ДОДАТОК САМІЙЛА ВЕЛИЧКА ДО ПЕРЕКЛАДУ ДІАРІУША СЕМЕНА ОКОЛЬСЬКОГО «ПРО ВІЙНУ ГЕТЬМАНА ОСТРЯНИНА 3 ПОЛЯКАМИ 1638 РОКУ» 26
Побачивши і прочитавши, ласкавий читальнику, той діаріуш Окольського, перекладений з друкованого польського 27 на слов’янську мову, відзначив у ньому я багато панегіричних речей і несправний переклад маловправного перекладача.
Мав я намір через те виправити той переклад краще і викинути панегіричні речі, але роздивився і, щоб не скривдити тим читача, нічого не посмів змінити в ньому, хіба дещо додав у певних місцях з козацьких літописців.Прочитавши до кінця той діаріуш, пізнав я з нього і нещасливий кінець Острянинової війни з поляками, оскільки військо Запорозьке, не діставши божої милості в своїх бажаннях, не змогло повернути зброєю від поляків своїх стародавніх вольностей і мусило згодитися на трактати, постановлені в гирлі річки Старця біля козацьких окопів,— їх постановляв польний гетьман 28. A остаточно потверджено їх волею й указом короля Владислава Четвертого і всієї Річі Посполитої. Відтоді протягом десяти років, аж до щасливої війни з поляками Богдана Хмельницького, замість козацьких гетьманів були начальниками над реєстровими козаками в малоросійській Україні лядські комісари та полковники, як це оповідається в кінці цього діаріуша. Першим комісаром був Петро Комаровський; постановлено і шість полковників, а саме: черкаського, переяславського, канівського, корсунського, білоцерківського та чигринського.29.
3 жалісним серцем і те тут докладаю, що поляки були початком і виною всього зла і кровопролиття, бо як у минулі літа, так і цього 1638 року вони штовхнули через викрутного і шаленого свого товариша Геродовського на гнів та війну проти себе Запорозьке військо, що ясно подано в кінці Острянинового універсалу. Вони ж складають вини на бідних і простосердечних козаків, називаючи їх нестатечними і бунтівниками. He хочуть додивитися того в себе, адже, бувши охоплені сатанинською заздрістю самі, нанесли війною своєю багатьом навколишнім містам і провінціям (цісарським, поморським 30 та іншим) численні біди й розор.
Але й тим не задовольнили вони своїх заздрісних сердець і завзялися завести у підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козако-руський народ, що живе по обидвабіч Дніпра, щоб обкласти його правом вічного підданства, святе православ’я обернути в унію і завести до римського блуду. Через це вони самі взяли на себе розбійницьке звання і, не слухаючи жадних колишніх королівських мандатів та наказів, наданих за численні рицарські послуги і стверджених Запорозькому війську на всілякі свободи та вольності привілеями, й, легковажачи їх, самовільно, безправно й гвалтовно обтяжували, розоряли, ображали і збиткувалися над Запорозьким військом та всім малоросійським народом; чинили вони це в нехристиянський і нелюдський спосіб аж до Кумей- ської й Острянинової воєн. A після нещасливого для Запорозького війська закінчення війни і після постановлених з козаками біля Маслового Ставу бажаних їм, полякам, пактів, цілком були знесли і знищили вони славу, честь і заслуги Запорозького війська, а народ малоросійський, посполитий і шляхетний, уярмили й обклали невиносними бідами. Так тривало десять років, аж до щасливої війни з ними, поляками, посланого від Бога гетьмана Богдана Хмельницького, через якого те невільницьке лядське ярмо було31 Сатисфакція — задовольнення, що дається ображеному тим, хто образив.
32 Очевидно, мається на увазі здобуття донцями й козаками Азова (Озова) в червні 1637 p. Тоді між донцями й запорожцями були тісні воєнні стосунки.
33 Дубас — човен з дубової колоди, дуб.
34 Гуня пішов за російський кордон.
35 Відбувалася 9 вересня в присутності гетьмана Потоцького.
36 Тобто з Романом Половцем, Іваном Боярином, Іваном Волченком.
37 Каменецького каштеляна M. Гер- бурта, коронного стражника Лаща та ін.
відтято і знищено козацькою та кримською шаблею з козацької та малоросійської шиї, так само й устави їхні, лядські, складені на обтяження малоросіян,— це, читальнику, побачиш детально далі, при описі війни Хмельницького.
Корисніше було б полякам, коли б вони відкинули душею давнішню гордість та заздрість, зважали на королівські мандати і, не порушуючи давніх прав та вольностей Запорозького війська й малоросійського народу, затверджених королівськими привілеями, тримали б народ у добрій протекції та ласці, самі не гнітили та й іншим гнітити та ображати не допускали б, а ображених щоб задовольняли судом і сатисфакцією 31; щоб улагодили військо Запорозьке любов’ю та приязню, а кривдників і напасників людських, як отого згаданого Геродовського й інших, подібних до нього в шаленстві, щоб належно покарали. Тоді б дізнавали до себе навзаєм від усього Запорозького війська та народу малоросійського приязні й прихильності. Зваж-но, читальнику! Адже через це злобство і недогляд поляків, через бажання безчесної зарозумілості невдовзі після закінчення Острянинової війни (в протязі часу до війни Хмельницького), мало що досягши й натішившись, відстраждали з обох боків від воєнної зброї натуральним правом власні свої брати — кількадесят тисяч війська їхнього, лядського, і нашого, козацького.