§ 1. Вищі органи державної влади і управління

Після занепаду в першій половині XIII ст. Києва як осередку української державності остання не загинула, а перемістилася у Галицько-Волинську землю. Вона за часів свого розквіту об’єднувала понад 90% українських земель.

Втрата Галицькою державою політичної незалежності для цілого комплексу українських земель, як центральних, так і східних, було подією, яка мала надзвичайно важливі наслідки. На теренах України не залишилося центру, який в тогочасних умовах міг би стати незалежним виразником української політичної і державної думки. Утворити новий осередок національного життя десь на Волині або в якійсь іншій з центральних чи східних українських земель, що перебували під золотоординською гегемонією, очевидно, було неможливим.

Отже, і не дивно, що цією складною ситуацією, яка склалася того часу в українських землях, скористалися сусідні держави -Литва, Польща, Молдавія. Ці країни, яких приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багаті українські землі, скористалися сприятливим моментом.

У наслідку більшість українських земель опинилася у складі утвореної у XIII ст. Литовської держави. Причому їх приєднання до Литви здебільшого відбувалося не шляхом зброї, військових походів, окупації, а шляхом договорів, добровільно або щонайменше при пасивності народу. Український народ з двох бід обирав меншу. Більшою бідою було панування татар.

До того ж великі князі литовські вели енергійну і наполегливу боротьбу за визволення українських земель від золотоординського іга, зберігали спочатку майже недоторканними місцеві порядки, мову, культуру, звичаї.

Тогочасне Велике князівство Литовське являло собою велику європейську державу. Його кордони у XV ст. певний час сягали майже Калуги й Ржева на сході, Балтики і Галичини - на Заході, Псковського князівства і Тевтонського ордена - на півночі. На півдні та південному заході кордони князівства омивалися водами Чорного моря (між гирлами Дністра та Дніпра), тяглися Дніпром до Тамані, а далі рікою Овечі води, верхів’ями Самари, Вовчою аж до Сіверського Дінця і Тихої Сосни. 90% всієї території Великого князівства Литовського складали тоді східнослов’янські землі, які в економічному та культурному розвитку стояли вище Литви. Не випадково литовці зазнавали надзвичайно сильного культурного і релігійного впливу східнослов’янських народів. Так, чимало литовських князів, навіть великих князів литовських (Ольгерд), прийняли православ’я, одружилися з представницями білоруських, українських та російських князівських родів, стали родоначальниками відомих українських феодальних династій (Вишневецьких, Збаразьких, Корецьких, Чорторийських тощо). Отже, не випадково Велике князівство Литовське дослідники часто і небезпідставно називали "Литовсько-Руською" державою, а її столиця Вільнюс, як і Москва, протягом XIV - XV ст. претендувала на роль центру об’єднання земель колишньої Київської Русі.

Якщо в боротьбі з Золотою Ордою Велике князівство Литовське вийшло переможцем, то значно складніше і драматичніше проходила його боротьба з Тевтонським орденом, рицарі якого загарбали Пруссію, винищили її корінне населення і робили набіги далеко вглиб Литви.

Смертельна небезпека змусила литовських правителів шукати союзу з Польщею, землям якої так само загрожували тевтони.

36

Таким чином, розглядаючи державне управління України в даний період, слід проаналізувати діяльність литовсько-польських структур управління, які поширювалися і на українські землі.

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Великого князівства Литовського і Польського королівства, належала центральним органам влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. - центральним органам влади Речі Посполитої.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь -господар. Спочатку, в XIII-XIV ст., коли Литва вважалась ранньофеодальною монархією, вона була значним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Литовсько-Руське князівство мало вигляд "держави держав". Відносини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя разом із своїм військом брати участь у воєнних походах, платити йому данину (підданщину).

Верховна влада Великого князя Литовського відрізнялася від верховної влади Великого князя Київського. Якщо у останнього ця влада майже упродовж всього існування Давньоруської держави мала іі основному формальний характер, і місцеві князі не завжди дослухалися до нього і зважали на його думку, а часто навіть воювали з ним, то в Литві такого не було. Формальна і реальна верховна влада була в руках Великого князя. І, очевидно, завдяки саме цьому Литва щасливо уникла тієї небезпеки, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, а залишалась єдиною. Верховна влада держави належала Великому князю Литовському. Виявлялося це, насамперед, у тому, що його накази і розпорядження були обов’язковими для всіх місцевих князів і намісників.

Централізація Великого князівства Литовського не мала того послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від станово-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпорації майже самостійних у минулому феодальних вотчин. З самого початку Великий князь Литовський став активно втручатися у справи роздачі місцевими князями земель і в призначення ними місцевої адміністрації (урядовців). Водночас він почав розглядати скарги населення на дії місцевих князів.

Процес централізації країни завершився експропріацією земельних князівських володінь і перетворенням місцевих князівств на

37

провінції єдиної держави (воєводства і староства). Позбавлені земельних наділів і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворюються на його слуг і поступово змішуються з верхами служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до західноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно пов’язано зі службою Великому князеві і, передусім, військовою службою. Земля вважалася великокнязівською, і її мав тільки той, хто служив Великому князеві. Саме ця обставина давала можливість останньому розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави і її збройними силами. Звісно, землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими питаннями, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

Таким чином, незважаючи на те, що Великі князі Литовські неодноразово на початковому етапі формування Литовсько-Руської держави у численних хартіях проголошували про "нечіпання старого і невведення нового на українських землях", вони насправді внесли значні зміни в державний устрій цих земель, позбавивши українських князів влади. Влада була передана намісникам. Цю політику дуже чітко і послідовно проводив Великий князь Литовський Ольгерд (1341 - 1377 рр.), який всюди усував від влади місцевих князів та ставив на їхнє місце управителями земель своїх численних синів і свояків, а також інші Великі князі.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави також пройшла певну еволюцію. До початку XIV ст. Великий князь Литовський всю владу поділяв з удільними князями. Кожний удільний князь був майже повним господарем на своїй землі. Він був тут головним суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки, мав свою раду, урядовців тощо. Великий князь Литовський не міг втручатися в внутрішньоземельну діяльність удільних князів, приймати апеляції на їх присуди.

У другій половині XIV ст. влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правителями і дістають права призначати своїми спадкоємцями не тільки старших синів, а навіть і молодших. В їх руках у другій половині XIV і в XV ст. зосереджується верховна законодавча, виконавча і судова влада. Вони мали досить широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: очолювали виконавчо-розпорядчі органи, призна-

38

чали на посади і звільняли з них вищих посадових осіб, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними відносинами з іноземними державами, розпоряджалися державним майном і коштами, оголошували війну і укладали мир. По суті, Великий князь Литовський був монархом, не обмежений жодними правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський аппарат, до складу якого входили: підчаший, дворний, чашник, крайчий, конюший, підкоморій, стольник, кухмістер, м’ячник, маршалки та хорунжі (двірські та земські), канцлери, і гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи та ін. На всі ці управлінські посади Великим князем призначалися, як правило, великі землевласники. З часом при Великому князі з великих магнатів формується допоміжний, дорадчий орган - "пани-рада".

З перетворенням Литовського князівства на централізовану державу "пани-рада" поповнювалася так званими урядниками - сановниками й урядовцями, які обіймали високі посади у сфері державного управління (канцлер і підканцлер, гетьмани, маршалок, воєвода, каштеляни, окремі старости та ін.). Іноді кількісний склад цього органу нараховував більше 80 осіб, а це ускладнювало його скликання, робило його діяльність малоефективною і фактично некерованою. Тому нерідко Великий князь, незважаючи на існування "пани-ради", користувався послугами малої ради (таємної ради), члени якої стали називатися старшими панами. Таємна рада складалася з 8 - 10 осіб і працювала постійно, а "пани-рада" скликалася князем у разі нагальної потреби. За своїм значенням та функціями "пани-рада" відігравала роль, подібну до ролі феодальних курій у західноєвропейських державах. Великі князі змушені були зважати на її думку, оскільки до її складу входили найвпливовіші службові особи держави. Проте спочатку рішення, які приймалися панами-радниками, не були обов’язковими для Великого князя.

Наприкінці XV ст. у Литві влада, права і привілеї панів-феодалів, шляхти і духовенства починають зростати, а великокнязівська влада - слабшати. Як наслідок, зростає компетенція "пани-ради". Формальним приводом до посилення впливу і значення ради стало обрання Великого князя Казимира в 1444 р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова і тільки зрідка з’являвся в Литві. Саме ця ситуація була використана панами-радниками для зміцнення своєї ролі в

39

державі. Правове становище "пани-ради", як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського, було закріплено в низці привілеїв. Так, привілеєм 1492 р. "пани-рада" домоглася юридичного обмеження влади Великого князя. Він повинен був узгоджувати з радою усі питання зовнішньої політики, не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядовців посад або карати когось без згоди на те ради, роздавати староства, самостійно витрачати чи вивозити за кордон державні кошти. Ще більше зміцнилося правове становище "пани-ради" після привілею 1506 р. Відповідно до нього всі закони держави видавалися тільки після їх попереднього обговорення радою. Якщо ж точка зору з того чи іншого питання панів-радників і Великого князя розходилася, то останній мусив підкоритися раді. У разі відсутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть оголошувати мобілізацію і розпочинати війну. Отже, з часом, "пани-рада" стає постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом держави. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності - самостійно. До складу "пани-ради" входили також українські князі, магнати, бояри, яких було повністю зрівняно в правах з литовською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Литовсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт, могутність та авторитет.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. Це була станово-представницька установа, яка виникла внаслідок еволюції різних національних інституцій, як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Сеймами спочатку називали з’їзди литовсько-руських феодалів, а також литовського, українського та білоруського лицарства, зокрема з’їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з’їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Точно визначених строків скликання сеймів не існувало. Збиралися вони у разі потреби, наприклад, війни, необхідності обрання короля, укладення унії тощо.

Складався сейм Великого князівства Литовського з двох палат. Одну палату, так звану лавицю, складала пани-рада. До другої палати (кола) входили нижчі державні урядовці й лицарство (шляхта).

На перші вальні сейми, крім усіх магнатів, вищого духовенства і урядовців, запрошувалась ще й уся шляхта. Але з 1512 р. шляхта стала обирати на сейми по два своїх представники від повіту.

40

Вальний сейм вирішував широке коло різноманітних питань. А ГМ(і питання, як обрання Великого князя, скликання ополчення І руш і пня) належали до виключної компетенції сейму.

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перетворюється на законодавчий орган і поступово повністю замінює пани-раду. Другий Литовський статут 1566 р. визнав вальний сейм як державний орган. Тепер ні Великий князь, ні його рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави складалася із урядовців, які спочатку призначалися особисто Великим князем, а потім за погодженням з панами-радою і сеймом. Найвпливовішою посадовою особою був маршалок земський, який за відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його вступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або польний). Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які крім виконання своїх безпосередніх функцій нерідко виступали у ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Багато з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Державне управління Королівства Польського, до складу якого входила частина українських земель, майже нічим не відрізнялося від державного управління Великого князівства Литовського. В Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. З 1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави - короля. Його повноваження залишалися такими ж широкими, як і раніше, були подібними до повноважень Великого князя Литовського, але тепер його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада була постійно діючим органом влади, що сформувався приблизно у середині XIV ст. До її складу входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник - підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними чиновниками й слугами; його заступник - надвірний маршал; коронний підскарбій - зберігач королівської скарбниці та його заступник - надвірний підскарбій;

41

воєводи; каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою.

Починаючи з XIV ст. король для вирішення тієї чи іншої важливої проблеми скликає наради з представниками пануючих верств - родової аристократії, магнатів і шляхти. Пізніше ці наради стають постійними. На них делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст. сформувався вальний сейм. До його складу входили члени великої ради і депутати від шляхти. Саме це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виник з королівської ради, і посольську ізбу, яка складалася з представників земської шляхти. Вальний сейм скликався щорічно. Він вирішував питання про податки, приймав законодавчі акти. Сейм міг засідати і за відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави держави.

В 1569 р. було укладено унію між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Одним з найважливіших наслідків цієї унії для українського народу було те, що його землі опинилися тепер в одній державі - Речі Посполитій.

Центральне управління здійснювали король і вищі службові особи. Однак королівське єдиновладдя невдовзі було сильно обмежене. Згідно з Генріховими артикулами 1572 р. Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, що обирався. Король визнавав "вільну елекцію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати без погодження з ним посполитого рушення (ополчення), мати при собі постійну раду з 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Артикули передбачали, що в разі, коли король буде порушувати права і привілеї шляхти, то остання має право відмовитися від покори королю.

Згідно з Люблінською унією законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої, який складався з короля, сенату і посольської ізби. Король у сеймі, таким чином, ставав частиною шляхетського представницького органу і під час його засідань був тільки головою сенату.

Сенат у складі сейму відігравав значну роль, оскільки він об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій підставі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів - "конклюзію" (висновок).

42

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів - послів від земської шляхти Як правило, посольська ізба скликалася королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Тут відбувалося попереднє обговорення питань, що виносилися на сейм. Депутати-посли до гейму обиралися на місцевих шляхетських сеймиках, на яких їм давали накази, які відбивали інтереси шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного повіту. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, затверджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушення, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями та принципи зовнішньої політики.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми "конвокаційні" (вирішувалися питання про час, місце і умови обрання короля), "елекційні" (де король обирався), "коронаційні" (на яких відбувалася коронація і король давав присягу).

Постанови, які приймав сейм, називалися конституціями. Вони оголошувалися від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сеймом.

Центральне управління Речі Посполитої майже нічим не відрізнялося від центрального управління Польського королівства та Великого князівства Литовського. Королівським двором відав коронний або великий маршалок. Його заступником був надвірний марша-лок. Другою за значенням після маршалка посадовою особою вважався коронний канцлер, який разом з підканцлером керував королівською канцелярією. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський - скарбницею князівства. Важливе місце в системі державного механізму Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилася в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків (переважно в українських землях). На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.