Опозиційний рух
Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років:
— інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;
— видання у Львові В.
Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху;— нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;
— ігнорування конституційних прав людини в СРСР;
— репресії проти інакомислячих.
Основні напрямки опозиційного руху в Україні:
1) національно-культурницький
2)право-захисний
3) самостійницький
4)релігійний
Форми діяльності дисидентів
— Створення підпільних і легальних груп та організацій.
— Розповсюдження нелегальних видань, у яких друкувалися заборонені цензурою твори («самвидав»). видання заборонених творів за кордоном.
— Порушення національної проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях.
— Організація Шевченківських свят, вечорів пам'яті Лесі Українки, Івана Франка тощо.
— Створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді.
— Організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань.
— Надсилання письмових заяв (« відкритих листів ») до вищих органів влади СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.
Репресії проти правозахисників
— Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).
— Застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи).
— Арешти та ув'язнення.
— Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо. Видатні представники українського дисидентського руху: М. Горинь, В. Марченко, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара та ін.