4.4. Структура та характер радянської виконавчої влади
Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що 30-ті роки стали справжньою трагедією для українського народу, адже в горнилі тоталітарно-репресивного режиму була знищена трудова та розумова еліта народу, а генофонд української нації отримав значні втрати.
Передумовою виникнення командно-адміністративної системи стала монополія комуністичної партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму, водночас відбулося повне злиття партійної влади з владою державного апарату. Дослідниками з’ясовано, що в 1939 році Сталін указав: «Кадри партії – це командний склад партії, а поскільки наша партія знаходиться при владі – вони є також командним складом керівних державних органів» (цит. за: [746, с. 431]). Отже, керівники партії одночасно займали керівні державні посади.Сучасні дослідники політичної історії та права України, зокрема В. Греченко, С. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик, Ю. Шаповал переконливо довели, що формування радянського апарату державної влади відбувався шляхом відчуження від нього найосвітченішої та культурнішої верстви населення й залучення до керівництва не зовсім придатних для цього верств – робітників і селян, які не мали ні спеціальних знань, ні навичок для здійснення складних управлінських функцій. Це, зрештою, призвело до того, що ті, хто прагнув потрапити до управлінської «касти», робили все можливе і неможливе, щоб довести свою причетність до пролетаріату. Дослідники зауважують, що в основу формування владних структур в Україні у роки утвердження тоталітаризму було покладено принцип першочергового підбору до апрату тих, хто належав до організації «професійних революціонерів». останні, у свою чергу, методом рекомендацій проводили до владних структур своїх співробітників.
Істориками доведено, що від початків свого утворення партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом.
Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угрупувань, що боролися між собою за владу. І сьогодні державні органи, а особливо політичні партії, як кланові організації, хворіють ностальгією на радянські принципи в кадрові політиці, що свідчить про прояви своєрідної «неопартократії», яка теж бореться за владу та утримує її подібними методами.Дослідниками доведено, що сформована командно-адміністративна система державних і господарських органів діяла під суворим контролем партійних органів в рамках централізованого керівництва відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні посади в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії сприяла зміцненню єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також отримав функції глави держави, стає характерною рисою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років [746, ст 432].
Не менш тяжким, як довели дослідники М. Вегеш, В. Задорожний, Б. Тищик та інші, став даний період і в житті українського населення Східної Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини, Хотинщини та Ізмаїлщини. Розподіл між трьома державами, відірвані від основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням і традиціям українського народу в боротьбі за возз’єднання. Про одвічне прагнення українського народу до національної державності оголосила на весь світ Карпатська Україна. Ставало все більш відчутним, що наступний історичний період покладе кінець одній з історичних несправедливостей стосовно українського народу і він навіки об’єднається в єдину державу (див.: [746, с. 432]).
Як зауважуть дослідники, для другої половини 60-х – першої половини 80-х років характерною була абослютна монополія комуністичної партії на владу, її державне управління. Неототалітарний режим прикривалася доктриною «загальнонародної держави», яка формувалася в контексті ідеологічного підходу до комуністичного суспільства, і яка полягала в суттєвій трансформації соціальної бази радянського суспільства, зокрема в розмежуванні між різними класами та прошарками, між містом і селом.
Допускалося розширення колегіальних і демократичних основ у державному управлінні з наступним перетворенням його в «народне суспільне самоуправління». Технократична тенденція, яка давала про себе знати в керівництві економікою і державою, прийшла в зіткненя з ідеологічною доктриною партійності. У кінці 60-х років переміг жорсткий неототалітарний режим, а з 1972 року консервативні тенденції, які орієнтувалися на такі пріоритети, як важка та оборонна промисловість, сільське господарство та енергетика, беруть перевагу над реформаторським лібералізмом і технократизмом. Одночасно відбувалася персоніфікація влади та зміцнення позицій партійно-державної бюрократії [746, с. 504-502].Україна була наріжним каменем російсько-радянської імперської системи. Як це нерідко буває, багатовіковий досвід життя в імперії не був позбавлений певних переваг. Проте, як зауважує О. Субтельний, з часом на перший план висунулися відразливо негативні риси радянської влади: занепадаюча економіка, зниження життєвого рівня, екологічне спустошення краю, злочини режиму в минулому, придушення громадянських прав, національної свідомості і культури. Отже, коли з’явилася нагода здобути незалежність, Україна скористалася нею. Ця подія пролунала похоронним дзвоном по СРСР і надала українцям можливість влитися в річище світової історії [1123, с. 696].
З середини 80-х років у СРСР почався незвороній процес реформування всіх сторін життя суспільства. Дослідниками з’ясовано, що метою перебудови було збереження радянської системи щляхом її модернізації, проте зміни загрожували інтересам партійного апарату, який робив усе можливе, щоб перешкодити їм. У вкрай консевативній Україні В. Щербицького це проявилося з силою, найбільшою, ніж деінде в СРСР. Незважаючи на це, вплив політики гласності був негайним та ефективним. Задумана з метою відновити довіру до режиму і спонукати бюрократію до конституційних дій, гласність призвела до наслідків, яких М. Горбачов і не бажав і не передбачав. Замість стати засобом підтримки економічних реформ, гласність більше прислужилася народам СРСР в іншому сенсі: користуючись нею, вони заявили про свої давні кривди і прагнення в національній сфері [1123, с.
696-697].Перші спроби реформи показали, що вони неможливі без демократизації і перебудови політичної системи. Дослідниками доведено, що перед Україною постала реальна можливість національного і державного відродження. Суспільно-політичне життя в республіці активізується після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Чергову критику радянської системи в Україні здійняло широке невдоволення маніпуляціями уряду під час чорнобильської катастрофи. Особливе обурення викликала злочинна безпечність, із якою московські бюрократи приймали рішення, що так трагічно відбилися на житті населення України [1123, с. 697]. Зросла суспільна свідомість людей, які висловлювали відверту недовіру керівництву країни.
Сучасною історіографією доведено, що утвердження гласності та політичного плюралізму спонукало ліквідацію ідеологічного й політичного панування комуністичної партії. Почала втрачати свої позиції командно-адміністративна система управління. Одним із важливих напрямів демократизації стало реформування діяльності Рад народних депутатів. Уперше за історію їх існування були проведені дійсно демократичні вибори.
Невдовзі розпочалися спроби розібратися з «білими плямами» української історії. Причому не історики, а письменники і журналісти першими сміливо порушили питання, які довгий час перебували під ідеологічним табу. Найбільш вражаючим було розкриття правди про голодомор 1932 – 1933 рр., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам’яті. Одночасно з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930 – 40-х роках. Усвідомлення міри фальсифікацій недавньої історії України збудило інтерес до нерадянських, національно орієнтованих інтерпретацій більш далекого минулого. Зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом особливо проявилося у 1990 р., під час масових святкувань 500-ї заснування Запорозької Січі. З’явилися статті, які трактували Мазепу та його спроби розірвати з Москвою не як зраду, а як прояв патріотизму. Колись зневажені спроби українських урядів 1917 – 1920 рр. досягти незалежності стали розглядатися як втілення законних прагнень народу. Навіть запекла боротьба УПА проти радянської влади тепер прославлялася, особливо в західних регіонах [1123, с. 697].
Перебудовчі процеси, що знаходять відображення в різноманітних публікаціях, спонукали до життя багаточисленні громадські організації, більшість яких згодом реформуються в політичні партії, а вагому роль серед них відіграв ародний Рух України за перебудову, який виступив за будівництво незалежної України. Зростанню національної самосвідомості сприяло прийняття, Верховною Радою УРСР 16 червня 1990 року Декларації про державний суверенітет, яка проголосила верховенство, самостійність, повноту й безроздільність влади республіки в межах її території, незалежності й рівності в зовнішніх зносинах. Отже, у співтоваристві з іншими націями українці вступили в нову епоху, в якій не було місця імперіям [1123, с. 696].