ВИСНОВКИ

1. Новітній процес історіографічних досліджень, присвячених історії української державності та ролі в ньому національних традицій характеризується, активною популяризацією досвіду українськогого державотворення, аналізом зародження та розвитку національної ідеї.

2. Новітня історіографія історіографія національних традицій українського державотворення закладає надійний грунт для того, щоб сучасне і наступні покоління істориків відчували себе спадкоємнцями національних традицій історичного досвіду, повніше усвідомлювали своє місце в естафеті розвитку знань, свою високу місію і відповідальність не тільки перед сучасниками, але й попередниками. Сьогодні українська історична наука виступає потужним інструментом самоідентифікації нації, зростання її національної і державницької самосвідомості, засобом історичної тяглості традицій українського народу, його історичного мислення. На даному етапі суттєво розширилася джерельна база з історіографії національних традицій українського державотворення, зокрема опубліковані узагальнюючі та монографічні дослідження, брошури, статті, матеріали науково-теоретичних і практичних конференцій, конгресів українознавців, історіографічних читань, функціонує наукова періодика в центрі України та регіонах, підготовлені бібліографічні огляди та опубліковані рецензії, присвячені історії Київській Русі, козацької державності, державним утворенням доби Української революції 1917 – 1921рр., Карпатської України, відновленню державної незалежності України.

3. Новітньою історіографією доведено, що багатовікове перебування України на лінії цивілізаційних розламів і викликана цим постійна необхідність пристосовуватися до суперечливих обставин швидкоплинної кон’юктури зумовили дуалізм її духовного та культурного життя – у межах як православно-слов’янської, так і західної історичних традицій. Тривала відсутність власної державності викликала потребу знаходити і відстоювати власну нішу в інших державних і цивілізаційних структурах, спочатку в Речі Посполитій, згодом в Австрійській імперії та паралельно – у Російській імперії, пізніше Радянському Союзі. Одним із наслідків цього стало формування специфічної української політичної культури, яку деякі сучасні дослідники іменують культурою пристосування та виживання, тісно пов’язаною із загальною соціальною абвівалентністю суспільства.

4. Сучасні дослідники довели, що тисячолітній досвід української державності в період її існування залишила свій слід у боротьбі за національну незалежність, а українське суспільство отримало декілька важливих уроків. Один із них полягав у тому, що вкрай помилковою, нереальною, небезпечною є позиція політичних і державних діячів, які орієнтуються на підтримку іноземних держав. Незважаючи на існування таких атрибутів державності як армія, українська державність спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил в Європі.

5. Якщо побіжно торкнутися практики застосування нових підходів до конкретно-історичних досліджень, то можна зауважити, що взагалі, спроби осучаснення методологічного інструментарію з’явилися в Україні вже на початку 90-х років ХХ ст. Так, наприклад, Я.Грицак прагне відмовитися від описовості та ідеологічної заангажованості «національної ідеї», і розглядати минуле України з модерністських позицій, підходячи до суспільства з мірками «нової соціальної історії», пояснюючи у взаємній залежності політичні, економічні, культурні процеси, що відбувалися в суспільстві, а не в середині нації. Н.Яковенко визначила своє.

Дослідниця І. Колесник запропонувала новий методологічний підхід до вивчення історіографії, який нав’язує до сучасної інтелектуальної історії. Вона прагне розглядати історичну творчість з позицій «культурологічного підходу» і «ментальних структур», які тісно пов’язані з суспільною свідомістю. Останнім часом дослідниця виступає послідовним прихильником культурно-антропологічної історії, підкреслючи антропоцентризм української історіографії, яка від ХІХ ст. була тісно пов’язвна з ментальними структурами українства. Цікавими і новаторськими для української історіографії є розміркування В.Головка над проблемами ідентичності. Спираючися на психоаналіз і постмодерністські підходи, він стверджує, що ідентичність є суб’єктивною метафорою, яку творять особистості (і групи) для самоусвідомлення себе в оточуючому світі. Тим самим автор спростовує усталені і «освячені» історіографічною традицією уявлення про «природність» етнічних, соціальних, релігійних та всіх інших ідентичностей, змушуючи істориків критичніше поставитися до термінології (і методології) своїх студій.

6. Застосування істориками методологічних принципів історизму, всебічності, об’єктивності та наступності, а також методів пізнання, зокрема історіографічного аналізу, синтезу, системного, проблемно-хронологічного, порівняльного дозволило їм по-перше, простежити процес кількісного та якісного накопичення знань з проблем, які відображають національні традиції державотворення, окреслити основні напрями досліджень та методи, які використовували вчені, визначити рівень і масштабність залучених історичних джерел; по-друге, з’ясувати структуру історіографії національних традицій державотворення, здійснити їх аналіз на тлі дослідження функціонування законодавчої, виконавчої, судової влади; по-третє, висвітлити значення ретроспективного підходу до періодизації національного державотворення в контексті історіографічного процесу; по-четверте, розкрити феномен та історіографічний образ будівничих княжої доби (Олега, Ігоря, Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького), видатних провідників українського козацтва (Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), діячів Української революції 1917–1921 рр. (М. Грушевського, П. Скоропадського, С. Петлюри, В. Винниченка), створений в українській та діаспорній історіографії. Сучасний етап розвитку історіографії національних традицій українського державотворення характеризується не тільки очищенням від стереотипів тоталітаризму, але й переосмисленням концептуальних підходів до вітчизняної історії, засвоєння новітніх методів дослідження.

7. Розбудова демократичної, правової, соціальної держави стала важливим імпульсом для відродженняя національних традицій української історіографії, зокрема її державницького напряму, створення справді наукової історії державності. Вагоме значення мало поверненя до широкого використання творчої спадщини М. Грушевського, Д. Багалія, М. Василенка, Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Крип’якевича, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, О. Шульгина, А. Яковліва та інших, що значно збагатило джерельну базу дослідження історіографії державності України.

8. Традиційно значну увагу дослідників привертав період Київської Русі. Незважаючи на величезну кількість праць, проблеми формування давньоруської дежавності, зокрема причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави в українських землях досі залишаються недостатньо вивченими. Проте, на основі текстів літописів та археологічних джерел окреслено найважливіші контури образу Київської держави. Новітня українська історіографія утверджує нове осмислення процессу заснування Київської держави як наслідку багатофакторного та органічного розвитку тих слов’янських племен, які складали ядро українського етносу і згуртувалися навколо Києва.

9. Серед пріоритетних напрямів досліджень українських істориків завжди вагоме значення мала козацько-гетьманська тематика як знакове явище в історії України. Велика увага, зокрема надавалася з’ясуванню ролі козацтва та державницьких програм Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика та інших, їх боротьби за реалізацію державної ідеї. Події середини ХVІІ ст. інтерпретуються як українська національна революція, яка була переплетінням національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби, і завдяки чому завдяки постала козацько-гетьманська (національна) держава, яка загинула, але рештки якої проіснували до 1780-х років. Дослідники довели,що у ході революції виникла «національна державна ідея», яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність.

10. У сучасній історіографії на грунтовній документальній основі відтворено складні, суперечливі державотворчі процеси в революції 1917–1921 рр., що складали стрижень життя і розвитку нації, розкрито пошук теоретико-правових моделей національно-державницької організації та їх втілення у суспільну практику. На основі порівняльного аналізу головних напрямів державотворення, запровадження різних форм політичних систем з’ясовано домінантні орієнтації українства, що виявилися визначальними для всього його наступного історичного поступу.

11. Сучасними дослідниками в історичній ретроспективі окреслюється відображення специфіки законодавчої влади та її ролі у функціонуванні української державності на різних її етапах.. Зокрема, княжа доба започаткувала особливий тип державного управління, хоча конкретного законодавства, окрім «Руської Правди», щодо державного устрою не виявлено. При характеристиці давньоруських владних структур історики схиляються до того, що Київська Рсусь як держава складалася довкола поняття «родини» або «тіло братів». В оцінці політичної сутності віча з боку різних поколінь істориків спотерігаються істотні розбіжності. Українська історіографія, грунтуючись на принципі наступності державності українського народу, визначає факт успадкування деяких традицій, зокрема вічових, Київської та Галицько-Волинської держав на Запорізькій Січі, а відтак запозичення її адміністративно-територіального устрою, а також виборності старшини в Козацько-гетьманській державі. Дослідники аргументовано довели, що унікальний в європейській практиці того часу принцип виборності всіх посадових осіб у державі дозволив забезпечити тісну взаємодію старшини і рядових козаків, що реально зміцнювало засади демократії в українському суспільстві. Сучасна історіографія звертає увагу на те, що державницькі традиції княжої доби та демократичні засади козацтва знайшли продовження в період Української революції 1917– 1921 рр., зокрема при формуванні Української Центральної Ради та при здійсненні її діяльності.

12 Новітня історіографія акцентує увагу на провідному політичному інституті, яким була князівська влада. Більшість дослідників доводять, що князь був не лише верховним правителем держави з широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями, котрий формував підлеглу собі адміністрацію як виконавчу владу, враховуючи інтереси дружини та боярської ради; крім того, він був законодавчим розпорядником. До пріоритетних напрямів діяльності княжої адміністрації та її представників на місцях автори відносять оборону країни, проведення військових кампаній, забезпечення зовнішніх зносин з іншими державами, а також князівствами, надходження данини, розподіл землі та маєтностей. Дослідники роблять спроби виявити деякі спільні ознаки управлінської діяльності княжої та козацької діб, наголошуючи на тому, що князі та гетьмани були наділені функціями законодавчої та виконавчої влади. Вчені сходяться на тому, що Гетьман мав необмежену владу: він був главою держави, її репрезентантом у всіх зовнішніх взаєминах, головним командувачем армії, адміністатором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів; був вищим суддею, оголошував амністії. Історики зауважують про успадкування традицій княжої та козацької доби в державотворчих процесах доби Української революції 1917–1921 рр.

13. У новітніх працях істориків та правознавців щодо традицій судової влади отримало поглиблене закріплення напрацювання класичної історіографії про те, що найдавнішою писемною пам’яткою давніх норм звичаєвого права є «Руська Правда», яка мала дати можливість суддям справедлико вирішувати справи на підставі чинного права, а сторонам боронити свої права на суді. Дослідники вказуть на відсутність смертної кари як прояв давньоруської традиції, хоча це не означало, що вона не застосовувалася. Сучасна історіографія довела, що судочинство Київської держави грунтувалося на законодавстві і карало за злочини проти свободи особистості, власності та моралі. Новітня історіографія прагне з’ясувати процес успадкування правових традицій княжих часів у козацько-гетьманській добі, починаючи із Запорозької Січі, у козацькій державі Б. Хмельницького, а відтак у Гетьманщині. Сучасні дослідники довели, що створення Козацько-гетьманської держави супровожжувалося удосконаленням судочинства, в основі якого залишалися традиції звичаєвого права і захисту особистої свободи. Сучасна історіографія простежила, як правові традиції та досвід судочинства княжих та козацьких часів враховувся в процесі фомування судової системи в період Української революції. Наявні дослідження засвідчуть, що при реформуванні та розробці правової системи суди намагалися керуватися, крім чинних законів, «колективною волею свідомого народу», «революційними ідеалами соціальної справедливості» тощо. Ця тенденція в судочинстві відрізнялася від більшовитської програми реформування правової системи, разом з тим у діяльності владних структур періоду Української революції проявлялося прагнення побудувати в Україні нову правову систему і громадянське суспільство.

14. Простежується неоднозначна оцінка української радянської державності. Одні дослідники вважають, що радянський період і радянська державність була розривом у тяглості (який успішно компенсувався наявністю національно-визвольного руху в різних його проявах, який, звісно, також «перетікав» з однієї форми в іншу). На думку інших, радянська державність була частиною тяглості державності України.

15. Українька історіографія вдалася до аналізу сучасного стану України акцентуючи увагу на тому що: по-перше, за історично короткий проміжок часу країна ще не перейшла остаточно з одного стану в інший, навіть у політичній сфері, де хоч і змінилися радикально державний устрій та увесь набір політичних інститутів – законодавчих, виконавчих, судових, проте дуже повільно відбуваються перебудовчі процеси у функціях інститутів влади; по-друге, незалежність України викликала в людей великий ентузіазм, але водночас породила плутанину в їхніх думках щодо способів і методів розбудови вільної, демократичної держави. Наповнити нову форму державності відповідним змістом дуже важко і через неготовність значної частини української економіки до реформ, і через брак достатнього досвіду державотворення та теоретичної розробки проблем духовних пріоритетів; по-третє, сьогодні українська державність страждає не тільки тому, що їй бракує чітких уявлень про цілі й перспективи країни в світовому геополітичному просторі, а й тому, що дуже часто немає обґрунтованої програми політичних дій у самій країні на найближчі роки. Дають про себе знати й постімперські, і суперсамостійницькі настрої та орієнтації; по-четверте, спостерігається віра всіх гілок сучасної української влади у першочергову важливість організаційних змін про що свідчать постійні реорганізації, які доходять аж до карикатурності, перекроювання поля діяльності державних відомств, перейменування міністерств, їхні об’єднання та роз’єднання і т.п. – все це робиться мовляв з метою оптимізації ефективності управління, а відтак покращень у всіх сферах життя – економіці, культурі, функціонуванні правопорядку; по-п’яте, доля українського державотворення залежить від методів і форм розв’язання конфлікту між селекцією й конвергенцією, особливо коли конфлікт переростає в жорстоку боротьбу ультимативних установок: Схід або Захід, капіталізм чи соціалізм, етнічно чиста держава або поліетнічна, класове або загальнолюдське, парламентська або президентська республіка і т.п.

16. Поскільки сучасні державні діячі та партійні лідери звертаються до минулого і, що більш суттєво, апелюють до народної пам’яті і водночас намгаються формувати її, щоб легалізувати новий державний апарат, історія як така і історики покликані відігравати ключову роль у процесах державного будівництва. Проте, сьогодні українська історія розтягується по двох основних напрямках, які мають паралелі в дискусіях про українське громадянство. Чи повинні громадянство й історія належати виключно етнічним українцям або бути відкритими для всіх етнічних груп на території сучасної України? Беручи до уваги особливо чисельне російське населення, а також історично значні польську, єврейську і німецьку етнічну групи, – полікультурний і територіальний наратив української історії, який зберігає різноманітність і пластичність само ідентифікації уявляється більш зручним рішенням. Нещодавно отримавши незалежність Україна потребує громадянської, патріотичної історії своїх національних традицій державотворення.

Отже, якщо вдатися до загальної характеристики історіографічного процесу то можна зауважити, що перебудова в середині 80-х років ХХ ст., а потім і зміна соціально-політичної і економічної структури радянських республік призвела до глибоких перетворень у історичній науці та освіті. Безсумнівно, плідним було звільнення від імперативів ідеологічних домінант, зняття безлічі табу і ліквідації заборонених тем, заповнення багатьох «білих плям», відкриття для науки архівних документів й закриття спецфондів. З’явилася (але далеко не завжди використовувалася) можливість для організації наукової дискусії, для багатофакторної оцінки суспільних явищ і процесів які мали місце в історичному минулому і сучасності. На жаль, дискусії в суспільстві часто виходили за межі академізму, і політичні пристрасті та амбіції переважали наукову аргументацію.

У ті роки суттєво погіршився матеріальний стан, фінансування академічної науки та її підрозділів (інститутів, факультетів, кафедр), а також учених та викладачів. Почався відтік талановитої і просто ініціативної молоді із науки за кордон, у бізнес і підприємництво. Розпалася система комплектування бібліотек новітньою науковою літературою. Розповсюджувалася атмосфера невпевненості й втрати орієнтирів, методологічної невизначеності. У такій складній ситуації допомогою, опорою і підтримкою вчених стала єдність і міцність університетів, зокрема Національного університету імені Тараса Шевченка, повідних Інститутів НАН України, які зберегли свої викладацькі та наукові кадри. Більшість кафедр і відділів, не поступаючись науковою принциповістю і переконаннями, знайшли свою лінію розвитку і змогли відповісти на запити часу, продовжили готувати висококваліфіковані кадри істориків-аналітиків, виконуючи замовлення вже нового демократичного суспільства і держави.

Ситуація почала помітно покращуватися з середини 90-х років ХХ ст., коли почали оновлюватися попередні школи і виникати нові, виросла грантова підтримка досліджень, розширилися видавничі можливості, зміцніли позабюджетні фонди інститутів, які дозволили вдосконалювати технічну і матеріальну базу, краще стимулювати працю викладачів та науковців. Недоліки доступу до сучасної зарубіжної літератури деякою мірою компенсувалися розвитком Інтернету, його ресурсами.

Прояви змістовної перебудови і методологічні переорієнтації української історичної науки були очевидними вже на середину 1990-х рр., але глибинні світоглядні зміни у вітчизняній науці відбувалися дуже важко і непослідовно. Головна проблема полягала у відсутності організаційного центру (відділу, громадської академії, методологічної школи, теоретичного семінару і тощо), який би вибудував систему роботи щодо розробки і впровадження нових/ інших методологічних підходів. Розвідки з питань теорії історичної науки і її методології стали справою окремих науковців, а не інституцій. При цьому спостерігалася характерна особливість – авторами публікацій із проблем теорії та методології переважно були вчені з регіонів (Я. Грицак, В. Космина, С. Жук, В. Масненко, Л.Зашкільняк, Т. Герасимчук, В. Ващенко та інші), а також відомі вчені О. Реєнт, Я.Калакура, Г. Касьянов, В, Потульницький та інші.

На думку провідних учених, багато небезпек та викликів методологічного характеру для професійного історика має вивчення сучасної історії. У теорії історії, визначаючи предмет науки, завжди йшли гострі дискусії щодо вивчення сучасної історії. У дидактиці історії введено правило так званого «відстоювання» історичних подій, «віддаючи» події останніх років, найсвіжіші факти і явища політологам. Більшість дослідників погоджується з висновком Г. Касьянова, що роки незалежності України «уже піддаються методам та інструментарію історичних наук, їх цілком законно можна трактувати як «історію».

Важливою методологічною проблемою є питання термінології. Історики інколи не розуміють один одного. Українські вчені ще не подолали своє відставання від європейських зокрема через різне читання тих чи інших термінів, понять. У той час як німецькі історики ще в 1960-х рр. виокремили спеціальний напрямок досліджень ― «історію понять», що завершився 1972–1994 рр. публікацією 8-ми томного (!) енциклопедичного словника «Основні історичні поняття. Історичний лексикон політико-соціальної мови у Німеччині» (О. Брунер, В. Конце, Р. Козелек), українські історики ще сьогодні не можуть визначити категорійні межі української історії, але ж історикам необхідно ще знати і вміти користуватися категоріально-понятійним апаратом суміжних наук філософії, політології, соціології, права, соціальної психологіяї етнології та інших.

Кількадесятилітнє відчуження українських науковців від інтелектуальної спадщини вітчизняних істориків ХІХ ― перших десятиліть ХХ ст. та дослідників української діаспори на зламі 80-90-х рр. обумовило (в умовах методологічної переорієнтації історичної науки та відродження діяльності Української археографічної комісії) справжній ажіотаж навколо повернення суспільному загалу її кращих і найменш відомих зразків. Цей своєрідний археографічний бум торкнувся і новітньої української історіографії, провідних українських періодичних видань, окремих наукових розвідок про наукову та епістолярну спадщину Володимира Антоновича, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Василя Біднова, Володимира Голобуцького, Михайла Грушевського, Кості Гуслистого, Миколи Дашкевича, Василя Домацького, Дмитра Дорошенка, Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, Івана Крип’якевича, Бориса Крупницького, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, В’ячеслава Липинського, Михайла Максимовича, Олексія Маркевича, Олександра Оглобина, Наталії Полонської-Василенко, Івана Лисяка-Рудницького, Миколи Слабченка, Степана Смаль-Стоцького, Олександра Шульгина, Дмитра Яворницького та інших. Сучасна українська історіографія виявила інтерес до історико-правових поглядів Юліана Бачинського, Миколи Василенка, Станіслава Дністрянського, Богдана та Олександра Кістяківських, Миколи Міхновського, Михайла Слабченка, Володимира Старосольського, Сергія Шелухіна, Андрія Яковліва та інших. Оцінено важливий внесок у розвиток історичної та правової науки сучасних дослідників О. Апанович, Л. Винара, М. Ковальського, В. Корецького М. Марченка, Т. Мацьківа П. Недбайла, Я. Пеленського, Г. Швидько, Ф. Шевченка та інших.

Українська історіографія вступила у третє тисячоліття в новій якості, повертаючи національні традиції, соборність, об’єктивність, правдивість, документальність, відновлюючи замовчувані або забуті імена істориків, їхні праці, воскресаючи і примножуючи наукові традиції та здобутки попередників, зокрема М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка, а також Д. Багалія, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, О. Пріцака, А. Яковліва та інших., які заклали підґрунтя наукового осмислення державності українського народу. Цьому сприяли й численні студії істориків української діаспори – Л. Винаря, Т. Гунчака, Т. Мацьківа, О. Субтельного та інших. Сьогодні наукову працю поряд із представниками старшого покоління істориків успішно зреалізовує нова генерація дослідників, озброєних сучасною методологією історичного дослідження, знанням історичних джерел, здатністю аналізувати та синтезувати історичні явища і багатовимірний державотворчий процес українського народу від давніх часів і середньовіччя до наших днів.

Доречно зауважити, що національні традиції українського державотворення досі не були предметом окремого історіографічного дослідження, хоча належать до актуальних проблем історичної науки, оскільки виступають найважливішою формою передачі державницького досвіду попередніх поколінь. Наявний масив історіографічних свідчень виявився цілком достатнім і репрезентативним для підбиття підсумків та узагальненої оцінки результатів новітнього історіографічного процесу з досліджуваної проблеми, керуючись основоположними принципами історіографічного аналізу та використовуючи сучасні дослідницькі методи.

Можна говорити про особливості новітнього історіографічного процесу, пов’язаного з відновленням державної незалежності України, з відродженням української історичної науки та спрямованого на дослідження провідних тенденцій і закономірностей витоків, формування та реалізації національних традицій українського державотворення. Важливим завданням є вдосконалення понятійного апарату історико-правової науки, зокрема таких категорій, як держава, державність, державотворчість, національні традиції і досвід державотворення, державницька ідея, правова держава, верховенство права, громадянське суспільство, історична пам’ять, правова свідомість тощо.

Триває процес реформування усталених та інституціалізації нових організаційних структур та осередків української історичної та правової науки, її видань, пов’язаних із дослідженням досвіду українського державотворення та його застосуванням в умовах незалежної України. Йдеться про академічні інститути історії України, держави і права України, створення інституту українського козацтва, освітянські інститути українознавства та проблемні групи з історії державності тощо.

Дають про себе знати домінуючі дослідницькі та ідейно-світоглядні напрями, течії та наукові школи, пов’язані з вивченням державницьких традицій українського народу, виокремлюється персональний внесок провідних істориків у їхні дослідження, зокрема, Володимира Барана, Михайла Брайчевського, Віктора Брехуненка, Владислава Верстюка, Любомира Винаря, Ярослава Грицака, Ярослава Ісаєвича, Ярослава Калакури, Станіслава Кульчицького, Івана Кураса, Степана Макарчука, Руслана Пирога, Олександра Реєнта, Володимира Рички, Володимира Сергійчука, Валерія Смолія, Валерія Солдатенка, Петра Толочка, Юрія Мицика, Надії Миронець, Юрія Шаповала, Наталії Яковенко та багатьох інших.

Якщо звернутися до сучасної історіографічної оцінки повноти висвітлення самобутності українського державотворення, то слід наголосити на прогалини та недостатність дослідження аспектів проблеми, зокрема історіографічне осмислення традицій функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади як окремих її гілок у ретроспективному аспекті, формульованні низки пропозицій та рекомендацій стосовно подальшого вивчення національних традицій державотворчих процесів в Україні, дедалі грунтовного узагальнення історичного досвіду та його застосування в сучасних умовах утвердження та захисту національної державності України.

Актуальною залишається необхідність подальших історіографічних досліджень, підвищення їхньої ролі як важливого інструмента інтегрування української історичної думки в європейський та загальносвітовий історіографічний процес. Запорукою успіху інтеграції є зростання професіоналізму, компетентності українських істориків, подолання комплексу провінціалізму та меншовартості, розширення міжнародного співробітництва та спільних наукових проектів.

Існує необхідність активізації наукових зусиль, спрямованих на поглиблене вивчення політичних інститутів України як важливої частини всієї української історії. Йдеться також про еволюцію законодавчої, виконавчої та судової влади, виборчої системи, розвиток місцевого самоврядування і функціонування інститутів громадянського суспільства. З цих напрямів історики могли б плідно співпрацювати з правознавцями, політологами і представниками інших суспільних наук, адже тут відкривається широке поле для міждициплінарних досліджень, зокрема національних традицій державотворення.

При вивченні творчої спадщини істориків України доцільно досліджувати в межах можливого їх державницьку, громадсько-політичну діяльність. Участь істориків у державному будівництві, як підтверджує історичний досвід, об’єктивно сприяла тому, що вони як суб’єкти політичної діяльності мали нагоду глибше бачити позитивні і негативні сторони історичного процесу на тому етапі його розвитку, до якого були причетні. Державотворча діяльність давала змогу історикам користуватися необхідними документами як офіційного так і неофіціного характеру, у яких знаходили відображення ті чи інші події та історичні факти. Дослідження саме державотворчої діяльності істориків дає змогу глибше зрозуміти значення історичної науки в популяризації традицій державотворення як в теоретичному, так і практичному значенні. Участь істориків у процесах державотворення узгоджується із західноєвропейською науковою традицією.

Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України слід розглянути питання про широку популяризацію через історичні, правові та філософські дисципліни національних традицій державотворення. Особливо це стосується курсів історіографії, політичної історії України, політології, соціології, історії філософської та релігійної думки. Доцільно також у перелік госпрорахункових тем включити проблеми впливу науково-педагогічної інтелігенції України на державотворчі процеси та формування політичної культури українського народу, національні традиції державотворення повинні стати предметом розгляду на вишівських та міжвузівських конференціях.