ПЕРЕДМОВА

У радянській історичній науці чільне місце посідає джерелознавство, яке досліджує й аналізує документальні матеріали, їх походження, достовірність, фактичну цінність, розкриває особливості відбиття ними дійсності, розробляє методику вивчення, аналізу та використання їх.

Як відомо, кожному періоду історії властиве певне коло історичних джерел, зміст і форма яких обумовлені характером суспільного ладу, відповідним рівнем матеріальної і духовної культури, технікою письма тощо. Для вивчення історичного процесу як єдиного цілого необхідне дослідження різних видів джерел, в яких відбилась вся сукупність явищ суспільного життя, всі його сторони в їх взаємозв’язку і взаємообумовленості. Кожний вид документальних матеріалів по-своєму розкриває певні ’ сторони історичного процесу.

Основоположники марксизму-ленінізму глибоко вивчали і широко використовували в своїх працях історичні джерела. Значну увагу K. Маркса, Ф. Енгельса і В. 1. Леніна привертали праці окремих видатних російських та українських істориків, наукові праці яких базуються на багатій історичній джерельній основі, в тому числі й літописах.

В. 1. Ленін указував на те, що праці буржуазних вчених у спеціальних галузях окремих наук, у тому числі й історичної, можуть мати цінні фактичні матеріали, солідну джерельну основу. Тому він настійно вимагав від дослідників-марксистів грунтовно і глибокооволодіватидосягненнями буржуазної науки, засвоїти все те цінне, що є в історіографії минулих епох.

Радянські історики всебічно вивчають документальні джерела. Марксистсько-ленінська історична наука є спадкоємцем і продовжувачем прогресивних течій у розвитку джерелознавства.

За роки Радянської влади багато зроблено щодо виявлення, вивчення і видання джерел. Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила широкі можливості для розвитку apxeorpa-

фії. 3 того часу документальні багатства почали інтенсивно використовуватися радянською історичною наукою.

Завдяки ленінському декретові «Прореорганізацію і централізацію архівної справи» (l.VI 1918) був створений єдиний державний архівний фонд. У свою чергу, Рада Народних Комісарів УРСР у квітні 1920 p. прийняла спеціальну ухвалу про націоналізацію і централізацію архівної справи на Україні.

Археографічну роботу вели спеціальні науково-видавничі відділи комісій по історії Жовтневої революції РКП (б) (істпартів), комісій з історії комсомолу, комісій з історії профспілок (іст- профів) спільно з Головархівом, Музеєм революції УРСР та Іншими закладами. Значну роботу в галузі археографії проводили наукові заклади AH УРСР, зокрема організована в 1919 p. Археографічна комісія.

Радянські археографи створили багату документальну базу для вивчення вітчизняної та зарубіжної історії. Вони збагачують історичну науку цінними матеріалами з історії економічного, політичного та культурного розвитку народів Росії, з історії їх боротьби проти соціального та національного гніту, за встановлення і зміцнення влади Рад, за побудову соціалізму і комунізму в CPCP.

Уже в перші роки Радянської влади було видано ряд документальних збірників, а також опубліковано значну кількість історичних матеріалів ужурналах. Згодом археографічна робота розширюється і поглиблюється. Рік у рік збільшується кількість наукових археографічних видань, збагачується їх тематика.

Серед опублікованих на Україні документальних збірників слід назвати: «Український археографічний збірник» (K., 1927); «Українські грамоти» (K., 1928); «Історія Українивдокументах і матеріалах» (K., 1939, 1941); «Воссоединение Украины с Россией» (M., 1953, 1954); «Революція 1905—1907 pp. на Україні» (K., 1955); «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине» (K., 1957); «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни» (K., 1957, 1962); «Культурне будівництво в Українській PCP. 1917—1960» (K., 1957, 1961); «Під прапором Жовтня» (Львів, 1957, 1964, 1967); «Шляхом Жовтня» (Ужгород, 1959); «Рабочее движение на Украине в годы революционного подъема.

Проте джерельні матеріали досі друкувались в основному s тематичному плані. Давно назріла потреба опублікувати цілу серію важливих документів до основних етапів історії українського народу. Цедастьможливістьзначно розширити документальну базу історичних досліджень, збагатити їх додатковими фактами, даними.

До серії повинні ввійти: літописи, хроніки, щоденники, діаріуші, мемуари, записи чужоземців тощо.

Серед українських джерел минулих періодів особливе місце займають літописи. Своєрідність цих джерел полягає в тому, що вони є пам’ятками нетількиісторіографії, айлітературознав- ства. Цінними історичними джерелами з історії України до

XVII ст. є так звані західноруські літописи, особливоСупра- сльський, Баркулабівський і Биховця. Серед українських літописів важливими джерелами є також Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Підгорецький, Хмільницький літописи, хроніка Леонтія Боболинського та ін. У цих працях є відомості про виникнення українського козацтва, селянські повстання, Брестську унію, відносини України з Російською державою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною.

Окрему групу становлять козацько-старшинські літописи XVII—XVIII ст. Автори їх використали широке коло джерел: щоденники очевидців і учасників подій, літописні матеріали, грамоти, універсали, польські хроніки та ін. Найцінніші відомості з історії України XVII — початку XVIII ст. подають літописи Самовидця, Г. Граб’янки, C.

XVIII ст., зібрані факти з історії Росії, Польщі, Швеції, Угорщини, Молдавії, Волощини, Криму, Туреччини.

Відомими історичними джерелами XVII—XVIII ст. є київський «Синопсис», хроніка Ф. Сафоновича, «Коротке описання Малоросії», «Короткий літопис Малої Росії» В. Рубана, літопис Я- Лизогуба, праці П.Симоновського, C. Лукомського, Г. Міллера, C. Мишецького, О. Рігельмана, «История руссов». Хоч частина названих праць має компілятивний характер, проте вони є також джерелами з історії України та історіографії.

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI—XVII ст. Вони великою мірою доповнюють тогочасні літописи і хроніки, а також дають уявлення про ідейно-політичні та історичні погляди представників тих чи інших кіл панівних класів. 3 історії України XVI—XVII ст. є значна кількість мемуарів, написаних переважно іноземцями. До них належать мемуари Михалона Литвина, француза Блеза де Віженера, [польського шляхтича Леонарда Городецького, щоденники Epixa

й>

Лясоти, Г. Боплана, Й. Єрлича, Якова Собеського, домініканського ченця Симеона Окольського, К. Г. Гаммердерфера, Й. K- Ен- геля. Серед джерел XVIII ст. українського походження можнз назвати мемуари M. Ханенка, Я. Марковича, П. Апостола.

Як і більшість видатних пам’яток давньої української історіографії, літописи через певні історичні обставини кілька сторіч пролежали (а деякі і досі зберігаються) у рукописах. Частина з них дійшла до наших днів у різних пізніших списках, чимало загинуло назавжди.

Лише з 40-х років XIX ст. почалося публікування цих важливих історичних джерел. 3 багатьох українських літописів у свій час були опубліковані: «Летопись Самовидца» (M., 1846), «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана (M., 1847), «Летопись Самоила Величка» (K., 1848, 1853, 1855, 1864), «Летопись Грабянки» (K., 1854), «Краткое описание Малороссии» (K., 1878).

Враховуючи важливість цих джерел, а також те, що попередні видання їх стали бібліографічноюрідкістю, Інститутісторії AH УРСР запланував підготувати і опублікувати найближчим часом, крім «Літопису Самовидця», який відкриває серію «Джерела з історії України», літописи Г. Граб’янки, C. Величка, «Короткий опис Малоросії» і Густинський літопис.

Видання кожного літопису матиме грунтовну передмову, відповідні коментарі, ілюстративний матеріал, іменний та географічний покажчики.

Редакційна колегія

ВСТУП

Літопис як своєрідна форма історичного й літературного твору має свою давню традицію, що починається ще за часів Київської Русі. Загальновідомо, якого високого розвитку досягла літописна справа в межах теперішньої України у XI—XIII ст.

Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події, що знаменують нову добу в його історії. Серед представників освічених шарів народу тоді з’являється потреба записати основні моменти цих подій. Щось подібне відбувалось і на Україні в другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу, особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту. Українське літописання XVII—XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII—XVIII ст.

3 XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський,Межигірський,«Хроніку»Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творамипочатку XVIII ст., такими, як ліюписи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних

а

прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

ЛітописСамовидцяпривертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителівстаровини. Якісторичнедже- рело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII— XX ст. '

ВисокуоцінкупраціСамовидцядали відоміукраїнські історики, філологи, письменники: T. Шевченко, О. Бодянський, M. Максимович, M. Костомаров, О. Левицький, В. Іконников, I. Франко, Д. Багалій, Д. Яворницький, M. Возняк та ін.

Ha відміну від інших літописів про цей твір є величезна наукова критична література. Найважливішими працями про літопис Самовидця є студія видатного історика, академіка AH УРСР О. Ле- вицького¹ та фундаментальна праця члена-кореспондента AH УРСР M. Петровського^{[1] [2].}

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам’ятки, які дійшли до нас. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. I лише 1840 p. один із списків літопису випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, захопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості.

Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 p. був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях»^[3]. О. Бодянський, готуючи рукопис Самовидця до друку, мав у своєму розпорядженні чотири списки: 1) список П. Куліша, який охоплював історичні події з найдавніших часів і закінчувався 1668 p.; 2) список M. Костомарова (одержаний від харківського вчителя Третякова), який закінчується 1690 p. (у ньому пропущено опис історичних подій з 1683 по 1687 p.); 3) список у перекладі російською мовою (друга половина XVIII ст.) з численними помилками (належав бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских»); 4) список київського урядовця M. Юзефовича, що був перепи-

саний y40-x роках XIX ст.

O. M. БОДЯНГЬКИЙ.

Списки Юзефовича й Кулі- ша переписані з одного i того ж джерела.

B основу свого видання Бодянський поклав список Куліша, хоча використав i решту списків, додавши до публікації примітки, зауваження, доповнення, різночитання, пояснення незрозумілих слів, іменний і географічний покажчики. Короткі передмови до видання написали П. Куліш та О. Бодянський. У цьому виданні літопис починається описом подій з найдавніших часів.акінчається 1734 роком.

Другий видавець літопису Самовидця Орест Левиць- кий три роки працював над

новим виданням літопису, яке вийшло 1878 p. у Київській археографічній комісії¹. У розпорядженні Левицького, крім видання Бо- дянського, було два нововідкритих списки літопису — так звані Іскрицький та Козельський. Список, відомий під іменем Козельсь- кого, зберігався в рукописному збірнику полтавського полкового осавула Якова Козельського (у родині відомого філософа-демокра- та і просвітителя Я. Козельського) разом з працею Граб’янки та іншими документами². Переписано його 1740 p. на Полтавщині.

Список Іскрицького також зберігся в давньому рукописному збірнику, що належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому,

П

а в XIX ст. його нащадкам — сім’ї Кулябків-Корецьких, яка проживала в Суразькому повіті на Чернігівщині.

B оправленому збірнику на 198 аркушах, написаному українським скорописом початку XVIII ст., вміщено такі матеріалш

СписокІскрицькогоО. Левицький відноситьдо 1734р. іцілком слушно вважає його за найдавніший і найближчий до оригіналу, що дало йому підставу зазначений список покласти в основу свого видання літопису.

M. Максимович свідчить, що 1834 p. він мав два списки літопису Самовидця, які потім загубилися, через що й не були враховані ні Бодянським, ні Левицьким під час видання¹. Слід згадати, що один із списків літопису Самовидця був відомий українському історикові другої половини XVIII ст. Олександрові Рігель- манові, який переклав його російською мовою і дослівно заніс до своєї відомої праці про Україну. Отже, з шести списків літопису Самовидця тільки два (Іскрицького та Козельського) вчені відносять до першої половини XVIII ст. Решта розглядається як копії другої половини XVIII — XIX ст. До тогожспискиЮзефовичаі російський є копіями з попередніх. Зіставляючи тексти списків,

M. M а к c и м о в и ч, Собрание сочинений, τ. 1, K., 1876, стор. 525.

О. Левицький указує на порівняно невелику розбіжність між ними і ділить їх на дві групи:

O. 1. ЛЕВИЦЬКИЙ.

1) списки повні — Іскри- цького, Юзефовича і російський. Характерною рисою цих списків є те, що вони мають своєрідну вступну частину, в якій описуються історичні події до 1648p.;

2) списки короткі — Козель- ського, Третякова і Куліша. Ці списки починаються описом подій на Україні з 1648 p.^[4]

До повних списків слід віднести і нововиявлений при підготовці цього видання список M. Судієнка.

Загалом же літопис Самовидця мав одну редакцію, яку тепер неможливо відновити. Однак доповнення, вставки, розбіжності в текстах списків свідчать, що всі вони не автентичні оригіналові. Отже, важко запевняти, що перший-ліпший рядок чи оригінальна думка належать обов’язково авторові праці. Все-таки за всіма ознаками до оригіналу найближче стоїть список Іскрицького.

О. Левицький зробив спробу (і, треба сказати, вдалу) виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших доповнень і нашарувань. Він переконливо довів, що описи подій на Україні до 1648p. і після 1702 p., які є у виданні Бодянського, було вне- сеноз іншого, пізнішого джерела — так званого «Короткого опису Малоросії». Усе це дало право Левицькому відкинути в своєму виданні вступну частину, тобто опис історичних подій до 1648 p., і кінцеву частину повної редакції списків, тобто подій, що відбувалися на Україні з 1703 до 1734 p.

Справжній текст літопису, що безсумнівно належить Самовидцеві, О. Левицький хронологічно обмежує роками 1648—1702. 3 цими висновками Левицького погодились усі пізніші дослідники літопису, зокрема й такий знавець цього питання, як M. Петровський ^а. До речі, вперше звернули на це увагу П. Куліш і О. Бодянський.

Отже, до рук згаданих дослідників і видавців літопису Самовидця потрапило шість списків, переписаних на Лівобережній Україні в середині XVIII ст., а також у XIX ст. Серед них найдавнішим e ^{[5] [6]}

список Іскрицького. Bci вони зазнали певних змін, скорочень і доповнень, тобто в усіх списках відбиті риси поглядів переписувачів середини й другої половини XVIII ст. Найяскравіше це видно на прикладі праці О. Рігельмана.

Твір Самовидця від першої до останньої сторінки відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Це дало підставу Кулі- шеві (особливо розповіді автора літопису від першої особи) назвати твір літописом Самовидця. Під таким іменем він і відомий у науці.

Під час дослідження цього літопису відпадає така важлива і важка проблема, характерна майжедля всіх інших літописів, особливо XVIII ст., як проблема джерел.

Основна суперечка між дослідниками літопису Самовидця точилася передусім з приводу того, свідком чи учасником яких конкретних подій був автор, що він міг почерпнутн від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним документів канцелярії Хмельницького або ж пізнішоїдоби, як це спостерігається в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похороні наказного гетьмана іванаЗолотаренка в Корсуні 1655 p.: «Сам там был н н абр алемъс я стр ах у нем ал о го..., бо я c ам н а тое смо і p їл в той скарбниці, як ещеогонь нерозшнрилъся был», і підчасоблоги російськими військами Риги 1656 p., на шо автор «своїми очима смотрїл».

О. Левмцький, наприклад, вважав, що автор літопису, крім згаданих подій, бачив так зване «конотопське чудо» 1652p., був при- сугній підчасоблоги і взяття російськими військами па чолі з царем Олексієм Михайловичем 1654 p. Смоленська, брав участь у поході лівобережних козаків проти війська Юрія Хмельницького 1662 p., був присутнім на чорній раді 1663 p., спостерігав бої військ Брю- ховецького з армією C. Яблоновського під Білою Церквою 1665 p., був 1669 p. на раді в Новгороді-Сіверському, на якій обрали гетьманом Д. Многогрішного, брав участь у кримських походах 1687 і 1689pp. та iit. ’ Ці думки Левнцького поділяла частина авторитетних учених. Однак свої твердження Левнцькнй обгрунтовує лише текстуальним аналізом, і їх легко заперечити.

Трохи інші твердження випливають з гіпотези про особу автора літопису. Так, M. Петровськшї і M. Грушевський, які вбачають в авторові літопису Романа Ракушку-Романовського, свої здогадки підкріплюють біографією цієїособи². Вони, зокрема, твердять, що Самовидець-Ракушка був серед учасників зустрічі Виговського з Карамбеєм 1658 p., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659p. і свідком Борисівської комісії, керував поділомНіжинського ¹

полкунатри окремих полки 1663 p., брав участь у переговорах козацької старшини 1663 p. в Батурині з дяком Башмаковим, був у складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха 1670 p.

Більшість дослідників, ідучи за Левицькіш, вважає, що для написання цього твору автор мусив використовувати свої коротенькі записи про події 1648—1672 рр.Другим важливим джерелом, напевно, були свідчення очевидців, учасників подій.

Тільки M. Петровськнй не погоджується з твердженням, що автор вів коротенькі записи, а також використовував інші документи, реєстрики, хронічки, крім записів у церковних книгах (наприклад, про затемнення сонця 1654 p.). Основним і єдиним джерелом літопису цей учений вважає власні спогади автора, який до 1668 p. проживав у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя, а 1669—1675 pp.— на Правобережжі в Брацлаві і з 1676 до 1702 p.— знову на Лівобережжі, в Стародубі, а також його участь у суспільному житті, особисті стосунки з видатними політичними діячами, спогади учасників тощо. Проте категоричне твердження Петровського викликає певний сумнів. Малоймовірно, щоб літописець зміг утримати в своїй пам’яті події трьох десятиріч ί додрібниць, рік за роком.хай навіть з деякими помилками, їх відтворити, особливо іменадіячів, географічні назви, вихід документів, події за межами України і т.ін. До того ж в одному місці за 1676 p. при уважному вивченніліто- пису все ж можна побачити слідикористування авторомдруковани- ми джерелами, зокрема книжкою Симеона Полоцького про боротьбу з старообрядцями, він навіть цитує її¹.

Про те, що автор був певною мірою людиною книжною, знав трохи й дипломатичні папери, свідчать згадки про них, а також термінологія, слова іншомовного походження (типу реснонс, пре- зндіу.м, юригелт, аліянс, аманат, елекція, інквізиція, креденс, медіатор і навіть латинське Magnus). ^[7]

He виявивши писемних джерел у літопису, дослідники вважають, що праця Самовидця написана на основі його власних спостережень (а деякі — і на основі записів), свідчень учасників подій, усних переказів, які автор уміло стилізував у своєрідну форму : таким чином нівелював різні сторонні впливи.

Безпосередньо на сторінках пам’ятки не зазначено місце, де був написаний літопис або ж де проживав його автор. Відповідь і на це питання може дати лише текстологічний аналіз джерела.

Перший видавець пам’ятки О. Бодянський звернув увагу на докладний опис літописцем похорону в Корсуні 1655 p. наказного гетьмана Івана Золотаренка і додав у примітці до цього оповідання, що автор, очевидно, походив з Корсуня або зКорсунськогополку¹. M. Максимович убачав в авгорові задніпровського козака^{[8] [9] (мешканця Правобережної України.— Д. Д.). Ha таку думку Максимовича, крім усього іншого, штовхала, мабуть, і мова твору, яка в своїй основі має одну з говірок Правобережної України.}

Отже, перші два дослідники літопису Самовидця вважали, що він був написаний на Правобережжі.

О. Левицький дійшов переконливого висновку, що в літопису подіям на Лівобережній Україні відведено значно більше місця і вони описані докладніше, ніж події на Правобережній Україні, такі, наприклад, як так зване «конотопське чудо», облога Конотопа, похід польського короля Яна Казіміра на Лівобережжя та ін.^[10] Ha основі топографічних назв, текстологічного аналізу він навіть конкретно вказав Чернігівщину, а ще точніше — м. Стародуб як місце складання літопису. Це підтверджують і сторінки твору, присвячені описові подій у Стародубі, зокрема пожежі 1667 і 1690 pp., історії з стародубським попом Яковом 1677 p., перевезенню майна і коштовностей Київського Печерського монастиря 1677 p., зимі 1677 p. в Стародубі, смерті стародубського полковника Семена Самойловича 1685p. та ін.

До того ж на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII— XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 p., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том бокуДніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостаетна сембокуДніпра, топовиннослухати его царского величества»*. Зображуючи напрям руху сарани, яка 1690 p. напала на Україну, автор пише: «Тая, що ишла на Кіев, то пойшла в Полщу

ку Шліонску и поза Дшстром, и там, на Волиню, коло Гродня и Берестя Литовского; а инная тут, на Україні, коло Нгжина и Чернігова и на Сівери коло Ста- родуба зазимовала»¹. Щодо мови пам’ятки, яка свідчить не про лівобережне, зокрема сівер- ське, походження автора, то Левицький твердив з цього при- воду.щомісцем народженняав- тора літопису була Правобережна Україна, звідки він переселився на Лівобережжя^{[11] [12]. Цей висновок утвердився в історіографії проСамовидця. Він став згодом однієюзоснов дальшого дослідження над виявленням автора літопису, яким, як стверджує частина вчених, був генеральний підскарбій Роман Pa- кушка-Романовський, що останні десятиріччя свого життя проживав у Стародубі.}

М. Н. ПЕТРОВСЬКИЙ.

Авторитетний дослідник літопису M. Петровський, приймаючи висновки Левицького про місце проживання автора, застерігає, що оскільки ввесь літопис писався протягом багатьох років, то слід розрізняти питання, де в той чи інший час проживав літописець, від питання про місце, де він його писав ^[13].

M. Петровський на основі текстологічного аналізу пам’ятки доводить, що перший період свого життя (1648—1668 pp.) автор проживав на Чернігівщині, у Ніжині, після цього він переїхав на Правобережну Україну і тут проживав з 1669 по 1675 p. Останній період свого життя він проживав у Стародубі. Тут, у цьому полковомумісті, він наприкінці 70-хроків приступив до написан- нясвоєї праці. Доречі, із Стародуба походитьсписок Іскрицького.

Оскільки текст літопису кінчається i702 p., усі дослідники цілком слушно вважають літопис Самовидця пам’яткою другої половини XVII ст.Студіюючи текст літопису, вони також одностайно дійшли висновку, що праця написана однієюлюдиною, протене рікзароком (протягом55років) і нерівночасноз подіями, азгодом, коли вони вже історично визначилися. О. Левицький з цього приводу заявив,що«думказберегти для пам’яті нащадків події блискучої доби Богдана Хмельницького могла прийти літописцеві в голову

не раніше хоч би від того часу, коли значення подвигу Б. Хмельницького встигло цілком визначитися, тобто крайньою межею були останні роки життя гетьмана^[14]. Досліджуючи характер викладу подій, форму і стиль пам’ятки, Левицький дійшов переконливого висновку, що літопис Самовидця можна розділити на дві, хронологічно майже рівнічастини — історичну і літописну. Перша частина мае характер літописних мемуарів й охоплює історичні події починаючи з 1648 p. і кінчаючи не раніше як 1672 p.; друга — охоплює решту пам’ятки, тобто події після 1672 p. і до 1702 p.

У першій частині праці історичний стиль викладу переважає над літописним. Самі події викладаються в логічно-причинній послідовності, мають форму завершених і пов’язаних між собою історичних оповідань. Ім властива своєрідна структура, вони мають окремі заголовки: «О началі войни Хмелницкого», «Война самая», «Починается войнаЗбаражская», «Починается война его царского величества» та ін.

У викладі історичної інформації літописець інколи забігає наперед описуваних подій, згадуючи про події, що відбулися наступного року. Це ми бачимо, наприклад, в оповіданні про похід козацького війська і татарських орд 1650 p. в Молдавію, такими є звістка за 1664p. продворічне ув’язнення Ю. Хмельницького, Й. Тукаль- ського й Г. Гуляницького, згадка 1648p. про королювання М.Ви- шневецького.щобувобраний королем аж 1669 p., повідомлення 1667 p. про страту Разіна, що сталася 1671 p., та ін.

Дрібні ж події і явища, які не мають істотного значення для пояснення основних подій, літописець, як правило, оминає. Інколи він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».

Ha думку О. Левицького, літописець з самого початку війни Хмельницького вів короткі записи про події, які відбувались, і на основі цих записів згодом,тобтонеранішеяк 1672р., упорядкував свою працю. Далі, йдучи за подіями та фіксуючи їх, він, уже як справжній літописець, рік за роком писав працю до кінця життя. Ця друга частина, що характеризується як літописний твір, не має, на відміну від першої, заголовків і причинно-логічної форми викладу, завершених оповідань. Її основним стрижнем є хронологія, роки, в які вміщуються інколи незавершені історичні події й факти, або ж одна, переважно велика, історична подія розчленовується роком на дві, немає розповідної форми викладу. Події, явища і факти добираються, незважаючи на важливість і першорядність серед подібних подій, явищ і фактів року. Це призвело до того, що поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні і в такій послідовності, як вони відбувалися протягом року, без відбору головних і другорядних, завершених і незавершених.