§ 1. Вищі органи влади та управління

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер, вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава.

На закріпленій на правових засадах українській території Б. Хмельницький створює органи влади і управління. їх прототипом були установи, що вже існували в Запорізькій Січі.

На початку визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому відбився зв’язок між новими органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, а також між формою національно-державного самовизначення України і умовами, в яких відбувався цей процес.

До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд, мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, висилала й приймала посольства та послів, здійснювала правосуддя. Право на участь у раді мали всі козаки.

Як правило, Військова, або загальна рада відбувалася в певні дні - 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі -Покрову, на другий чи третій день Великодня, а крім того, у будь-який день і будь-який час на бажання товариства чи простої "сіроми".

Починаючи з 1649 р. Військові ради скликаються все рідше і рідше. Поступово їх замінила старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників.

Центральним органом управління був генеральний уряд. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державу, був головнокомандувачем, скликав ради, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти - універсали.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648 - 1764 рр.) мала 17 гетьманів: Богдан Хмельницький (1648 -1657 рр.); Іван Виговський (1657 - 1659 рр.); Юрась (Юрій) Хмельницький (1659 - 1663 рр.); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663 - 1665 рр.); Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663 - 1668 рр.); Степан Опара, правобережний гетьман (1665 р.); Петро Дорошенко (1665 - 1676 рр.); Петро Суховієнко, кошовий гетьман (1668 - 1669 рр.); Дем’ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668 - 1672 рр.); Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669 - 1674 рр.); Іван Самойлович (1672 - 1687 рр.); Іван Мазепа (1687 - 1708 рр.); Іван Скоропадський (1708 - 1722 рр.); Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710 - 1742 рр.); Павло Полуботок, наказний гетьман (1722 - 1724 рр.); Данило Апостол (1727 - 1734 рр.); Кирило Розумовський (1750 - 1764 рр.).

Гетьманат, як українська державна інституція, формувався поступово. Спочатку в Україні "гетьманами" називали ватажків козацького війська. Так, в інструкціях запорізьким послам, відправленим у 1594 р. до австрійського імператора, гетьман іменується "вождем", чим підкреслюється військове походження гетьманської влади. Пізніше ця формула не була скасована, а стала формулою загального характеру, яка визначилась і відносилась публічним правом до глав держав.

Гетьмани з давніх-давен, навіть, коли вони титулувалися "старшими", не задовольнялись тільки військовою владою над козацтвом, а намагалися поширити свою владу на весь український народ по обидві сторони Дніпра. В зв’язку з цим вони говорили про "господарство", "вітчизну".

52

державними злочинами. Імператор Петро І говорив гетьману І. Мазепі: "примушувати Вас не можемо". Звідси ясно, що гетьманська влада була не тільки військовою.

Окремі дослідники першими козацькими гетьманами вважають В. Святольдовича, П. Лянцкоронського, Є. Дашкевича, Б. Хмельницького, Д. Вишневецького (Байду), Є. Ружинського, І. Свірговського та інших отаманів, що очолювали українське козацтво в період до надання йому статусу реєстрової організації.

Проте вживання гетьманського звання стосовно козацьких ватажків є дещо штучним, оскільки воно не було типовим для того історичного періоду, зустрічалося досить рідко і не мало офіційного характеру. Слово "гетьман" стало ім’ям власним після 1576 р., коли польський король Стефан Баторій надав Запорізькому війську "конституцію і привілеї" і, зокрема, вперше офіційно поіменував Є. Ружинського "Гетьманом Запорізьким" з пожалуванням йому ознак гетьманської влади (клейнодів). Проте слід зазначити, що у Польщі в той час існували вищі військові посади "великого гетьмана коронного" і "гетьмана польного" (заступника), а тому, щоб не виникало небажаних аналогій, в офіційних польських документах українських гетьманів здебільшого називали "старшим Війська запорізького". У зв’язку з цим деякі дослідники вважають, що до Б. Хмельницького в Україні назва військової посади "гетьман" мала напівофіційний характер, хоч і часто вживалася.

Визначенню гетьманату як публічно-правового інституту Україна деякою мірою зобов’язана Москві. Остання повинна була вирішити це питання, визначивши, що являє собою Україна, яка переходить до неї у васальну залежність, і своє відношення до гетьманщини. Це питання було для Москви надзвичайно складним, адже йшлося про незалежну державу, в якій уже існували власні органи влади і управління.

53

Коли гетьманат став втрачати своє значення, гетьмани все ж таки намагалися пояснювати походження своєї влади від Бога, хоча і не заперечували інших джерел влади. Так вони стали іменувати себе гетьманами "з волі Божої і монаршому указу", "з Божої і монаршої милості". Пізніше гетьманська влада вважалась вихідною "від монаршеського пожалування".

Гетьман обирався на загальновійськовій (чи козацькій) раді. У ній мав брати участь весь козацький стан. Це було можливим лише у виняткових випадках, наприклад, в умовах воєнного часу (так був обраний І. Мазепа), Тому найчастіше гетьмана обирала старшинська рада (збори генеральної старшини, полковників, сотників) (Д. Многогрішний, І. Скоропадський). Іноді гетьмана обирала так звана чорна рада (рада генеральної старшини за участю представників від інших станів) (Ю. Хмельницький).

В гетьмани, як правило, обиралися представники військового стану. Це випливало із тогочасного уявлення про гетьмана як насамперед військового керівника. Перед обранням на гетьманство діяльність кандидата мала бути обов’язково пов’язана з військом. Життя до вступу в військо до уваги не бралося. Дуже рано козацтво почало обирати в гетьмани тільки осіб, які належали до козацького стану. В гетьмани могли бути обрані не тільки українці, а й представники інших національностей. Так, наприклад, Павлюк був турецького походження, Кононович - великорос, Караімович -караїм, Апостол - албанець.

Поступово інформування російського царя про наступне обрання гетьмана перетворилося на обов’язкове одержання від нього згоди на це обрання, що було зафіксовано у других Переяславських статтях (1659 р.). Московські статті 1665 р. підтверджували, що гетьман обирається за волевиявленням государя та ним затверджується.

Обрані у такий спосіб гетьмани повинні були обов’язково присягати на вірність царю. З 1660 р. встановлюється порядок, за яким українські гетьмани відзнаки своєї влади і гідності - клейноди - одержували особисто від московського царя або його послів (раніше їх вручала рада).

54

Починаючи з 1656 р. обрання кожного нового гетьмана супро-воджувалося складанням статей, якими визначалися взаємовідносини України з Росією та гетьмана з царем. Права і компетенція гетьманів при цьому поступово зменшувалися. Виявлялося це, наприклад, у чому, що всі нормативні акти, які видавались гетьманом, набували чинності тільки після їх затвердження царем або вищими урядовцями Росії; у гетьмана було відібрано право на призначення й усунення без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин; заборонено без дозволу царя виступати у походи, посилати свої війська на допомогу сусіднім державам; не дозволялося мати відносини з іноземними державами; усі документи, одержані від інших держав, мали передаватися до Москви; з 1709 р. при гетьманові запроваджується посада царського резидента, якому наказувалося наглядати за гетьманом і поведінкою старшини тощо.

Незважаючи на намагання царського уряду послідовно обмежувати прерогативи гетьманської влади, все ж гетьманам Д.

Строк правління гетьмана не був визначений. Військова або старшинська рада мала право не тільки обирати гетьмана, а й усувати його. Але для усунення гетьмана з посади мали бути серйозні підстави. Так, І. Виговського було усунено за те, що він перейшов на бік Польщі, І. Самойловича - за невдачі українського війська у кримському поході і змову з кримським ханом. Коломацькі ж статті 1687 р. передбачали відставку гетьмана за вказівкою царського уряду. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя і Правобережжя. Але з утвердженням у 1663 р. на Правобережжі Польщі там було засноване самостійне гетьманство. Протягом певного періоду в Україні одночасно правили два гетьмани - правобережний і лівобережний. Кожен з них претендував на владу в обох частинах України.

Першим правобережним гетьманом було обрано однодумця і зятя Б.Хмельницького Павла Тетерю (1663 - 1665 рр.). В 1665р. правобережним гетьманом став Петро Дорошенко (1665 - 1676 рр.), який очолив боротьбу за незалежну Україну і об’єднання її земель. 1668 р. він проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережна Україна та Запорізька січ його не підтримали. З 1671 р. на Правобережжі гетьманів більше не обирали.

Першим лівобережним гетьманом став І. Брюховецький (1663 -1668 рр.). Він був першим гетьманом України, який поїхав до Москви з метою особистого засвідчення російському царю своєї покори.

Гетьманом обох сторін Дніпра відразу ж після обрання (1687 р.) було проголошено Івана Мазепу, незважаючи на те, що після укладення "Вічного миру" (1686 р.) між Польщею та Росією влада гетьмана обмежувалася Лівобережжям. Проте, й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережної України продовжували називати себе гетьманами обох берегів Дніпра, підкреслюючи цим, що вони не відмовляються від законних своїх прав на всю Україну.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, управління якими безпосередньо підлягало органам Російської держави. В цьому виявлялася антиукраїнська політика останньої, яка була спрямована на недопущення створення цілісної Української держави.

Виступаючи носієм вищої влади в Україні, гетьман мав багато найрізноманітніших прав, у тому числі й почесних. Серед останніх на першому місті слід поставити гетьманське утримування. Воно складалось із різноманітних прибутків і маєтностей. За угодами 1649 і 1651 рр. на утримання гетьмана йшли прибутки з Чигирина. Крім того, кожному гетьману було ще й пожалуване нерухоме майно за службу, ранг тощо. Наприклад, гетьман І. Самойлович отримав великі земельні володіння під Курськом, К. Розумовський - Биховську волость.

56

Отримували гетьмани і платню. Так, за § 4 Глухівського договору (1669 р.) гетьман отримував 1000 червінців золотом, за § 16 Конотопських статей (1674 р.) гетьманська платня виросла до 2000 чер-вінців золотом. Д. Апостол (1727 - 1734 рр.) отримував на рік платню її 6000 крб. У XVIII ст. гетьманські сім’ї отримували значні пенсії. І Наприклад, після смерті того ж Д. Апостола його сім’я отримувала пенсію в розмірі 3000 крб. Крім цього на утримання гетьмана йшли прибутки з перевезень і деякі збори, а від царів - всілякі подарунки й нагороди. Все це виражалось у дуже великих цифрах. Наприклад, річний прибуток гетьмана І. Мазепи складав 180 000 золотих червінців.

До почесних прав гетьмана належало і право мати велику і малу (або перстневу) печатки. Мала печатка була особисто гетьманською, велика - військовою. Гетьман мав право на титул. Він титулувався як "верхній володар і господар отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Войска Запорожского", "Гетьман войськ его царського пресветлого величества Запорожского обоих берегов Днепра", "благородний", "ясновельможний гетьман" тощо. Причому треба зазначити, що додавання до титулу слів "Війська Запорозького" було пережитком від того часу, коли гетьмани були керівниками лише одного війська. Назву ж гетьмана "ясновельможний," "благородний" було запозичено у Польщі. Але титули гетьманів для російських властей були незрозумілими, і вони, наприклад, І. Мазепу величали то "Превосходительство", то "Сіятельство". Врешті, гетьмани говорили про себе лише у множині: "ми", "наша влада", "наша милість" і т.п.

До почесних прав гетьманів також належало право мати свій двір. При дворі особливе становище посідали бунчукові товариші. Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначених посад і виконували почесні обов’язки - супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. їхнє становище, як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції лише гетьмана та генерального суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника. При останньому гетьмані (К. Розумовський) бунчукові товариші служили на посадах ад’ютантів. Інші чиновники, які перебували при дворі гетьмана, іменувалися гетьманськими дворянами, двірськими і навіть чиновниками. Поділялись вони на трубачів і сурмачів, писарів, чашників, покоєвих, капеланів, аптекарів тафельдекерів тощо. Було при дворі також багато різних слуг - пташники, стрільці. Для своєї охорони гетьманами була заснована особлива надвірна корогва, якою

57

командував ротмістр. Він же одночасно виконував обов’язки обер-поліцмейстера і коменданта двору. При ротмістрі перебували хорунжий, осавул, писар. Надвірна корогва поділялась на три курені під командуванням отаманів. Всі чини отримували платню - нижчі чини від одного до семи карбованців, офіцери - від семи до чотирнадцяти карбованців. Чисельність надвірної корогви складала 2000 людей. Пізніше охорону гетьмана здійснювали сердюки - 5 полків по 600 людей у кожному.

Безпосередньо при гетьмані перебували особисті охоронці. При П. Дорошенкові вони були із турок, при І. Брюховецькому - із запорожців та московських ратних людей, при І. Виговському - з німецьких драгунів, при І. Мазепі - із московських стрільців.

У періоди з 1723 - 1727 рр. і 1734 - 1750 рр. Україна була без гетьмана. Його функції були передані спеціально створеним структурам. У 1750 р. на посаду гетьмана царський уряд призначив К. Розумовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 р. указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно, а управління нею передається до Другої Малоросійської колегії.

Таким чином, у другій половині XVII та у XVIII ст. вище управління Українською державою здійснювали її гетьмани. За їхнього правління Україна зазнала як відносної автономії, так і її ліквідації, повного підкорення Росією. Про ділові та особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі сперечаються вчені, але одностайно визнано, що досвід вищого управління Українськими землями, накопичений того часу, має актуальне значення і сьогодні.

Крім гетьмана до складу генерального уряду входила генеральна старшина.

Другою посадовою особою в генеральному уряді після гетьмана був генеральний обозний. Спочатку (ще в XVI ст.) генеральні обозні іменувалися військовими і їх влада поширювалася тільки на козацький стан. З утворенням Української козацької держави генеральні обозні стають урядами всієї республіки. За твердженням більшості українських істориків, у віданні генерального обозного перебувало все військове управління Гетьманщини взагалі і зокрема керівництво артилерією. Відомий історик М. Аркас визначав, що генеральний обозний був генерал-квартирмейстером і генерал-інженером української армії. У воєнний час він вважався головним військовим командиром і в якості такого при походному русі встановлював пароль, який передавався осавулами в полки, призначав відповідальних для об’їзду і перевірки караулів сторожової охорони, встановлював правила похідної служби і наглядав за озброєнням війська. Як начальник

58

артилерії генеральний обозний завідував бойовою і технічною стороною артилерійської справи, засобами, необхідними для пересування і постачання артилерії боєприпасами і прислугою, пильнував за належним станом українських фортець.

Генеральний обозний, у разі відсутності гетьмана, головував на раді старшини, іноді виступав у ролі "наказного гетьмана" - гетьманського заступника. Наприклад, коли у квітні 1671 р. гетьман Д. Многогрішний їздив до Києва молитися, в Батурині за наказного гетьмана залишався генеральний обозний П. Забіла.

Часто генеральні обозні допомагали гетьманам у підготовці універсалів або брали участь у кодифікації законодавчих актів. Так, генеральний обозний Яків Лизогуб був безпосередньо причетний до складання збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). Виконували генеральні обозні також різні поточні доручення гетьмана та ради старшини. Наприклад, 12 листопада 1649 р. переяславський полковник Ф. Лобода інформував царського посланця Г. Неєлова про те, що гетьман Б. Хмельницький "обозного де свого Йвана Черняту и полковников послал по обе стороны Днепра во все города войска Запорожского переписывать казаков, сколько в котором городе их быть". У листопаді 1696 р., коли в Чернігові обирали архієпископа, за одного з представників державної влади тут був генеральний обозний І. Борковський.

Генеральний обозний мав свого наказного і канцелярію. Йому підпорядковувались полкові обозні, які завідували артилерією, і близько 300 помічників-спеціалістів: осавул, хорунжий, писар, економ, отамани, пушкарі тощо. На утримання артилерії виділялось певне місто з його округою - Корсунь, Лохвиця, Короп тощо. У 1729 р. Генеральну артилерію (армату) утримували 856 дворів. Військовозобов’язані особи підлеглої території повинні були відбувати службу при Генеральній арматі. Генеральний обозний керував також господарством Генеральної армати, яке, наприклад, у 1730 р. складалось із 190 волів, 390 коней, 15 свиней, 4 вуликів. Він завідував також й "заводами" в м. Коропі, де, ймовірно, виробляли порох. На утримання генерального обозного йшло 400 дворів і грошове жалування, осавула і хорунжого - по ЗО дворів. За глухівським договором 1669 р. платня обозного становила 1000 золотих. У XVIII ст. генеральний обозний отримував 600 крб., осавул - 150, хорунжий - 100 і писар - 40 крб.

Уряд генерального обозного у XVII - XVIII ст. стояв вище за інші генеральні уряди. "Степенний Малоросійських званія чинов порядок по гетьмане" ставить генеральні уряди в такій черзі: обозний,

59

судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний. Свідченням того, що генеральний обозний був дійсно центральною фігурою серед генеральних старшин, може бути приклад, коли на генеральній раді 1672 р. саме він вручав новообраному гетьману булаву. У XVIII ст., коли посади та ранги українських посадових осіб були прирівняні до російських, посада генерального обозного відповідала генерал-майору або бригадиру.

Одним із найдавніших у Запорізькому війську був уряд генеральних суддів. Він напевне існував ще на початку XVII ст. В документах часів Богдана Хмельницького згадуються три військові судді. Потім їх стало два. Чому саме суддів було двоє, в той час як іншої старшини - окрім осавулів - по одному, сказати важко. Можливо, що це було зумовлено потребою колегіальності зборів Генерального суду і прийняття ним рішень.

Інститут генеральних суддів проіснував довше за інші інститути генеральних старшин. На Лівобережжі він зберігав свою дієвість до 20-х років XIX ст.

Генеральні судді обиралися на військовій раді. Вони були членами ради старшини, постійними радниками гетьмана. Генеральний суддя теж, як і генеральний обозний, міг залишатися за наказного гетьмана. Так, 2 червня 1690 р., від’їжджаючи до Києва, І. Мазепа залишив у Батурині за наказного гетьмана генерального суддю С. Прокоповича.

Генеральні судді могли виступати в ролі знавців права і консультантів для місцевих суддів. Вони розглядали апеляції, що надходили від полкових і сотенних суддів, а також справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана.

Генеральні судді брали участь у законотворчій діяльності. У 1735 р. генеральний суддя І. Бороздня був призначений на голову комісії з кодифікації українського права.

Особи, які вступали на уряд генерального судді, повинні були в обов’язковому порядку приносити присягу. З 1761 р. існував спеціальний текст присяги. Є відомості, що був спеціальний курінь генерального судді. Генеральний суд мав спеціальну печатку - "печать войсковую судейскую". Суддівським клейнодом була оправлена в срібло очеретина ("камышина").

Генеральні судді брали також участь у нарадах з військових справ, а під час походів командували військами, виступали як посли тощо.

При генеральних суддях була судова канцелярія (у 1763 -1767 рр. - 33 особи: 1 екзекутор, 2 секретарі, 1 протоколіст,

60

І реєстратор, 1 архіваріус, 1 нотаріус, 2 адвокати, 4 канцеляристи першої категорії, 8 - другої, 10 - третьої, 2 опалювачі). Очолював канцелярію писар, у якого був помічник - реєнт. Справи в канцелярії пули розподілені між канцеляристами за повітами (були генеральні "повитье" та полкові, кожні два полки складали одне "повитье").

Жалування у генеральних суддів було різним. За Богдана Хмельницького кожний із суддів отримував по 300 дворів. § 10 угоди 1654 р. передбачав платню судді в розмірі 300 золотих і млин. Судовий писар отримував 100 золотих. Пізніше на писаря відводилося 30 дворів та на канцелярію при генеральному судді йшло 100 дворів. У середині XVIII ст. генеральний суддя отримував 500 крб., писар - 150 крб., писці - по 40 крб.

Уряд генерального підскарбія відав військовою скарбницею, млинами і землями, видачею пенсій і взагалі всією інтендантською частиною. Причиною появи цього інституту було те, що тривалий час особисті та державні кошти гетьманів не розділялися, були спільними, і це призводило до зловживань. У таких зловживаннях І. Мазепа обвинуватив свого попередника І. Самойловича (що стало однією з підстав усунення останнього з посади). Зважаючи на це у 1728 р. була заснована посада генерального підскарбія. Підскарбіїв було двоє. Одним з них обов’язково мав бути росіянин. Таким чином, російський уряд контролював усі прибутки і витрати української казни. При підскарбіях була спеціальна канцелярія, рахунково-контролююча і особлива виконавча комісії. Генеральний підскарбій визначав розмір грошових надходжень до військової скарбниці від кожного полку, призначав збирачів податків, вів записи всіх витрат. До 1732 р. підскарбій одержував як утримання 147 дворів, а з 1732 р. -300 дворів або 500 крб. грішми.

Важливою посадовою особою в генеральному уряді був писар. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, вів дипломатичне і таємне листування, приймав послів, брав участь у засіданнях Генерального суду. Це була дуже впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. За словами І. Виговського, писар був "в войске запорожеком владетелем во всяких делах, а гетьман и полковники и все войско его слушали же и почитали". Зважаючи на це деяких писарів по кілька років поспіль переобирали на їхні посади. Літописець Величко називає писарів, яких було два, "нотаріями ясновельможного гетьмана". Зовнішньою ознакою писаря був каламар - чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом. На утримання

61

генерального писаря у XVII ст. відводилося 200 дворів, у XVIII ст. -453 двори.

Генеральні осавули, яких, як правило, було два, відали матеріальним забезпеченням війська, до 1728 р. - військовим скарбом, вели козацькі компути ("особові справи"), на війні управляли піхотою та кіннотою, розсилали універсали і видавали їх козакам з приводу їхніх скарг на старшину.

На утримання генерального осавула в 1654 р. відводилося 200 дворів, у XVIII ст. - 400 крб.

Генеральний хорунжий відповідав за головний прапор козацького війська, який несли попереду гетьмана під час урочистих церемоній також проводив слідство на місцях, виконував інші доручення гетьмана. В XVIII ст. генеральних хорунжих було два. На їх утримання спочатку йшло 200 дворів, а згодом - платня у розмірі 400 крб. на рік.

Генеральний бунчужний зустрічав і проводжав послів, які прибували до гетьмана, відповідав за збереження знаків гідності гетьмана та військових з’єднань (булава, хорогва, пірначі, палиця, литаври, значки, бунчуки та ін.), виконував адміністративні та судові доручення. В XVII ст. на утримання генерального бунчужного відводилось 200 дворів, а в XVIII ст. - 400 крб.

Як правило, існував певний порядок отримання генеральних чинів - від генерального бунчужного до генерального обозного. Наприклад, Михайло Гамалія з 1701 р. по 1703 р. був генеральним бунчужним, з 1703 р. по 1707 р. - генеральним хорунжим, з 1707 р. по 1709 р. - генеральним осавулом. Але це правило часто порушувалось навіть при системі призначення на посаду. Так, Яків Лизогуб у 1717 -1728 рр. був генеральним бунчужним, а з 1729 р. став відразу генеральним обозним. При системі виборів, які часто проходили під тиском старшини, могло не бути поступовості в обійманні посад.

Кожний із генеральних чинів (урядів) займався певною категорією справ, здійснював управління своєю галуззю і не втручався в компетенцію іншого. Проте, як свідчать документи, можливе було сумісництво з виконанням служби того чи іншого уряду до гетьмана включно. Але сумісництво було тимчасовим, і не відомо жодного випадку, щоб генеральний чин постійно одночасно зі своїми обов’язками виконував обов’язки іншого генерального чина.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Влада кожного із членів цього уряду в певній сфері поширювалася на всю територію Гетьманщини.

62

Генеральні старшини були вищими органами центрального управління. Допомагала їм порадами колегія підпорядкованих чиновників, а проводила рішення в життя канцелярія. Канцелярії були у всіх генеральних чинів, крім генерального хорунжого та бунчужного. Кожний із генеральних чинів мав у своїй сфері майже необмежену владу. її міг обмежити лише гетьман, якого за § 10 Коломацьких (.гатей (1687 р.) старшина повинна була навіть контролювати.

Всі генеральні чини об’єднувалися в особливій колегіальній установі, яка називалася Генеральна військова канцелярія і входили до складу особистої гетьманської ради. У своїх відомствах межі компетенції кожного старшини визначалися не конституціями, а базувалися на традиціях.

Генеральні старшини могли спонукати до виконання законів, але вводити нові закони могли лише у повному складі, хоч у своїй галузі кожний із них міг видавати відповідні розпорядження, перебуваючи не тільки в Україні, а й за її межами.

Генеральні чини могли скаржитися та отримувати скарги на гетьманів і російських резидентів, але вирішувати їх особисто, без отримання спеціальних повноважень, не мали права. Єдиним винятком був розгляд справ дисциплінарного і технічного характеру, які вирішувалися в канцелярії.

Свою волю в межах певного відомства генеральний старшина виражав шляхом декретів або інструкцій, наприклад, з приводу підготовки статистичних даних у своїй сфері управління.

Прав на звільнення та нагороди при виборних засадах у генеральних чинів, звичайно, не було, але вони, очевидно, існували в обмежених розмірах стосовно до нижчих службовців, при системі призначення, тим паче, що полковники такі права мали. В межах кола своїх справ генеральні старшини володіли і правом контролю.

Слід відзначити, що правосвідомість мас того часу неохоче мирилася з автономією генеральної старшини, відкрито визнаючи її лише за генеральними суддями, а всіх інших об’єднувала в одну колегію. Саме в якості колегії генеральна старшина виступала на аудієнціях, складала поради гетьману, брала участь в управлінні і отримувала відповідні вказівки гетьманів.

У тогочасних документах часто підкреслювалась і ставилась на одну дошку з гетьманом могутність генеральних урядів. Генеральна старшина відігравала важливу роль при обранні і складанні статей, підписанні нових пунктів і скріпленні їх за формулою "обозный и вся старшина и козаки приговорили быть так". Гетьмани за указом від 11 липня 1722 р. повинні були "обще с генеральной старшиной во

63

всех делах и советах править". Могутності генеральних старшин в цілому не змогли зламати навіть російські генерали, що знайшло відбиття у формулі, яка досить часто зустрічалася в тогочасних документах: "такий-то генерал з присутніми в Генеральній канцелярії членами приказали".

У 1665 р. Москва зажадала, щоб рада генеральної старшини знала про всі обрання і усунення посадових осіб у війську. За Острозькою угодою 1670 р. гетьман свої рішення повинен був виносити за згодою старшини. Стаття третя Конотопських пунктів (1674 р.) позбавляла гетьмана права без ради зі старшиною вирішувати міжнародні питання та здійснювати зносини з іншими державами. У XVIII ст. закріплюється вимога про обов’язкове обрання генеральних старшин лише із певного кола осіб.

Серед українського населення генеральна старшина, особливо у XVIII ст., користувалась досить високим авторитетом. Представлені в Генеральній канцелярії чини також були сповнені великої поваги до себе. Було кілька способів стати генеральним старшиною. На першому місці були вибори на раді. Цей спосіб визнавався і договором 1654 р. За цим способом з падінням гетьмана відправлявся у відставку і увесь склад генеральних старшин. Проте були випадки, коли при обранні нового гетьмана старі генеральні чини залишалися на своїх місцях. Безпосередні вибори на практиці виявились не завжди і не зовсім зручними, тому звернулися до іншого способу - призначення. Призначав гетьман. До генеральних чинів, яких він призначав, належали переважно генеральні писарі. Так, Богдан Хмельницький взяв до себе писарем І. Виговського, Юрій Хмельницький - свого родича П. Тетерю, І. Мазепа - П. Орлика тощо. Можливе було призначення й інших генеральних чинів, як усіх загалом, так і окремих. І. Брюховецький, наприклад, призначав всіх генеральних старшин, І. Самойлович - лише деяких. Така дія з боку гетьманів вважалася законною. Про це може свідчити той факт, що на того ж І. Самойловича поступали скарги про непризначення упродовж кількох років другого генерального судді. Проте з метою запобігання зловживанням і свавіллю з боку гетьманів їх досить рано почали обмежувати в здійсненні цього права. Так, Коломацькі статті (1687 р.) вимагали від гетьманів повідомляти царя про усунення генеральних чинів і здійснювати це тільки відповідно до царського указу. Звідси був один крок до призначення генеральних старшин, яке знаходилося в руках російського імператора і вищих установ імперії. Так пізніше і сталося. Імператор особисто став призначати генеральних старшин. Іноді призначення імператора поєднувалося з рекомендацією від

64

гетьмана або ж останній призначав генеральний уряд, діючи від імені імператора. Щоразу про вибори сповіщали Петербург. Характерно, що генеральні уряди у спадок ніколи не переходили. Водночас вимоги до кандидатів на пост генеральних старшин ускладнювалися. І як, у 30-ті роки XVIII ст. в генеральні чини могли бути обраними не тільки люди заслужені і знатні, що стало загальною нормою, але й не викликали до себе підозри, були вірними царю, православної віри.

Відповідно до системи призначення змінюється і сама процедура виступу генеральних чинів на посаду. Замість представлення народним масам і урочистих поїздок в імперську столицю новопризначений плюральний чин запрошувався в гетьманську резиденцію для заслуховування царської грамоти і складання присяги, після чого приступав до роботи.

Для розгляду і вирішення важливих справ зі складу Генеральної канцелярії виділялись комісії, які мали тимчасовий характер. Відомо багато прикладів діяльності таких комісій. Із них значний інтерес представляють комісії XVIII ст., які тимчасово замінювали гетьманів. Коли у 1757 р. К. Розумовський відправився до Петербурга, то замість нього Гетьманщиною управляла комісія у складі генеральних чинів: обозного, підскарбія, писаря, осавула, хорунжого. Були комісії, до складу яких входили і сторонні особи, запрошені Генеральною канцелярією як спеціалісти з окремих питань. Наприклад, до комісії зі складання прав були залучені особи чорного і білого духовенства. Деякі комісії формувалися із бунчукових товаришів і представників рядової старшини. Такі комісії створювалися з метою організації перепису населення, постачання хліба для імперської армії тощо. Серед останнього різновиду комісій особливого значення набула Комісія економії, створена в 1742 р. (проіснувала до 1750 р.) з метою здійснення нагляду за описними і слобідськими місцевостями, яка служила Генеральній канцелярії позичковим банком і складалася з двох членів - великороса і українця. Комісії були підпорядковані особливі наглядачі з імперських офіцерів, котрі завідували слободами, пильнували, щоб вільні землі не переходили до старшини, здійснювали перевірку їхніх володінь, розглядали справи про козацтво, контролювали надходження зборів і податків.

Кожний генеральний уряд, через те, що він був урядом генеральним, мав право, а з XVIII ст. - обов’язок засідати в Генеральній канцелярії. Велика кількість справ, які зосереджувались в Генеральній канцелярії, відволікала генеральних старшин від їх прямих обов’язків. Тому в помічники їм були призначені бунчукові товариші. Останні заміщали відсутніх генеральних старшин.

65

Загальним керівником і головою Генеральної канцелярії був гетьман, а в разі його відсутності - генеральний обозний. Але останній в якості головуючого вже не міг мати того впливу на Генеральну канцелярію, як гетьман.

Компетенція Генеральної канцелярії була дуже різноманітною і охоплювала всі сфери життя України. Першочергову увагу Генеральна канцелярія спрямовувала на фінанси Гетьманщини. Річ у тому, що фінансова система в Україні в той час була неміцною і нестійкою. Прибутки і витрати поєднувались з численними зловживаннями. Прибутки мали різне походження. Одні залишились ще від польського панування, інші запроваджувалися гетьманами, треті уводились розпорядженнями з Петербурга. Витрачались суми теж по-різному: за наказами гетьмана, Генеральної канцелярії, петербурзьких властей. Кошти видавались, зазвичай, із військового скарбу і за спеціальними актами. Контроль здійснювався Генеральною рахунковою канцелярією, яка не могла об’єктивно перевірити всі ордери Генеральної канцелярії, оскільки була підпорядкована Генеральному скарбу і тій самій Генеральній канцелярії.

Прибутки Гетьманщини складалися із багатьох податків - пово-ловщина, корчмове, ташове, відеркове, вагове, віскове, серебщина, квартальне, медова данина, гребельне, індукта, евента, тютюнова десятина, торгівельне, чопове, ярмаркове, мостове та ін. Розміри різних податків встановлювалися не тільки гетьманами, а й полковниками. Так, від кухви стягувалось 10 коп., від котла - 2 крб. 25 коп., шинковий збір - 2 крб., від кожного проданого коня - 3 - 12 коп. і вола -4-6 коп. Загальний прибуток виражався в значних сумах.

Спочатку збір всіх податків перебував у віданні українських властей, які здійснювали це за допомогою спеціальних "дозорців". Потім було введено систему відкупництва. Виникла вона під тиском московських властей, які вважали, що надходження до скарбу незначні і рекомендували оголошувати торги з передачею зборів податків "стороннім людям". Відкупи могли бути повними або за окремими видами податків. За зразковий збір податків відкупщики отримували право заключати з Генеральною канцелярією контракти на кілька років та отримували нагороди і навіть чини.

Після створення Малоросійської колегії управління Генеральної канцелярії у справі збору податків зводилось до того, що вона на місцях (через полковників) визначала наявність зборів і призначала вибори по сотнях збирачів податків. Після виборів збирачі з’являлися до Генеральної канцелярії, де визначалась їх здатність до майбутньої служби та призначалися нові вибори у разі їх нездатності. За

66

сприяння полковників з’ясовувалася загальна сума річних надходжень та витрат, встановлювався порядок і форми звітності. Водночас до обов’язків Генеральної канцелярії належав рівномірний розподіл податків і повинностей між полками, розгляд всіх непорозумінь, які у зв’язку з цим могли виникати. Вона ж збирала комісії для обговорення фінансових питань, підтримувала з цією метою зв’язки з іншими установами, запобігала зловживанням фінансових чиновників, здійснювала контроль над фінансовими операціями.

Іншим важливим питанням, яким займалась Генеральна канце-лярія, були справи земельні. Всі землі Гетьманщини поділялися на кілька розрядів. Основні земельні володіння були зосереджені у руках старшини, які існували у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Саме тимчасово-умовні, або "рангові", землі формально вважалися власністю Війська Запорізького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Цими землями гетьмани обдаровували монастирі і шляхту. Жалувалась земля як із застереженням, так і без них, але ці землі могли легко бути відібрані. Землі надавались гетьманами старшині при нагородженні чином, за заслуги, у вигляді пенсії тощо.

Одним із завдань Генеральної канцелярії було підтримання шляхетства і козацтва. Генеральна канцелярія періодично проводила ревізії з метою здійснення обліку населення, завдяки чому змішування станів ставало якщо і не зовсім неможливим, то утруднювалося. Переписи населення, котрі проводилися Генеральною канцелярією, мали на меті в першу чергу облік військових сил Гетьманщини.

Генеральна канцелярія пильнувала також за виконанням селянством різних повинностей, вирішувала конфліктні ситуації, які виникали в стосунках між селянами і поміщиками, багато уваги приділяла втікачам і захожим людям.

Значна увага з боку Генеральної канцелярії приділялась і українській армії. Вона дбала про її боєздатність, збирала відомості про ймовірних противників, встановлювала сигнальні вишки і загородження, відправляла полки для виконання служби по форпостах і на роботу, забезпечувала кіньми, возами, артилерією, визначала черговість для полків на участь у походах, звільняла від походів хворих тощо.

На Генеральну канцелярію також покладалось наглядати за переміщенням населення і регулювати його за допомогою паспортної системи і так званих відпусток, які видавалися тільки чиновникам.

При Генеральній військовій канцелярії, як колегіальному органі, перебувала, у вузькому розумінні, канцелярія, яка теж іменувалася

67

генеральною. На чолі цієї канцелярії стояв писар, при якому був штат службовців - підписки, копіювальники, протоколісти, реєстратори, повитчики, товмачі. Всі вони називалися канцеляристами. До титулів "писар", "канцелярист", "підканцелярист" додавалось ще "військовий". "Військовими" також звалися і канцеляристи Генерального суду, економічної канцелярії і інших державних установ. Поступали в канцелярію, як правило, з юних літ, подавши попереднє прохання, але не заборонялось поступати сюди на роботу і в зрілому віці. За заслуги канцеляристів нагороджували званням "знатний". Вінцем канцелярської кар’єри вважалося досягнення посади старшого канцеляриста. У 1734 р. був виданий Височайший указ, яким наказувалось "військових канцеляристів за належну службу в полкову старшину і сотники призначати". Траплялись випадки, коли канцеляристів підвищували до бунчукових товаришів, а найчастіше - до військових товаришів. Підвищення в середньому відбувалося через три роки, але бувало і значно раніше, залежно від здібностей, знатності, зв’язків канцеляриста. Дозволялося перебувати в канцеляристах одночасно в кількох різних військових установах. Канцеляристи складали підрозділ - канцелярський курінь, який підпорядковувався генеральному писарю. Останній мав над канцеляристами дисциплінарну владу. Канцелярія, як правило, була відкрита для відвідувачів до обіду і мала річні канікули. Вона сама забезпечувала себе всім необхідним для канцелярської роботи. З метою придбання для генерального писаря належного обладнання ще з XVII ст. було уведено особливий писарський податок.

Із Генеральної військової канцелярії щорічно виходило кілька тисяч різноманітних документів: інтерциз, звечистих записів, інструкцій, листів, статутів, указів, грамот, ділових листів, записів, грамот-відповідей, привілеїв, атестатів, промеморій, протоколів, рапортів, рішень, універсалів тощо. Всі ці папери можна умовно поділити на три групи - листи, універсали, цедули.

Цедула, виражаючи волю гетьмана або генерального чина, не мана визначеної форми. Це були односторонні розпорядження, іноді написані на шматочку паперу і являли собою звичайний наказ, адресований до Генеральної канцелярії, або обширний і докладний лист. Лист відрізнявся від цедули тим, що була передбачена його форма, занесена із Польщі. У форму листа втілювалися урочисті акти, судові рішення. Відмітною ознакою листів було те, що в них особистість гетьмана могла бути і не названа, а його підпис тут був не обов’язковий.

Найбільш поширеним різновидом документів, які виходили з Генеральної канцелярії, були універсали. В їх форму могли бути втілені і укази, і інструкції. Видавалися універсали з приводу найрізноманітніших подій. На них обов’язково був підпис гетьмана. Свою назву універсал отримав тому, що призначався ab universum, стосувався всіх і кожного, кому про це знати належало. Юридичне значення універсалів для України було великим, адже вони являли собою вид закону, а не лише підзаконного розпорядження. Про популярність цього виду нормативних актів в Україні свідчить той факт, що іноді навіть царські укази, призначені для України, називалися універсалами. Існували певні вимоги до оформлення універсалів. У їх титульній частині завжди розміщувалось прізвище гетьмана, від імені якого видавався універсал. Далі вказувалось, кому видавався універсал і з якого приводу. Потім йшов наказ, щоб універсал обов’язково був виконаний, підпис гетьмана, дата, місце видання, військова або гетьманська печатка. Внизу аркуша могла бути вказана мета видачі, на зворотній стороні робилися різні приписки. Іноді замість мети повторювалося ім’я володаря універсалу. Але всіх цих написів не було, якщо універсал не був "звичайним", виданий окремій особі, а мав на увазі весь народ, як, наприклад, так звані "прелестные", "увещательныю" універсали. Універсали призначались заінтересованим особам, для керівництва судовим властям, усьому населенню.

Генеральна канцелярія за своєю ініціативою і від імені гетьмана також видавала універсали. Але головним різновидом її актів у XVIII ст. стають укази, які видавались від імені імператора. З органами самодержавного управління Гетьманщиною Генеральна канцелярія зносилася промеморіями або вістками. В нижчі інституції надсилались укази. Але Генеральна канцелярія не мала права, на відміну від гетьманів, давати усні розпорядження, або ордонанси. Акти, які призначались для генеральних чинів, були друкованими, з них знімали копії і розсилали по полках і сотнях.

Щодо діловодства, то воно ґрунтувалося на нормах Генерального Регламенту. Всі папери спочатку надходили до писаря, який подавав їх для ознайомлення і резолюцій гетьману. Потім папери знову повертались в канцелярію до реєнта, а той направляв їх у відповідні відділи, де вони "приводились в дію", і складалась чернетка, заготовлявся "чистовий відпуск". Останній підносився генеральним писарем гетьману для підпису, записувався в облікову книгу, нумерувався і відсилався.

Всі свої постанови Генеральна канцелярія проводила в життя самостійно або за допомогою полкових і сотенних властей. Саме через останніх здійснювалося оприлюднення актів, які мали значення для всієї України, збиралось військо, призначались вибори тощо

З появою в Україні імперських Малоросійської колегії та Міністерської (Військової) канцелярії жодний значний документ не міг вийти-з. Генеральної канцелярії без надання його копії до цих установ. Для вирішення всіх важливих питань вимагалась обов’язкова участь або присутність "колегіантів".

У юридичному сенсі Генеральна канцелярія посідала становище, аналогічне Малоросійській колегії і Військовій канцелярії, зносилась з ними промеморіями, але ці обставини не заважили їй у скрутних випадках звертатися за сприянням до цих установ, а в необхідних випадках - робити їм запити з того чи іншого приводу. Генеральна канцелярія, як і гетьман, у вирішенні багатьох управлінських питань звертались також до головнокомандувача російських військ в Україні і резидента. З центральними загальноімперськими установами - Сенатом та Колегією іноземних справ - Генеральна канцелярія теж підтримувала тісні зв’язки, особливо з питань, що стосувалися вищого управління. Зв’язки підтримувалися за допомогою експедицій, які надсилались до Петербурга. Приводами для таких посилань були: подання прохань від імені всього народу про призначення виборів, скасування податків, різні скарги на зловживання, військові потреби, оскарження рішень українських судів тощо. Експедиції отримували від Генеральної канцелярії паспорти на проїзд, списки справ і необхідні інструкції, які потім могли бути доповнені, витратні суми. Делегати повинні були ходити по різних установах Петербурга зі справами і про все повідомляти Генеральну канцелярію для вжиття нею відповідних заходів. У праві на звернення до вищих установ столиці не було жодних обмежень, тому експедиції могли відправлятися в будь-який час і без відома імперських установ в Україні.

Структура Генеральної канцелярії, особливо в кінці XVIII ст., являла собою досить розгалужену громіздку установу. Але вона випливала із економічного устрою України і в цілому відповідала своєму часу. Якщо її порівняти з петровськими колегіями, то останні, зазвичай, мали певну перевагу, оскільки вони характеризувалися більшою деталізацією організації і загальною гармонійністю. Проте недоліки в організації Генеральної канцелярії і діях її механізму зовсім не свідчили про нездатність державних діячів того часу створити високоефективну державну установу. Вирішення цього

70

завдання ускладнювалося низкою обставин і, передусім, умовами шини, в яких створювалася українська державність, імперською, антинаціональною політикою російського царату, тиском його установ. Але незважаючи на це Генеральна канцелярія функціонувала успішно, і та її організація, яка складалася, була для XVIII ст. дуже високою і аналогічною державним установам Західної Європи.

Із генеральних урядів, безперечно, мала розвинутися міністерська система управління, за якої Генеральна канцелярія перетворилася б на кабінет міністрів. Але через збіг різних обставин Гетьманщина не пішла цим шляхом.