Законодавство України про зайнятість.
Зайнятість у ринковій економіці не може забезпечуватися винятково через механізм ринку, тому що для робітника продаж робочої сили, її ціна служать єдиним джерелом фізичного існування.
Продаж робочої сили не можна відстрочити, розтягнути, вибираючи більш сприятливі умови співвідношення попиту та пропозиції. Затримка з реалізацією цього товару порушує питання про виживання робітника і його родини, і тому зміна кон'юнктури ринку прямо впливає на стабільність суспільства, підтримувати яку і покликана держава. У період вільної конкуренції напруженість на ринку робочої сили мала галузевий, регіональний, а не глобальний характер, а також пом'якшувалася завдяки такому амортизатору, як дрібне товарне виробництво. З другої половини XX століття істотно розширилися масштаби ринку робочої сили, тобто збільшилося число осіб, що живуть лише продажем своєї робочої сили, змінився характер і рівень потреб працівників. Надмірні коливання попиту та пропозиції на ринку робочої сили здатні викликати соціальні вибухи. Тому держава змушена була взяти на себе функції регулювання ринку робочої сили.Крім того, ринок може виявити лише поточну потребу в робочій силі. На етапі переваги у виробництві простої праці ринок успішно справлявся з визначенням попиту на особистий фактор виробництва, і на шляху пропозиції цього товару не було особливих перешкод. Однак у міру ускладнення праці необхідно дедалі більше часу для підготовки кваліфікованої робочої сили, тобто від виявленого на ринку попиту на робочу силу певної якості до її надходження на ринок виникає тимчасовий розрив, що збільшується з розгортанням НТР, підвищенням вимог до робочої сили. Водночас збільшуються і витрати на підготовку робочої сили високої якості, що не під силу власнику робочої сили, і обтяжливо для окремого споживача цього фактора виробництва. Останнього часу зрослий динамізм зміни сфери праці призвів до того, що людина не може мати один вид занять і одне місце роботи впродовж трудового життя.
Отже, держава, прогнозуючи зміни на ринку робочої сили, повинна взяти на себе витрати із загальноосвітньої підготовки і професійної перепідготовки робочої сили.У сучасних умовах актуалізувався регіональний аспект розвитку, поставивши питання про економічну і соціальну рівновагу в суспільстві, тому що прискорення темпів розвитку в одних районах, пов'язане зі структурними перетвореннями в економіці, взаємодіє з перетворенням інших — у райони економічного лиха. Розв'язання цієї проблеми не може обмежитися тільки підвищенням географічної мобільності робочої сили, а можливе лише при комплексному підході і вимагає впливу держави.
Інтенсивні зміни ринку робочої сили ускладнюють його функціонування і вимагають адекватного розвитку його інфраструктури і передусім створення єдиного інформаційного простору, удосконалювання роботи центрів зайнятості та бірж праці. У масштабах суспільства це під силу державі.
Інтеграція відтворювальних процесів окремих країн призвела до зростання міграції робочої сили, з одного боку, а з іншого — до вивозу капіталу і робочих місць, що вимагає вже не тільки державного, а й міждержавного регулювання ринку робочої сили.
Інтернаціоналізація господарського життя визначає розвиток міждержавних форм регулювання. Держава, розробляючи заходи впливу на ринок робочої сили, повинна виходити з принципу рівних можливостей усіх громадян, незалежно від походження, соціального, майнового становища, расової і національної приналежності, статі і віку, у вільному виборі виду діяльності і гарантувати кожному пріоритетне право вибору між участю і неучастю в праці. Україна, здійснюючи економічну реформу, у Законі України «Про зайнятість населення» проголосила цей принцип як найважливіший.
Причина припинення добровільної незайнятості може бути одна: злочинне джерело засобів існування. Крім того, держава має гарантувати громадянину самому вирішувати, де і скільки працювати. Йдеться про свободу вибору міри праці, тобто прийнятних для конкретної людини режимів зайнятості і праці; волі вибору професії і сфери праці в кожному із секторів економіки, свободи вибору географічного місця додатку праці. Держава повинна гарантувати соціальний захист окремим категоріям громадян, найменш конкурентоспроможним на ринку праці (інвалідам, особам передпенсійного віку, жінкам, що мають дітей, молоді), і допомогу тимчасово позбавленим роботи.
У державній політиці зайнятості повинен реалізуватися принцип узгодження інтересів і співробітництва на цій основі профспілок, асоціації підприємців, власників підприємств і органів державного управління.
Держава має будувати політику на ринку праці з огляду на принцип системності господарського розвитку, що припускає координацію діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики на народногосподарському і регіональному рівнях.
30.