§ 1. Основні риси управління на початковому етапі феодальної роздрібненості (30-ті рр. XII - 30-ті рр. XIII ст.)
З другої третини XII ст. на Русі розпочався період феодальної роздрібненості, через який пройшли всі феодальні країни Європи та Азії. Це був закономірний етап у поступальному розвитку феодального способу виробництва, зумовлений завершенням генезису феодальних відносин і вступу феодалізму в свою зрілу стадію, яка характеризувалась завершенням складання і розвитку всіх його економічних і соціально-політичних інститутів.
Унаслідок розвитку виробничих сил і суспільного поділу праці колишні племінні центри і нові міста перетворювались на економічні і політичні центри, довкола яких об’єднувались прилеглі сільські округи. Із захопленням князями і боярами общинних земель і залученням селян у систему феодальної залежності склалось і зміцніло феодально-кріпосницьке господарство. Стара родоплемінна знать, яка колись була відтіснена у тінь київською військовою службовою знаттю, перетворилась на земських бояр і утворила разом з іншими категоріями світських і духовних феодалів корпорації місцевих земельних власників. Спираючись на власні сили і дружину свого князя, місцеві феодали вже могли самостійно придушувати опір закріпачених і безземельних селян, не потребуючи допомоги далекого Києва. Місцеві князі намагалися зміцнити свою владу на власних територіях і звільнитися від опіки Києва. Виникає багато самостійних князівств і земель. Спочатку їх було 12, а згодом - сотні. Але вступ Давньоруської держави в епоху удільної роздрібненості аж ніяк не означав її цілковитого розпаду, як гадають деякі історики і донині. Змінилась лише політична структура і форма державної влади.Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, на зміну їй прийшла монархія періоду роздрібненості. В середині XII ст. державний лад Русі набув нової форми. Київський престол стає об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів, їх загальною династичною спадщиною.
Відносини між князями скріплювалися писемними договорами, клятвами, дарунками, а в деяких випадках - взяттям заручників з числа найближчих родичів21
одного або двох князів-сторін в укладеній угоді. Отже, в цей час Давньоруською державою правив не стільки великий київський князь, скільки весь князівський рід.
Таким чином, на першому етапі феодальної роздрібненості Русь зберігала єдність свого державного організму. Аж до навали орд Батия центром всієї Руської землі був Київ. Отож, помилялись ті вчені далекого і близького минулого, які в боротьбі доцентрових і відцентрових сил, характерних для Русі епохи роздрібненості, вбачали лише безпорядок і навіть хаос: нескінченні князівські суперечки і воєнні зіткнення за кращі столи, волості, землі, багатство. Але в цьому, на перший погляд, безладді нібито стихійно діючих сил, в абсурдному, здавалось би, калейдоскопі подій насправді існували свої закономірності і певний, мало або зовсім не зрозумілий сучасному історику, порядок.
Феодальна роздрібненість Давньоруської держави була діалектично суперечливим явищем. Політичне життя країни розвивалось у суперечності сил об’єднання і роздрібнення держави. Навіть в умовах поступового розширення автономії тих чи інших земель і князівств частина князів і великих бояр були вимушені відстоювати державну єдність і цілісність Руської землі. Вимушені тому, що давньоруське суспільство потребувало від пануючої верхівки піклуватися про єдність і воєнну могутність країни. Прості люди, селяни і ремісники, які складали абсолютну більшість населення Київської Русі, вбачали можливість безпечного і кращого життя виключно в існуванні об’єднаної, централізованої і сильної держави, здатної захистити їх від ворогів.
Структура апарату державного управління в князівствах XII ст. - першої половини XIII ст. була подібною до тієї, яка існувала в Давньоруській державі початкового періоду її розвитку. Продовжували функціонувати раніше сформовані управлінські інститути. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, який нерідко, подібно до київського, теж титулував себе "великим".
У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у найбільш великому місті землі, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств, або князівських волостей.Верховна влада в князівстві належала великому князю, який був виразником волі пануючого класу феодалів і використовував її в інтересах останніх. Князь був найбагатшим феодалом князівства. Все це визначало характер влади князя і його державних функцій, серед яких однією з найважливіших було придушення за допомогою
22
збройних сил, які йому підпорядковувалися, і насамперед князівської дружини, опору експлуатованих мас. На князів також покладалася законодавча діяльність, керівництво центральними і місцевими органами управління, здійснення судових функцій, дипломатична діяльність, забезпечення безпеки землі, організація та охорона торговельних шляхів тощо.
Важливий вплив на політику князя, на прийняття ним важливих управлінських рішень мала дума. Це була особлива рада, яка скликалася князем у разі потреби і до складу якої входили, насамперед, представники старшої дружини - бояри ("кращі мужі"), а також духовні феодали (єпископ, ігумени). Вплив такої думи на ту політику, яку проводили князі в різних князівствах, був неоднаковий. В одних князівствах він був більший, в інших - менший. Від цього впливу значною мірою залежало становище князівської влади і форми управління тим чи іншим князівством або землею.
У здійсненні своїх управлінських функцій князь спирався на підлеглий йому численний адміністративний апарат. Вищими посадо-вими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Ці двірські чини виступали не тільки представниками князя в його домені, реалізуючи певні управлінські функції, а й керували відомствами центрального галузевого управління всього князівства, здійснювали загальне управління територіями, пов’язане з тією чи іншою галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, котрі спеціалізувалися на розведенні коней.
Проте, незважаючи на появу в центральному апараті управління вказаних посадових осіб відбувається розвиток двірсько-вотчинної системи управління.Для управління окремими територіями князі з числа авторитетних та відданих бояр і дружинників призначали посадників, тисяцьких, воєвод. Вони виступали представниками князівської адміністрації на місцях і у своїй діяльності спиралися на підпорядкованих їм нижчих посадових осіб - тіунів, вірників, мостників, мечників та інших. Останні безпосередньо займалися охороною торговельних шляхів від розбійників та кочових племен, спорудженням мостів і ремонтом доріг, відали питаннями освіти тощо.
Характерною рисою управління періоду феодальної роздрібненості залишалася система кормління, при якій частина прибутків від волостей йшла на утримання ("корм") апарату чиновників.
Певну роль у системі місцевого управління продовжувала, як і раніше, відігравати сільська община. Але її управлінські функції дедалі більше обмежувалися князівською адміністрацією і зводилися
23
до збору податків та виконання усім "миром" деяких поліцейських функцій (затримування збіглих холопів та розшук убивць тощо).
Управління військовими силами в період феодальної роздрібненості ускладнюється. Причиною цього було те, що об’єднання військових сил декількох князівств Русі було можливим лише у разі збігу інтересів їх правителів. Тому, незважаючи на те, що загальна кількість військ на Русі в цей час збільшилася (кожне князівство або земля мали власні збройні сили), вони через розпорошеність були дещо слабші, ніж в ранньофеодальний період. У воєнний час управління військовими силами здійснювала військова рада, до складу якої входили великий князь, як верховний командувач, а також найзначніші феодали (князі, бояри), тисяцький (що керував "воями"). Безпосередньо перед битвою радою призначалися командири головних військових підрозділів.
З огляду на те, що вся діяльність зі здійснення державного управління регулюється законодавством, то певну роль у період феодальної роздрібненості відігравали вічові сходи, незважаючи на те, що вони перетворюються з цей час на засіб князівської волі.
Але князь, здійснюючи свої законодавчі та фінансові функції, призначаючи і усуваючи представників державної адміністрації, намагався заручитися підтримкою народних мас. Тому на віче, часто поряд з іншими питаннями, виносилися найважливіші проблеми управлінського характеру. Віче, як і раніше, збиралося в головних містах князівств, а його рішення поширювалися і на передмістя. В роботі віча брали участь насамперед князі, бояри, вищі церковні ієрархи, заможні купці. Саме цим верствам населення належала вирішальна роль на вічових зборах, незважаючи на те, що більшість на них завжди становило рядове міське населення. Керували зборами князі, митрополит, а інколи і тисяцькі. Існували правила проведення вічових сходів, які ґрунтувалися на тривалій практиці.Незважаючи на різницю за завданнями, обсягами діяльності та способами впливу на своїх членів між державою та церквою остання в XII - XIII ст. відігравала активну роль у суспільно-політичному житті князівств і земель Русі. Вона була великим феодалом, під її патронатом перебувала значна кількість людей, мала доволі розгалужений ієрархічний апарат, який складався з багатьох церковних служителів. Тому не дивно, що єпископи, ігумени найбільших монастирів брали безпосередню участь у політичному житті князівств, могли входити до складу князівських дум. Іноді, у разі відсутності в адміністративному центрі князя, виконання його управлінських функцій покладалося на єпископа.
24