3.2. Суброгація

Самостійною підставою переходу прав кредитора до третіх осіб є суброгація.

За загальним правилом зобов'язання може бути виконане не тільки самим боржником, але й третіми особами.

На думку І.Н. Трєпіцина, третя особа, виконуючи зобов'язання за боржника, може керуватися різними підставами: вона здійснює стосовно боржника дарування; вона діє за дорученням боржника; вона діє без доручення боржника. При цьому І.Н. Трєпіцин підкреслював, що у всіх цих випадках зобов'язання припиняється як виконане, оскільки кредитор одержав те, що йому належало, і тому не може більше нічого зажадати від боржника [224, c.217-218]^[215].

У той же час необхідно відзначити, що в законі передбачаються випадки, коли надання виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов'язання, але тягне за собою зміну активного суб'єкта зобов'язання - первісний кредитор вибуває із зобов'язання, на його місце вступає третє особа, що виконала зобов'язання.

У цьому випадку прийнято говорити про суброгацію, чи про виконання зобов'язання (платежу) із вступом третьої особи в права кредитора.

У юридичній літературі відзначається, що термін “суброгація” походить від латинського subrogatio, subrogare, що означає “обрання замість” [51, c.148]^[216].

Як вказував Е. Г одеме, суброгація - явище виняткове, оскільки вона скасовує загальний принцип погашення боргу платежем, отже, вона може бути допущена тільки в силу прямих вказівок закону, що підлягають обмежувальному тлумаченню [73, c.473]^{[217] [218]}.

Р. Саватьє відзначав у зв'язку з винятковим характером суброгації, що техніка даної операції заснована на фікції, оскільки, коли платіж зроблений і право вимоги в кредитора припинено, воно юридично відроджується в здійснений платіж [199, c.381-382] .

Подібну позицію займав і К.П. Побєдоносцев, який розглядав суброгацію як фіктивну передачу, у силу якої зобов'язання, погашене третьою особою, не знищується, але зберігає свою силу щодо боржника на користь третьої особи (платника) [179, c.229]^[219].

Очевидно, що законодавець, установлюючи такий виняток із загального правила про припинення зобов'язань належним виконанням, керувався певними мотивами. І.Н. Трєпіцин пояснював цей виняток реальними й дійсними потребами обороту [224, c.219]^[220]. На думку Р. Саватьє, перехід прав кредитора до третьої особи, що виконала зобов'язання за боржника, має на меті забезпечення стійкості ділового обороту, заохочення своєчасних платежів. Крім того, завдяки суброгації особа, яка сплатила борг, зберігає всі переваги колишнього кредитора [199, 381-382]^[221].

Становлять значний інтерес також характерні риси суброгації, які відзначаються в літературі. Зокрема, І.Н. Трєпіцин вказував на наступні ознаки суброгації:

1) наявність третьої особи, тобто особи, яка чужа для зобов'язання й у ньому участі не бере;

2) платіж з боку цієї третьої особи на користь кредитора;

3) платіж з метою не припинити зобов'язання, а зберегти його і вступити в права кредитора;

4) вибуття первісного кредитора і вступ на його місце нового кредитора (третьої особи, яка заплатила);

5) при цій зміні в суб'єкті на активній стороні - збереження тотожності зобов'язання [224, c.218-219]^[222].

Аналіз наведених особливих рис дозволяє зробити висновок про те, що під суброгацією слід розуміти передбачений законом перехід прав кредитора до третьої особи в результаті виконання зобов'язання боржника третьою особою на користь кредитора в рамках існуючих зобов'язальних правовідносин.

Заслуговує на увагу сучасне правове регулювання суброгації в Проекті ЦК України.

У відповідності зі ст.619 Проекту ЦК суброгацією визнається придбання всіх прав, що належали раніше кредитору, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника перед цим кредитором.

Варто підкреслити, що в цьому відношенні Проект ЦК України вигідно відрізняється від ЦК РФ, у якому термін “суброгація” зв'язаний винятково з майновим страхуванням - суброгація розуміється як перехід до страховика прав страхувальника на відшкодування збитку (див. ст.387, ст.965 ЦК РФ).

У той же час неможливо не погодитися з позицією М.І. Брагінського [49, c.476] і В.В. Вітрянського [86, c.480] , сутність якої полягає в тому, що в ЦК РФ суброгація зустрічається й у деяких інших випадках - у найбільш загальному вигляді правило про суброгації, хоча й без використання відповідного терміна, закріплене в п.2 ст.313 ЦК РФ, відповідно до якого треті особи, що піддаються небезпеці втратити своє право на майно боржника внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно, можуть за свій рахунок задовольнити вимоги кредитора без згоди боржника. Наслідком такого виконання є перехід прав кредитора до третьої особи, яка виконала зобов'язання.

У цілому підтримуючи таку правову позицію, необхідно відзначити, що в Проекті ЦК України (п.3 ст.553) також міститься норма, аналогічна нормі, закріпленій в п.2 ст.313 ЦК РФ. На нашу думку, ця норма Проекту ЦК являє собою окремий випадок суброгації, положення про яку в загальному вигляді закріплені в ст.619 Проекту ЦК.

З метою підтвердження викладеної позиції вбачається доцільним аналіз правової природи суброгації.

У юридичній науці значна увага приділяється дослідженню цього питання.

На думку Е. Г одеме, платіж із суброгацією є результатом злиття двох римських інститутів, абсолютно різних: особливої пільги, яка полягала в уступці позовів, та successio in locum creditoris (вступ на місце кредитора). Пільга уступки позовів була надана додатковим боржникам, поручителям і іншим, проти кого кредитор пред'являв позов про платіж. Вони могли протиставити позову кредитора заперечення про те, що повинні бути відступлені позови, щоб поставити платіж у залежність від уступки позову, що належав кредитору проти головного боржника. Вступ у права кредитора припускає, що третя особа задовольняє заставного кредитора ^{[223] [224]}

при певних умовах і займає його ранг у смислі переважного задоволення з закладеного майна [73] .

Очевидно, що суброгація в її сучасному розумінні наближається, скоріше, до пільги уступки позовів, ніж до successio in locum creditoris, що мало більш обмежену дію.

У той же час необхідно відзначити, що суброгація за сучасним законодавством, безсумнівно, відрізняється від своїх римських витоків.

Насамперед, підставою переходу прав кредитора виступає не угода про уступку вимог з первісним кредитором, а такий юридичний факт, як виконання зобов'язання за боржника [86, c.480]^{[225] [226] [227]}, з яким закон зв'язує перехід прав кредитора до третьої особи.

Ще однією істотною відмінністю суброгації від римської уступки позовів є та обставина, що для суброгації необхідно, щоб третя особа виконала зобов'язання за боржника, а не своє зобов'язання перед кредитором боржника. Таким чином, неможливо віднести до суброгації перехід прав кредитора до поручителя, що відповідає перед кредитором боржника за договором поруки - у цьому випадку поручитель виконує своє зобов'язання перед кредитором.

У літературі існує думка про те, що суброгація є різновидом цесії [49, 51, 94] . Як раніше відзначалося, це твердження, на наш погляд, є

наслідком ототожнення термінів “уступка вимоги” й “перехід прав кредитора”. Деякий подив викликає також позиція Р.Б. Шишки, який стверджує, що “при уступці прав може виникнути суброгація” [99, c.351]^[228].

З огляду на викладені обставини, вбачається доцільним проведення порівняльного аналізу таких правових конструкцій, як уступка вимоги (цесія) і суброгація. Необхідність такого аналізу обумовлена також існуванням у французькому цивільному праві так званих “суброгації за угодою з кредитором” і “суброгації за угодою з боржником”^[229].

Розглянемо ці види суброгації у світлі положень ст.1250 ФЦК, яка передбачає випадки суброгації за угодою.

Суброгація за угодою з кредитором (кредитор одержує платіж від третьої особи й заявляє, що ця третя особа вступає в права кредитора за зобов'язанням) дійсно не відрізняється від уступки вимоги, що належить кредитору.

Суброгація за угодою з боржником (точніше — суброгація, ініційована боржником), на думку Е. Годеме, являє собою чудову теоретичну особливість: боржник передає права й позови, що належать його кредитору, третій особі без згоди самого кредитора [73, c.474] . Цей

випадок суброгації спрямований на захист інтересів боржника. Приклад суброгації за угодою з боржником наводить Р. Саватьє. Кредитор у деяких випадках швидше погодиться не одержати платежу, ніж допустить вступ на його місце третьої особи, що зробила платіж (наприклад, на борг нараховуються значні відсотки чи кредитор хоче домогтися банкрутства боржника). Щоб уникнути таких зловживань, закон дозволяє боржнику позичити кошти для сплати боргу в третьої особи й передати їй права кредитора [199, c.383]^{[232] [233]}.

Вочевидь, що наявність у Проекті ЦК норми про обов'язок кредитора прийняти виконання за зобов'язанням, що не носить строго особистого характеру, від третьої особи (п.1 ст.553 Проекту ЦК) позбавляє сенсу й необхідності існування такої правової конструкції, як суброгація за угодою з боржником.

Повертаючись до порівняльного аналізу цесії й суброгації, відзначимо, що ця проблема не є новою для юридичної науки. Зокрема, І.Н. Трєпіцин виділяв п'ять основних відмінностей між цими правовими конструкціями, Е. Г одеме обмежився трьома відмінностями .

Дослідження суброгації в розумінні сучасного цивільного права дозволяє виділити наступні відмінності суброгації від договірної уступки вимоги.

По-перше, суброгація здійснюється незалежно від волі первісного кредитора. Цесія, навпаки, передбачає необхідність волевиявлення первісного кредитора на уступку приналежної йому вимоги.

По-друге, при суброгації третя особа здобуває право вимоги лише в тому обсязі, у якому вона виконала зобов'язання перед первісним кредитором.

По-третє, при суброгації первісний кредитор не відповідає за дійсність вимоги, що перейшла до третьої особи. У випадку договірної уступки вимоги цедент несе відповідальність за недійсність переданого цесіонарію права вимоги.

По-четверте, ЦК України, що діє як загальне правило, закріпив можливість уступки вимоги, у той же час суброгація, представляючи собою виняток із загального правила про припинення зобов'язання належним виконанням, допускається лише у виняткових випадках, передбачених законом.

І, нарешті, по-п'яте, концептуальне розходження в характеристиці цесії й суброгації, як справедливо відзначає М.І. Брагінський, пов'язане з характером інтересів особи, що вступає в зобов'язання: при цесії цесіонарій прагне придбати вимогу, що належить цеденту, а при суброгації — вивести боржника з зобов'язальних правовідносин з первісним кредитором [49, c.477] . Необхідно також відзначити, що при

підготовці проекту Цивільного Уложення (ст.1615 якого, мабуть, стала прообразом п.3 ст.553 Проекту ЦК України) Редакційна Комісія вказувала, що якщо третя особи обумовлює виконання зобов'язання боржника вступом у права вірителя (кредитора), то віритель вправі відмовитися від прийняття виконання, пропонованого третьою особою [100, c.213]^[235].

Викладені обставини дозволяють зробити висновок про те, що суброгація, нарівні з цесією, є самостійною підставою переходу прав кредитора до третіх осіб. ^[236]

Не менш істотною вбачається проблема, зв'язана з розмежуванням суброгації й регресу (регресного зобов'язання) [51, 74, 163, 247] .

Заслуговує на увагу визначення регресного зобов'язання, запропоноване І.Б. Новицьким: “Регресним зобов'язанням називається зобов'язання: а) яке є наслідком платежу однією особою (кредитором за регресним зобов'язанням) іншій особі, хоча й вчиненого юридично обґрунтовано, однак викликаного провиною третьої особи (боржника за регресним зобов'язанням) без вини з боку першого; б) спрямоване до переведення сплаченої суми на цю третю особу, з вини якої відбувся платіж з боку першої особи другій” [163, c.94] .

Не викликає сумнівів той факт, що регресу і суброгації притаманні спільні ознаки, зокрема: і регрес, і суброгація являють собою зобов'язальні правовідносини; ці правовідносини ускладнюються участю третіх осіб; обидві правові конструкції виникають лише у випадках, передбачених законом, і є наслідком виконання зобов'язання за боржника третьою особою (регредієнтом чи суброгантом).

Очевидно, що наявність зазначених загальних ознак виступила передумовою для деякого зближення понять суброгації і регресу. Так, наприклад, Є.О. Суханов стверджує, що “регресним можна вважати всяке зобов'язання, у силу якого боржник зобов'язаний здійснити для кредитора певні дії у зв'язку з тим, що кредитор здійснив аналогічні дії на користь іншої особи замість боржника чи з його провини” [94, c.31] . На наш

погляд, використання такого визначення регресу призвело б до практичного знецінювання поняття суброгації, оскільки будь-які ^{236 [237] [238] суброгаційні відносини поглиналися б поняттям регресу, а суброгація, у кращому випадку, перетворилася б у галузевий придаток регресу [74][239] [240] [241] [242] [243].}

Щоб уникнути ототожнення цих правових конструкцій, необхідно відзначити, що вони мають характерні особливості, що дозволяють зробити висновок про їх самостійність.

На нашу думку, основна відмінність суброгації від регресу полягає в тому, що при суброгації переходить існуюче право (із усіма його забезпеченнями й пороками), а регрес породжує нове право, нові правовідносини [28, c.159] . Регресне зобов'язання виникає автоматично

у випадках, зазначених у законі, після припинення головного зобов'язання внаслідок його виконання третьою особою (кредитором за регресним зобов'язанням) [163, c.89] . При суброгації третя особа вступає в існуюче

зобов'язання, витісняючи з нього первісного кредитора.

У літературі переважає думка про те, що регресне зобов'язання, як правило, виникає за наявності провини зобов'язаної особи й відсутності провини з боку кредитора [212, c.471] . Очевидно, що при суброгації

третя особа здобуває права кредитора в результаті власних правомірних дій, незалежно від наявності провини в діях боржника.

Ще одна відмінність суб'єктивного характеру полягає в тому, що регредієнт, як правило, зобов'язаний виконати зобов'язання за боржника за вимогою кредитора. У той же час суброгант виконує зобов'язання за боржника по своїй волі, у кредитора відсутні правові можливості примусу суброганта до виконання зобов'язання боржника.

Викладені обставини дозволяють дійти висновку про те, що суброгація як одна з підстав переходу прав кредитора до третіх осіб являє собою самостійну правову конструкцію, відмінну від цесії й від регресу.

Аналіз такої правової конструкції, як суброгація, потребує дослідження окремих випадків суброгації, відомих сучасному цивільному праву.

На наш погляд, доцільно насамперед зупинитися на переході до страховика прав страхувальника на відшкодування збитків.

Відповідно до п.1 ст.1051 Проекту ЦК, до страховика, що виплатив страхове відшкодування, переходить у межах виплаченої суми право вимоги, яке страхувальник (вигодонабувач) має до особи, відповідальної за збитки, відшкодовані в результаті страхування.

Аналіз цієї норми дозволяє зробити наступні висновки.

По-перше, до страховика переходить існуюче право вимоги, що належало страхувальнику (вигодонабувачу), у зв'язку з чим право вимоги здійснюється страховиком з дотриманням правил, що регулюють відносини між страхувальником (вигодонабувачем) і особою, відповідальною за збитки.

По-друге, перехід прав відбувається за умови виплати страхувальнику (вигодонабувачу) страхового відшкодування, тобто за умови виконання страховиком зобов'язання за боржника, винного в заподіянні збитків.

По-третє, обсяг права вимоги, що переходить, обмежується розміром виплаченої суми страхового відшкодування.

З огляду наведеного вважаємо обґрунтованим висновок про те, що перехід прав кредитора до страховика можна кваліфікувати як суброгацію.

Необхідно також підкреслити, що суброгація в рамках страхових відносин має деякі особливості.

Тлумачення п.1 ст.1051 Проекту ЦК дозволяє зробити висновок про те, що суброгація можлива лише при майновому страхуванні. Суброгація при страхуванні може відбуватися у випадках, коли страхувальнику (вигодонабувачу) належить певне право вимоги, яке виникло внаслідок обмеження його майнових інтересів, до третьої особи, наприклад, коли неправомірними діями третьої особи заподіяна шкода застрахованому майну. Іншими словами, якщо вимоги не існує, то, відповідно, вона не може перейти до страховика.

Крім того, відповідно до п.2 ст.1051 Проекту ЦК у випадку, якщо страхувальник (вигодонабувач) відмовився від свого права вимоги до особи, відповідальної за збитки, відшкодовані страховиком, чи здійснення цього права стало неможливим з вини страхувальника (вигодонабувача), страховик звільняється від виплати страхового відшкодування цілком чи у відповідній частині й вправі зажадати повернення зайвої сплаченої суми відшкодування.

Ця норма фактично встановлює своєрідну відповідальність страхувальника (вигодонабувача) перед страховиком за дійсність і до певної міри за здійсненність перехідного права вимоги.

Доцільно, на нашу думку, звернути увагу на одну з норм російського ЦК про перехід прав при страхуванні, відповідно до якої сторони в договорі майнового страхування можуть виключити дію норми про перехід прав до страховика, за винятком випадків, коли обов'язки по відшкодуванню збитків покладені на третю особу, яка навмисне заподіяла збитки (п.1 ст.965 ЦК РФ) [51, c.158]^[244]. Відзначимо, що Проект ЦК України не містить згаданої норми.

Крім того, страховик виконує свій обов'язок перед страхувальником за договором страхування, що, безсумнівно, відокремлює суброгацію в страхових відносинах від інших випадків суброгації в цивільному праві України.

В науці цивільного права дискусійним є питання про природу переходу прав кредитора до поручителя, який виконав зобов'язання за боржника за договором поруки.

Сучасний ЦК України передбачає, що до поручителя, який виконав зобов'язання, переходять права кредитора по цьому зобов'язанню в тому обсязі, у якому поручитель задовольнив вимогу кредитора (ст.193 ЦК України) [40, c.60-63]^[245].

Питання про правову природу обов'язку поручителя (поручитель несе відповідальність за невиконання зобов'язання боржником чи поручитель зобов'язаний виконати зобов'язання боржника в натурі) у літературі вирішене на користь першого варіанта, оскільки надання кредитору права вимагати від поручителя реального виконання зобов'язання за боржника змушувало б останнього кожен раз представляти докази неможливості реального виконання зобов'язання [86, c.455]^[246].

У той же час не викликає сумнівів, що поручитель вправі (при наявності в нього відповідних можливостей) виконати зобов'язання за боржника в натурі.

Як раніше відзначалося, права кредитора переходять до поручителя, що виконав зобов'язання. На наш погляд, виконання обов'язку по відшкодуванню збитків, по сплаті відсотків та ін. необхідно розглядати як виконання зобов'язання поручителем з наслідками, передбаченими ст.193 ЦК України.

На перший погляд, такий перехід прав має всі ознаки суброгації - виконання зобов'язання третьою особою, витиснення із зобов'язання первісного кредитора, обмеження обсягу перехідного права вимоги обсягом виконаного поручителем зобов'язання.

При цьому, на нашу думку, виникає правомірне питання про те, чи виконує поручитель зобов'язання за боржника чи поручитель виконує своє зобов'язання за договором поруки.

Очевидно, що за договором поруки поручитель зобов'язаний нести відповідальність за боржника (відповідно, кредитор вправі тільки притягти поручителя до відповідальності замість боржника). Щодо реального виконання зобов'язання слід зазначити, що обов'язок надання такого виконання не випливає з договору поруки, а, відтак, поручитель виконує зобов'язання за боржника.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що суброгація в рамках інституту поруки вбачається можливою лише у випадку, коли поручитель здійснює реальне виконання основного зобов'язання за боржника кредитору. В інших випадках, коли поручитель за договором поруки несе відповідальність за боржника, відбувається перехід прав кредитора до поручителя, який за своєю природою відрізняється від суброгації.

Разом з тим необхідно відзначити, що правові наслідки у згаданих випадках виконання зобов'язання поручителем тотожні — відбувається перехід прав первісного кредитора до поручителя на підставі закону.

Значний практичний інтерес представляє дослідження місця суброгації в заставних правовідносинах, зокрема, коли заставодавцем виступає не боржник, а третя особа, яка володіє речевим правом на предмет застави.

Так, зокрема, Модель ЦК передбачає перехід прав кредитора до заставодавця, що не є боржником, внаслідок виконання заставодавцем обов'язків боржника.

Очевидно, що ця норма надає такому заставодавцю право виконати зобов'язання кредитору, щоб уникнути звернення стягнення на заставлене майно.

На наш погляд, перехід прав кредитора до заставодавця, який виконав зобов'язання за боржника, за своєю природою є суброгацією, оскільки у такому переході прав наявні всі необхідні ознаки суброгації.

У той же час слід зазначити, що обсяг прав заставодавця-суброганта буде відрізнятися від обсягу прав первісного кредитора, оскільки з переходом прав кредитора до заставодавця заставні правовідносини припиняться внаслідок збігу боржника й кредитора в одній особі. Права за іншими забезпечувальними зобов'язаннями, які не мають суворо особистого характеру, нарівні з основною вимогою перейдуть до нового кредитора.

Дещо іншій ситуації присвячена норма, закріплена в п.3 ст.553 Проекту ЦК, що, як раніше відзначалося, є окремим випадком суброгації. Ця норма надає третій особі, яка піддається небезпеці втратити своє право на майно боржника (право оренди, застави та ін.) внаслідок звернення стягнення на це майно, право за свій рахунок задовольнити вимоги кредитора. Наслідком такого виконання зобов'язання є перехід прав кредитора до третьої особи.

Відмінною рисою цієї конструкції є наявність зацікавленості третьої особи у виконанні зобов'язання кредитору, яка полягає в тому, що в іншому випадку виникне небезпека втрати права цієї третьої особи на майно боржника.

Очевидно, що таку зацікавленість має наступний заставодержатель, коли предмет застави, що належить боржнику, виступає забезпеченням виконання декількох самостійних зобов'язань. Якщо боржник не виконає зобов'язання, забезпечене первісною заставою, наступний заставодержатель піддається небезпеці втратити своє право застави на заставлене майно. Норма, закріплена в п.3 ст.553 Проекту ЦК, фактично дозволяє такому заставодержателю зберегти своє право на майно боржника шляхом виконання зобов'язання його кредитору.

Дослідження зазначених випадків переходу прав кредитора до третіх осіб дозволяє зробити наступні висновки.

1. Сутність суброгації полягає у виконанні зобов'язання (платежі) за боржника третьою особою із вступом третьої особи в права кредитора.

2. Суброгація являє собою встановлений законом виняток із загального правила про припинення зобов'язання належним виконанням.

3. Суброгація є самостійною підставою переходу прав кредитора до третіх осіб у силу закону, що відрізняється від уступки вимоги (цесії) і від регресу.

4. Обсяг прав, що переходять до суброганта, залежить від обсягу, у якому ним було виконане зобов'язання боржника перед кредитором.