119 дворів) [119, 493], Малин – 521 чол. (66 дворів) [120, 68] та Підгайці – 443 чол. [120, 230] Дубенського повіту. На 1886 р. в губернії нараховувалось 52 змішаних українсько-чеських поселень, у 18-ти з них чехи чисельно переважали українське населення [201, 82].

Австро-угорський уряд критично віднісся до еміграції своїх громадян до Російської імперії. Апелюючи до умов картельної декларації між державами від 5 червня 1815 р. про взаємну видачу осіб, які ухиляються від військової повинності, його представники вимагали видачі деяких чехів, котрі нелегально перетнули кордон. 15 червня 1870 р. російська держава в односторонньому порядку припинила дію декларації [254, 19]. Місцева влада в Австрії затягувала процедуру видачі паспортів та дозволів на переселення [301, 517]. В часописах «Praźskỳ denik», «Pozor» і «Tǎbor» систематично виходили публікації про важке становище чеських переселенців у Росії та підступність тамтешнього уряду [254, 20]. Натомість російська преса подавала «чеське питання» з суто позитивної сторони – у газетах «Волынские епархиальние ведомости» та «Киевлянин» систематично друкувались матеріали, присвячені чеським переселенцям.

У 1867 р. в Москві при Імператорському Сільськогосподарському товаристві було створено спеціальний комітет на чолі з графом Толом, що сприяв переселенню чехів у Російську імперію. Комітет пропагував переваги переселення та тлумачив його умови [254, 16]. В тому ж році у Відні було засноване агентство адвоката В. Барда для юридичних та комерційних зв’язків з Російською імперією, яке, зокрема, зайнялося продажем маєтків Південно-Західного краю чеським переселенцям [303, 18] У Празі в 1874 р. був створений спеціальний комітет на чолі з агрономом Ф. Доубравою, що займався організацією переселення. Сприяння переселенському руху чехів мало місце і з боку «Товариства для торгових зносин Чехії з Росією» [197, 71]. В Житомирі діяла заснована у 1875 р. чеська Господарсько-промислова канцелярія «Земля», яка займалась вербуванням чеських спеціалістів сільського господарства і ремісників на замовлення українських і російських поміщиків. Також дана структура сприяла поселенцям у придбанні землі, інформувала про можливість оселення на волинських землях та допомагала з працевлаштуванням [254, 18].

Правовою основою трудової імміграції чехів у Волинську губернію в перші роки розгортання переселенського руху були «Правила для іноземних робітників, що поселилися у межах Російської імперії» від 18 грудня 1861 р. [114 – Т. ХІІ, 504–509]. Урядові постанови від 10 травня 1864 р. та 10 грудня 1865 р., які забороняли полякам-католикам та євреям купувати землю в губерніях Південно-Західного краю, поширювались і на чехів, більшість яких сповідували католицизм [197, 64]. Тому представники чехів на Волині заявили, що чехи-переселенці – не католики, а гусити, переселяються через утиски католиків на батьківщині і що ця близька до православ’я віра невдовзі приведе чехів у лоно православної церкви [201, 10]. Насправді близько 97 % чехів, що переселялись на Волинь, були римо-католиками [57, арк. 4].

За даними етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край, у 1871 р. на території Волинської губернії нараховувалося 26 чеських поселень (13 у Дубенському повіті, 6 – Рівненському, 3 – Луцькому, 3 – Володимир-Волинському, та 1 в Острозькому), в яких проживало 963 сім’ї і володіли 17 648 дес. землі [184, 10]. У 1875 р. на Волині вже нараховувалось 2 190 чеських сімей – 10 352 чол., які розселилися в 49 окремих поселеннях, обробляли на правах приватної власності 27 тис. дес. землі [7, арк. 239].

На початковому етапі переселенського руху більшість чехів осідала в південній та центральній частині губернії – на чорноземних і глиноземних грунтах Дубенського, Острозького та Рівненського повітів. Східну частину губернії чеські господарі почали заселяти з середини 70-х рр. ХІХ ст. З кінця 70-х рр. все більше чехів обирали місцем проживання Житомирський та Овруцький повіти, де більшість родючих земель була вже зайнята, вдавались до вирубки і корчування лісів, особливо в Овруцькому повіті [237, 70]. На півночі губернії в українських селах осідали переважно ремісники, які мали невелику кількість землі – до 2 дес. або город з садом [197, 92].

За 10 років (1868–1878 рр.) чехи заснували або частково заселили понад 100 населених пунктів. Згодом процес значно уповільнився. Великі земельні площі для заснування окремих поселень були фактично зайняті, почалось розселення чехів у вже існуючі українські села, в яких часто поселялось лише по кілька родин [185, 8]. Найчастіше поселення мали змішаний характер (наприклад, Кручинець – українсько-чеське поселення; Городище, Івановичі – німецько-чеські; Плехова, Алінівка – польсько-чеські) [309, 115]. Великих коштів переселенці не мали, тому значного поширення набула купівля дешевих лісових ділянок, близько третини нових поселень були засновані у лісах [185, 10].

Волинські маєтки виставлялись на продаж повністю, тому покупці збирали гроші, купували весь маєток, а потім розподіляли придбану землю пропорційно до величини грошових внесків чеських переселенців [273, 126]. Середня вартість землі коливалась від 22 до 27,75 руб. за 1 дес., відповідно для купівлі середнього наділу необхідно було приблизно 450 руб. Згідно процедури, 2/3 вартості вносилося відразу, інша третина – при вступі у володіння [4, арк. 3]. Наприклад, у 1870 р. придворний радник І. Пивницький продав частину с. Княгининка (6 дес. землі – орної, садибної, сінокісної) чеху Вацлаву Кудріну за 169 руб. (по 28 руб. за десятину) [80, арк. 3]. Через невтомну працю чехів-колоністів в місцях їхнього розселення ціни на землю зростали вдвічі і навіть втричі. В кінці ХІХ ст. ціни на таку землю коливались від 50 до 200 руб. за 1 дес. [237, 90], а в передвоєнні роки досягали 300 руб. за 1 дес. [171, 105].

Якщо в 1870-х рр. більшість поселенців мала відповідні кошти для купівлі землі, то пізніше певного поширення набула оренда земельних наділів. У 1882 р. в руках чехів зосереджувалось 35 476 дес. землі, з них 34 519 дес. (97 %) – на правах приватної власності, інші 1 123 дес. (3 %) – в орендному користуванні [289, 171]. Найчастіше орендували землю вихідці з перших поселень, що брали землю через зростання сімей, але не мали достатніх коштів для її купівлі на нових місцях. Орендували чехи землю у поміщиків та заможних господарів-українців. Чехам охоче здавали землю в оренду, бо господарство вони вели старанно та добре доглядали землю [258, 78]. Були населені пункти, де господарювали виключно на орендованій землі (в селах Грушвиця, Новини Дубенського повіту та ін.) [272, 129]. У 1880-х рр. зросла кількість малоземельних та безземельних чехів. Їх чисельність поповнювали ремісники, що були вихідцями із землеробських родин та ті землероби, що розорювались, не змігши ліквідувати боргові зобов’язання [197, 112].

Досить часто право на оренду земель чехами базувалось на усних домовленостях між волинськими поміщиками та чеськими поселенцями, без укладання офіційних орендних договорів. Місцеві поміщики віддавали перевагу словесним угодам іноді через борги, що перевищували вартість маєтків, а найчастіше через бажання утримати за собою право власності на землю і перетворити чехів тільки в строкових орендарів [303, 18]. На наш погляд, це стало причиною напруженості стосунків чехів з місцевими поміщиками. Наприклад, Поміщик І. Веселовський у 1869 р. продав частину свого маєтку Глинськ Рівненського повіту чехам, вихідцям із Богемії (близько 100 родинам), але не повідомив переселенців про значне черезсмужжя своїх земель з селянськими наділами, право селян на спільну толоку, водопій, прогони і проїзди до своїх розкиданих наділів. Після настання весняно-польових робіт чехи, що звикли до обгороджених фермерських господарств, значно утруднили доступ селян до своїх угідь, це викликало сутички між чеськими та українськими селянами [4, арк. 9].

Значна частина чехів, що поселились на Волині та купували землю в 1869–1871 рр., була обдурена поміщиками або своїми агентами. Лише 57 % сімей володіли землею відповідно до купчих кріпостей, 10 % – по запродажних, 11 % – по приватних угодах, 16 % були безземельними ремісниками чи поденними робітниками [7, арк. 128–129]. Нерідко, щоб одержати свідоцтво на право володіння землею, чехам доводилось робити великі доплати Ф. Пршібилу та іншим посередникам через кілька років після одержання ділянок (іноді сплачувати суму грошей, яка у 2–3 рази перевищувала вартість землі). Окремо сплачували ще за оформлення купчих на землю по 80–90 руб. незалежно від розмірів земельних володінь. У відповідь на закономірне незадоволення переселенців Ф. Пршібил зазвичай твердив: «Не забувайте, що ви в Росії, а тут такого роду справи звичні». Насправді досить складно однозначно оцінювати рівень порядності Ф. Пршібила у веденні справ переселенців. На початковому етапі переселення він сам був недостатньо обізнаний із цивільним законодавством Російської імперії та особливостями операцій із земельною власністю. Крім того, на Волині було багато «заплутаних» маєтків, за якими числились казенні борги, обов’язки на користь церков, монастирів і закладів освіти та інші обмеження [57, арк. 5–6].

Іноді непросто складались відносини чехів з місцевими селянами. Через близькість господарств чеських переселенців та селян худоба останніх, нерідко залишаючись без нагляду, заходила в посіви пшениці, конюшини та навіть у хмільники чехів, завдаючи відчутної шкоди сільськогосподарським угіддям [57, арк. 5]. В свою чергу, чехи своїми ділянками значно обмежили можливість проїзду селян до їхніх земель. В результаті доходило навіть до збройних сутичок між чехами та українськими селянами [8, арк. 10–11]. В перші роки розгортання чеської імміграції досить частими були судові процеси між переселенцями та місцевими селянами [157, 270]. Та переважно дані непорозуміння мали соціально-майнове, а не національне забарвлення та не свідчили про напруженість українсько-чеських взаємовідносин на Волині.

Між чехами та українським населенням швидко встановились тісні господарські та культурно-релігійні контакти. Місцеві селяни допомагали чеським переселенцям в перші роки господарювання розорювати цілину і корчувати ліс. Щоправда, глузували з незвичних способів обробітку землі чехами. Із спогадів одного з волинських чехів: «Мужики сміялись над нами й говорили: «Нічого ж не зберете, нічого ніколи тут не росло! …Але коли навесні нам не вистачало хліба, годували наших дітей, а коли пекли хліб, обов’язково приносили сусідам» [254, 36]. Найпоширенішими формами спілкування між українцями та чехами були господарська взаємодопомога, взаємні запрошення в гості, спільне відзначення традиційних свят. Чехи з повагою ставились до місцевих звичаїв, відвідували православні церкви. Нерідкими були українсько-чеські шлюби [290, 238–239]. Українські селяни охоче користувались послугами чехів-ремісників щодо ремонту сільськогосподарської техніки та ін. [197, 147–148].

Один із чиновників при генерал-губернаторові відзначав: «Всі чехи відзначаються чудовою працелюбністю, повагою до влади, строгою чесністю і зразковою моральністю, переслідуючи і виключаючи зі свого середовища неблагонадійних і бездуховних своїх співгромадян… В політичному відношенні чехи просякнуті глибокою ненавистю до поляків» [201, 19]. На нашу думку, ставлення чехів до польського населення регіону насправді не було настільки негативним. Переселяючись на Волинь, чехи знали, що в регіоні існує протистояння поляків та російської влади, тому боялись, щоб «не складали їх в один мішок з поляками» [260, 161]. Висловлення такої позиції щодо поляків було викликане прагненням набути приязне ставлення з боку представників влади.

В 1871 р. чиновник з особливих доручень А. Воронін у доповіді генерал‑губернатору О. Дондукову-Корсакову характеризував стосунки між чехами та українськими селянами як добросусідські; відзначав, що їхні діти ходили в одні школи, траплялися українсько-чеські шлюби, деякі чехи приймали православну віру [237, 89]. У 1878 р. той же А. Воронін відзначав у рапорті генерал-губернатору, що злиття, на яке розраховував уряд на початку колонізації і якого прагнув досягнути шляхом адміністративного та релігійного об’єднання, не спостерігалось [7, арк. 160–161]. Дійсно, чехів‑переселенців та місцевих селян розділяли відмінності побуту, мови, релігії, моралі та звичаїв, правового статусу, а також рівень суспільного розвитку. Та поступове перейняття досвіду господарювання чехів місцевими селянами все ж відбувалось, що констатувалось на сторінках офіційних часописів: «Ми не можемо вірити безглуздим твердженням, нібито не існує благотворного впливу чехів на господарства селян. В місцевостях, де живуть чехи, у селян нині й фургони залізні, і плужки чеські, і молотилки, і віялки, і січкорізки; в багатьох і будови чеські, і хміль в городі, і конюшина…» [166, 755].

У вересні 1869 р. О. Дондуков-Корсаков відвідав Волинську губернію, ознайомився зі справами поселенців і направив у регіон чиновника з особливих доручень полковника П. Грессера для детального вивчення і влаштування справ чехів [197, 76]. Від організації переселення чехів П. Гресером були відсторонені поляки (Богуцький та інші діячі), всі справи були доручені Ф. Пршібилу і Й. Олічу (одному з перших переселенців‑посередників). Чеські поселення, яких на 1870 р. нараховувалось 14, були поділені на три округи: Глинський, Мирогощанський і Будеражський; в кожному селищі були поставлені виборні старости. Була встановлена кругова порука між поселенцями, три сім’ї були вислані чехами назад у Богемію через незадовільну поведінку. Також було вжито заходів для захисту чехів на митницях, де відбувався «просто грабіж». П. Грессер наказав поміщикам, повітовим суддям та мировим посередникам вирішувати спірні питання з чехами швидко і в проблемних ситуаціях йти на компромісні рішення [201, 13–15].

Таким чином, з початку 1870-х рр. представники російської влади різних рівнів почали проявляти посилену увагу до чеської колонізації Волині, на зміну нечіткій позиції щодо чехів-переселенців, яка мала місце в перші роки переселення, прийшло активне адміністративне регулювання процесу.

В травні 1870 р. при Міністерстві внутрішніх справ була сформована Особлива комісія з питань переселення чехів у Південно-Західний край. Комісія зробила висновок, що переселенський рух чехів на територію Російської імперії є вигідним як в економічній, так і в політичній площині [254, 25]. Керуючись необхідністю продажу поміщицьких земель, витіснення польсько-католицького елементу з Волині та переконавшись в працелюбності й законослухняності чехів, Олександр ІІ 10 червня 1870 р. затвердив Постанову Комітету Міністрів «Про оселення чехів на Волині» [19, арк.29]. Постанова дозволила чехам спрощену процедуру прийняття російського підданства (не потрібні були особливі поліцейські свідоцтва про благонадійність). Чехи, що поселялись на приватних землях, зараховувались до селянського стану, могли приписуватись до селянських общин і волостей або утворювати окремі общини та волості. Чехи та їх сини звільнялись від військової повинності пожиттєво. Даний акт також звільняв поселенців від сплати казенних податків та виконання громадських повинностей на 5 років з моменту прийняття російського підданства та гарантував свободу віросповідання. В 1871 р. було прийняте Положення уряду, що звільняло чехів, які прийняли російське підданство, від сплати грошового мита при купівлі земель у польських поміщиків. Спочатку його дія була поширена на Волинь, а в кінці 1871 р. також на Київську і Подільську губернії [301, 520].

Чехи отримали право самоврядування – можливість утворювати окремі від місцевих селян громади і волості. На території Волинської губернії за розпорядженням губернатора в кінці 1860-х – на початку 1870-х рр. було створено чотири чеські волості: Глинська, Дубенська, Луцька, а згодом – Купичівська. Дубенська волость охоплювала 14 чеських поселень Дубенського повіту, Луцька – всі колонії чехів Луцького і 5 Дубенського повітів, Глинська – 9 колоній Рівненського повіту, Купичівська – всі чеські поселення Володимир-Волинського повіту [19, арк. 30,44,78]. До складу волостей входили чеські села, а також змішані населені пункти (в основному українсько-чеські) [209, 41].

В 1870-х рр. масового характеру набув процес переходу чеських переселенців у російське підданство. Прийняття чехами російського підданства було викликане переважно бажанням уникнути труднощів з придбанням землі у власність. Більшість чехів прийняла російське підданство з 1870 по 1877 рр., нерідко чехи приймали підданство Російської імперії цілими селами [237, 53]. За даними О. Забєліна на 1882 р. у Волинській губернії нараховувалось 17 866 чол. чехів, котрі прийняли російське підданство (93 % усіх чеських поселенців) [88, 170].

В одному з номерів «Киевлянина» за 1869 р. знаходимо заклики прихильного ставлення до чехів-переселенців, швидше зробити їх російськими підданими, щоб позбавити необхідності вивчати польську мову і слухати церковні відправи на польській, а не на російській мові [151, 502]. 10 березня 1870 р. газета писала, що на чехів покладене дуже важливе завдання: створення особливої релігії, яка внесла б розкол у католицьку церкву, привернула до себе католицьке населення і таким чином послабила б силу католицизму в краї [125, 2].

Вагомий вплив на успішність розгортання чеської імміграції у Волинську губернію мала позиція очільника Київського генерал‑губернаторства О. Дондукова-Корсакова, який підтримував даний процес, сприяв впровадженню пільгового режиму для чеських переселенців, із задоволенням прийняв участь в урочистому прийнятті присяги чеськими селянами у м. Дубно, що відбулося 24 вересня 1870 р. [321, 197].

Після того, як генерал-губернатор ознайомився з особливостями релігійного життя чеських переселенців та гуситського віровчення, яке було задеклароване як їхня релігія, було вирішено організувати нову чеську церкву. Гуситська релігія мала б виконувати функції «бактерії» в тілі польсько‑католицької церкви та водночас була б початковим етапом навернення чехів у православ’я. Для цього в столиці була сформована комісія для організації нової віри у Російській імперії, чеське віросповідання отримало назву «Чеська гуситська церква» [256, 147]. У 1871 р. були засновані 3 чеські приходи в м. Дубно, поселеннях Глинськ та Гульча. Для відправлення служби в даних осередках чеської релігії з-за кордону прибули священики Саска, Гордличка і Кашпар [20, арк. 14].

Релігійні справи чехів виявились надзвичайно складними. Серед волинських чехів поширилось дев’ять релігійних течій: гусити, християни чеського сповідання, старокатолики, «чеські брати», євангелісти, єдиновірці, римо-католики, протестанти та православні [237, 124]. У трьох гуситських приходах, що складалися з 52 поселень та 2 358 сімей, у 1878 р. чесько‑гуситську віру сповідували 1 082 сім’ї, католицизм – 1 043, лютерансько-реформаторське вчення – 149, гуситизм – 66, православ’я – 18 [7, арк. 104]. У 1889 р. статський радник І. Велісарій критикував чеську імміграцію в Південно-Західний край, бо замість розколу католицизму чехи ввійшли у католицькі приходи, тільки зміцнивши таким чином позиції цієї релігії в регіоні [9, арк. 14].

Слід відзначити, що волинські чехи переймалися релігійними проблемами далеко не в першу чергу. За даними Є. Крижановського, в 1870–1880-х рр., коли релігійне питання ставилося урядом особливо гостро, чехи не спорудили жодної власної церкви [201, 83]. Причиною такої пасивності чехів частково було те, що вони часто осідали поряд з українцями чи поляками, в поселеннях яких вже існували православні та католицькі культові споруди. Крім того, будівництво церков було часто надто дорогим задоволенням для переселенців, які всі свої матеріальні і трудові ресурси спрямовували на заведення та облаштування власних господарств [175, 75].

Фактично чехи не виправдали сподівань царської адміністрації як оплот боротьби з католицизмом в краї. Висловлюючи думку більшості чиновників, які брали участь в регулювання релігійного життя чехів, І. Рудченко в 1882 р. писав: «Нащадки послідовників великого Гуса… виявились неспроможними впливати своїм віровченням на крайовий католицизм… Тому останнім часом головна адміністрація в краї змушена була дивитися на чехів, як на інших іноземних поселенців, від оселення яких доводиться відгороджувати Південно-західну окраїну» [225, 162].

На початку 1880-х рр. почались масові заходи по примусовому прийняттю чехами православ’я замість католицької віри. У 1888 р. було ліквідовано деякі чеські парафії, закривались молитовні будинки. В усі наближені до чеських поселень православні парафії направлялись досвідчені священослужителі для пропаганди переваг православної віри [175, 77–78]. У 1891 р. чеські волості на Волині були ліквідовані, проведено новий поділ повітів на стани й урядні ділянки [301, 522]. Особливо широка пропаганда православ’я серед волинських чехів розпочалась у 1888 р. Та як слушно відзначає Ж. Ковба, «найбільш дієвим агітаційним засобом виявилась постанова уряду 1892 р., яка дозволяла православним чехам купівлю землі на Волині». Після неї перехід чехів у православну віру набув масового характеру [197, 88].

На сторінках «Волынских епархиальных ведомостей» регулярно друкувались матеріали про перехід чехів у православ’я. У 1886 р. частина чехів с. Глинськ Рівненського повіту прийняли православну віру за сприяння Є. Крижановського [158, 291–292]. 19 червня 1888 р. прийняли православ’я 55 чехів сіл Новини та Підгайці, 29 червня приєдналось до православ’я 73 чехи с. Крошня Житомирського повіту [136, 718–719]. У тому ж році урочисто змінили католицизм на православ’я 112 чехів с. Малин та 169 чол. с. Ульбарів Дубенського повіту [137, 1310]. У с. Вовковиї Дубенського повіту в 1893 р. 174 чехи-католики здійснили обряд переходу в православ’я, до цього часу в селі прийняли православ’я 600 чол. [156, 658]. В 1893 р. значна частина жителів чеських поселень Марвятин, Кужель, Межиліски, Залісся і Рудня Базарська Овруцького повіту прийняли православну віру [149, 180–191]. 22 жовтня 1886 р. прийняли православ’я 85 чехів сіл Порванч і Печихвіст Володимир-Волинського повіту [16, арк. 1]. 5 червня 1888 р. в Покровській церкві с. Малих Дорогостаїв Дубенського повіту приєднались до православ’я чехи поселень Новини – 196 чол., Підгайці – 26 чол., Великі Дорогостаї – 2 чол., Турковичі – 2 чол. (всіх – 225 чол.) [20, арк. 76].

Жорсткішання релігійної політики царизму щодо чехів відбувалось на фоні загального погіршення ставлення російської влади до чеської імміграції та спаду активності переселенського руху чехів. В архівних документах знаходимо статистику щодо розгортання трудової імміграції на Волинь в перші роки переселення, сформовану на основі річних звітів волинського губернатора про стан губернії. Якщо у 1868 р. на територію Волинської губернії переселилось 135 чеських сімей, 1869 р. – 449, 1871 р. – 646, 1874 р. – 590, то вже в 1875 р. на землі губернії переїхало тільки 260 чеських сімей [237, 57]. За 1876–1878 рр. переселилось всього 150 сімей [302, 3]. У 1878 р. чисельність чехів на Волині становила 12 887 чол. вони проживали у 81 поселенні та володіли майже 50 тис. дес. землі. Найбільше чехів осіло в Дубенському та Рівненському повітах, а у Кременецькому і Старокостянтинівському повітах присутності чеських колоністів не було зафіксовано взагалі (див. дод. В). Головною причиною послаблення темпів переселення чехів у Російську імперію та у Волинську губернію, зокрема, на думку автора, стала відміна пільг щодо служби в російській армії, наданих 10 липня 1870 р., оскільки саме після 1874 р. потік переселенців значно зменшився. Мало значення також швидке подорожання землі, зумовлене німецькою та чеською колонізацією. Негативний вплив на динаміку переселенського руху чехів справило погіршення стосунків між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Серед чехів-переселенців була досить значна соціальна диференціація. Перші її ознаки проявлялись серед чехів вже під час купівлі земель [197, 103]. Заможніші селяни купували у приватну власність досить обширні земельні володіння, де переважали родючі землі. Бідні селяни, що мали невеликі кошти для придбання землі та заведення господарств, купували переважно цілинні землі, часто в лісовій місцевості, вартість яких була значно нижчою. В поселенців, що складали одну громаду, зустрічалися наділи від 0,5 дес. до 300 дес., середній наділ коливався від 4,5 до 8 дес. на двір [7, арк. 132].

У 1884 р. на Волині 6 чехів-колоністів мали від 50 до 100 дес. землі, 2 – від 100 до 200 дес., 1 – 580 дес. і 1 – 3 124 дес. землі. В цілому 59 чехів (0,3 % їх загальної чисельності) володіли 6,9 тис. дес. землі, що становило понад 19 % землі всіх переселенців [289, 98]. У 1912 р. в Острозькому повіті 121 чех володів наділами по 10–20 дес., 42 чол. – 20–30 дес., 21 чол. – 30–40 дес., 11 чол. – 40–50 дес., 6 чол. – 50–60 дес., 1 чол. – 60–70 дес., 1 чол. – 70–80 дес., 1 чол. – 100–125 дес., 1 чол. – 125–150 дес., 1 чол. – 150–175 дес., 1 чол. – 250–300 дес. У Рівненському повіті 45 чеських господарів були власниками земельних ділянок площею 20–30 дес., 8 чол. – 30–40 дес., 4 чол. – 40–50 дес., 2 чол. – 60–70 дес., 1 чол. – 70–80 дес., 3 чол. – 90–100 дес. [254, 45].

На початок ХХ ст. у Волинській губернії налічувалось 4 082 чеських господарства, які Ж. Ковба поділяє на 3 основних групи: господарства сільських ремісників, що мали до 5 дес. землі (38 % господарств); середні господарства, що включали 5–12 дес. (25 % господарств); великі господарства – від 12 до 50 дес. (37 % господарств) [198, 11–12]. В останніх, крім рільництва, практикувалось вирощування хмелю, розведення молочної худоби. Такі господарства переважно належали першим заможним поселенцям та колишнім уповноваженим по закупівлі земель [272, 129–130]. У селах Глинськ, Новокраїв, Підцурків та Квасилів на початку ХХ ст. біля 40 чеських господарств охоплювали від 50 до 100 дес. землі [289, 99].

Згідно з даними 1884 р. чисельність чеського населення Волині становила 19 304 чол. [274, 42]. Російське підданство прийняли на цей час 17 764 чол. (93 %), лише 1 540 чол. залишалися в іноземному підданстві (7 %) [254, 26]. Зосередження чехів по повітах губернії виглядало гаступним чином: Житомирський повіт – 2 065 чол., Овруцький – 633 чол., Новоград-Волинський – 165 чол., Рівненський – 3 072 чол., Луцький – 3 219 чол., Ковельський – 157 чол., Володимир-Волинський – 1 354 чол., Дубенський – 5 768 чол., Кременецький – 96 чол., Острозький – 2 747 чол., Старокостянтинівський – 28 чол. [88, 170]. Водночас польське джерело фіксувало, що чисельність чехів на Волині у 1885 р. становила лише 14 520 чол. [121, 933], а П. Батюшков означував 14 680 чол. чеського населення в 1886 р. [176, 286]. У володінні чехів було 35 647 дес. землі (97 % – власність і лише 3 % – оренда) [88, 170].

Як відзначалось у попередньому підрозділі, в 1881 р. була сформована комісія, що зайнялась вивченням питання німецької та чеської колонізації правобережних губерній. Хоча критика іноземної колонізації регіону стосувалось переважно німецьких переселенців, це поклало початок повороту урядової політики від протекції щодо німецьких та чеських поселенців до законодавчого обмеження притоку переселенців. Різко погіршилось ставлення як до німецьких, так і до чеських поселенців з боку адміністрації краю. Створена в 1885 р. комісія під керівництвом В. Плеве розробила нові правила в сфері землеволодіння іноземних вихідців, що лягли в основу указу про встановлення «Тимчасових правил відносно придбання іноземцями у власність чи в строкове володіння і користування нерухомого майна в деяких губерніях західної смуги Росії». Стаття 1 забороняла в 10 губерніях, зокрема й на Волині іноземним підданим набувати будь-якими способами поза портовими та міськими поселеннями права власності, оренди і користування нерухомим майном. Дія правил не поширювалась на вихідців із Царства Польського [113 – Т. ІХ, 2017–2019]. Це позбавило німців та чехів можливості купувати землю на Волині, змусило їх масово приймати російське підданство.

Результатом діяльності комісії В. Плеве стала також розробка «Правил про влаштування побуту іноземних поселенців, що не прийняли російського підданства, які влаштувались у губерніях Київській, Подільській і Волинській» від 15 червня 1888 р., які зобов’язали чехів відбувати повинності і сплачувати державні податки на рівні з місцевим українським населенням. Чеським колоністам заборонялось переселятись з одних поселень в інші [113 – Т. ІХ, 2020–2022].

Згідно із положеннями Тимчасових правил «відносно оселення у Волинській губернії осіб неросійського походження», затвердженими імператором 14 березня 1892 р., чехи, що користувались до цього відносною самобутністю і особливими правами, було зрівняні з іншим населенням краю та приписані до існуючих волостей, а існування особливих чеських волостей було припинено [26, арк. 15].

Якщо на початковому, найінтенсивнішому етапі переселенського руху абсолютна більшість чехів оселялась на Волині у сільській місцевості, то після набуття сили закону правил 14 березня 1892 р., коли іноземцям, навіть російським підданим, заборонялось на Волині селитись за межами міст, почала зростати кількість чехів у міських центрах регіону. Якщо у 1897 р. в містах Волині мешкало 962 чехи [109, 281], то в 1912 р. – 3 571 чол. [107, 282]. До волинських міст переселялись представники інтелігенції: вчителі, музиканти, архітектори, а також кваліфіковані робітники, працівники залізниць, інженери. Чеські робітники були представлені у цукровій, винокурній, борошномельній галузях виробництва [197, 99–103]. Якщо більшість чеських селян прийняли російське підданство, то чеські громади, куди входили підприємці, інтелігенція та робітники, переважно залишались в австрійському підданстві [312, 525].

У 1897 р. чеське населення Волині обчислювалося в 27 670 чол., що становило майже 1 % населення губернії [109, ІХ] та 55 % всіх чехів Російської імперії, на території якої в цей час проживало 50 385 чол. чехів [213, 55]. Як і раніше, найбільше чехів зосереджувалося в Дубенському (10 579 чол.), Рівненському (4 750 чол.) та Луцькому (3 941) повітах [109, ХІ]. 97 % чехів Волинської губернії проживало в сільській місцевості, у Київській губернії – 67 %, Подільській – 82 % [283, 333]. В Дубенському повіті чехи володіли 15 072 дес. землі, Рівненському – 6 536 дес., Луцькому – 6 166 дес., Житомирському – 5 192 дес., Острозькому – 2 365 дес., Володимир-Волинському – 4 751 дес., в інших повітах – 2 843 дес. [170, 200].

Демографічна динаміка переселенського руху чехів на Волинь другої половини ХІХ – початку ХХ ст. відтворена у діаграмі (див. дод. Д). Як видно з наведених даних, за перші 16 років чеської колонізації регіону (1868–1884 рр.) кількість чехів досягла майже 20 тис. чол., а за наступних 30 років (до Першої світової війни) зросла лише на 20 %. Після погіршення законодавчого клімату та ліквідації пільгового режиму в кінці ХІХ ст. переселення чехів майже припинилось, а ті, що вже проживали на території Волині, змушені були приймати православну віру. Представники губернської влади бачили в цьому «найбільш втішне явище губернського життя, яке свідчило про успішність багаторічної праці і зусиль адміністрації та місцевого духовенства, спрямованих на впровадження у Волинській губернії найважливіших основ «російського народного життя» [293, 142].

Кілька десятків чеських сімей волинських чехів, що відмовились приймати православ’я, на початку 1890-х років виїхали до Боснії, до району Приявор і Девента. Невелика кількість чехів перед Першою світовою війною емігрувала в Канаду, США, Бразилію, Аргентину, Болівію, Мексику. Деякі ремісники переселялись до Києва, Москви, Санкт-Петербурга. На початку ХХ ст. частина чеських селян переселилась у Таврійську, Херсонську та Катеринославську губернії, Сибір і навіть Тамбовську губернію [302, 4]. Після 1897 р. чисельність чеського населення Волині навіть мала тенденцію до зменшення. Та деякі чеські поселення були засновані й у кінці ХІХ ст. Наприклад, с. Новий Рачин було засноване чехами у 1894 р. Переселенці, яких нараховувалось 157 чол. (41 сім’я), закупили в польського поміщика А. Чонського 648 дес. землі за 42 тис. руб. 12 тис руб. чехи мали своїх, а 30,1 тис. руб. взяли у Полтавського поземельного банку [172, 45].

У 1900 р. на території Волині було 110 поселень, в яких мешкали чехи, по окремих повітах вони розміщувались наступним чином: Дубенський повіт – 32 поселення, Луцький – 24, Рівненський – 16, Житомирський – 13, Володимир-Волинський – 8, Острозький – 6, Овруцький – 8, Новоград-Волинський – 2, Кременецький – 1 [266, 56]. Ю. Поліщук стверджує, що в 1903 р. у Волинській губернії нараховувалось 50 чеських колоній і 69 поселень, де чехи проживали поряд з місцевим населенням [301, 520].

Більшість чеських поселень на початку ХХ ст. зосереджувались на території Дубенського повіту. Серед них – Вовковиї Теслугівсьакї волості (193 двори, 898 чол., володіли 870 дес. землі); Великі Дорогостаї Млинівської волості (136 дворів, 694 чол., володіли 1 374 дес. землі); Семидуби Чеські Судобицької волості (110 дворів, 593 чол., володіли 1 163 дес. землі., орендували 152 дес.); Ульбарів Варковицької волості (96 чеських дворів, 565 чол., володіли 551 дес. землі); Мирогоща (94 двори, 535 чол., володіли 891 дес. землі), Старклів Чеський Дубенської волості (96 чеських дворів, 461 чол., володіли 888 дес. землі) та інші [48, арк. 2–6,14–15]. Найбільшим чеським поселенням у Луцькому повіті було с. Теремно (у 1912 р. тут було 155 дворів та 924 жителі), а в Рівненському – с. Глинськ (136 дворів та 1 033 чол.) [173, 15].

У 1903 р. на Волині за офіційними даними проживало 19 215 чол. чехів (17 774 чол. – російські піддані, 1 441 чол. – іноземні піддані). Чисельність чеських родин становила 3 562 (3 279 сімей – російські піддані, 283 – іноземні піддані) [27, арк. 82–83]. Російський славіст Т. Флоринський наводив дещо завищені дані щодо чисельності волинських чехів на початку ХХ ст., вважаючи, що вона досягала 35 тис. чол. Відповідно до підрахунків М. Немечека, які ми вважаємо найбільш достовірними, у 1901 р. на Волині проживало 25 364 чол. чеського населення (Дубенський повіт – 8,5 тис. чол., Луцький – 4 тис.чол., Рівненський – 4,5 тис. чол., Острозький – 3 тис. чол., Житомирський – 2,6 тис. чол., Володимир-Волинський – 2 тис. чол., інші повіти – 1 тис. чол.) [170, 199–200]. На початку ХХ ст. волинські чехи володіли 39 592 дес. землі [254, 30]. Нові правила видачі свідоцтв на право купівлі землі в правобережних губерніях, що були прийняті у 1901 р., дозволяли чехам – російським підданим купувати землю нарівні з особами російського походження [27, арк. 16–17].

У 1911 р. на Волині проживало 27 156 чол. чехів, з них у містах – 1 523 чол. [107, 61]. Напередодні Першої світової війни на Волині було 112 поселень, де майже все населення становили чехи, у 158 населених пунктах чехи проживали поряд з представниками інших етнічних груп. Було також до 40 чеських хуторів, у 382-х українських селах проживало від 2-х до 5-ти чеських родин [271, 13].

Чеське населення Волині здійснювало значний внесок в економічний розвиток регіону. Оскільки чехи осідали переважно в сільській місцевості, більшість їх була зайнята в сільському господарстві. Якщо господарства німців-колоністів переважно являли собою одну ділянку землі, розділену на частини відповідно до господарського призначення, то близько половини чеських господарств складалися з двох та більше ділянок [322, 20].

Більшість орних земель чехи відводили під зернові культури: найбільші площі займали посіви озимої та ярої пшениці, жита, овесу, та ячменю. Вирощували також картоплю, горох, конюшину та цукровий буряк [175, 92]. В переважній більшості чеських господарств практикувалась чотирипільна система сівозміни з трав’яним чи пропашним клином. Після просапних культур зазвичай сіяли озимину, після озимих – овес, ячмінь або конюшину. Потім садили цукровий буряк та картоплю. Сіяли також жито, гречку і просо [213, 87].

Як упродовж другої половини ХІХ, так і на початку ХХ ст. у господарствах німецьких та чеських колоністів врожаї зернових культур були вищими, ніж у селянських та поміщицьких господарствах. Дані Статистичного бюро волинської губернської земської управи дають можливість відтворити картину продуктивності зернового господарства німецьких і чеських колоністів та порівняти відповідні показники з господарствами місцевих селян (див. дод. Е). Наведена статистика підтверджує, що господарства колоністів являли для місцевих селян приклади високопродуктивного господарювання та справляли значний позитивний вплив на економічний поступ Волинської губернії.

Високий рівень врожайності досягався за рахунок поєднання раціональної сівозміни, належної технічної забезпеченості господарств та використання природних і штучних добрив. Чехи започаткували на Волині використання гною як природного добрива, спочатку навіть купували гній у селян, чим спочатку викликали неабияке здивування останніх. Корінне населення краю до початку чеської колонізації зовсім не використовувало гній при вирощуванні сільськогосподарських культур, а перейнявши господарський досвід чеських поселенців, змогло дещо підвищувати врожайність у своїх господарствах. Крім гною чехи застосовували також мінеральні добрива – гіпс та суперфосфати [213, 88].

У більшості чеських господарств були власні борони, плуг, жниварки, віялки, січкарні та інший реманент. Наприклад, в поселенні Урвенна Острозького повіту на 398 жителів (83 родини), котрі господарювали на 1 278 дес. землі (72 наділи від 3 до 65 дес.) було 6 механічних молотарок, 30 січкарень, 30 культиваторів, 18 здвоєних залізних плугів, 42 звичайних плуги, 12 залізних борін [254, 44].

У більшості чеських поселень певна частина жителів займалась ремісництвом. Наприклад, мешканці Квасилова, котрі володіли невеликими земельними наділами, займались різними видами ремесел та промислами. Наприкінці ХІХ ст. вони були навіть у дещо кращому економічному становищі, ніж більшість землеробів через дешевизну сільськогосподарської продукції [131, 4].

З кінця ХІХ ст. чехи формували ефективну систему господарського кредитування. Були засновані різноманітні споживчі товариства та товариства по продажу хмелю, фруктів і зерна. Ці товариства забезпечували раціональне господарювання та вигідний збут товарів, а також мали власні грошові фонди, які часто видавали в якості позичок. В 1911 р. функціонувала чеська акційна кредитна каса у Борятині та кредитна каса хмелеводів у Дубному [272, 134]. Заможні чехи часто допомагали бідним та тим, що недавно переселились в облаштуванні господарств та обробітку землі [5, арк. 10].

На високому рівні розвитку в господарствах чехів-колоністів перебувало тваринництво. Значного поширення набуло вирощування худоби молочного напрямку, особливо поблизу ринків збуту, якими переважно були повітові міста [7, арк. 132]. Досить високою була забезпеченість чеських господарств кіньми, найпоширенішими були великі ваговози. На 100 чехів припадало 35 коней, а на 100 дес. землі – 17, в той час, як на 100 українців припадало 24 коня, а на 100 дес. землі – всього 9 коней. Ще відчутнішою була різниця у відносній кількості корів. Якщо на 100 волинських чехів припадало 62 корови, то на 100 українців – 39 корів [272, 131].

Провідною галуззю сільського господарства волинських чехів було вирощування хмелю, для чого природно-кліматичні умови регіону були дуже сприятливими. У 1870 р. на Волині були закладені перші чеські хмільники – в селах Глинськ, Семидуби та Мирогоща Дубенського повіту. Хмелярство швидко набуло поширення в інших повітах [272, 130]. Перші кроки до закладення великих хмелевих плантацій були зроблені генерал-губернатором О. Дондуковим-Корсаковим та бароном В. Таубе, котрі в 1877 р. запросили з Богемії досвідчених у хмелярській справі плантаторів та колоністів і під керівництвом колишього директора німецької землеробської академії Ф. Доубрави заклали плантацію хмелю площею 33 дес. в маєтку В. Таубе у с. Високе [320, 75; 199, 84].

У 1888 р. на території Волині було понад 600 хмільників площею не більше 1 дес. кожен, які в сукупності давали 80 % збору всього хмелю в губернії [43, арк. 5]. У 1893 р. найбільші хмелеві плантації були в Квасилові Рівненського повіту (152 дес.), Вовковиях (127 дес.) та Мирогощі (100 дес.) Дубенського повіту [254, 43]. У 1898 р. в губернії було 1 377 дес. хмелевих плантацій (269 – в Житомирському повіті, 471 – в Заславському, 185 – у Дубенському, 192 – в Луцькому) [96, 7]. В 1910 р. з 4 065 дес. плантацій хмелю у Російській імперії на Волинь припадало 2 730 дес.; найбільші площі були в Дубенському повіті – 873 дес. у 150-ти поселеннях, Житомирському – 546 дес. у 50-ти поселеннях, Луцькому – 436 дес. [254, 41]. В 1882 р. на Волині було зібрано 5 тис. пудів хмелю, 1886 р. – майже 10 тис., 1887 р. – 37 тис., 1891 р. – 41 тис., 1895 р. – 67 тис., 1896 р. – 72 тис., 1902 р. – 80 тис. У 1916 р. врожай хмелю на Волині становив 120 тис. пудів, що складало 3/5 врожаю всієї імперії [254, 41; 42, арк. 5; 199, 86; 95, 6]. Якісний хміль з Дубенського, Рівненського та Володимир-Волинського повітів збувався не лише на місцеві пивоварні заводи, а й продавався у Варшаву, Броди, Москву, Ригу, Баварію, Люблін та Австрію [96, 7].

Динаміку розвитку хмелярської справи в регіоні дозволяють простежити дані губернського статистичного комітету (див. дод. Ж). Відповідно до цієї статистики, упродовж 17-ти років площа хмелевих насаджень на території губернії зросла в 3,6 рази, а середня врожайність хмелю зросла із 29–34 пудів до 42–46 пудів з 1 дес.

Заведення хмільників потребувало значних витрат (на закладення 1 дес. витрачалось близько 1 тис. руб.) [160, 4], тому хмелярство розвивалось переважно в господарствах заможних чехів. Продуктивність хмільників головним чином залежала від кваліфікованості спеціалістів, що займались хмелярством (в деяких старих хмільниках урожай був по 25 пудів з дес., а в деяких нових – лише по 5–13 пудів) [10, арк. 21]. Вирощування хмелю було значно вигіднішою галуззю господарства, ніж рільництво. За даними преси, 1 дес. хмелю на Волині давала в 1870-х рр. 176 руб. чистого прибутку в рік, а в Богемії – лише 87 руб. На початку ХХ ст. волинські чехи отримували в найурожайніші роки по 400 руб. з 1 дес. хмелю. 1 дес. орної землі в кінці ХІХ ст. давала чистий прибуток 30–40 руб. в рік [272, 133]. Майже в кожному чеському поселенні були свої пивоварні, зате ні виноробством, ні продажем горілки чехи не займалися [7, арк. 133].

В середині 1890-х рр. мало місце суттєве падіння цін на хміль, хмелярство в деяких випадках стало навіть збитковим. Тому багато хмелевих плантацій були знищені і засіяні іншими сільськогосподарськими культурами. Скорочення площ хмелевих плантацій становило приблизно 20 %. Кризові явища в розвитку галузі повели за собою погіршення обробітку, зменшення обсягів збору хмелю. До цього часу Волинь вирощувала хмелю більше, ніж потребувала вся імперія, прибуток іноді в 10 разів перевищував собівартість процесу вирощування [123, 1]. Головною причиною спаду у хмелярській справі, на наш погляд, були не низькі митні збори на ввіз закордонного хмелю, як твердили місцеві спеціалісти (у попередньому десятиріччі рівень оподаткування іноземного хмелю суттєво не відрізнявся), а послаблення позицій волинських хмелярів на європейських ринках збуту. Не зважаючи на певні несприятливі фактори, в подальші десятиліття хмелярство продовжувало успішно розвиватись у Волинській губернії, постачаючи вітчизняні та закордонні пивоварні якісними сортами хмелю.

Наприкінці ХІХ ст., коли у хмелярській галузі спостерігався відчутний спад, значні земельні площі відводились чехами під посіви цукрового буряка. Наприклад, чехи с. Квасилова ще з середини 1880-х рр. вирощували цукровий буряк, що приносило їм вищі прибутки, ніж хміль та не потребувало великих затрат на розведення і обробіток. В Квасилові посіви цукрового буряка завжди займали понад 50 дес. землі. Середній врожай становив 1 250–1 450 пудів з 1 дес. При заготівельній вартості буряків 10 коп. за пуд. чехи отримували по 7–8 тис. руб. щорічно [130, 4].

У 1908 р. Волинське відділення Імператорського російського товариства садівництва, що було створене в результаті реогранізації Волинського товариства хмелярства, провело в Житомирі ярмарку хмелярства та конкурс‑виставку хмелю. Ці заходи остаточно довели скупникам, що волинський хміль й надалі міг гідно конкурувати з кращими закордонними сортами [58, арк. 40–48]. У 1911 р. Житомирське товариство сільського господарства спільно із волинським земством для огляду стану розвитку господарства краю та обміну господарським досвідом організували проведення Сільськогосподарської і промислової виставки в Житомирі, де було належно представлене і місцеве хмелярство [58, арк. 223]. Ініціативність місцевих хмелярів та відповідних установ, раціоналізація збору, сушіння та транспортування хмелю, боротьба за розширення ринків збуту дозволили волинському хмелярству уникнути спаду в передвоєнне десятиріччя. В цей час щорічний збір хмелю із волинських плантацій перевищував 100 тис. пудів, що складало понад 60 % всього хмелю благородних сортів, що вирощувався в Російській імперії [58, арк. 48].

Особливості вирощування хмелю дозволяли чехам також успішно займатись рільництвом, сіяти значні площі зернових. Весною роботи у хмільниках починались не раніше 20 квітня, коли закінчувались у селян весняні польові роботи. Збір хмелю стартував не раніше 15 серпня, коли в селянських господарствах закінчувся збір зернових і частини овочів, завершувався до 1 вересня, якраз до початку озимих посівів [169, 193].

В цілому, переселення чехів на волинські землі справило значний позитивний вплив на економічний розвиток краю та поширення прогресивної агрокультури серед місцевого населення. Чеські поселенці витрачали значні кошти на придбання земель у Волинській губернії, заведення господарств, купівлю сільськогосподарського реманенту і заснування підприємств, інвестуючи таким чином значні капітали в економіку регіону. Завдяки поширенню у широких обсягах високопродуктивного хмелярства Волинь поступово стала найбільшим у Російській імперії центром вирощування сировини для пивоваріння та постачальником хмелю на європейські ринки. Зусиллями чеських селян великі земельні масиви були залучені до господарського обігу, перетворені з пустуючих територій на високоврожайні хмелеві плантації, зернові та картопляні поля. Порівняно з переселенським рухом німецького населення чеська трудова імміграція на Волинь була менш потужною за динамікою зростання кількості переселенців та освоєними земельними площами, проте даний процес також справив відчутний позитивний вплив на економічний поступ регіону. Взаємовідносини чехів з місцевим населенням мали толерантний, часто навіть дружелюбний характер, що дозволило їм успішно господарювати на волинських землях, а українським селянам переймати прогресивну агрокультуру переселенців.