«Я-концепція» як центральне утворення характеру.

Як центральне утворення характеру першим її обґрунтував американський психолог Вільям Джеме. Один із її базових складників, фіксує зміст життєвого досвіду (Я як об'єкт), а другий позначає процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я, яке знає, усвідомлює).

Я-концепція - сукупність усіх уявлень людини про те, яка вона у всіх своїх проявах, можливих і дійсних, Істотних і другорядних.

Я-концепція властива кожній особистості й формується у процесі розвитку самосвідомості, охоплюючи Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє і Я-завтрашнє. Вона будується на основі самосприйняття, самоставлення, які людина яскраво переживає, постійно зіставляє зі сприйняттям себе іншими людьми, їхнім емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активно задіяні самоспостереження, самооцінювання й інші рефлексій-ні особистісні процеси.

Значною мірою Я-концепція неусвідомлювана, і лише надзвичайні обставини, наприклад життєва криза, вимагають від людини глибшого самоусвідомлення. Представники різних психотерапевтичних напрямів активно працюють із Я-концепцією клієнта як найважливішим смислотвірним компонентом його переживань, допомагаючи йому досягти більшої автентичності, самодостатності.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на створення образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також вироблення навичок соціальної взаємодії, що виникають унаслідок виконання суб'єктом різних соціальних ролей (соціальне Я). Фізичний образ Я відображає дію конституційного чинника на формування системи уявлень про себе, специфіку характеру і навіть особистості. Особливості статури впливають на всі психічні процеси, у т. ч. самосвідомість. Для аналізу цього взаємозв'язку школярам показували чоловічі силуети, які характеризують різні типи статури, виділені за системою В.

У реальній ситуації діти також рідше обирають дитину ендоморфного типу як товариша. В ендоморфних дітей частіше спостерігається негативне ставлення до свого тіла, неприйняття свого фізичного Я. Чинником, що зумовлює це, можуть бути еволюційні стратегії надання переваги, засновані на важливості сили й активності для забезпечення життєвої адаптації індивіда.

Я-концепція як центральна підструктура характеру формується в 6-11 років, набуваючи абстрактнішого (узагальненого) відтінку, не пов'язаного прямо з фізичними рисами. Глобальне почуття самоцінності як риса характеру з'являється у 6-7 років.

Характер є своєрідною мембраною між внутрішнім світом особистості і навколишньою дійсністю. Він пов'язаний зі способами самовираження, механізмами захисту від несприятливих для людини дій.

Я-концепцію формують Я-образ і самооцінка. Я-об-раз є регулятивним механізмом психічного життя, мотиваційним ядром особистості.

Я-образ - особистість у єдності всіх складових ЇЇ буття, відображена в самосвідомості як її основна складова, кінцеве уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе, осмисленням своєї ролі на кожному життєвому етапі.

Він є суб'єктом свідомості, осмислення всіх психічних явищ, внутрішнього і зовнішнього буття особистості в їх інтегральності, цілісності. У структурі Я-образу виокремлюють діяльний компонент, що відображає його суб'єктну складову, і компонент рефлексивний, в якому кристалізується об'єктна, тобто уявлення людини про себе. Традиційно в Я-образі виокремлюють когнітивний (пізнавальний) і поведінковий (діяльний) афективний (емоційний) компоненти.

Серед різних типів Я-образу найвідоміші Я-реальне і Я-ідеальне. Залежно від критеріїв розрізнення існують також Я-минуле, Я-теперішнє і Я-майбутне; Я-соціальне, Я-сімейне і Я-власне; Я-чисте (пізнавальне) і Я-емпіричне (пізнаване), усередині якого - Я-матеріальне, Я-соціальне і Я-духовне; Я-наявне, Я-бажане і Я-уявне тощо.

Я-образ може мати високу або низьку стійкість на різних вікових етапах, у різних типів особистості. Коли в кризових ситуаціях виникає загроза стійкості Я-обра-зу, що людина переживає дуже важко - як втрату себе, зазвичай автоматично спрацьовують особистісні захисні механізми. Простота або складність Я-образу залежить від когнітивної складності особистості, її емоційної розвиненості. Він може бути також більш або менш внутрішньосуперечливим, що залежить від інтегрованості, зв'язності його компонентів.

В онтогенезі самооцінка формується спочатку на основі оцінок дитини близьким оточенням. Із включенням у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка дедалі більше уточнюється й удосконалюється в процесі самоаналізу з урахуванням власного досвіду, ставлення значущого оточення.

Самооцінка - оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно вольових, комунікаційних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточення і свого місця серед них.

Спрямованість ставлення на різні аспекти власного Я виявляється в самоставленні, а прагнення продемонструвати свої соціально значущі якості - в самопрезентації.

Самооцінка - це прояв суб'єктної активності особистості, складова частина Я-концепції, Я-образу, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб'єктивно існує як даність, внутріособистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і світу.

Самооцінка переважно пов'язана з соціальною іпостассю Я, бо воно відображає в системі суб'єктивних значень втілення особистості в людях. Водночас самооцінку можна розглядати як інтегратора усіх основних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, рівень домагань, самолюбство, критичність, цілеспрямованість тощо. Самооцінка динамічно змінюється згідно з рівнем соціального благополуччя, формуванням особистісних особливостей індивіда. Регулятором її є ступінь успішності людини в житті згідно з її рівнем домагань, що відображено у формулі Джемса: самооцінка = успіх: домагання.

Характеризується самооцінка ступенем адекватності, стійкістю. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню; низька - заважає розкриттю індивідуальності, стимулює формування комплексів. Адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини самооцінка допомагає правильно обрати життєві тактики й форми поведінки, а відтак - зберегти здоров'я. Неадекватна самооцінка може бути завищеною (рівень домагань вище особистісних потенцій, необхідних для успіху) і заниженою (рівень домагань нижче особистісних можливостей). В обох випадках утруднюється нормальна самоактуалізація і не виправдовуються соціальні очікування.

Стійкість/нестійкість самооцінки визначається рівнем ригідності (лат. гідісіия - твердий, заціпенілий) нервової системи, силою установок, соціальною сенситивністю, конформністю, навіюваністю.

Здатність до формування самооцінки удосконалюється з віком, освітою, розвитком інтелекту і підвищенням соціального статусу особистості. Корекція самооцінки - одне з основних завдань психічного самовдосконалення і психотерапії.

З віком самооцінка стає дедалі диференційовані-шою. Школярам сьомого класу, старшокласникам і студентам вечірніх курсів у віці приблизно ЗО років запропонували оцінити себе за 40 характеристиками, використовуючи шестибальну шкалу від "цілком правильно" (6 балів) до "абсолютно неправильно" (1 бал). Твердження охоплювали: фізичні якості, рівень досягнень, інтелектуальний розвиток, міжособистісне спілкування і соціальну відповідальність. Аналіз індивідуальних варіацій виявив тенденцію до їх збільшення з віком. Можливо, диференціація самооцінки пов'язана з розвитком здатності оцінювати різні аспекти свого Я, використовуючи найрізноманітніші стратегії.

9.