Стратегічні плани імперії

Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Міланський едикт 313 р. дозволяє вільне віросповідання християнства, а в 395 р.

Кримський півострів увійшов до сфери інтересів Візантії у 395 р [165, c. 334 — 336], коли відбувся остаточний розподіл єдиної Римської держави на Західну та Східну (Візантійську) імперії. Завдяки опорним пунктам у Тавриці візантійці, які проголосили себе політичними наступниками Риму [233, c. 38 — 39], могли вести стратегічну розвідку в євразійських степах; їхній уряд, спостерігаючи за пересуванням кочових народів на півночі, зміг проводити дипломатичну роботу з владною верхівкою цих племен, не допускаючи нових нападів [105, c. 59]. Окрім того, той, хто володів Таврикою, контролював

Чорне та Азовське моря, протоки й ґавані, а також міг активно боротись із піратством.

Завдяки винятковому географічному розташуванню Кримський півострів викликав підвищену увагу правителів Римської імперії задовго до її поділу на дві держави. Римська адміністрація до останнього намагалась утримати за собою найважливіші опорні пункти в Тавриці. Частини римської армії дислокувались у Херсонесі, Хараксі, Балаклаві [258, c. 137 — 138], можливо, на перевалі Гурзуфське сідло [141, c. 56 — 63; 248, c. 56 — 63], на Боспорі [38, с. 565 — 567], а також на городищах Усть-Альма та Альма- Кермен [154, c. 122 — 126].

Зі зростанням міжнародної торгівлі між Сходом та Заходом, яка йшла через Чорне море, посилювалася й військово-стратегічна значущість суходільних та водних шляхів півострова. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала з цьогонеабиякий економічний та політичний зиск.

У стратегічному плані, для другої половини V — першої половина VI ст. є характерним прагнення Візантії закріпитися в гірській частині півострова та на узбережжі. Наприкінці VII — VIII ст. на території Таврики було встановлено сумісне хозарсько-візантійське володіння або кондомініум. До такого висновку приходить С. Б. Сорочан, а натяки ми можемо побачити й більш ранніх студіях різних дослідників [251, с. 180 — 181; 252; 253; 254; 255, с. 66 — 68; 256, с. 166 — 175; 273, с. 96 — 105; 274, с. 69 — 73; 275, с. 259 — 281;276, с. 333 — 338; 330; 331, с. 40; 332, с. 88 — 92; 333, с. 354 — 360; 334, с. 253 — 264; 442, c. 190; 45, c. 54 — 55, 48; 233, c. 163 — 180;]. У другій половині X — першій половині XIII ст. (третій період) Візантія укріплює свої позиції на Кримському півострові, щоб остаточно втратити їх після 1204 р., поступившись Трапезундській імперії.

Підкреслимо, що для всього періоду середньовічної історії Криму є характерним цілковите володарювання в степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркутів, хозаро-болгар, печенігів, половців, монголів. Родючі гірські долини та узбережні території в цей час займало досить строкате за етнічним складом хліборобське осіле населення, що знаходилося під сильним культурним впливом Риму, а пізніше — Візантії, Г енуї та Золотої Орди.

Прагнучи взяти під контроль процес міграцій, Феодосій і та його сини Аркадій і Г оннорій починають розселяти «варварів» як федератів на східних кордонах імперії. У руслі цієї політики відбувалося й розміщення «готів» у Тавриці. Про це свідчить не лише топографія пам’яток (поблизу Херсонеса в долині р. Чорна міститься переважна більшість некрополів із трупоспаленнями), а й окремі знахідки. Наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуванням «променевого типу» пов’язаний із хвилею міграцій якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбулася на початку V ст.

Спадкоємиця Риму Візантія продовжила закріплення своїх володінь у Тавриці. Посилення у V—VI ст. тиску на кордони імперії варварських племен призвело до втрати візантійською армією стратегічної ініціативи. Це змусило уряд спрямувати значні зусилля на будівництво оборонних споруд. Щонайперше візантійці намагалися укріпити старі міські центри. Такими в Тавриці були Херсонес і Боспор. Однак потребували оборони і великі території Передгірського та Гірського Криму, де проживали союзники імперії—федерати. Уже за часів правління імператора Юстиніана І (527— 565) у Південно-Західному Криму, як уже зазначалося, була створена система «довгих стін», які зачиняли проходи (клісури) до гірських долин, заселених гото-аланами.

Довгі стіни, побудовані в середині VI ст. для оборони осілого населення гірських долин, створювали для мешканців тактичну перевагу, позбавляючи кочівників можливості раптового нападу. Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — початку VII ст. поряд із довгими стінами будуються фортеці, які могли брати під свій захист мирне населення та

військові підрозділи у разі відступу від стін або прориву супротивника на якійсь ділянці опору. Будівництво таких фортець позбавляло супротивника можливості розвивати успіх, навіть у випадку захоплення клісур. Крім того, на узбережжі будується ще один укріплений порт — Сугдея. Як видно з вищенаведеного, візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. створюється складна система охорони кордонів, орієнтована в найбільш небезпечному напряму — з боку степу. Вона складається з довгих стін, які перекривали гірські проходи, і низки опорних пунктів — фортець, розташованих у безпосередній близькості від клейсур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Тепе-Кермен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім будівництва фортець, візантійська адміністрація починає насаджувати серед місцевого «варварського» населення християнство. Не можна применшувати розуміння важливості єдиної релігії для єдиної держави.

У другій половині — наприкінці VII ст. відбуваються зміни у військово- політичному становищі Північного Причорномор’я та Середземномор’я. Економічне й політичне становище Візантії в цей період також постає складним. Епідемія чуми, довготривалі війни з арабами призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та засоби було спрямовано на організацію оборони східних кордонів і столиці. Чисельність армії значно зменшилася, і вона чималою мірою децентралізувалася. Можливо, тому візантійські гарнізони та федерати залишають частину фортець Таврики. Археологічні дослідження фіксують припинення життя на Алустоні, у Гурзуфі, Мангупі, Баклі, Каламіті.

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації Таврика підпадає під сумісне хозарсько-візантійське володіння. Поява на північно-західних кордонах імперії нової міцної держави — Хозарського каганату — змушує Візантію вжити неабияких дипломатичних зусиль, щоби зупинити просування хозар углиб півострова [45, c. 146, 148]. Це на довгі роки стає основним стратегічним інтересам Імперії ромеїв у Криму.

Потрібно зазначити, що висновок С. Б. Сорочана щодо хозаро- візантійського кондомінімума — це, наразі, тільки одна із версій. Однак, на нашу думку, така концепція, викладена з урахуванням аналізу великого масиву різносторонніх джерел, всебічно обґрунтована автором, більш послідовна, ніж концепція повного володарювання хозарів на території Кримського півострова, яку активно просуває О. І. Айбабін [7;9, с. 11 — 17]. Безумовно, це не істина в останній інстанції, а гіпотеза, яку С. Б. Сорочан у своїй монографії оздобив знаком питання. Але ця гіпотеза плідна, вона дає відповіді на окремі питання і прибирає суперечності у взаємовідносинах Імперії та Каганату [351].

Великі сумніви викликає думка, що після середини VI ст. Візантія практично повністю втратила контроль над Таврикою, а землі Північного Причорномор’я опинилися під владою хозарів. [35, c. 88; 47; 71, с. 95 — 97; 110, с.

До 30-х років VIII ст. хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали порівняно мирний характер, якщо не зважати на ексцес 711—712 рр. під час правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імперії на захист населення Гірського Криму та Херсонеса [417, c. 63 — 67]. Хоча, вірогідно, і херсонесити й хозари виступали не проти імперії, як такої, а проти особисто імператора.

Згідно з умовами, які розповсюджувалися на території кондомінату (VIII— IX ст.) у Криму і стабілізацією військово-політичного становища в регіоні проводилася демілітаризація, тому візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, певно, уже не охоронялися хозарами. Загарбання клісур у 787 р. повсталими прибічниками Іоанна Готського і правителя Доросу було тимчасовим і незабаром контроль над Гірським Кримом був поновлений [43, c. 151 — 161].

Певно, наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони в напівзруйновані на той час візантійські фортеці, відбудовуючи їх або зводячи наново. Залишки будівельної діяльності хозарського панування в Тавриці виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку [45, c. 54 — 68] та інших пам’ятках Криму.

В останній чверті IX ст. (приблизно 885 р.) у Причорноморських степах з’являються загони печенігів, які під натиском гунів просуваються на захід, займаючи землі Хозарського каганату.

Одним з основних напрямів у політиці Візантії в районах Північного Причорномор’я упродовж IX—X4 ст. було прагнення перешкодити закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалася заволодіти там ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру.

У 935 р. союзники хозарів — чорні булгари — під проводом Пейсаха здійснили спустошувальний похід у Таврику [188, c. 118]. Похід Святослава на Саркел у 965 р. остаточно підірвав могутність Хозарського каганату.

Особливо відчутними для панування Візантії в Північному Причорномор’ї стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами та міжусобицями, Володимир Святославич здійснив у 988— 989 рр. похід на Таврику й після тривалої облоги захопив Херсонес. Такі рішучі дії руського князя змусили візантійського імператора Василія II (976—1025) виконати обіцянки, які він дав раніше. Охрестившись у Херсонесі, Володимир одружився із сестрою імператора Г анною. Залишивши Херсонес, Володимир посадив у Тмуторокані свого сина Мстислава, завдяки чому економічне й політичне становище Русі в Північному Причорномор’ї залишалося досить стійким до кінця XI ст.

У другій половині X — на початку XI ст. візантійським імператорам, які спиралися на фемні війська, вдалося добитися воєнних успіхів на сході та північному заході і значно розширити свої володіння. Система фем набула свого повного розвитку до X ст. [479, c. 101 — 105] Фема Херсона, що вперше згадується в «Тактиконі: Філотея» (899 р.), була частиною військово- адміністративного устрою імперії [479, c. 101 — 105].

У другій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни: старі феми були поділені на кілька десятків дрібних стратигій, особливо в прикордонних областях, територія яких не перевищувала одного міста або маленького району. Це саме відбувається в Тавриці, яка була північно-східним форпостом імперії. У 70-ті роки X ст. Візантія докладає нових зусиль для встановлення контролю над Північним Причорномор’ям. Згідно з «Тактиконом Ікономідеса» (971—975), крім феми Херсона, що вже існувала в Тавриці, додатково створюються ще дві нові феми: Боспора та Понту Евксінського на чолі зі стратигами [479, c. 101 — 105].

У створенні трьох фем на порівняно невеликій території Кримського півострова виявилися дві тенденції в політиці Візантії: 1) зміцнення позицій на берегах Понту; 2) дроблення старих фем на дрібні, які у свою чергу поділялися на турми, друнги та банди. Імператор Цимісхій, створюючи дві нові феми на північному узбережжі Понту, намагався запобігти посиленню Русі на Тамані та в Східній Тавриці (цьому мала запобігти фема Боспора), а також обмежити можливі воєнні дії русів на морі, контролюючи чорноморську торгівлю.

До 60-х років X ст. Хозарський каганат під ударами печенігів, Візантії та Київської Русі втрачає військово-політичне панування в Тавриці. Упродовж X— XII ст. в Криму точиться боротьба між печенігами та половцями, Візантією та Руссю. У цей час Візантія зберігала своє панування переважно в Південному Криму, а Русь закріпилася в Східній Тавриці, створивши тут Тмутороканське князівство. Контроль над районами Гірського Криму Візантії вдалося зберегти завдяки створеній тут низці укріплених пунктів, що згодом перетворилися на міста.

Децентралізація Візантії у XI— XII ст. спричиняє створення на східних кордонах незалежних або напівзалежних феодальних держав. Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній незалежності від центральної влади, вже наприкінці XI — першій половині XII ст. сприяло створенню напівзалежного феодального князівства на території колишньої візантійської феми Халдея, яке очолювала династія Таврів-Таронітів [174, с. 5].

Можливо, з XII ст. встановлюється тісний політичний зв’язок між Таврикою і Трапезундом, хоча економічні та інші зв’язки Південного Понту і Криму не переривалися з античних часів. Після утворення у 1204 р. Трапезундської імперії Херсон і Готські Климати увійшли до складу держави Великих Комнінів [174, с. 9], що продовжувалося до завоювання Криму монголами. Залежність Таврики від Трапезунду виявилася, імовірно, у щорічній сплаті податків і наданні необхідних допоміжних загонів [174, с. 9].

Візантійська концепція війни, абсолютно особлива й новітня, яка розвинулася до кінця VI ст. в справжній «оперативний кодекс». Відправною точкою тут слугувало уявлення про неможливість вирішальної перемоги — на противагу головній військовій цілі ранніх римлян, а згодом — Наполеона, Клаузевиця і їх наступників включно з нашими сучасниками. Отже, візантійська концепція війни була революційним переворотом [237, c. 336].

Візантійці знали, що кінця війні не буде, що прийдуть нові вороги, якщо старі будуть остаточно розбиті і є всі шанси на те, що вони виявляться такими ж небезпечними, або ще більш небезпечними. Знищення одного ворога, що насідає на кордони імперії могло просто залишити простір для наступного, який теж буде погрожувати імперським кордонам.

Тому для візантійців ціль війни не могла міститись у тому, щоби шукати битви заради вирішальної перемоги, оскільки такої просто не могло бути; ціль була тільки в тому, щоби стримувати ворожу загрозу, послаблюючи ворога різноманітними вивертами, воєнними хитрощами й засідками й залишивши будь-який різновид повномасштабної двосторонньої битви лише як крайній засіб [237, c. 365]. Роль Таврики у «великій стратегії» Візантії полягала зовсім не в бойовій потужності її населення. Близькість до степу, торгові зв’язки з різними державами упродовж усього середньовіччя давали змогу підданим імперії займатися найбільш потрібною справою — збором інформації, розвідкою. Така функція передусім надавалася стратигові Херсона. За словами Ніколая Містика, стратиг збирав і відправляв до столиці відомості про переміщення і плани сусідів імперії. На той час Херсон сусідствував із печенігами, які виконували доручення Візантії в Русі та Хозарії, а у разі ускладнень взаємин із Константинополем, здійснювали набіги на Херсон та Клімати [197, c. 37]. Поза сумнівом, що інші чиновники, купці, гарнізонні командири мали на меті таку ж саму ціль.

4.3.