Характерною рисою другої частини літопису є наявність у ній побутових явищ і фактів.
Ha противагу першій частині тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але опис їх незавершений. Наприклад, оповідь за 1677 p. викладено в такій послідовності: повідомлення про сувору зиму, від’їзд гетьмана Петра Дорошенка до Москви, суднадС.
Адамовичем і йогоспільниками, пожежав м. Стародубі, після цього — від’їзд С. Адамовича й П. Рославця до Москви, далі — звістка про похід під Чигирин війська Юрія Хмельницького разом з татарськими і турецькими ордами, оповідання про невдоволення мешканців Стародуба попом Яковом, облога Чигирина і, нарешті, перевезення до Стародуба майна Києво-Печерського монастиря1.Подібні місця переписувачі легко зводили в одне оповідання. Так, у пізніших списках з’єднано в одне оповідання події 1698 і 1699 pp.
Чимало сторінок літописної частини праці мають яскраву форму щоденника історичних подій і явищ.
ДумкаО. Левицького про те, що 1672 p. кінчається історичний виклад подій і починається літописний, згодом була уточнена M. Петровським (він слушно історичну частину продовжив до 1677 p.) [15] [16]. Текстологічний аналіз літопису Самовидця дав можливість ученим, передусімО. Левицькому і M. Петровському, визначити час написання праці та її стильовий характер. Основне питання, яке стоїть у центрі уваги дослідників літопису Самовидця,— це питання його авторства. Майже кожен з дослідників пропонував щодо цього свою гіпотезу. M. Максимович вбачав в авторові пам’ятки козака[17]. Цієї ж думки дотримувалися О. Бодянський[18], К. Заклинський[19] [20] [21], Д. Бага- лійβ та ін. За першою здогадкою M. Грушевського, автор літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії’.М. Костомаров, спираючисьна оповідання про Борисів- ську комісію, гадав, щоавторомлітопису бувчленцієїкомісіїнака- зний гетьман іобознийФедірКоробка,особа,близькадоБ.Хмель- ницького[22].Однак Коробка весь час проживав у Чигирині, і з 1670p. його ім’я губиться в документах. Тому гіпотеза Костомарова не знайшла підтримки середдослідників літопису. Російський історик Г. Карпов, який високо ставив літопис Самовидця як історичне джерело, вважав, що автором літопису був, імовірніше, хтось із духовенства або міщан1.!!. Куліш, очевидно, на підставі сторінок літопису, присвячених церковним справам на Україні, гадав, що автор літопису був попом[23] [24]. О. Левицький спочатку пристав до думки тих учених, які твердили, що автором літопису був козак[25], а згодом, звернувши увагу на співчуття літописця до шляхетського стану і його неприхильність до низів, гадав, що автор — виходець із православної української шляхти, яка стала на бік Хмельницького відразу ще на початку національно-визвольної війни[26]. Левицький водночас заперечував гіпотези про належність автора до духовенства, бо для такого твердження, на його думку, не дає підстав ні зміст, ні стиль, ні мова, ні погляди автора. Участь літописця в політичних подіях і в дипломатичних місіях, його стосунки з видатними політичними діячами, на думку Левицького, заперечували належність автора до міщан. I, нарешті, відсутність у літопису описів козацьких битв, військових деталей, конкретних повідомлень про бої, сутички, походи, холодне, а інколи й відверто вороже ставлення до козаків не дає також підстав зараховувати його до середовищакозаків.Левицький навіть твердив про «цілком безплідну всяку спробу викрити цей таємничий анонім»[27]. Ha деякий час в історіографії запанував погляд Левицького, що автор літопису був вихідцем з української православної шляхти, який працював у гетьманській канцелярії. Але найбільшої популярності набрала відновлена в 20-х роках XX ст. В. Модзалевським, M. Петровським, В. Романовським та іншими вченими гіпотеза про те, що авторсм пам’ятки був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп і стародубський священик Роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622—1703) [28]. Вперше ця думка була висловлена ще 1846 p. П. Сердюко- вим, гімназійним товаришем П. Куліша, у листі до останнього[29]. B зв’язку з цим слід спинитись на біографії Ракушки-Романов- ського. Генерального військового підскарбія Романа Ракушку-Романов- ського деякі вчені вважають за видатного державного діяча України другої половини XVII ст. Народився він близько 1622 p. у невідомому місці. Його батько Онисько в 20-х роках XVII ст. прибув до Ніжина «на слободу» з м. Романівки Брацлавського воєводства. Напевно, Романовський спочатку належав до української православної шляхти, бо його син Роман в 1655 і 1665 pp. мав власну печатку з гербом. У Ніжині Онисько Романовськиймігпристатидокозацькогостану, a 1630p.— до козацьких верхів. У документах прізвище Ракушки писали: Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Po- кушко і под. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романов- ський. Уперше прізвище Роман Роскушенкозустрічається в козацьких реєстрах 1649 p. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку. Про дитинство й освіту Романа нічого невідомо. Певно, що він не одержав високої шкільної освіти, скажімо, такої, яку давала Київська колегія. До того ж у літопису відчувається неприхильнеставлення авторадо подібних шкіл. B 1654— 1655 pp. він — «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 p. Ракушка- Романовський перебуває під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 p. знову як козак проживає в Ніжині. 1658 p. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і лише 1659 p. він з’являється як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. 1660 p. Ракушка-Ро- мановський вже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він — ніжинський наказний полковник. 1663 p. Ракушка разом з групою «значних» Я. Сомка і В. Золотаренка був на ніжинській раді. свого ворога Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки-Рома- новського на деякий час знову губиться. Лише 1676 p. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Одержавпарафію.УСтародубі Ракушка-Романовський завів господарствоіживразомзродиноюаж до смерті. Помер Ракушка 1703p., проживши майже 80 років. Отже, РоманРакушка-Рома- новський був помітною для свого часу постаттю і, як добрий організатор, людина письменна і розумна, відігравав певну роль у політичних подіях на Україні в другій половині XVII ст. Його ім’я, а також ім’я його сина Івана сім разів зустрічається на сторінках літопису Самовидця і праці Рігельмана. Ha основі зіставлення біографічних даних Романа Ракушки-Ро- мановського з фактами автобіографії анонімного автора літопису, його поглядами, обставинами життя, суспільно-політичним становищем, місцями проживання, схемою літопису, усіма його прикметами вчені дійшли висновку, що саме Ракушка-Романовський був автором літопису Самовидця. Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Ро- мановського в 30-х роках XX ст. розробили M. Петровський і M. Грушевський. Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема I. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, B Барвінський та ін.1 Однак ця визнана гіпотеза викликала і сумніви серед частини дослідників. Після виходу праці M. Петровського «Нариси історії України другої половини XVII ст.» зі своєю гіпотезою виступив видатний знавець історичних джерел M. Возняк. 1933 p. він опублікував працю «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», у якій, полемізуючи з «ракушківцями», твердить, що автором літопису Самовидця був корсунський полковник Федір Кандиба[30] [31].Однак ця гіпотеза не була підтримана вченими. Отже, з усіх відомих гіпотез щодо автора літопису Самовидця гіпотезу, що його автором був Роман Ракушка-Романовський, можна вважати за найаргументованішу і найпереконливішу. Ta оскільки оригінал літопису невідомий і немає прямих вказівок щодо особи автора літопису, ця колективна думка названих учених і далі залишається гіпотезою, науково не спростованою. Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів. Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру»,тобтовимоги соціальних і національних прав українського народу. Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII—XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця. Праця Самовидця починається глибокими роздумами автора над тогочасним життям і причинами, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Автор літопису пише: «Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносных діл присталяли. Знову зась которіе зоставали козаками реестровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были, которіе б от їх волности бинамній не дбаючи, але яко могучи оных [сІмірали, легце поважаючи. Плату, которая постановлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбїрали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббырали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своєї руки, жебы оным зичливими были.Также полковникове козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли, в поля зась пойшовши, любо якій козак достане у татар коня доброго,того отоймут, з Запо- рожжа през поля дикіе з рарогом, раструбом.орлом, албо с хортом козака бідного шлет в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай бы згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хочай бы якого язика татарского поймали козаки, то з язиком татарским, на коголаскав полковник, якого жолніра своего высила- ет до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляют. B городах зась от жидов тая была кривда, же неволно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горілки, пива, але и браги. Которіе зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. A полковником особливотреба датиисотникам, и асаулові, и писареві,— аж до великого убозства козацтво прийшло, а болше шести тисячей неповинно козаков быти. Хочай и син козацкій, тую ж панщину му- сіл робити и плату дав'дти, тое над козаками было. Над посполством зась, любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасгках, але однак чего не звикла была Україна тершти, вимисли великіе были от старостов и от намгсников, и жидов. Бо сами державци на Україні не мешкали, тилко уряд держали, и так о кривдах людей посполитих мало знали, албо любо и знали, толко засліплени будучи подарками от старост и жидов арандарей, же того не могли узнати, же їх салом по 'ix же шкурі и мажут: з їх подданних выдравши, оним даруют, що и самому пану волно бы узяти у своего подданого, и не так бы жаловал подданній его. A то леда шевлюга, леда жид богатится, по килка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великіе, по- воловщини, дуди, осип мірочки сухіе, з жорнов плату и инное, OT- нимання фолварков,— що натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом» Ця картина життя українського народу напередодні національно- визвольної війни стала хрестоматійною. Автор літопису досить яскраво намалював основні причини наростання народного невдоволення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу. Як бачимо, на першому місці він поставив релігійну, тобто національну причину, яку не обминав жодний український історик XVII—XVIII ст. Однак розкрити її він був безсилий, оскільки для цього йому,, очевидно, бракувало знань, зокрема відомостей з історії українського народу хоч би попереднього сторіччя. Цим, напевне, слід пояснити й те, що свою працю він, на відміну від інших літописців, починає з 1648 p. Сказавши в цілому про національно-релігійні причини, він перейшов безпосередньо до конкретних життєвих фактів, які були йому найбільше відомі. Самовидець конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти. До того ж, згідно з ухвалою 1638 p., кількість реєстрових козаків була обмежена до 6000 чоловік. Через те багато реєстровців також потрапляло в панщизняну залежність, мусило нести на собі ввесь її тягар, виконувати чорну, принизливу для козацької гідності роботу. I реєстрове козацьке військо опинилось під пильним оком польської адміністрації. Усе це добре бачив спостережливий автор літопису, і соціальний момент у спалаху війни він зобразив як вирішальний, поставивши його в центрі уваги. Що ж до життя поспільства (селянства і рядового козацтва), то, за твердженням автора літопису, воно й не могло бути кращим: «жили обфито в збожах, в бидлах, в пасїках». Ці верстви були не- вдоволені великими податками, які перелічує Самовидець. Але автор чомусь не згадує про утиски, яких зазнавало міське населення. Що ж стосується духовенства, то Самовидець називає кілька фактів утисків загального характеру, оскільки Лівобережжя, де проживав автор, майже не зазнало уніатського гніту. Названі ним факти гноблення православного духовенства перебільшені і неточні. Наприклад, його заява, що в Чернігові було кілька уніат- ськихархімандритів.невідповідаєдійсності.Насправді у першій половині XVII ст. в Чернігові був єдиний архімандрит Кирило Ставровецький, який формально числився уніатом. Перебільшене також твердження Самовидця про те, що на Україні в середині першої половини XVII ст. в кожному містечку був костьол. He відповідають дійсності й конфлікти київського воєводи Тишкевича з київськими митрополитами та ін. Червоною ниткою через усі події другої половини XVII СТ. B літописі Самовидця проходить ідея спустошень, грабежу, знищення матеріальних цінностей, утисків — усіх збитків, у тому числі й тих, яких зазнавали передусім «значні», вищі шари суспільства від «черні», «голоти» і зовнішніх ворогів. «Рідкий в той крїві на тот час рук своїх не умочил и того грабле- нія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоест от броварников, вьшников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы, який человїк значній и не хотїл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусїл задля позбитя того насмївиска и нестерпних бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусїли у войско приставати до того козацтва». Слід підкреслити, що в літописі Самовидця є й суперечливі місця, де автор не дотримується чіткої ідейної лінії. Часто об’єктивні моменти перемішуються в літопису з суб’єктивними тлумаченнями. Поряд із щойно наведеними мотивами, які нібито спонукали голоту й «значних»записуватисядокозацькоговійська,вінтутже в оповіданні за 1648 p. наводигь інші причини: «И так народ посполитій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и ніґди козацтва не знал». Ставлення Самовидцядо різних суспільних класів, його погляди відбилися в оповіданні про чорну раду 1663 p., де, як відомо, суперечності між козацькими верхами і низами після смерті Хмельницького досягли свого апогею. Події відбуваються через 15 років після початку повстання, коли пристрасті народу, здавалось, уже вляглись. Характерноюрисоюцьогооповідання є те.щотут нібито формальнодіютьсамі внутрішні сили українського народу, різні його прошарки, які представляють значну територію України. Тут, з одного боку, виступає партія «значних», яку очолюють Я. Сомко і В. Золотаренко, і з другого — голота на чолі з I. Брюховецьким. Пі- сляперемоги Брюховецькогонад«значними» автор літопису пише: «При котором настановливаню полковников много козаков значних черньпозабивала.котороезабойствотриднитривало. Хочай якого значного козака забили или человїка, то тое в жарт повернено. A старшина козаки значніе, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли». Цю гостру безкомпромісну боротьбу автор літопису не схвалює, він боїться її, його лякають насильні методи боротьби, знущання голоти над козацькою старшиною і «значними» людьми. Напевне, саме через це Самовидець недоброзичливо відгукується про Запоріжжя, яке зберігало свої волелюбні традиції, підтримувані козацькими низами, голотою. Одначе тріумфи голоти булинедовговічними. Українські гетьмани і царські воєводи в 70—80-х роках жорстоко розправлялися з «свавільною черню», привчали її бути дисциплінованою і слухняною. Коли,наприклад, 1687 p. було скинено гетьманаСамойловича і «голота хотіла бунтуватися»,з нею жорстоко розправились:«Итого ж часу в раді козаком указ їхцарских величеств читанои позволено иншого гетмана соб і оббирати, а поколя гетмана наставлят, увесь порядок войсковий поручено обозному войсковому Василію Борковскому. Где почалися бунти у войску на старших, але зараз тое москва ускромила, а нікоторіе от войска оторвалися в городи своеволею, многіе двори пограбовали, арендаров и иних людей значних и приятелей гетмана бувшого, которих напотом имано, вішано, стинано и мордовано, яко злочинцов». Такаполітикацаризмуікозацької старшини щодо голоти продовжувалась в останні роки життя літописця. Про гострі політичні моменти історії України (Андрусівське перемир’я 1667 p., після якого«встали шатости на Україні», Гадяцький пакт 1658 p., підлеглість української митрополії московському патріархові та ін.) Самовидець розповідає в спокійному інформативному стилі або не згадує про них. Водночас із рядками зневажливого ставлення до козацької голоти, черні у літопису Самовидця можна знайти й такі сторінки (особливо про гетьмануванняД. Многогрішного і I. Самойловича), де автор, яскраво засуджуючи внутрішню політику козацької старшини, співчуває простому народові та козакам. Наведемо кілька прикладів. Гетьман Самойлович і його сини «здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем»; «козака соб і городового так посполитих, яко значних нізащо важили и в двори не пускали, маючи у дворах своїх на килко мїсцах сторожу сердюцкую». 1678 p. на війну «не тилко козаков у войско гнано, але й міщан и изселдватретоговиправовали, иубогшіе чотири пятогоз оружем и борошном» і «нікому не фолґовано: и войтов, бурмистров, райцов и ремесников всяких, навет и мужиков, скрипников, дудников — усіх гнано до войска». Кілька разів згадує Самовидець про введення різних податків і народне невдоволення з цього приводу. Зі співчуттям до людей пише Самовидець про татаро-турецькі напади на Україну, колибу- сурмани «по селах людей вневолю побрали и иних постинали», абож коли «Умань преславній город українскій пограничній c церквами божіїми и c християнским народом дощенту спалили и спустошили» (1674 p.), чи «бг'дним людем помочи не дали компанії, нї сердюки, которіе стояли коло Дшпра, плату беручи и хлгб у людей»' (1694 p.). Інколи Самовидець згадує і про кривди, які чинили посполитим польські жовніри, шляхта, російські воєводи. Завжди співчуває простим людям автор літопису, коли реєструє стихійні лиха, великі морози, нашестя сарани, поширення епідемій тощо. Але оскільки головною темою праці Самовидця є зовнішня історія українського народу, то питанням соціального життя України другої половини XVII ст. відведено у літопису незначне місце. Отже, у літопису Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до вищих, так і до нижчих верств українського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться до козацької голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спустошують або забирають майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нешастя простого люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два десятиріччя нижчі шари українського народу час від часу брали гору над «значними», особливо за гетьманування Хмельницького і Брю- ховецького. У наступні десятиріччя з голотоюнещаднорозправля- лись, її висилали далеко за межі України, використовували як військову силу. Самовидець проти міжусобиць, його суспільним ідеалом є спокій. Тому він засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні війни, спустошує землі, мордує невинних людей. Багато місця в своїй праці він відводить зруйнованим і спаленим містам, козацьким міжусобицям, татарським нападам, через що Правобережна «Україна стала пуста» (1675 p.). Конкретніше Самовидець виявляє свої погляди, розповідаючи про певні історичні події та про окремих діячів. Тема визвольної війни українського народу проти польсько- шляхетського панування на Україні під керівництвом Б. Хмельницького є центральною в усіх українських літописах другої половиниХѴІІ—ХѴІІІст.Цьомужперіодові історії українського народу відведено основне місце і в літописуСамовидця — першому історичному творові, що так широко відобразив діяльність Хмельницького та його наступників. Відомо, що козацькі літописи були породжені саме добою, пов’язаною з іменем великого гетьмана. Літописи XVII ст., хоч і дуже скупі та нечисленні, все-таки є безпосередніми записами сучасників, вони були основним джерелом і фактичним фундаментом усіх наступних літописних праць і таким чином започаткували літописну традицію про історичну постать Хмельницького. У всіх літописних працях XVII—XVIII ст. відображення постаті гетьмана займає центральне місце, через те ще ціннішою є праця Самовидця — один із найдавніших творів про Хмельницького. Цей літопис характерний відносно правдивим відображенням загальної панорами історичних подій, що відбувались наУкраїні в другій половині XVII ст. Але вже першим дослідникам літопису впала в вічі відсутність прямої оцінки автором історичних діячів і видатних подій, зокрема незрозуміле ставлення літописця до особи Б. Хмельницького1. Особі гетьмана, його історичним вчинкам літописець присвячує багато сторінок, однак ніде не виявляє прямого ставлення до постаті Хмельницького, якщо не зважати на два натяки, до того ж один позитивний, а другий відвертоосудливий[32] [33]. Частина дослідників, за традицією давньої літератури, не робить літопис Самовидця винятком і твердить, що автор літопису позитивно ставиться до Хмельницького. Передусім вони підкреслюють сам факт звернення автора саме до періоду історії українського народу, міцно пов’язаного з діяльністю Б. Хмельницького [34]. Свою працю Самовидець починає розпо- віддюпродіяльністьгетьмана, якийбув «козак ростропній в ділах козацких воєнних, и у писмі бгглги»[35]. Це, безперечно, підтверджує, що літописець добре розумів значення й важливість цієї доби в історичній долі українського народу та місце й заслуги Б. Хмельницького, однак свою оцінку приховує і не виявляє її. Блискучі перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом, військовий талант, глибокий розум гетьмана, вибух величезної народної сили, прояви героїзму, патріотизму і т. ін. не хвилюють літопис- ця,невикликають жодних емоцій,недоходятьдо його серця, якце, звичайно, видно майже в усій іншій літературі про Хмельницького, навіть у чужоземній та у свідченнях відвертих противників гетьмана. Причиною, що спонукала Хмельницького виступити зі зброєю, Самовидець традиційно називає пограбування Чаплинським хутора Хмельницького Суботова, що, за літописцем, є незаконним актом, та викрадення королівських листів у Ілляша. Отже, повстання Хмельницького є законним, воно дозволене самим королем. За Самовидцем виходить, що Хмельницький, виступивши проти польської шляхти, керувався лише мотивами особистої кривди. Звичайно, цей фактор відіграв свою роль, проте автор не побачив, як гетьман особисті інтереси поєднував із загальним настроєм усього народу, хоч він і твердить, що навколо гетьмана «почалися купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто нігди козацтва не знал»[36]. Однією з причин перемог Хмельницького над шляхетською Польщею Самовидець вважає союз гетьмана з кримським ханом. За це він дорікає не тільки Хмельницькому, що той «звлаща з таким поганином и ворогом віри христиннской збратавшися»[37], а й усім іншим гетьманам,які брали в спільники мусульман. Він за будь-якої нагоди не забуває підкреслити, як дорого платять українські гетьмани за такий союз, віддаючи на винищення ордам десятки населених пунктів України. Після розгрому польсько-шляхетського війська під Пилявцями Хмельницький мав перед собою відкриту дорогу і дійшов до Львова. Татарські орди несли горе всій Західній Україні, зокрема Поділлю, Волині. «И хто может зраховати так неошацованную шкоду в лю- дех, що орди позабирали, а маетности козаки побрали, бо в тот час не било милосердія межи народом людским. He тил жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была»г. Переговори в Переяславі з королівським урядом 1649 p., за Самовидцем, закінчилися тим, що Хмельницький одержав «привілей» на «вольності», атрибути гетьманської влади і пообіцяв не робити жодних ворожих кроків проти Польщі. Ha думку Самовидця, блискучі військові перемоги і особливо похвали чужоземних послів спричинилися до того, що в Хмельницького запаморочилась голова і появилась зарозумілість, а це нібито вплинуло на дальший хід його політики в бік ще більш непримиренного ставлення до королівського уряду, бо гетьман, «слушной згоди з монархою полским, як з паном своїмнечинил»[38] [39]. Насправді ж непримиренну політику до польської шляхти зайняли широкі народні маси, що було головною причиною небаченого розмаху боротьби, і Хмельницький, добре розуміючи це, виражав їхню волю. Ta й після смерті Хмельницького посполиті, козаки, вибираючи нового гетьмана, бажали «жебы тая слава была, же Хмелницкій гетманом»[40]. У літопису Самовидця глухо відбито справжні гасла Хмельницького: «жебы при стародавных волностях своїх козацких зоставати», і підкреслено, що після перемог козацьких військ «зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкогопойшла,же монахи разніеот- зивалися з приязню и подарки присилали» (1649 p.). Однак літописець не говорить про соціальні й широкі державні здобутки перших років національно-визвольної війни, радощі визволення рідної землі тощо. Малоймовірно, щоб усього цього не бачив очевидець подій. Можливо, він дивився на все це очима людини 70-х років. Поряд з інформацією про тріумфальні перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом за перший рік боротьби Самовидець визнає, що польсько-шляхетська армія була розбита, і тут же заявляє, що лише завдяки м’якосердості Хмельницького польський король не потрапив до неволі. Насправді ж зрадницьку роль під Зборовом відіграв кримський хан, який був підкуплений королем і не бажав, щоб Ян Казімір потрапив до рук Хмельницького. ш Самовидець навіть похвалив за це гетьмана, бо Хмельницький не допустив,«жеби міл ся достати монарха християнскій вруки и в неволю бгсурманскую»1. Отже, літописець зображує гетьмана й далі відданим польському королеві. Темними фарбами змальовується похід Хмельницького разом з ордами в Молдавію, як спустошення християнського краю на користь бусурманам. Нарешті, Самовидець ще раз повторює свою думку про небезпеку союзу Хмельницького з кримським ханом, коли 1651 p. козацькі війська, хоч і «дали бой слушній войску королевскому», були розгромлені під Берестечком. Дорікаючи Хмельницькому, Самовидець висловлюється так: «Аже нестатечная приязнь вовку з бараном» [41] [42] [43]. Козацьке військо відступило під Білу Церкву, і Хмельницький «не звонтпил: дал добрій бой» польському і литовському військам, хоч і довелось гетьманові на важких умовах підписувати Білоцерківський мир. Так і далі розповідає Самовидець про Хмельницького8. Навіть смерть Хмельницького не вразила літописця так, як, скажімо, Величка чи Граб’янку. Він коротко, без співчуття і похвал пише, що Хмельницький, будучи хворим, помер у Чигирині, однак додає, що на похоронах «множество народа, а найболше людей войсковых было»[44]. Окремі дослідники літопису Самовидця вважають, що нібито навмисне перебільшення, применшення або замовчування автором певних історичних фактів свідчить про його прихильне ставлення до гетьмана, вони вважають, щозцією метою літописець довільно збільшує кількість полонених ворожої армії і, навпаки, зменшує втрати своїх військ, замовчує окремі поразки тощо[45] [46]. Навряд чи такі твердження можна беззастережнобратидоуваги. Адже авторові літопису не завжди була доступна військова статистика і не завжди він міг одержати правдиву інформацію. Отже, з самого літопису випливає, що виразно прихильного ставлення до особи гетьмана в цій праці немає. Замість того є об’єктивна інформація, характеристика Хмельницького, яка відповідала поглядам автора, його настрою в 70-х роках XVII ст. Як уже згадувалося, Самовидець за своєю холодно-об’єктивною, безпристрасною формою викладу приховує власне ставлення до видатних українських історичних діячів другої половини XVII ст. Перші дослідники літопису, зокрема О. Левицький, зазначали, що Самовидець, будучи скупим на похвали, симпатизує лише двом своїм сучасникам— Якимові Сомкові та Іванові Сіркові, підкреслюючи їхню хоробрістьв. Іншим же діячам автор не дає своєї оцінки або ж ставиться до них неприхильно. Ця думка Левицького стала панівною в українській історіографії і повторювалась багатьма вченими. Справді, щодо оцінки Сомка, то вона хоч і дужелаконічна, але позитивна, бо Сомко, «не щадячи здоровя своего, ишол з войском и добрим приводцею был» C Так само Самовидець відгукується і про смерть Сірка, пишучи, що 1680 p. «на Запорожю кошовій Іван Сірко, ватаг силній, помер»[47] [48]. M. Петровський вважає, що літописець прихильно ставився й до інших історичних постатей[49] [50]. He знаходячи длясвоготвердження прямих аргументів, він вишукує побічні, маючи перед собою готову схему — симпатії та антипатії P. Ракушки-Романовського. Ha думку Петровського, Самовидець прихильно ставився до наказного гетьмана Івана Золотаренка, оскільки був на його похороні в Корсуні 1655 p. і докладно цей похорон описав. Важко сказати, був присутній автор на цьому похороні з дружніх почуттів чи, можливо, з обов’язків служби і військового чину. Ставлення автора літопису до Брюховецького M. Петровський ділить на неприхильне — до обрання Брюховецького гетьманом у Ніжині на чорній раді 1663 p. і прихильне — із 1663 p. і до смерті Брюховецького (1668 p.). Такий підхід до оцінки Самовидцем діяльності Брюховецького в Петровського пов’язаний з біографією Романа Ракушки-Романовського, який у гетьманському уряді обіймав високу посаду, а раніше був близьким до Сомка і групи «значних». До того ж Брюховецького «голота тиранско забили и замордовали» з дозволу Дорошенка1. За твердженням M. Петровського, Самовидець прихильно ставився й до митрополита Й. Тукальського, до гетьмана M. Ханен- ка[51], до стародубського полковника Семена Самойловича, тому що він помер «в лїтех молодих, але розуму старого»[52], і ніжинського полковника I. Обидовського, який також передчасно помер «в лїтех молодих»[53]. Аргументами позитивного ставлення Самовидця до Мазепи є, на думку M. Петровського, біографічні дані про гетьмана, які він наводить улітописі за 1687 p., коли військо «настановило гетманомбившо- го асаулу войскового Івана Мазепу, роду шляхетского, повгту Біло- церковского, старожитной шляхти українской и у войску значной»[54]. Як видно, виявити прихильне, щире ставлення і симпатії Самовидця до історичних діячів, спираючись тільки на текст літопису, нелегко, а то й неможливо. Через те дослідники користуються допоміжними факторами — ставленням автора до суспільних класів, сусідніх монархів, заглиблюються в історичні події на Україні другої половини XVII ст., враховують стосунки між самими гетьманами, симпатіями і антипатіями Романа Ракушки-Романовського тощо. Значно легше простежити в літопису за неприхильними, негативними оцінками історичних діячів, за антипатіями автора літопису. Щодо цього він виявився щедрішим, глибше розкрив свої суспільні й політичні погляди. Це впадає в око всім дослідникам літопису Самовидця. Яскравим з цього приводу може бути уривок на початкових сторінках літопису, в якому розповідається про військову поразку Чернігівського полку, очолюваного M. Небабою у війні 1651 p. з литовськими військами. Козацькі війська «зоставали безпечне, болшей бавячися пянством, аніжели осторожностію, розуміючи, жеюже незвитяжними зостали... A где дала сторожа знати, же войско литовское переправуется през Дніпр, старшій козац- кій Небаба, полковник черніговскій, порвавшись несправне, скочил противко тому войску справному, которого зараз тое войско литовское зломило, и много козаков порубали, и того самого Небабу, не- уважногополковника.тамжестято»1. Хоч насправді Небабавцьо- му бою проявив неабиякий героїзм, навіть бився, будучи безруким[55] [56]. Підкреслено неприхильно розповідає Самовидець про гетьманування Івана Виговського, змальовує його як прибічника Польщі. Навіть гетьманську булаву він одержав, підкупивши російського урядовця Хитрово «так словами лестивими, яко и подарунками уконтентовавши, до того повернул, же оному гетманство потвердил в Переясловлю, любо на тое войско и не позволяло» [57]. У таких тонах і далі Самовидець розповідає про Виговського. He задовольняє Самовидця й діяльність ніжинського полковника Василя Золотаренка, який, бажаючи бути гетьманом, деякий час ворогував з гетьманом Якимом Сомком. До останнього, як уже згадувалось. літописець виявляв свої симпатії. Намагаючись здобути булаву, Золотаренко «яко простак,& маючися добре, не жалуючи, кождого даровал, а Сомка гетмана, яко могучи удавал и на Москву описовал, за которим его уданням оба зостали у великом подозрінію и неласце на Москві» і т. д.[58] Елементи неприхильного ставлення є і в оповіданні про гетьмана П. Тетерю, який Ю. Хмельницького, Г. Гуляницького та Й. Ty- кальського, що могли бути його конкурентами, передав польському королеві. Усі вони були ув’язнені, а 1664 p., за твердженням Самовидця, «уся Україна противко нему бунтуется» [59]. Засуджує Самовидець і вчинки овруцького полковника Децика, бо 1665 p. «гултяй шякійсь Децик усе Полг'ся спустошив, але и того у Ніжині взято до вязеня и згинул»1. Насправді Децик робив спробу виступу проти I. Брюховецького. Багато уваги Самовидець приділяє гетьмануванню Петра Дорошенка, прибічника Туреччини. Він підкреслює, що Дорошенко весь час боявся втратити булаву, що це був хитрий гетьман. Він засуджує його єднання з турками, яке принесло українському народові багато страждань і лиха. Наприклад, розповідаючи про захоплення турками 1672 p. Кам’янця-Подільського, літописець твердить, що в цьому місті турки не тільки знищили його мешканців, а й «образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин вехал в Камянец и его подданній незбожній Дорошенко гетман. He заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля своего нещасливого дочасного гетманства»[60] [61]. Нотки неприхильності в літопису можна вловити й щодоСуховія, ставленика кримського хана, бо татари шукали кандидатуру на запорізького гетьмана «пробіглца», і ним виявився писар Cyxo- вієнко[62]. Явно неприхильне, навіть вороже ставлення виявляє Самовидець до гетьмана Д. Многогрішного. Він до дрібниць визбирав усі його провини та«гріхи»йдокладно їх описав. Авторзвинувачує Многогрішного в смерті Брюховецького, у підступному здобутті гетьманської булави: «себі гетманства жичачій. назбирал компанії з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе задніпрскую до Новгородка, и приказал оним, жеби собі цалого гетмана настановали»[63]. Коли ж його задуми здійснювалися, то він відмовлявся від булави «як старая дівка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позволився на тое, которому и присягу виконали на послушенство»[64]. Вершиною зне- важливогоставленняСамовидцядо Многогрішногоєоповідання про анафему, накладену на гетьмана царгородським патріархом, однак гетьман, твердить Самовидець, «в пиху вознесшися, легце себі тое поважил, еще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ґанку, шию был зломал, же час немалій не могл гово- рити,що, пришовшидо здоровя, не хотіл ся упамятати, що напотом ономунагородилось зле»[65]. Насправді анафема патріарха тривожила Многогрішного, і він навіть домігся зняття її та одержання благословенної патріаршої грамоти[66]. Нарешті, на закінчення оповідання про Многогрішного автор літопису твердить, що кінець гетьманства був для нього трагічним, як і слід було сподіватися. Многогрішного після скинення з гетьманства «на Москву припровадивши, давали на питку, тоест катові до рук пробовати, а як проважено в город, томногіе стрічи были и на оного пліовали»1. He приховував Самовидець своєї різкої оцінки і зневажливого ставлення до гетьмана Івана Самойловича і його синів Якова та Григорія. Як уже згадувалось, цю частину праці Самовидець писав водночас з подіями, що відбувалися. Тим-то про перші роки гетьманування Самойловича він пише досить обережно і стримано. Однак і тут він підкреслює відсутність військових здібностей у гетьмана та невдоволення гетьманством Самойловича, як і його синами, що захопили високі посади й наживали собі великі маєтки, завели різні податки, звисока ставились до людей. I лише після того, як Самойлович був скинений з гетьманства, Самовидець не пошкодував темних фарб для повного відтворення його характеру. «Той же попович зразу барзо покорним и до людей ласкавим бил, але як юж розбагатіл, барзо гордий стал не тилко на козаков, але и на стан духовний. Прийшовши до него, старшина козацкая мусіли стояти, ніхто не сиділ, и до двора жебинейшолиз жадною палицею; такжеидуховенство священници, хочай би який значний, мусг'лстояти непокритою головою...Абудучи сам попови- чом, из великою помпою ездил, без карети и за мгсто не поехал, ані сам, ані синове ero, и у войску усе в кареті — так великую пиху міли, которая вжадном сенатору не живет. A здирства вшелякимиспо- собами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем,— барзо на людей трудность великая била от великих вимислов — не могл насититися скарбами. И щось противко монархов наших московских хотіл почати, бо и в поході c тими великими войсками на Крим незичливость его постережена, же не йшол просто на Крим, але по степах блудил, и повідают, же з умислу казал степ палити своїм зичливим, жеби тим отмовитися, же не можна до Криму ити задля конского корму. Также и прошлой войни за своєю незичло- востю Чигирин утратил и людей воених много запропастил, кото- рих мало жаловал; а то для того, жебы его панство c синами ширилося, которіе не полковниками, але панами називалися, о жадной юж переміні панства своего не мишляючи,—а то надію маючи на люд грошовий затяговий и на велікіе скарби зобраніе» і т. д.[67] [68] Самовид- цева характеристика Самойловича була прийнята українською історіографією XVIII і наступних сторіч[69]. Елементи негативної характеристики в літописі можна знайти і в оповіданнях про ніжинського протопопа M. Филимоновича (Мефтодія).якийразом із Золотаренкомписав доноси на Сомка1, а також у зображенні Дорошенкового полковника О. Гоголя[70] [71] [72]. Зовсім приховує Самовидець своє ставлення до Ю. Хмельницького і C. Палія, хоч першому відведено чимало місця в літопису. Дослідники літопису слушно підкреслюють, що Самовидець сміливо змалював у негативному плані тільки тих історичних діячів, які вже зійшли з історичної сцени і не булидлянього страшні[73]. Однією з центральних тем українських літописів XVII—XVIII ст. є стосунки України з сусідніми державами і навіть віддаленими народами Європи та Азії. У XVII ст. з історією України безпосередньо пов’язана історія Польщі, Росії, Білорусії, Кримського ханства, Туреччини і Молдавії. Стосунки України з Росією, Польщею, Кримським ханством і Туреччиною широко відображені в праці Самовидця. До певної міри може здатися дивним досить широке відбиття в літопису Самовидця подій, що відбувалися в таких віддалених країнах, як Швеція, Курляндія, Ліфляндія, Австрія, Угорщина, Сербія, Туреччина, Пруссія, Голландія та ін. Адже автор літопису, за твердженням дослідників, не здобув певної освіти і, мабуть, не бував у багатьох із згаданих ним країн. I всежвін знав тогочасну політичну географію Європи та стосунки між державами й народами. До речі, Самовидець понад 70 разів вживає термін «Україна», «уся Україна», добре знає й географію України. Історію українського народу Самовидець зображує в тісному зв’язку з історією Речі Посполитої, яка в середині XVII ст. була однією з наймогутніших держав Європи. Самовидець інколи досить виразно симпатизує сильній королівській владі. Ha окремих сторінках літопису він уболіває за короля, коли той, наприклад, під Зборовомміг потрапити до неволі[74], щиро відгукується про смерть Владислава IV5, висловлює невдоволення Хмельницьким, що той 1649 p. не бажав миритися з польським королем6. Взагалі про королювання Владислава IV українська історіографія XVII і XVIII ст. відгукується в цілому прихильно, зазнаючи, очевидно, впливу польських істориків, які твердили про так званий «золотий вік». Схвально пише Самовидець і про київського воєводу, українського магната Адама Киселя, називаючийого«благочестивим паном», згадує і про пограбування його татарами 1651 p. та ін.7 Водночас Самовидець виявляє своє вороже ставлення до польських панів, магнатів, особливо гих, що мали на Україні величезні маєтки. Ці пани, за Самовидцем, самі не мешкали на Україні, а тому и маєтками своїми неуправляли, віддаючи їх орендарям, переважно євреям, які чинили різні кривди народові. He раз Самовидець засуджує польських сенаторів, які виступали проти короля, не слухали його. Вороже ставиться він і до польських єзуїтів, які вели підступну колонізаторську політику щодо українського народу. Однак його осуд єзуїтів має загальний характер і стосується переважно заборони православної віри, українських шкіл тощо. Самовидець неодноразово обурюється поведінкою шляхетських військ, бо вони, «стоячи на Україні на зимовлї, великую кривду, албо біду людем чинили ведлуг своего звичаю жолнірского так в обтяженію здирством, яко теж и почасти тих людей, що в козацтві зоставали и осмерть приправовали»1. Засуджує він політику київського воєводи Я- Тишкевича, який переслідував українські школи і православну віру[75] [76]. Отже, у літопису немає загальної оцінки політики Речі Посполитої щодо України, хоч причин для приховання поглядів автора літопису в цьому випадку не було жодних. Багато сторінок літопису присвячено українсько-російським історичним і політичним стосункам другої половини XVII ст. О. Левицький та інші вчені, передусім на основі титулування автором російських царів («его царское величество», «его царское пре- світлое величество всея Росії самодержец» і под.), а також грунтуючись на твердженні літописця про видатну історичну подію — Переяславську раду 1654 р.,що «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинил», і «немалая радость межи народом стала», зробили висновок, що літописець прихильноставився до Росії і російських царів[77]. A втім ставлення Самовидця і до Росії також конкретне, часто приховане і не завжди виразне. Передусім Самовидець надто симпатизує московському цареві Федорові. B оповіданні за 1682 p. про його смерть він пише: «Государ цар московскій и всея Россії Феодор Алексїевич помер c жалем усего християнства в молодих літах, которій великую любов до нашого народу мїл, бо и набожен- ства на Москві нашим напївом по церквах и по монастирах отпра- вовати приказал, и одежу московскую отмінено, але понашому носити позволил»[78]. Співчуває Самовидець і московському патріархові Никону, якого 1667 p. було засуджено, оскільки, твердить літописець, «жадной ереси на патриярху не показалось, тилко з ненавести тое учинили бояре»[79]. Ha думку M. Петровського, Самовидець виявляє своє неприхильне ставлення до Петра I за його роль ката[80], що на Україні в усі часи було гидким фахом, а також до В. Голіцина і В. Шереметьева 1. Одначе два останні приклади не переконливі. B окремих місцяхлітописуСамовидець досить обережно висловлює своє невдоволення політикою царизму щодо України, зокрема в розповіді про 1667 p., коли посланці Брюховецького скаржились у Москві на кривди воєвод і не одержали відповіді: «Также и посланці гетмана Бруховецкого частіе на Москві бывали в кривдах от воєвод, зостаючих по городах, от которих люде поносили, на що жадного респонсу не одержовал, а найболше як был подписок с канцеллярії Мокріевич и Карбанович, тіе знати дали, же козаки юже ні защо, и якоби ляхом вскорі Україну отдадут»[81] [82]. Загальне обурення i бунти спалахнули на Україні, тілько-но російські воєводи «людей тяглих повернули в послуженство», почали збирати «подачку» і стали забороняти переходити в козацтво, бо за давньою традицією «на Запорожже волно ити в козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не постерігают» (1667 p.). Ha основі ряду документів M. Петровський переконливо трактує часто вживані в літопису вислови «его царское величество» і подібні, вбачаючи в них звичайну термінологію титулування, вживання якої літописцем не може свідчити про його прихильне ставлення до царів[83]. Отже, у літопису Самовидця немає якогось загального ставлення до російських царів, бояр, воєвод і духовенства. Його оцінки тих чи інших подій і явищ з історії українсько-російських стосунків є безпосередніми і конкретними. Легко збагнути оцінку Самовидцем політики Кримського ханства і Туреччини щодо України. Вона в усіх випадках є негативною і грунтується, зокрема, на релігійних переконаннях автора. Самовидець засуджує напади турецько-татарських орд на молдавські землі, приязно ставлячись до одновірної Молдавії. Він також з радістю згадує окремі випадки, коли австрійські й венеціанські війська завдавали поразки турецько-татарським військам, разом з тим він неприязно ставиться до австрійських єзуїтів. Отже, автор літопису виявляв досить велику зацікавленість політичними та іншими зв’язками рідної йому України з сусідніми країнами. Ця обставина, безсумнівно, збільшує цінність літопису Самовидця як історичного джерела. Літопис Самовидця помітно вплинув на дальший розвиток української історіографії. Глибокі сліди цього впливу особливо помітні в багатьох літописних працях XVIII ст. Літопис Самовидця, наприклад, є істотним джерелом праці Граб’янки, зокрема її другої частини, у якій зображені історичні події після 1667 p., прямо чи посередньо — праці C. Величка. Літопис Самовидця в пізніших списках був органічно вплетений в інший відомий твір XVIII ст. «Короткий опис Малоросії», з додатком кількох сторінок, що мали доповнити українську історію перед 1648 p., і закінчення, у якому події літопису Самовидця продовжено з 1703 по 1734 p. До того ж і сам цей твір взагалі бувнапи- саний на підставі літопису Самовидця. Ha його основі або ж «Короткого опису Малоросії» були складені і компілятивні праці Я. Лизогуба та В. Рубана. Один з останніх українських істориків-компіляторів XVIII ст. О. Рігельман майже весь текст літопису Самовидцяперенісдосвоєїпраці, переклавши його російською мовою, знав його й автор «Истории руссов». Різними шляхами літопис Самовидця сприяв розвитку окремих історіографічних творів за кордоном. «Короткий опис Малоросії» послужив німецькому історикові Шереру як одне з головних джерел його праці про Україну, атакожісторикові Гаммеру — про Туреччину. Усе це пояснюється тим, що літопис Самовидця був написаний сучасником подій, і в ньому є, крім української історії, сторінки, присвячені подіям в інших країнах, передусім у Польщі й Росії. Через те цю працю як історичне джерело охоче використовували російські, білоруські, польські та інші історики. У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумов- ленезначноюміроютим,щовпершійполовині XIX ст. ще не були опублікованідостовірніші залітописи історичнідокументи.Дото- ro ж літописи давали зв’язний суцільний виклад подій про Україну. Після того, як 1846 p. літопис Самовидця був опублікований, про нього з’явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело. «Надзвичайно важливою» і «дорогоцінною», «однією з найцінніших історичних пам’яток» української історіографії XVII ст., «кращим оригінальним» українським літописом, «об’єктивною і безпристрасною» називали цю пам’ятку О. Бодянський, M. Максимович і О. Левицький. Подібну оцінку літопису дають у своїх працяхтакожіншівчені, зокрема M. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, M. Петров- ський та ін. Особливо вплив літопису Самовидця позначився на історичних поглядах його популяризатора П. Куліша, який сприйняв думки автора про історичні події на Україні в другій половині XVII ст., його оцінки козацьких низів та інших шарів українського суспільства. У своїх працях Куліш посилався на літопис Самовидця як на пам’ятку, що «не має нічого рівного собі серед україн- ськихджерел», а сторінкилітопису про події на Україні 1663 p. послужили Кулішеві сюжетом для його роману «Чорна рада». 3 літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї творчої діяльностіТарас ГригоровичШевченко. За його власним свідченням, він «літописи напам’ять» знав, і «оживала його душа», коли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці. Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики M. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, I. Крип’якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські. Звертаються до праці Самовидця і сучасні українські історики. Як видатну пам’ятку історії української літератури та української літературної мови літопис Самовидця високо оцінювали також українські філологи О. Огоновський, M. Петров, П. Житецький, M. Возняк, О. Білецький. Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидце- вому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки на Україні XIX ст. Як пам’ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерело історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники I. Нечуй-Левицький, M. Старицький, Леся Українка, 3. Тулуб, О. Довженко та ін. Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. 3 цього приводувлистівід24травня 1912p. до А. Кримського вона писала: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (авторське підкреслення.— Я· Д ) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети»[84]. Bce це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток українсВкої історіографії та важливе значення його як пам’ятки української літератури й мови. * * * B основу цієї публікації покладено список Іскрицького. Звіряючи видання О. Левицького з списком Іскрицького, майже на кожній сторінці друкованої книжки знаходимо по кілька помилок, неправильне прочитання тексту, пропуски окремих слів. Текст цього видання звірявсязсписками Іскрицького[85], Козель- ського і нововиявленим списком M. Судієнка. Bci вони зберігаються в Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР у Києві (шифр Іскрицького — 3866, Козельського — 3862, Судієнка — 156 (54). Найповнішими є списки Іскрицького і Судієнка. Список останнього у 40-х роках XIX ст., очевидно, належав M. Писарєву. Тоді ж з нього була зроблена копія для Є. Болхові- тінова, а з них — копія для M. Юзефовича. Список Юзефовича зараз невідомий. Крім того, текст нашого видання звірявся з пуб- лікацієюО. Бодянського. У підрядкових примітках наводимоурив- ки, словосполуки, слова та інші текстуальні відхилення, які зустрічаються в різних списках і виданнях, а також окремі власні назви, які є лише в праці Рігельмана і в літопису Граб’янки. Текст літопису друкується за орфографією списку Іскрицького. Проте у передачі окремих літер рукопису зроблено заміни, що не порушують орфографії оригіналу. Оскільки в списку Іскрицького написання літер ъ і ь важко розрізняється, особливо у самого Іскрицького, в нашому виданні наприкінці слів після твердих приголосних відповідну графему випущено (козакъ — козак, часъ — час, Іванъ — Іван і под.). Випущено відповідну графему і в словах типу: посланец[ь], внівеціь], паламар[ь], — а також у дієслівних закінченнях: xo- dutn[b], dapytom[b], мают[ь], стоїт[ь] тощо. У різних тогочасних, як і в сучасних, говорах української мови подібні слова вимовлялися м’яко або твердо — залежно від місця народження мовця. Тому давня традиція вживання ъ і ь порушувалася і написання цих графем чітко не розрізнялося. У словах з м’яким приголосним основи (день, приязнь, король, смерть, жаль, Русь, осінь, князь та ін.) у рукописному тексті наприкінці могло стояти кілька графем — ь, ъ та ін. Ta оскільки в усіх діалектах української мови відповідні приголосні вимовляються м’яко, а сам літописець відмінює ці слова за м’якою відміною, у нашому виданні наприкінці подібних слів поставлено ь. He позначено м’якості у слові есть, тому що літери cm у рукописах є виносними, а після них немає ніякого знака, який позначав би їх м’якість чи твердість. Всередині слів графеми ъ та ь передаються через ъ. Літера Ѣ у рукописах, як правило, відповідає сучасному і, передається вона курсивним і. B окремих випадках вимова Ѣ також залежала від місця народження читача. Десятиричне «і» (у рукописах виступає звичайно перед «й» та йотованим голосним: великій, скарбніе, Гамалію) передається сучасним «і». Цією ж літерою позначається графема j на початку слова: JeaH — Іван (можливо, Йван), іншими — іншими, імя — імя. Над літерою й у списку Іскрицького дуже часто пропускається титла, особливо у словах воина, воиско. У нашомувиданніцялітера передається як й. Проривний звук r у рукописних списках передається латинським g або сполукою кг. У цій публікації сполукакгзберігається, а замість g уживається ґ: кгрунтов, срокго, ґвалтом, венґерскго. У рукописних текстах Самовидця вперше виявлено послідовне вживання йотованого і[86]. У списку Іскрицького воно позначається як u, у списку Козельського — u та u . У нашому виданні ці літери передаються сучасним ї. Літери ω, χ замінено відповідними літерами сучасного українського алфавіту — о, кс; Θ — літерою Ф у слові Федір. У решті випадків ми відтворюємо написання за орфографією рукопису Іскрицького: был, ходил, Ілвов, полков, подишол, где, албо, его, людех, кгди, померл. Таке написання пояснюється тим, що алфавітна система давньоукраїнської літературної мови, як і інших мов, не відповідала звуковій. Тому таке слово, як козацкіе, могло читатися: козацкі, козацкії, козацкіе, козацькі, казацькі, кузацькі; або козацкое — як козацке, козаков — як козаків і т. д. Велика літера вживається відповідно до сучасного правопису (з окремими винятками). Титла розкрита в таких словах: блЫгословеніе, Б[о]городици, Б[огороди]ци, в[е]личество, в[е]л[и]ч[е]ства, r[ocy]д[а]р,г[осу]дар, г[оспо]дара, г[о]сп[о]дь 6[o]r, г[ос]п[о]ди Ic[y]ce, д[у]xa, еп[иско]п, кн[я]зь, м[е]не, м[и]лость, м[и]л[о]сти, м[іся]ць, м[о]н[а]стир, н[а]ши, п[а]н, пр[е]ч[ис]тими, пІоІст, с[и]н, св[я]тих, с[вя]тої, Х[ри]ст[о]ва, ХрІиІстом, Хр[и]ст[о]вом, хІрисІтиянство, хр[и]стиянство, ц[а]р і в похідних від них. Зрідка в цих словах титли не було. Пунктуацію наближено до сучасного українського правопису, зокрема введено крапку, риску і двокрапку. Одна сторінка рукопису Іскрицького (у нашому виданні — 117) помилково переписана дослівно двічі і згодом кимсь перекреслена. Вона переконливо свідчить,що Іскрицький певноюмірою довільно вживав окремі літери, виносні графеми, навіть змінював граматичні форми: Дмитриевич — Дмитріевич, Иваном Самойлови- чом — Іваном Саму[й]ловичом, Крилов — Крилув, містечки — містечка, оных — оних, оних — оных, жеби — жебы, к — ку, Богус- лаве — Богославле, увойшол — увоишол, лисянци — лисянці, пойїиол — поишол, Задніпря — Задніпра,подтянули—подтягнули, варуючися — варюючися, воиска — войска і под. Очевидно, таке траплялося і в інших переписувачів. Список M. Судієнка переписаний чітким скорописом кінця XVIII— початку XIX ст., всі літери виразні, у тому числі й ъ і ь. У виданні Бодянського зрідка позначається наголос. У літописних списках службові слова з повнозначними частинами мови пишуться, як правило, разом (скозаками, зоними, погоро- дах, постарому). У нашому виданні більшість таких слів написано окремо. B зв’язку з тим, що описувані в літопису події та явища датуються за тодішнім народнообрядовим календарем, для полегшення користування джерелом сучасному читачеві подаємо тут короткий покажчик цих дат у переведенні на цифрове календарне датування XVII ст. старого стилю. ' Різдво Христове (свята рождественські)—28.XII; богоявлення господнє (водохрещі) — 9.1; свята великодні (воскресіння Христове) припадають на неділю у проміжку 35 днів (не раніше 4. III і не пізніше 28. IV); св. Георгій —26. IV; перенесення мощів св. Миколи Чудотворця — 12.V; св. Тройця — 50-й день по великодню; св.духа (сошествієсв.духа)—наступний деньпіслясв. Тройці; св. Петра і Павла—2. VII; св. Ілля —23.VII; спас (преображення господнє) — 9.VIII; успіння пресвятої Богородиці — 18.VIII; різдво пресвятої Богородиці — ll.VIII; воздвиження чесного хреста—17. IX; покрова — 4.X; св. Микола Чудотворець — 9. XII. Пости: Пилипів піст (пушення Пилипового посту) — 18.XI —27.XII; великий піст — 7 тижнів (49 днів) перед воскресінням Христа; Петрів піст (петрівка) — починається через тиждень після Тройці і триває до св. Петра і Павла; спасів піст (спасівка) перед успінням пресвятої Богородиці — 4. VIII — 18.VIII. Неділі: великі м’ясниці — 2-й тиждень до великого посту; масляниці (запус- на)— останній тиждень до великого посту; провідна неділя — 1-ша неділя після воскресіння Христа. Всеїднінеділі(сідмиці): період різдвяних свят — 28.XII—7.1; сідмиця пі- слянеділіпроМитаря і Фарисея—24.1 —29.І;сідмиця великодня — 1-йтиж- день після великодніх свят; сідмиця п’ятидесятниці (Тройці) — тиждень після св. Тройці. Для полегшення користування джерелом додаються іменний та географічний покажчики, короткий словничок маловживаних слів, бібліографія праць про літопис, а також ілюстрації. Перше радянське видання «Літопису Самовидця», яким відкривається наукова серія «Джерела з історії України», здійснене на основі сучасних наукових досягнень публікаціїісторичнихджерел, а також певного здобутку істориків і філологів у галузі дослідження літопису як видатної пам’ятки XVII ст. Видання «Літопису Самовидця» сприятиме дальшому розвиткові історичної науки на Україні, а також допоможе глибшому вивченню давньої української літератури та історії мови. Ярослав Дзира Титульна сторінка першого видання, здійсненого О. M. Бодянським.
