Кіммерійці, скіфи, сармати на території Північного Причорномор’я.

У І тис. до н.е. на теренах сучасної України відбулися докорінні зміни у розвитку тогочасного суспільства: з’явилися нові етнічні спільноти, поміж яких виділялися агресивні кочовики.

Найдавнішими кочовиками, які опанували землі Північного Причорномор’я, вчені вважають кіммерійців. Про них вперше згадується у давньогрецьких міфах, “Одіссеї” Гомера, “Історії” Г еродота та “Г еографії” Страбона. Г омер “людей кіммерійських” розміщує поблизу входу до потойбічного світу - царства Аїда. Геродот називає топоніми та гідроніми, пов’язані з історією кіммерійців: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон, відстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор’ї, пише про Боспор Кіммерійський, про місто Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.

Археологічні дослідження довели, що існування кіммерійців на території Північного Причорномор’я слід визначати періодом у вісім століть - з середини ІІ тис. до VII ст. до н.е.

Кіммерійці відносяться до племен зрубної культури. Їхньою прабатьківщиною вважається територія Нижнього Поволжя, однак у формуванні кіммерійського етносу також взяли участь племена, які прийшли з території Казахстану і Південного Сибіру. Однак етнічна приналежність кіммерійців остаточно не з’ясована. Лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, кіммерійці належать до іранської групи.

Ці племена раніше від інших народів Південно-Східної та Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Східного Середземномор'я, вони перші у досить широких масштабах оволоділи стародавньою технологією виготовлення заліза і сталі.

До речі, стародавня технологія одержання заліза з болотяної руди сиродутним засобом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали, подрібнювали і просушували на відкритих вогнищах (так званий агломераційних процес).

T J * ^ * ^ ·

чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір для виходу відпрацьованих газів, у нижній - робили сопла, до яких приєднувалися шкіряні міхи. За допомогою цих міхів у горно нагніталося не підігріте, так зване “сире” повітря, а темпера-

о

тура в горні досягала 1200 С. Хоча, як відомо, при інтенсивному згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються вже при

O

температурі 900 С. Технологія сиродутного процесу полягала в тому, що залізо концентрувалося в нижній частині горна у в’язкому тістоподібному стані. При такому технологічному процесі приблизно 50% заліза залишалося в шлаках.

Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну з пористою поверхнею болванку - крицю, після відповідної обробки якої на ковадлі отримували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі, предмети озброєння.

Кіммерійці використовували залізну зброю. Зброя була представлена: залізними кинджалами, мечами з бронзовою брус- коподібною рукояткою, списами та стрілами з залізними наконечниками з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною голівками. Це дало кімерійцям змогу у Vffl-Vn ст. до н.е. проникнути на територію Передньої й Малої Азії, розгромити місцевих зверхників та спустошити їхні землі.

Серед кіммерійських пам’яток, відомих археологам, переважають курганні поховання та городища. Зокрема, вченими досліджені кургани поблизу хутора Чорногорівка (Донецька область), Сімферополя, селища Комишуваха (Луганська область), селища Велика Білозерка (Запорізька область) тощо.

T Λ * * Ci Ci ’ I 1

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було створення кам’яних антропоморфних статуй, на яких висікалось зображення воїна у різноманітній військовій амуніції.

Кіммерійці цілком пристосувалися до природних та економічних умов Північного Причорномор’я. Основу їхнього господарства становило кочове тваринництво, провідне місце в якому посідало конярство. Воно забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

T J * * ^ * * ·· * * ^ * * *

У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід від родоплемінних відносин до рабовласницьких. Виділявся заможний прошарок населення - вожді і царі. В їхніх руках накопичувалися пасовиська, кінські табуни, багатства. Однак цей процес не закінчився створенням держави, тому що у VI ст. до н.е. кіммерійців починають витісняти скіфи.

Частина кіммерійців покинула Північне Причорномор’я під ударами скіфів, основна ж маса асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Найдавніші згадки про скіфів датуються серединою VII ст. до н.е. і містяться в ассирійських клинописах. Спочатку володарі Ассірії використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття панували в Передній Азії, грабуючи держави. У зв'язку з цим, мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на банкет, де їх було отруєно. Скіфи змушені були повернутися на простори Прикубання та Північного Кавказу. Надалі вони рухаються у західному напрямку і опановують землі від Дону до Дунаю, а також контролюють Крим, Керченський і Та- манський півострови. Наприкінці VII ст. до н.е. завершилося політичне формування Скіфії, до складу якої входили різні за етнічним походженням племена: власне іраномовні скіфи у Причорномор’ї, праслов’яни - у лісостеповій зоні Дніпро- Дністровського межріччя, фракійське населення - у Подунав’ї. Геродот підрозділив їх на скіфів-орачів (розташовувалися на захід від Дніпра), скіфів-землеробів (Лівобережжя), скіфів-скотарів (степові райони на схід від Дніпра) і царських скіфів (узбережжя Азовського моря і степовий Крим).

Суспільний лад скіфів VII-IV ст. до н.е. визначався скотарським характером виробництва. Висока продуктивність скотарства сприяла швидкій майновій диференціації. Вчені вважають, що скіфське суспільство належить до ранньокласових. Багаті скіфи володіли основною масою худоби, мали численних рабів. Разом з рабами важку роботу виконували збіднілі родичі. Скотарський характер виробництва визначав соціально-економічний і політичний розвиток скіфського суспільства.

^~4 · Л · KJf KJf KJf · ·

Скіфська держава мала військовий характер, який відповідав умовам розвитку кочового господарства V-IV ст. до н.е. у скіфів було сильне, добре озброєне і дисципліноване військо. Основою військових підрозділів - рід і плем’я, які втратили свої виробничі і соціальні функції. Політична гегемонія у Скіфії належала царським скіфам. Найважливіші питання розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль відводилася воєначальникам (царям, василевсам, базилаям). Авторитет і вплив цих осіб зріс під час перської навали, яку очолював Дарій (VI ст. до н.е.). У цій війні скіфи використали тактику спаленої землі, тому нападники, дійшовши до Волги, повернули назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможених.

Під керівництвом скіфських воєначальників відбулася консолідація всіх скіфських племен, причому найбільша заслуга в цьому була царя Атея. Він усунув інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. З їх допомогою він перетворив Велику Скіфію на могутню державу. Її центром вважається Кам’янське городище (поблизу села Кам’янка-Дніпровська Запорізької області). Площа городища сягала 12 км², акрополь займав 32 га. Там мешкала аристократична частина населення та були розташовані громадські будинки та храми. Зафіксовані залишки кварталів, де мешкали майстри - ковалі та металурги.

Влада царя була необмеженою.

У державі, як вже зазначалося, центральне місто відводилося царським скіфам, усі інші племена вважалися їхніми рабами та сплачували данину. Крім данницьких відносин мали місце і безпосередньо військові походи, під час яких царські скіфи грабували інші народи. Ударною силою у них була кіннота, існували загони важко озброєних вершників. Воїна-скіфа захищав панцир або шкіряна куртка, бойовий пояс, шолом та щит. Основною

ґ~ ґ~ KJf KJf KJf ■ ■ ^ ■ %uf

зброєю був невеликий складний лук, який відрізнявся далекобійністю (500 м). Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали і короткі мечі (акинаки).

У IV ст. до н.е., за свідченням Страбона, соціально- економічні стосунки між царськими скіфами та іншими племенами були більш врегульованими. Данина землеробів складалася з продуктів землеробства, в основному пшениці. Ремісники осілого населення постачали різні вироби, зокрема, знаряддя праці, зброю, кінське спорядження (вуздечки, налобники, нащічники, вудила) тощо.

Як свідчить Г еродот, Скіфія поділялася на адміністративно- політичні території (області), а також на менші адміністративно- територіальні одиниці (номи) на чолі з номархами.

Отже, Велика Скіфія була рабовласницькою державою з визначеною територією, добре розвинутим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво набуло товарного характеру.

У період свого розквіту (IV ст. до н.е.) скіфи успішно воювали з Фракією у союзі з Македонією за часів правління Філіпа II.

Однак у 339 р. до н.е. між Македонією і Скіфією спалахнула війна, скіфи були розбиті, загинув Атей. З цього часу розпочинається занепад Великої Скіфії. Вчені, зокрема, наводять наступні причини занепаду: загострення соціальних суперечностей, напади македонян та сарматів.

Занепад призвів до розпаду Великої Скіфії і появи Малої Скіфії. Під контролем її була невеличка степова смуга Північного Причорномор’я та Крим. Столицею став Неаполь, залишки якого збереглися на місці сучасного Сімферополя.

Розквіт держави припадає на середину ІІ ст. до н.е. У соціально-економічному плані держава будувалася на традиціях попередньої доби, а історія Малої Скіфії пов’язана з вдалою боротьбою за контроль над грецькими містами-державами у Криму. Скіфам вдалося підкорити Херсонес й Ольвію, які сплачували їм данину. Також вони ведуть війни з сарматами та Понтійським царством. Як етнічне та політичне утворення Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку ІІІ ст. н.е. внаслідок гунської навали.

На схід і південний схід від Скіфії - у степах Подоння, Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану - проживали великі групи кочового населення, які на рубежі ІѴ-ІІІ ст. до н.е. дістали назву сарматів, що в перекладі з перської означає “підперезаний мечем”. Сармати були неоднорідні за етнічним складом і не становили політичної єдності. За повідомленням Страбона, племінний склад сарматів становили аорси, алани, язиги, роксолани.

Просунувшись у степи Північного Причорномор’я, сармати увійшли в контакт з античними містами-державами. Це спричинило поглиблення в них майнової і соціальної диференціації, посилення влади військово-племінної знаті. На цьому етапі в сарматському суспільстві помітну роль починає відігравати праця рабів. Також раби стають предметом торгівлі.

У період проживання сарматів у степах Північного Причорномор’я виникають великі союзи племен і кінні дружини на чолі з відомими вождями. Сармати укладали угоди з античними містами, брали участь у війнах за межами своїх союзів, відправляли послів до римського імператора Августа. Однак їм так і не вдалося створити власної держави, хоч для цього були створені певні передмови.

Сарматське суспільство було воєнізованим. Основною ударною силою була, як і у скіфів, важка кіннота. Вершники були озброєні короткими мечами (за типом скіфського акинаку), луками, дротиками, кинджалами тощо. Давні історики розповідають про винахід панцира, використання тактики замкнутого клина, про особливі способи метання дротиків та накидання аркану на противники. Сармати ставали загрозою навіть для римської імперія, яка змушена була захищатися будівлею валів.

Основою життя сарматів було кочове скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, коней. У перші століття нашої ери перейшли до осілості і почали займатися землеробством. Домінував у сарматів, на відміну від кіммерійців і скіфів, матріархат. Античні вчені називають імена відомих цариць. Матеріальна культура представлена похованнями, як курганними, так і ґрунтовими могилами. Виділяються багаті поховання знаті.

Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н.е. з приходом готів, які відрізали сарматів від античних міст. Сармати змушені були відійти в гори Північного Кавказу і Криму. Частина залишилась на містах колишніх кочовищ, ставши етнокультурною складовою черняхівської археологічної культури.

Отже, іраномовні племена заклали підвалини для формування державних традицій на теренах сучасної України, багатовікові зв’язки їх з землеробським населенням українського лісостепу позначився на подальшому етнічному та культурному розвит^ку.

3