Про війну Хмельницького, яка була на Батозі й у його околицях; про те, що почали цю війну поляки, і про скасування Білоцерківського трактату й амністїі; про хитрість Хмельницького, коли він вибирався на ту війну; про Калиновського, який став на Батозі з військом і через своіх поляків не послухався листа Хмельницького; про заманний похід Хмельницького з сином і Ka- рач-мурзою до Ладижина й Батога; про вістки, які дійшли до Калиновського, що Хмельниченко має мало людей, і про легковаження його сил
Криваве змагання Хмельницького з поляками на Батозі сотворило численні сльози польським мешканцям. Воно постало з вини поляків і через такі причини. Хмельницький, гетьман Запорозького війська і всієї, що лежить обіруч Дніпра, малоросійської України, після багатьох раніше описаних військових трудів і постановления під взаємною присягою Білоцерківських пактів, бажав собі й усьому потерпілому від прийшлих військ малоросійському народові тиші й спокою.
Для цього він виконував і був готовий виконати зі свого боку все, що було постановлене Білоцерківськими пактами. Ha доказ того звелів він козакам, за лядським домаганням, хоч про це в пактах і не було обмовлено, відступити в королівські добра Київ і
Портрет Розанди Хмельницької (8). Портрет Тимофія Хмельницького (8).
185 Автентичний текст Білоцерківського трактату не зберігся. Маємо тільки кілька копій. 3a трактатом козакам відступалося тільки Київське воєводство, Чернігівське — ні.
186 Білоцерківський трактат не було затверджено сеймом через незгоду серед поляків.
187 Ha голову Хмельницького тоді посягали, але не поляки, а самі козаки, невдоволені Білоцерківським договором і жорстокими розправами Хмельницького над непокірними. Невдоволені згрупувалися навколо «нового гетьмана» Вдовиченка (хто той Вдовиченко, точно невідомо), з яким був, між іншим, і полтавський полковник Пушкар. Цікаво, що польський історик XVII ст. Я. Py- давський називає Пушкаря Вдовиченком.
Чернігів 185. Але швидко по певних і явних знаках він побачив, що поляки геть скасували Білоцерківського пакта 186 і, незважаючи на свою амністію, почали жорстоко й по-тиранському ставитися до малоросійського народу, переходячи межі, встановлені своїми дозорцями, більше того — вони намагалися здобути й самого його, Хмельницьк*ого, голову 187.
Поляки замислили не допустити й заборонити йому сватівство з волоським господарем, та й сам коронний гетьман не виконав і не хотів виконати поставленого пункту про188 Ha чолі татар стояв царевич Hy- радін. Був і Карач-мурза.
189 Калиновський перепиняв шлях орді й Тимошеві з власної ініціативи.
190 Калиновський мав не більше 15 тисяч війська.
191 M. Потоцький помер 20 листопада 1651 p.
Портрет Б. Хмельницького (24).
замирення хана з королем — він прагнув тільки відторгнути його, Хмельницького, від союзу й дружби з ханом. Отож Хмельницький мусив знову почати військові дії, поновив свій союз із кримським ханом і взявся до зброї, щоб захистити себе й цілість Малої Росії. Але перш ніж почати військову діяльність він вирішив ужити для одуру поляків такої хитрості.
Te діялося року (як позначено на початку п’ятої частини цієї історії) від Різдва господнього, за козацькими літописами, 1652-го. Хмельницький, маючи вже готове, зібране тихцем козацьке військо і поблизу Чигрина орду на чолі з Карач-мурзою 188, розголосив серед народу українського, що має з невеликим почтом козацького війська виправити на весілля до волоського господаря свого сина Тимоша,— так воно було й насправді. Ян-Казимир з сенаторами, зневолений господаревим проханням, хотів перешкодити тому весіллю Хмельниченка і захопити таким чином у свої руки і його самого. Отож він виправив заступити Хмельниченкові прохід гетьмана польського коронного Калиновского 189, який невдовзі перед тим відкупився з кримської неволі. Король дав йому під начало п’ятдесят тисяч доброго кінного й пішого кварціяльного війська 19°. Це військо, тільки-но вийшло з Польщі і наблизилося до українських кордонів, прийшло у незгоду й до непослуху своєму гетьманові, бо не мало до нього такого страху й підвільності, як мали до покійного великого коронного гетьмана Потоцького 191.
Військо радило гетьманові не йти на шлях, що лежав Хмельниченкові з України до Волох (через Ладижин), а затриматися зі своїм військом збоку біля Брацлавля й Райгорода і краще вивідатися про той Хмельниченків виїзд на відвідання Волох. Гетьман Калиновський не послухав тої ради й, прагнучи найретельніше віддати йвідомстити на Хмельниченкові свою колишню кривду від Хмельницького, рушив просто й поспіхом до Ладижина. Прибувши сюди, він став обозом у неміцному й голодному місці поміж Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу — біля неї на одну чи дві милі вище Батога лежить і місто Ладижин. Там Калиновський з військом і зупинився, а діставши від шпигунів звістку, що Хмельниченко вже пішов з нечисленним козацтвом з Чигрина й рухається, йдучи поволі, просто на Ладижин, виправив проти нього малий і хований свій роз’їзд, який десь зобачив у полі Хмельниченка і приніс гетьманові певну звістку про мале число людей при Хмельниченкові 192. Гетьман, одержавши таку, до мислі собі, звістку, був радий і певний у своїх ловах і сподівався, що відомститься на Хмельниченкові за свою кривду. Отож він не уміцнював окопами свого обозу, бо не мав про самого Хмельницького й орду ані найменшого знаття і аж ніяк не міг сподіватися їх на себе вслід за Хмельниченком. Але Хмельницький з Карач-мур- зою пильно стежили за поляками, які скасували Білоцерківського пакта, сотворивши на Україні численні біди, розор та різанину, і бажали взяти не лише синову, але й його самого, Хмельницького, голову. Хмельницький послав сина Тимоша на Ладижин до Волох, де той мав пойняти собі в жінку волоську господарівну Домну, лише з п’ятьма чи шістьма тисячами козаків. Він наказав синові йти поволі, в день по милі чи півтори, а тим часом прикликав до себе в поле на певне місце близько двадцяти шести тисяч готового легкого, не обтяженого обозом козацького війська на чолі зі своїми полковниками 193. Він побачився з Карач-мурзою, порадився й призначив день, коли вони мали повітати на Батозі поляків,— а від Чигрина до Ладижина й Батога заледве буде двадцять — двадцять п’ять козацьких миль.
Отак порозмовлявши й порадившись із Карач-мурзою, вони розлучилися: Хмельницький звелів Карач- мурзі з ордами йти до Батога лівим берегом Бугу, оскільки по дорозі від Чигрина до Ладижина й Батога пролягає річка Буг, тоді наказав перебратися через неї нижче Батога, а сам слідцем за сином подався просто на Ладижин. Дорогою він наготував листа до гетьмана Калиновського, датованого й писаного начебто з Чигрина, і послав його зі своїми нарочними посланцями до поляків. Сам же з усім козацьким військом став у захищених місцях, оскільки він був, як вище згадувалося, за військовою потребою налегці, без обозових тяжарів, ледве за три чи чотири милі від Ладижина. Тоді він наказав своєму синові Тимошеві, який був перед ним192 Інші дані: поляки не знали нічого про кількість війська, що йшло проти них.
193 У Хмельницького було війська всього кільканадцять тисяч і 30 тисяч татар.
Козацький стрій таборовий (42).
за милю, повернутися назад і залишатися при ньому. A в листі своєму, писаному до Калиновського, він сповіщав, що виправляє з козаками й татарами на весілля до Волох свого сина Тимоша і дивується, що він, Калиновський, став невідомо для чого з численними польськими військами між Батогом та Ладижином і заступив шлях його синові, якому він, Хмельницький, начебто наказав оминути Ла- дижинський шлях, оскільки там стояли польські війська, іншим трактом. Однак він застерігав, аби свавільна орда і син його з козаками, а син його ще дуже молодий, не зачепили легковажно польських військ і не вчинили їм якихось турбот та шкоди. Через це він, Хмельницький, радив йому, Калиновському, відступити вбік із Ладижинського, що лежить до Волохів, шляху. Гетьман Калиновський, отримавши того листа, датованого в Чигрині, мав надію, що Хмельницький достеменно залишився в Чигрині і не сподівався на себе ані його, ані татар, адже й хований роз’їзд Калиновського, про який згадувалося раніше, доніс йому, що Хмельниченко не лише не має біля себе татар, але простує до Ладижина з малим числом козаків.
Гетьман відіслав тих посланців до Хмельницького з листом, повним компліментів та хитрувань, і затвердився в своєму намірі не вступатися зі свого місця біля Батога — це він мав би за сором для себе й усього коронного війська, а виконання перестороги Хмельницького він уважав за зраду, бо коли б за тою листовною порадою уступив би вбік з Ладижинського шляху, то піддав би во- 194 Волоський господар Лупул був на лоського господаря небезпеці від Хмельницького 194,— це порушу- той час польським союзником. вало б королівське запевнення, тим паче, що зараз він, як уже згадувалося, не сподівався на себе ні Хмельницького, ні орд, а лише одного, та й то з малим числом козаків,Хмельниченка.
Хмельницький зрозумів намір Калиновського не так з його листовної відповіді, як зі словесного донесення своїх посланців. Він переконався, що гетьман стоятиме нерухомо на своєму місці під Батогом, а воно не було укріплене окопами і для оборони не годилося. Отож Хмельницький дуже цьому зрадів: він мав перебратися з козацьким військом, як тільки настане ніч, через Буг вище Ладижина і
Козак на коні (2).
вдарити удосвіта на лядські війська, що стояли під згаданою горою Батогом. Водночас він послав до Карач-мурзи, щоб він у ту ніч, згідно до їхньої словесної домови, перебрався через Буг нижче Батога і, почувши битву Хмельницького з поляками, вдарив зі своїми ордами від Батога на лядські обози. Так воно й сталося — війська козацькі й татарські переправилися через Буг, а тільки-но світло прогнало нічний морок і розвиднілося, Хмельницький з усією своєю силою, вирубавши першу семитисячну, що стояла вище Ладижина, польську сторожу 195, вдарив неждано від Ладижина на все коронне військо, що безпечно спочивало собі в обозі. Це військо, перш ніж змогло виладнатися й дати відсіч, мусило пощербитися від козацької зброї на кільканадцять тисяч 196. Але поляки зуміли отямитися й вигнали Хмельницького зі свого обозу, а тоді почали на нього міцно налягати, віддалившись від свого обозу на верству й більше.
Тоді, ніби сильний дощ із хмари чи вихор у пустелі, несподівано сипнув з-за Батога сорокатисячними своїми ордами Карач-мурза. Він поглинув увесь лядський обоз за винятком восьми піхотних підрозділів, які замкнулися в одному обозовому куті понад самим Бугом, та й то без гармат. Карач-мурза тих піхотних підрозділів сам не чіпав, лише підвів кільканадцять тисяч орди, щоб не дати їм змоги вислизнути й добитися до гармат, а рушив прудко від лядського обозу за поляками. Поляки, озирнувшись, побачили, що на них швидко котиться несподівана ординська сила. Вони впали від того у відчай і розпач і, показавши плечі Хмельницькому, кинулися назустріч Карач-мурзі, прагнучи пробитися крізь татар до свого пропалого і вже опанованого татарами обозу. Але відбити його не змогли, тільки дісталися до згаданих піхотних підрозділів і, не маючи сили більше стерпіти густий мушкетний вогонь Хмельницького й ординської гостроти197, почали кидатися в Бут; чинило так не тільки посполите товариство, але й найбільш чиновні — полковники та ротмістри. Гетьман Калиновський метався туди-сюди з голою шаблею як шалений, він круто кричав, спиняючи своє військо, щоб не тікало й не стрибало в Буг, прохав та пропонував постановитись у ході своїй проти ворога. Однак нічого вже не міг порадити і вдіяти перестрашеному своєму військові, яке без душі кидалося в Буг, і грізно наказав через те згаданим піхотним підрозділам, що врятувалися від ординської шаблі, замкнувшись в єдиному обозовому куті над самим Бугом, без жодного пошанівку й без озирок густо стріляти й палити на військо, що тікає в Буг. Це було вчинено, і тоді впало на березі Бугу від власних згаданих піхотних підрозділів до десяти тисяч 198 польського кінного війська. Це тим більше було на руку Хмельницькому й Карач-мурзі, вони якнайпотужніше всією своєю силою вдарили на поляків, які, бувши роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому, і відразу при всесильній божій допомозі, розірвавши їх на багато частин, погнали порізно, добиваючи голими шаблюками. B цю лиху їхню годину численні коронні сини, полковники, ротмістри та інші знамениті особи 199 і кінні та піші офіцери одні впали трупом, другі потопилися в Бугові, а треті дісталися кримському ременю. He минув тієї біди, на вічну ганьбу собі й Короні Польській, і сам польський гетьман Калиновський. Але про це літописці пишуть неоднаково. Твардовський глухо згадує, що гетьмана не стало, а козацькі літописці одні твердять, що Калиновського там піймано, а інші — що Калиновського там піймано і за наказом Хмельницького йому стято голову 20°. Але як воно не є, певне те, що в тодішній боротьбі не вислизнув Калиновський вдруге з козацьких рук. Багато тоді лягло трупом від козацької зброї на тому Батоговому бойовищі польського люду, чимало поляків потрапило в татарську неволю. Пожитки та іншу обо- зову здобич віддав Хмельницький татарам, а собі залишив тільки артилерію з усіма належними до неї численними припасами,— було там більших і менших гармат п’ятдесят вісім штук201. Козакам у здобич дісталося те, що було на лядських трупах і на поляках, що їх половлено в полі.201 Число гармат, певно, завищене, джерел, щоб перевірити його, нема.
198 Цифри завищені.
199 Там загинули: син Калиновського, комендант піхоти Пшіємський, староста красноставський M. Собеський, староста теребовельський Ю. Балабан, староста вінницький Одживольський та інші.
200 Оповідали, що Калиновському було відрубано голову, прибито на жердці й ношено напоказ.
197 Татари стріляли з луків.
196 Цифри завищені.
Козацькі клейноди (I).
195 Битва почалася (1 червня) з того, що польська кіннота напала на татарський полк. Потім надійшла більша татарська сила і відтіснила поляків до їхніх позицій.
Побачивши, що татарам дісталося багато значного й рядового польського товариства і жалуючи його, щоб не пішли вони всі в подальшу найтяжчу кримську неволю, Хмельницький попросив Карач- мурзу й татар, щоб відступили йому за гроші частину полонян. Ha це вони легко згодилися, учинили з Хмельницьким торг і за певну ціну відступили й віддали Хмельницькому двісті п’ятдесят шість найвиборніших полонян. Хмельницький тут-таки поклав за них належну, згідно торгу, суму (бо його просили зробити таке
благодійство деякі польські пійманці, обіцяючи за це особливих грошей) і, вдовольнивши їх таким чином, зараз відіслав при добрій своїй охороні до Чигрина 202. Карач-мурзу він просив не обтяжуватися здобутим добром і ясиром, а відіслати його в Крим, а самому налегці допомогти йому, Хмельницькому, в подальшій війсь^орій
202 Звістка неточна. Частина польських полонених лишилася при козацькому війську, принаймні є дані про польських невільників, що втекли від козаків з-під Кам’янця.
Фортеця у Кам’янці-Подільському (6).
виправі на Поділля і Побужжя; це бажання Хмельницького було вдоволене.
Твардовський пише, що татари видали Хмельницькому триста лядських невільників, яких він таки порубав. Але це на правду не скидається, бо де це бачено, щоб рубати викуплених невільників,
Валахи й молдавани (44).
203 Пляшівка, чи Пляшова — річка біля Берестечка. Тут під час битви під Берестечком загинула більша частина козацького війська.
на страту заплачених за них орді грошей?! Можна думати, що орда могла дати лядських невільників на вирубання задурно, але це вже зовсім неймовірна річ. Що залишив Хмельницький на Батозі непоховані лядські трупи, то це правда, бо, надумуючись іти на Поділля, наказав ті трупи поховати ладижинцям. Ti, скільки могли, стільки їх і поховали, залишивши інші гнити під небом. Доречно тут згадати, що король, перемігши Хмельницького й хана під Берестечком, а особливо в окопах козацьких на Пляшівці203, не лише не зволив через чисельність ховати козацьких та ординських трупів (так само, як і тут), але не ховав і своїх лядських, бо мав на оці намір, хоч той і не здійснився, йти в похід на Україну далі.