1.1. Стан наукової розробки проблеми

Сучасна вітчизняна наука нині переживає новий етап свого розвитку. Дослідниками історії України розробляється різноманітний спектр теоретичних, історіософських, джерелознавчих проблем, пов’язаних з вивченням, систематизацією та узагальненням традицій державотворення.

Ці проблеми знаходять відображення у працях М. Брайчевського, В.Верстюка, Л. Винара, І. Гирича, Я. Грицака, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Я. Калакури, С .Кульчицького, Ю. Мицика, Я. Пеленського, Р. Пирога, В. Потульницького, О. Пріцака, В. Рички, В. Сергійчука, В. Смолія, П . Соханя, О. Субтельного, В. Ульяновського, Г. Швидько, Ф. Шевченка, В . Щербака, Н. Яковенко та інших. Знайомство з працями згаданих дослідників дає можливість зрозуміти складні моменти вітчизняної історії, традиції українського державотворення, стати на перешкоді захопленню різноманітними міфами, налаштовує на критичне та неупереджене ставлення до історичних джерел та до історичних фактів. Новітня історіографія оцінила внесок сучасних істориків у розвиток історичних знань, зокрема Г. Швидько [433], Т. Мацьківа [749], Л.Винара [750], М. Ковальського [804]. В. Сергійчука [1006], В. Цибульського [1117] та інших.

Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що для всебічної реконструкції історичного минулого мають цінність дослідження різнопланового характеру, написані з різних позицій, навіть такі, що іноді зовсім не збігаються з баченням візії минулого.

Важливе значення для розвитку сучасного історіографічного процесу має популяризація творчої спадщини відомих українських вчених, зокрема М.Василенка [102], В. Вернадського [124], В. Винниченка [142], Б. Грінченка [255], М. Драгоманова [255; 350], Д. Дорошенка [344 - 347], Б.Крупницького [565] та інших.

У сучасній історіографії знаходить відображення діяльність Українського історичного товариства та його провідних періодичних видань у популяризації національних традицій українського державотворення. Л. Винар [140] зупинився на здобутках та перспективах УІТ. О. Купчинський [585] вдався до аналізу 230 томів «Записок НТШ». На ролі «Українського історика» зупинилися Л. Винар [141], В. Грон [257], Л. Сакада [978]. Значення «Українського історичного журналу» розкрили О. Гуржій [272], Г. Єфименко [368], В. Матях [668]. О.Рубльов [961]. О. Удод [1185]. Роль «Київської старовини» у вивченні козацтва відзначено В. Матях [667]. Видання Інституту історії України проаналізовані О. Реєнтом [941].

Історія українського державотворення знаходить відображення у працях політологів В. Горбатенка, М. Горєлова, О. Дергачова, В . Ігнатова, М.Кармазіної, О. Картунова, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, М.Панчука, Ю. Римаренка, В. Солдатенка, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, М. Шульги та інших. Корисним у них є розкриття політичних аспектів українського державотворення. Значний історіографічний інтерес має багатотомне видання «Україна: антологія пам’яток державотворення Х – ХХ ст. Приваблюють до себе Т. 2: Ренесанс ідеї державності (ХІV – Х1V ст.) [1188]; Т 10: Відродження і утвердження української державності [1189]. Важливим історіографічним джерелом стало 6-ти томне видання «Політична історія України: ХХ століття». Особливу увагу привертають Т.1: На зламі століть (кінець ХІХ ст.

Якщо торкатися конкретних історичних досліджень та їхньої проблематики, то В.Баран [37] звертаєтьсі до етногенезу українського народу. Воля Олесь Мор [167] уклав книгу буття українського народу. О. Воропай [170] досліджує звичаї нашого народу. І. Кульбідою [578] визначені історичні уроки тисячолітнього державотворення. С. Кульчицький [583] звернув увагу на історичне місце української радянської державності та обґрунтував імперський чинник в історичному розвитку України. В. Лазарович [599] змальовує Україну в боротьбі за незалежність. Історію української державності досліджували Я. Малик [655], М.Пасічник [832], В. Пригода [902], П. Сас [985], С. Семенюк [999]. Політичну культуру українського народу вивчала Л. Нагорна [752]. Концепції української державності в історії української політичної думки досліджував О. Салтовський [980]. Політичну і правову думку аналізує О. Скакун [1026]. В.Сергійчук [1007] вивчає межі і державний кордон України. Привертають увагу публікації, авторами яких стали Г. Музієнко [747], В.Потоцький [888], В. Семененко [998], Р. Шпорлюк [1316] та інші. Важливе місце в розумінні національних традицій українського державотворення мають публікації присвячені історичній пам’яті та національній свідомості, авторами яких стали В. Антонюк [17], В. Вашкевич [105], Я. Верменич [120; 121], В. Масненко [663], В. Ткаченко [1156] та інші.

Якщо торкатися новітнього процесу розгортання історіографічних досліджень, присвячених історії української державності та ролі в ньому національних традицій, то деякі аспекти проблеми знайшли відображення у працях із загальної та проблемної історіографії, у низці докторських та кандидатських дисертацій, зокрема В. Великочого, Я. Дашкевича, І. Загорного, Л.

Стан, здобутки та проблеми української історіографії на зламі ХХ і ХХІ ст. досить грунтовно висвітлено в колективній праці за ред. Л. Зашкільняка [1198]. Важливі питання сучасної української історіографії розглянув Я. Дашкевич [296]. Розвитку української історіографії в контексті національної державності присвячена публікація Я. Калакури [445]. Якщо торкатися стану вивчення проблеми, як зазначає Я. Калакура, то слід зазначити, що в сучасних умовах суттєво змінюється статус української історіографії, яка виконує не лише допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних подій, але й виступає засобом управління, планування та контролю за пізнавальною діяльністю історика, а також формування національної свідомості, інструментом створення новітньої концепції історії України. Цим пояснюється значна увага сучасних істориків до історіографічних досліджень, що мають сприяти розвитку нових знань і методів на основі аналізу наукового доробку попередніх поколінь істориків [445, с. 27 – 29].

Сучасна історіографія ретельно досліжувала внесок істориків різних поколінь та наукових шкіл у розробку різноманітних проблем історії України, популяризацію наукової спадщини відомих українських учених. Так, зокрема, В. Антоновичу присвятили свої публікації О. Кіян [474], Ю. Лавріненко [597] Ю. Пінчук [859], П. Сохань [1083], В. Ульяновський [1209; 1211], О.

Для вивчення національних традицій державотворення важливе значення мають публікації присвячені історикам українського права, зокрема М. Василенкові (В Верстюк [133]; Д. Рященко [973], В. Юрчук [1328]); М. Дністрянському (М. Бармак [38]); Б. Кістяківському (Л. Депенчук [302]); М. Слабченку (С. Водотика [157], В. Заруба [391], І. Курас [587]), С. Старосольському (Ю. Древніцький [351]; С. Шелухіну ([Т. Осташко [799]), А. Яковлеву (Я. Попенко [884]) та інші.

Сучасна історіографія проявила інтерес до творчої спадщини та громадської діяльності відомих провідників національно-визвольного руху, а саме: Юліана Бачинського (І. Бегей [44], В. Великочий [112]); Дмитра Донцова (М. Горєлов [219], О.Федоренко [1121]); В’ячеслава Липинського (Л. Білас [48], І. Верба [114], П.Сохань [1086]); Миколи Міхновського (Ю.Вільчинський [149], М. Горєлов [218], А. Доценко [348], Л. Кудрявцев [571], В. Мартинець [656,], В.Ситник [1019], Ф. Турченко[ 1179], О. Федоренко [1120)]; Симона Петлюри (М. Плав’юк [863], В. Савченко [974], Д. Табачник [1129], Г. Темко[1142]) та інші.

Не залишилася поза увагою творчість відомих сучасних дослідників історії України, зокрема О. Апанович (М. Дмитрієнко [328]), М. Марченка (О. Рубльов [962]), Т. Мацьківа (Я. Калакура [446); Я. Пеленського (П. Гай-Нижник [177]); Ф. Шевченка (О. Апанович [30], І. Колесник [493]), а також правознавців Б. Бабія (В. Нагребельний [753]), В. Корецького (В. Денисов [301]) та інші.

Особливу зацікавленість українських науковців можуть викликати публікації зарубіжних дослідників П. Берка, Р. Даритона, Г. Гаскела [772], які пошушують нові перспективи історіописання, Р. Дж. Еванса [356] роздуми про захист історії, М. Каммена [455] про сучасну американську історіографію і «проблемну історію», Р. Колінгвуда [495] про ідею історії, Б. Кроче [564], які порушили важливі теоретичні та методологічні проблеми світової історіографії. Окремі проблеми з історії України розглядали А. Граціозі [245] в контексті взаємостосунків більшовиків і селян в Україні 1918 – 1919 рр., Т. Мацьків [673] про Зборівський договір у західно-європейських джерелах, Б.Нольде [773] про автономію України з історичного погляду.

Певний інтерес викликають публікації російських дослідників, зокрема Н.Єрофєєва [360] щодо історіографії російської революції 1917 р., С. Карпова [463], де розкрито стан історичної науки на сучасному етапі, А.Лубського [628] щодо неокласичної моделі історичного дослідження, Л. Рєпіної [948] де розкрито проблеми історичної пам’яті в контексті сучасної історіографії, В.Соргіним [1081] порушуються питання сучасної історіографічної революції,Т.Яковлєва [1341] розкриває проблеми Хмельниччини і Гетьманщини в сучасній російській історіографії.

Сучасною українською історіографією розглянуто різноманітні проблеми розвитку історичної науки. Стан історичної науки та історіографічних досліджень в Україні проаналізували С.Білокінь [49], Я. Дашкевич [291; 296] та інші. Історіографію кризи історичної науки в українському контексті розкрили В. Головко [203], Л. Таран [1133]. Проблеми соборності України в сучасній українській історіографії порушив Р. Бутенко [100]. Творча діяльність сучасних українських істориків на шляху до соборності національної історіографії оцінена Я. Калакурою [443], який вважає, що соборність української історіографії – це такий її стан, коли в єдиний потік зливаються провідні течії й напрями історичної думки, консолідуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого об’єктивного і правдивого дослідження та висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобутки різних поколінь української історіографії, синтезуються їхні наукові праці [443, с .11].

Розвиток історичної науки на різних її етапах становленння знаходить відображення в новітній українській історіографії. І. Колесник [491] дослідила розвиток української історіографії ХVІІІ – початку ХХ ст. В. Кравченко [541] уклав нариси з української історіографії епохи Відродження та висвітлив місце «Історії Русів» в національній історіографії, вдався до огляду сучасної історіографії в контексті українсько-російських взаємин. С. Стельмах [1093] розглянув інтеграційні процеси в європейській історичній науці наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. та дослідив розвиток історичної науки в Україні ХІХ – початку ХХ ст.[1094]. Розвиток історичної науки на порозі ХХІ ст. дослідили В.Даниленко [285], О. Мазурок [648]. Історіографічні та методологічні аспекти висвітлення «білих плям» вітчизняної історії на сторінках публіцистики 1989 – 1991 рр. пояснив В. Тарасов [1135].

Дослідники вивчали окремі методологічні питання розвитку сучасної історіографії. Я. Калакура [445] торкнувся української історіографії в контексті національної державності та місця української історіографії в структурі історичної наука [450], дослідник також окреслив значення етнополітології в структурі політичного знання [440], обґрунтував історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни [441], розкрив роль українознавства в обороні історичної пам’яті від фальсифікацій і спотворень [444], довів що національна ідея є українознавчою проблемою [447], звернув увагу на міфологізацію української історії в добу хрущовської «відлиги» [442]. О. Коляструком [499] з’ясовано в історіографічному ракурсі предмет історії повсякденності. Ф. Левітаса [603] зацікавила подразлива тема новітньої української історіографії. С. Савченком [976] досліджено відображення в українській історіографії полемічної літератури ХVІ – ХVІІ ст. Я.Грицака [249] та О. Яся [1358] зацікавила українська історіографія з методичної та дидактичної перспективи. Історіографічні ескізи з документознавства зроблені В. Бедрабком [45.] Проблеми історіографічного районування порушені О. Журбою [375]. Історія ментальностей в контексті української культури та історіографії порушені І. Колесник [492]. Взаємозв’язки української історіографії та політології простежені С. Попуденком [882]. Т. Поповою [885] розкрита історіографія в особах, проблемах, дисциплінах.

Сучасна українська історіографія намагається порушити різноманітні проблеми щодо вдосконалення теоретичного арсеналу та методологічного інструментарію розвитку історичної науки в Україні. Відомий дослідник О. Реєнт [938] звернув увагу на кризу сучасної історичної науки у джерелознавчому аспекті та окреслив зріз і тематичні напрямки подальшого наукового пошуку [942]. До питання про методологію вивчення історії України зверталися І. Михальчишин [699] та Н. Яковенко [1333]. Про зміну вимірів історії на зламі тисячоліть зауважує М. Кримський [562]. Проблем досягнення українською історичною наукою світового рівня торкнувся Ю. Мицик [708]. Історіософія світової та української історії визначена В. Потульницьким [889; 891]. На необхідність продовження традицій істориків минулого націлює П. Толочко [1168]. З новою концепцією вивчення історії намагався виступити А. Трубайчук [1178]. Методологічні аспекти державотворення в незалежній Україні розкрив В. Моргун [737]. Чому міфологія стала на заваді історії з’ясував П. Усенко [1215]. Питання епістемології історії досліджені Н. Тараном [1132]. Шляхи соціалізації української історичної науки окреслені О. Тарасенком [1134].

Дослідники вдалися до розробки конкретних методів вивчення історичних проблем. Я. Верменич [121; 122; 123] дослідив теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики, мікроісторії, міської історії. Останнім часом актуалізуються сенергетичні методи, які досліджували і популяризували М.Галіченко [184], А. Стьопін [1122], В. Шевченко [1304] та інші. До традиційного питання історизму, історичної правди привернуто увагу П. Панченком [826]. Кількісні методи в історичних дослідженнях окреслено Ю. Ганжуровим [187]. Про корисність порівняльного методу заявив С. Плохій [866]. Системний підхід до висвітлення фальшувань історії України пояснив М.Лукінюк [630]. «Людиновимірність» історичних досліджень пояснено С. Ганабою [186]. Проблеми законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці обгрунтовані А. Мельником [678]. В. Космина [522; 523] вивчала методологічні «контроверзи» дослідження історії А. Тойнбі та історичний метод Освальда Шпенглера. Українська історіографія в контексті логіко-гносеологічного аналізу поняття порушена Є. Сахновським [988]. Шляхи самовизначення історичної соціології репрезентувала Л. Сохань [1082].

Важливою проблемою для новітньої української історіографії стала тема: «Україна очима іноземців». В. Брехуненко [88] розкрив думки Гійома Лавесера де Боплана про Україну. Р. Дмитерко [324] показана Україна ХVІІ ст. очима Павла Алепського. В. Калашникова [452] розкрила значення англомовних мемуарів, записок, щоденників іноземців про Україну. Козацька революція в російській рецепції очима українця досліджена В. Крот [563]. Ю. Мицик [706] торкнувся опису Московської держави у хроніці О. Гваньїні. Д. Наливайко [758] змалював рецепцію України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. І. Панчук [827] уклав довідник-хрестоматію в контексті бачення іноземцями історії України. В.Сергійчук [1008] пояснив ставлення світу до української державності 1917 –1921 р з аналізом сьогодення.

Сучасна українська історіографія вивчала окремі періоди становлення та функціонування української державності. Слід зазначити, що історія першої східнослов’янської держави продовжує залишатися актуальною темою досліджень протягом багатьох десятиліть. Якщо в минулому основний акцент робився на доведенні того, що суспільство Східної Європи і в середні віки нічим не відрізнялося від суспільства Європи Західної, то сьогодні ця тема дедалі частіше використовується при ствердженні виключного права того чи іншого сучасного східнослов’янського народу на тисячолітню спадщину.

З огляду теми дослідження слід звернути увагу на історіографічні дослідження з найбільш важливих періодів української державності, зокрема В. Барана, Л. Залізняка, О. Ковальчук, С. Троян щодо історіографії давньої історії, студії О. Моці, О. Степанка, П. Толочка, В. Рички, Ю. Фігурного, О. Шостак з історіографії Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

У своєму історіографічному дослідженні О. Моця [743] нагадує, що «Київська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Україна» – це кабінетні терміни. Вищевказана назва з’явилася на основі розробки московськими книжниками ХVІст., а пізніше – М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого в Москві князівського роду. Водночас із обгрунтуванням вказаної теорії виникли і терміни «Київська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації владних функцій. Цієї концепції дотримуються більшість сучасних російських (та й не тільки російських) істориків. Говорячи про київський період першої в історії східнослов’янської цивілізації, О. Моця відзначає, що територія Середнього Подніпров’я дійсно була центром Русі. Це зафіксував ще князь Олег, який у 882 р., знищивши стару династію Києвичів, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю міст руських» [743, с. 41].

Дослідник А. Павко [805] зазначає, що термін «Київська Русь» з другої половини ХІХ століття став популярним і в українській історіографії, яка розвивалася в гострій інтелектуальній полеміці з історіографією великоруською. Отже, термін «Київська Русь» бере початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць імперської доби. Саме в цей період історіографія, вивільнившись від літературознавчих аспектів та аматорських підходів, перетворилася на серйозну науку, яка почала досліджувати важливі проблеми вітчизняної історії з методологічних, концептуальних позицій.

На думку відомих фахівців із проблематики Київська Русь являла собою могутнє державно-політичне утворення, що зародилося у ІХ столітті у Середньому Подніпров’ї та існувало до середини ХІІІ століття. А. Павко [805] поділяє точку зору сучасних дослідників, які вважають, що віддати давньоруську спадщину лише одному зі слов’янських народів (українцям, росіянам чи білорусам) є однаково некоректними.

Стосовно історіографічних досліджень традицій державотворення Київської Русі слід звернути увагу на аналіз зроблений В. Ричкою [950] на Міжнародній науковій конференції «Україна і Росія: діалог історіографій», що відбулася в Чернігові 22 – 25 серпня 2002 року. В. Ричка називає відомих дослідників історії Київської Русі, зокрема М. Брачевського Я. Дашкевича, Л. Залізняка, Я. Ісаєвича, М. Котляра, О. Моцю, П. та О Толочків. До цього авторитетного списку додаються Ф. Андрущук, Т. Вілкул І. Дзира, В. Коваленко, Л. Махновець, В. Петрашенко, С. Сафонович, Б. Тимощук та інші.

Доречно зауважити, що сучасні дослідники зверталися до історіографічних розвідок окремих проблем історії Київської Русі. О. Ковальчук [484] порушила історіографічні питання вивчення давньої історії України в період романтизму. В. Половець [879] – історіографію та походження половців, С. Троян [1177] – тему слов’янства в українській історичній науці.

Можна погодитися з думкою Ю. Фігурного про те, що ми ніколи не осягнемо усієї цивілізаційної величі Русі, її потужного впливу на поступальний розвиток народів Східної Європи загалом і українського зокрема, якщо не дослідимо, коли, як, і за яких умов вона була утворена, які історичні передумови сприяли цьому тривалому історичному процесу, які етнічні спільноти були в цьому задіяні першими, а які опосередковано. Ця проблема ще дуже далека від свого остаточного вирішення. І тому кожне неупереджене дослідження, яке використовує нові наукові опрацювання і найбільш сучасні теоретико-методологічні розробки, сприяє пошуку істини загалом та осягненню таємниці утворення Києво-Руської держави зокрема [1230, с. 178].

Історіографія Козацької держави знаходить своє відображення перш передусім у працях відомих дослідників українського козацтва, Національно-визвольної війни середини ХVІІ століття, Національної революції 1648 – 1676 рр. та взагалі Гетьманщини. Історіографічні аспекти вищевказаних тем мають місце в дослідженнях О. Апанович, В. Брехуненка, Д. Вирського, В. Горобця, О. Гуржія, І. Дзири, Л. Зашкільняка, В. Кривошеї, С. Лип’явки, Ю. Мицика, В. Сергійчука, В. Смолія, В. Степанкова, О. Струкевича, Б. Сушинського, В. Панашенка, О. Путро, Ф. Турченка, В. Цибульського, Т. Чухліба, В. Шевченка, В. Щербака, Н. Яковенко, Т. Яковлєвої та інших.

Сучасні історики досліджували спеціальні історіографічні теми, пов’язані з історією Козацької державності. Д. Вирський [145] схарактеризував феномен козацтва в речпосполитівській історіографії. І. Дзира [314] висвітлив джерела та історіографію козацького літописання. Л. Зашкільняк [397] розкрив історіографію та суспільну свідомість у контексті орієнтацій України між Польщею та Росією. Проблеми державотворення в козацькій Україні та стан досліджень українсько-російських відносин другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії оцінено в публікаціях В. Матях [669; 670]. Історіографію становлення Козацької держави в добу Національно-визвольної війни висвітлено В. Романцовою [958]. Зарубіжним українським дослідником Т. Мацьківим [675] проаналізовано образ Хмельниччини в тогочасних західноєвропейських джерелах. В. Смолій та В. Степанков [1043] розкрили історіографічний образ Української революції ХVІІ ст.

Новітня історіографія акцентує увагу на тому, що з кінця 80-х рр. окреслився новий період у вивченні Української революції середини ХVІІ ст., який у 90-х рр. ХХ ст. – першому десятиріччі ХХІ ст. ознаменувався якісно новими здобутками. Як зауважують В. Смолій та В. Степанков [1043, с. 41], їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Борисенко, О. Гуржій, Я.Дашкевич, В.Замлинський та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини ХVІІ ст.

Історіографія Української революції (1917 – 1921 рр.) та її державницькі заходи знаходить грунтовне відображення у працях В. Великочого, І. Гошуляка, В.Капалюшного, Р. Пирога, Л. Радченко, В. Солдатенка, В. Стопчака та інших. Так, зокрема В. Солдатенко [1073; 1074; 1075; 1078; 1079] розкрив концепцію та історіографію революції, окреслив стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції, визначив тенденції та актуальні проблеми історіографічного опанування досвіду українського національного руху в 1917 – 1922 рр., торкнувся проблеми єврейських погромів в УНР та висловив міркування з приводу деяких історіографічних тенденцій. Дослідником В. Гораком [217] вивчено літопис української революції за книгою П. Христюка «Замітки і матеріали до історії революції: Історіографічний аналіз». В. Капелюшний [457] підготував історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917 – 1921 рр.). С. Дерев’янко [304] дослідив ЗУНР в українській історіографії, а І. Гошуляк [238] дав історіографічну оцінку Акту Злуки ЗУНР та УНР. Л. Радченко [909] проаналізував сучасну історіографію національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. Сучасні дослідники визначили основні підходи вітчизняної історичної науки щодо вивчення політичних партій доби національно-визвольної революції 1917 – 1922рр. (Т. Бевз, В. Гусєв, С. Донченко, І. Михальський, А. Павко, В.Стрілець, В. Якунін та ін.).

У контексті дослідження національних традицій важливе значення має переосмислення історії радянської доби. Праці С. Кульчицького, Ю. Шаповала,, І. Біласа, С. Білоконя, В. Сергійчука, Г. Касьянова, В. Даниленка, В. Барана, В.Калініченка, О. Веселової, Л. Гриневич, В. Марочка, О. Мовчана, О. Стасюк та інших започаткували критичний, здебільшого викривальний підхід до аналізу драматичних подій 1920 – 1950 –х років, їх трагічні наслідки. Дослідники переконливо доводять, що партійно-державна політика СРСР мала протиукраїнський, злочинний, антигуманний характер, а життя показало повну безперспективність такої політики.

Доцільно звернути увагу на проблеми, пов’язані з історіографією відновлення державної незалежності та розбудови самостійної України на зламі тисячоліть. Хоча нерідко, як зазначає Я. Калакура [451, с. 445], лунають голоси, ніби сучасність – це закрита сторінка для історика, однак, з точки зору логіки, будь-яка подія, що відбулася, же належить історії, а значить підлягає історичному пізнанню. Це особливо для таких переломних рубежів, які переживає Україна на межі тисячоліть, коли йде інтенсивний пошук шляхів виходу із системної кризи, побудови демократичного і громадянського суспільства, інтеграції у світове співтовариство. Участь істориків у науковому осмисленні цих процесів засвідчує розуміння ними свого громадянського й патріотичного обов’язку. З огляду на це варті уваги ґрунтовні монографії В.Кременя, Д. Табачника, та В. Ткаченка «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996), під редакцією Ф. Рудича «Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку» (2008), у них на основі історіософського осмислення української минувшини та сьогодення обґрунтовуються повчальні уроки, багатоваріантність шляхів трансформації політичної системи України, побудови громадянського суспільства. Можна згадати дослідження І. Дзюби [318], П.Кравченка [542], К.Ніколаєць [771], М. Поповича [886], В. Литвина [899], О.Рафальського [937], В. Ткаченка [1155], а також матеріали наукової конференції «Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення» (Бердянськ, 2001) [306] та фундаментальне видання «Україна: Утвердження незалежної держави (1991 – 2001) (Київ, 2001) [1191], у яких в тій чи іншій мірі подається аналіз розвитку історичної науки в сучасних умовах та її вплив на державотворчий процес.