§ 1. Органи верховної влади та центрального управління

Верховним органом влади в Давньоруській державі були народні збори - віче. Вони відбивали волю народу. Саме слово "віче" походить від слова "віщати", "оповіщати", тобто скликати, збирати народ.

Коли саме з’явилися у нас, в Україні, віча, яким чином вони почали утворюватися, як набрали певного змісту і значення, науці точно не відомо. Пояснюється це головним чином станом джерел. Відомості про вічові збори ми здобуваємо переважно із літописів. Але літописці, люди духовного звання, виховані на догмах Святого Писання і зразках візантійського абсолютизму, сприймали князя як єдиного носія влади, посланої Богом. Тому вияви народовладдя рідко висвітлювалися в літописах, окрім описів галасливих подій, у центрі яких, зазвичай, перебували улюбленці наших давніх "списателей" -князі.

Недостатність вміщених у джерелах даних про віче посилюється лаконізмом повідомлень. Однак вони, взяті у сукупності, дають змогу розібратися в головних рисах вічового ладу на Русі. До того ж є свідчення візантійських письменників VI ст. про існування у слов’ян здавна народовладдя.

Яким же чином це народовладдя виявлялося в реальному житті? Літописи дають нам відповідь на це питання. Саме серед літописних повідомлень про віче є одне, яке вважається класичним. Володи-мирський хроніст, описавши, як у наполегливій боротьбі зі старшими містами Ростовом і Суздалем молодше місто Володимир здобув перемогу, виголошує дорогоцінну для історика фразу: "Новгородці бо ізначала і Смольняне, і Кияне, і Полочане, і вся власти, якоже на думу на віча сходяться, на що ж старійші здумають, на тому і пригороди стануть". Отже "ізначала" означає, що віче - народне зібрання: це той верховний народний орган, який існував з передісторичних часів, вирішував долю народу і становив початкову форму побуту.

Віче, як верховний орган народної влади, було явищем поширеним. Як вираз народної волі, воно зустрічається споконвіку в усіх українських землях. І не тільки в українських етнографічно, не тільки в тих землях, де жили племена, від яких власне українці ведуть своє походження: воно спочатку було явищем спільним для всіх східних слов’янських племен. Але найбільш активно і яскраво віче виявило своє існування на землі Київській, у полян. Пояснюється це іим, що Русь Київська у правовому розвитку здавна йшла попереду піших слов’янських держав. Через землі полян проходила головна торговельна артерія "із варяг у греки", що не могло не сприяти пожвавленню громадського життя, розвиткові самодіяльності населення. Важливу роль відігравала торгівля, яка сприяла знайомству з багатьма народами, нагромадженню багатств і знань.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку, вона багато в чому значно переважала інші сусідні молоді слов’янські держави. Пояснюється це не тільки тісними контактами Русі з Візантією - спадкоємницею традицій античної цивілізації - й іншими країнами Європи, а й тим, що цей доброчинний вплив ззовні, досягнення європейських культур потрапили в добре підготовлений ґрунт. Досить вже того, що західним чужоземцям Київ видавався суперником Константинополя не лише за красою і величчю, а й за розвитком писемності, освіти, бібліотечної справи, архітектури, літератури, літописання, музики, образотворчого мистецтва тощо. І безумовно, що цей визначний культурний розвиток Київської Русі (найшов вияв і у сфері державного права - в організації участі самого населення в державному житті. Участь ця здавна виявлялася на вічах. З кого ж складалося віче, або хто брав участь у його роботі? У науковій літературі є різні точки зору з цього питання. Але більшість сучасних дослідників вважає, що право на участь у вічі мало вільне населення Київської Русі. Причому одні з них дотримуються тієї точки зору, що з числа вільного населення участь у вічах брали лише представники окремих родин - домохазяїни (батьки родин), інші, які, на нашу думку, ближчі до істини, гадають, що для участі у вічі не вимагалося постійного проживання, не висувалося також якихось інших вимог, що обмежували б участь у вічах, а тому будь-яка вільна людина даної волості мала право брати участь у вічовому зібранні.

Основну масу на вічах становили прості люди - "людіє", але участь у них брали також і князь, і бояри, і заможні купці, і церковні ієрархи. Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною.

Але, безумовно, загальна участь усіх громадян у вічах даної землі, окремої волості фактично була неможливою. Адже давньоруська держава простягалася від південних берегів Ладозького і Онезь-кого озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході -до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

Отже, оскільки через географічну віддаленість неможливо було скликати на віча всіх громадян землі - держави, і враховуючи те, що на Україні з давніх-давен міста були осередками не тільки економічного і торговельного життя, але й центрами життя політичного, набрав певного значення і змісту звичай, коли віче збиралося в центральному - "старшому городі" землі. Причому у вічовому зібранні, як правило, брали участь лише мешканці - громадяни цього "старшого города". Що ж до громадян передмістя, мешканців навколишніх сіл тощо, то вони фактично постійної участі у вічах "старшого города" не брали, хоч юридично мали на те повні права. Постанови від "старшого города", тобто постанови центральної громади землі, були обов’язковими і для передмістя. Віча відбувалися і у передмістях, але ці зібрання не торкалися загальноземських справ, а лише обмежувалися вирішенням питань місцевого значення. Таким чином, віча відбувалися як у головному місті держави, так і в старших містах землі, в кожному передмісті - центрі окремої волості.

Віча скликалися тими, хто був зацікавлений у розгляді на них тих чи інших питань. Такою особою міг бути кожний вільний громадянин, у тому числі й князь. Скликати віче означало винести те чи інше питання на обговорення народу, а тому всякий, хто вважав себе вправі говорити з народом, міг скликати віче. Але скликати віче без поважних причин було не тільки недоцільно, а й просто небезпечно, бо ті, хто хотіли використати народне зібрання в особистих цілях (різні інтригани та політикани того часу) при невдачі могли тяжко за це поплатитися. Народ не терпів зловживань його волею, і недаремно тих, хто намагався використати останню у такий спосіб, називали "коромольниками".

8

Віче, яке з давніх-давен в Україні мало значення верховного органу і виявляло безапеляційну волю народу, мало значні повноваження. Не було питання, що його віче фактично не мало би права вирішити. Але зрозуміло, що віче, як верховний народний орган, у своїй діяльності не розмінювалося на вирішення дрібних, маловажливих справ. Історично склалося так, що на вічових зібраннях вирішувалися головним чином найбільш важливі справи - справи, що торкалися інтересів держави або всього народу.

Досить чітке визначення компетенції віча дав М. Костомаров, який відзначав, що "віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, заключало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або "в кормленіє" землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила (і закони - було, отже, законодавчою владою, а разом з тим являлось судовою, особливо в справах, що торкалися громадянських прав".

Законодавча діяльність віча виявлялася в тому, що на народних 11 браннях обговорювалися і приймалися постанови, які мали, як закони, найвищу силу в державі і були обов’язковими до виконання по всій країні. Але потрібно при цьому зазначити, що саме законодавча діяльність віча у ті далекі часи в Україні не набула великого значення. Головною причиною цього, очевидно, було те, що тогочасні суспільні відносини регулювалися нормами звичаєвого права і ще не було гострої потреби у виданні спеціальних законодавчих норм.

Одним із найважливіших обов’язків віча було закликання князя на княжий стіл і визначення, на підставі укладеного з ним договору ("ряду"), відносин між ним, князем і народом. Князь мусив виконувати ті обов’язки, які були визначені народом на вічі. Про безумовне право віча закликати князів і з ними радитись, ставити їм ті чи інші умови говориться в літописах. Так, у 1113 р. Київське віче покликало на Київській стіл Мономаха, в 1146 р. - Ізяслава і т.д. Загалом її 50 князів, які посідали київський престол, 14 були запрошені саме вічем.

У разі якщо князь не виконував своїх обов’язків, віче мало право усувати його з князівського столу. Так, у 1067 р. Київське віче, це задоволене війною князя Ізяслава з половцями, усунуло його з князівського столу. Чернігівське віче у 1078 р. усунуло князя Всеволода і обрало Олега Святославича.

До досить важливої компетенції віча належало також вирішення питання про війну і мир - питання, яке безпосередньо торкалося

9

інтересів народу. Правда, є чимало прикладів, коли той чи інший князь іноді розпочинав війну без волі віча. Така війна ніколи не набувала характеру і значення загальнонародної справи, і у разі поразки князі жорстоко розплачувалися за такі сепаратні кроки. Тому добре розуміючи, яке значення має санкція віча для такої справи, як війна, князі у більшості випадків зверталися за підтримкою у військових справах до віча.

У писемних джерелах віче виступає як розпорядник державних фінансів і земельних ресурсів.

Укладання міжнародних угод також обговорювалося на вічах. Наприклад, у преамбулі договору Новгорода з Готським берегом і німецькими містами зазначається: "Се яз князь Ярослав Володи-меричь, сгадав с посадником с Мирошкою, и с тисяцьким Яковом, и с всеми новгородьци, подтвердихом мира старого с послом Арбудомь, и с всеми немецкими сыны, и с гты, и с всемь латинським язиком". Із "всеми новгородци" Ярослав радився, очевидно, не в приватній розмові, а на вічі.

Стосовно ж державного управління взагалі, то в цій сфері діяльність віча виявлялася головним чином у загальному верховному нагляді за урядовими органами влади. Так, найбільш високі державні посадові особи, такі, наприклад, як тисяцький, обиралися на вічах. Віче контролювало діяльність цих народних обранців і у разі їх бездіяльності могло усунути з посад, на котрі вони були обрані.

У найбільш важливих справах, які торкалися громадянських прав, вирішенню непорозумінь між народом і князем, віче творило суд і виступало як вищий орган.

Серед істориків немає єдиної точки зору стосовно того, у який саме спосіб виносилися вічові рішення. Більшість з них гадає, що для законності постанов на вічовому зібранні вимагалася "одностайність", яка досягалась тим, що кожному громадянинові, який був присутній на вічі і бажав висловити свою точку зору з того чи іншого питання, надавалася можливість це зробити. Таким чином, віче, очевидно, прагнуло до того, щоб винести прийнятне для всіх рішення. Що ж до

10

голосів поодиноких громадян, що не погоджувалися з постановою віча, то після прийняття її переважною більшістю голосів вони уже не впливали на законність останньої.

Походження державного управління в Київській Русі органічно пов’язано з виникненням і зміцненням князівської влади. Історія князів своїм корінням сягає у глибину століть - до часів далекого минулого східного слов’янства. Слово "князь" є загальнослов’янське. Воно, на думку лінгвістів, запозичене із німецької мови: давньонімецьке "kuning" означало спочатку старійшину роду. Не випадково в болгарській мові "кнез" - старійшина. У писемних джерелах VI ст. повідомляється, що у слов’ян було багато провідників-вождів - "риксів", "рексів", або князів.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали насамперед в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні відносини з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це диктувалося насамперед інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь здійснював функції судді над своїми васалами, дружинниками. Князівська юрисдикція у цей час тільки почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Щодо початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про законодавчі функції князів.

Князь не тільки судив, але й "рядив" - управляв. Як державець пін не був повним антиподом народним масам, оскільки в умовах розкладу родоплемінного ладу, що було характерно для X ст., відчувалась гостра потреба у князі - регуляторі суспільних відносин. Ця потреба стає ще більш очевидною, якщо розпад першобутності розуміти як процес деструкції замкнутих родових осередків, який вивільняв то ізгоїв, що потерпіли поразку у боротьбі з родичами, то селянські сім’ї, які вирвалися із примусового родового товариства і шукали допомоги за межами колишніх зв’язків. За таких обставин управлінська роль князя зростала. І недаремно в "Повісті временних літ" князь Володимир зображений думаючим "о строи земленем, и о ратех, и о уставе земленем", тобто опікується питаннями державного будівництва і управління.

11

Таким чином, на кінець X ст. функції київського князя помітно збільшуються і ускладнюються, а влада посилюється, що було результатом розпаду родового ладу. Тому не можна погодитися з намірами деяких істориків представити князівську владу в примітивному вигляді. М. Костомаров, наприклад, вважав, що метою князівської влади було добування, а засобом для її досягнення - дружина, строката ватага молодців, набраних звідусіль. Подібна спрощена думка про князівську владу на Русі в X ст. не відповідає фактам. Але говорячи про зростання і ускладнення князівської влади, слід зауважити, що князь не правив неподільно та у відриві від народу. У X - на початку XI ст. Русь до феодалізму ще не прийшла. Відомо, що влада князя в X ст. була обмежена радою родоплемінної знаті - "старців градських".

У кінці X - на початку XI ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Князь на Русі був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства. Відсутність князя порушувала нормальне життя волості, ставила її на межу небезпеки, насамперед перед зовнішнім світом. Не випадково у літописах ретельно фіксуються випадки, коли в тому чи іншому волосному центрі тимчасово не було князя: у 1141 р. "седеша новгородци бес князя 9 месяць". Іншого разу вони сиділи без князя "от Сменя дни до велика дни". Всю зиму 1196 р. новгородці також провели без князя. Все це спричинялося до негативних наслідків. Одного разу, наприклад, "новгородци не стерпече безо князя сидети", так як "жито к ним не идяше ни откуда же".

Численні літописні факти свідчать по гостру потребу в князях міських волостей. Вони говорять про те, що волосні общини мали потребу в князях насамперед як військових спеціалістах, покликаних забезпечувати зовнішню безпеку. Князь повинен був оберігати ту землю, де княжив. На нього покладалося керівництво як воєнними оборонними, так і наступальними операціями. Йому приписувалася також охорона торговельних шляхів. Князь безпосередньо брав участь у битвах, своєю мужністю був за приклад дружинникам і "воям": "Вьеха переже всих в противния и дружина его по нем ехаша," "перед всеми полки вьеха Изяслав один в полки ратных и копье своє изломи". Відсутність князя іноді згубним чином відбивалася на наслідках воєнних дій. Так, у 1152 р. люди князя Ізяслава не змогли утримати дніпровський брід саме через відсутність князя.

В уявленнях людей XI - XII ст. добрим князем був той, хто сам зай- мався воєнними справами. Не випадково Володимир Мономах у своєму педагогічному трактаті, повчаючи власних дітей, писав: "На войну вышед, не ленитеся, не зрите на воеводы; ни питью, ни еденью не лагодите, ни спанью; и стороже сами наряживайте, и ночь, отовсюду нарядивше, около вои тоже лязите, а рано встанете".

У літописах знаходимо безліч повідомлень про участь князів у походах, битвах, під час яких і здійснювалося безпосереднє управ-ління військами. У битвах князі нерідко отримували рани, а бувало що й гинули. Смерть князя на полі бою в той час не вважалася подією Надзвичайною. Володимир Мономах, маючи на увазі загибель свого оина Ізяслава, говорив у листі до Олега: "Дивно ли, оже мужь умерл в полку". За його словами, "тем бо путем шли деди и отци наши".

До числа військових обов’язків князів належало забезпечення війська кіньми і зброєю. Для задоволення потреби в конях князі прискореними темпами розвивали у своїх господарствах конярство.

З військовими опікуваннями князів тісно перепліталися турботи і дипломатичних питань, бо війна, якою б тривалою вона не була, Неминуче змінювалась миром, який супроводжувався найрізноманітніший дипломатичними комбінаціями. Військово-дипломатична пильність князів мала на меті перш за все досягнення зовнішньої безпеки суспільства. Іншим суттєвим завданням князівської влади була охорона внутрішнього миру і порядку. На першому місці у Вирішенні цієї проблеми стояв князівський суд. Порівняно з попереднім періодом компетенція князя в галузі суду значно розширилась. "Княж двір" стає звичним місцем суду. Судовий розгляд перетворився майже на повсякденне заняття князя. Виник штат судових агентів Князя, які займалися судовими справами. Але незважаючи на це осо-бистий суд князів на Русі XI - XII ст. відігравав важливу роль у судочинстві. Первіснообщинна свідомість людей того часу, яка вирізнялися глибокою повагою і довірою до родоплемінної влади, наводила їх на думку, що князь не може бути непорядним, а в негараздах і порушеннях правди винні його радники. До того ж князівський суд чинився гласно, в присутності представників місцевих общин.

У XI - XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція кня-ія. Створюються Правда Ярослава, Правда Ярославичів, Устави Володимира Мономаха, церковні князівські устави. Після запровадження чристиянства на князя покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство.

12

Князі виконували також функцію придушення опору пригнічених. Ця функція поступово стає однією з найголовніших, оскільки феодально залежне населення з розвитком феодалізму все частіше піднімається на боротьбу зі своїми гнобителями. Так, в 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. повстання київського населення було придушене Володимиром Мономахом.

Князеві належали також адміністративні функції. Річ у тому, що з ускладненням державного життя такий складний орган влади, як віче, не міг швидко і постійно відгукуватися на всі поточні потреби життя, на всі його вимоги, які потрібно було вирішувати в адміністративному порядку. За даних обставин саме князь міг стати тим органом, який зосередив би у своїх руках адміністративні функції з управління волостю під верховенством того ж віча. Але як адміністратор князь не втручався у внутрішнє життя тогочасних громад. Його відносини з окремими громадами, що здавна мали свою самоуправу, особливо спочатку, не йшли далі збору з населення данини. І лише з розвитком князівської влади функції князя як адміністратора значно розширюються. Але, незважаючи на значне суспільне становище, князь у Київській Русі не став справжнім монархом, тим більше у тому значенні цього слова, яке монархові надається науково в наш час. Князь був справді "необхідним" (вислів М. Костомарова) елементом волості-держави, але врешті-решт він був тільки першим слугою народу, хоч і з широким обсягом своїх власних князівських прав. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки за однієї умови - коли народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібне втручатися у його діяльність. В іншому разі віче могло змістити князя або своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, то укладав з вічем договір ("ряд"). Основною вимогою віча до князя було "не ображати народ". Князь представляв вічу свої умови, свої пропозиції, а від останнього вже залежало, чи прийняти ці умови та посадити князя на стіл, чи їх відкинути. Таким чином, остаточне рішення залишалось за вічем.

З подальшим розвитком князівської влади князь зосереджує у своїх руках право призначати на різні адміністративні посади (які раніше заміщувалися шляхом виборів, наприклад, тисяцьких), контролювати призначених осіб, а при необхідності і усувати.

Таким чином, князівська влада була складовою і необхідною частиною державної управлінської структури Київської Русі. З розвитком держави ускладнюються функції князів, урізноманітнюються

14

форми їх діяльності, зростає значення цієї діяльності для поступи ні.ного розвитку суспільства.

Значну роль у державному житті Київської Русі, в її центральне іму правлінні відігравала так звана князівська або "боярська дума". Про думу згадується в Іпатіївському літописі вже в 1169 р. М. С. Грушевський цілком слушно вважав сам термін "дума", який прийнято в науковій літературі, терміном пізнішим, московським. Боярська дума - це рада князів з боярами, завданням якої було попе-реднє обговорення питань, які стосувалися державного управління.

Виникнення князівської (боярської) ради в Київській Русі не було якоюсь особливістю її державного устрою. Рада була важливим Органом влади в усіх ранньофеодальних державах. її виникнення було Наслідком компромісу між державною владою і відживаючими порядками військової демократії. Тому і формування ради відбувається у кількох напрямах. До її складу включаються як представники місцевої родоплемінної знаті, так і особи з числа князівської дружини. В першому випадку прообраз ради формується ще у переддержавний період із племінної верхівки. Інший шлях виявляється в X ст. Уже Ігор скликає частину дружини на раду, де обговорюються питання подальших дій. Причому рішення цієї ради він проводить у життя. Діяльність Ігоря постійно оточена боярством, князями, і сам він невіддільний від верхівки давньоруського суспільства. Залучають верхівку суспільства до участі в раді і його спадкоємці. Так, скасування синами Ярослава "убієния за голову" і заміна його "кунами" сталися після ради з "мужами їх". Так само устав князя Володимира Всеволодовича "про різи" (відсотки) був складений за участю дружини.

Виникнення боярської ради було спричинене і тим, що українсь-кий князь не був необмеженим правителем, а тому і свої розпорядження він робив, попередньо порадившись зі своїм найближчим оточенням. Цілком природно, що такими найбільш близькими до князя особами були найчастіше бояри, "мужі". Це були знатні, заможні люди, які підносилися над масою населення завдяки своїй земельній власності. Вони входили до князівської дружини, утворюючи її верхній шар, який нерідко в джерелах називався "кращою", "старійшою", "передньою", "більшою" дружиною. Бояри стають обов’язковими супутниками князів, їх постійним оточенням. Давня традиція думи князя з дружиною стає основою у відносинах князя з боярством. Усі свої задуми князь завжди повинен був "явити" боярам, бо в іншому разі він ризикував втратити боярську підтримку, що загрожувало невдачею. Звісно, іноді князі нехтували радою з боярами. Але такі випадки оцінювалися сучасниками як відхилення від правил. Позиція

15

бояр часто визначала поведінку князя. І літописи не раз говорять про те, що князі розпочинали ту чи іншу справу, вислухавши бояр.

Боярська рада не була постійно діючою установою. Князь просто радився з людьми, котрим довіряв, хоча ніхто його не зобов’язував це робити. Але князь радився не тільки з боярами. Іноді на нараду він запрошував представників духовенства, єпископів. Тобто склад думи не був чітко означений і міг змінюватися відповідно до поточних обставин. Різноманітними були і форми функціонування ради. Члени князівської ради могли збиратися і в князівському палаці на бенкеті, і в полі на конях - залежно від того, як у князя виникала необхідність обговорення питань спільно зі своїми могутніми васалами.

Щодо самої компетенції князівської ради-думи, то вона вирішувала найрізноманітніші справи, що торкалися державного життя і зокрема внутрішнього управління, фінансів, міжнародної політики,

суду.

Таким чином, хоч рада князів (дума) і не набула в цей час сталих, чітких форм і певної компетенції, не підвела під себе твердих юридичних підвалин, вона відігравала важливу роль серед органів державного управління і продовжувала давні традиції, з огляду на державні інтереси, нарад князів зі своїм найближчим оточенням.

Органом центрального управління, крім самого князя і боярської думи, був так званий "княжий двір". Під княжим двором розумілося місце, де зосереджувалися всі важелі управління князівським доменом і державою.

Спочатку нескладні функції з управління державою виконував сам князь і його дружина. Але з розвитком і посиленням держави великому князеві дедалі важче було здійснювати свої управлінські функції, тому він змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово перебирали на себе функції публічних урядовців. Особливістю управління цього періоду було те, що органи державної влади разом із своїми офіційними функціями виконували і приватно-князівські. Тобто елемент публічний в урядуванні ще не відокремився від приватно-правового. Особи, які належали до князівського двору, завідували певною ділянкою господарства, прислуговували князеві і водночас виконували й державницькі управлінські функції. Вони називалися тіунами і набиралися із рабів і напіввільних слуг.

З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувався поділ і уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими особами стають: воєвода - начальник усіх збройних сил

16

князівства; дворецький - керував двором князя, його слугами й домашнім господарством; печатник - очолював князівську канцелярію; стольник - відповідав за організацію постачання князівського двору продуктами; тіун конюший - відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми. Цим посадовим особам прислуговували численні управителі - тіуни, старости та ін. Дворецькому, наприклад, підпорядковувались ключники, митники, трішки.

При князівському дворі перебували і такі посадові особи, як дітські і отроки. їх діяльність була в основному пов’язана з судовими і правами: доставляли на суд обвинувачуваних, виконували судові вироки, були присутніми при випробуваннях підозрюваних у вчиненні злочину залізом і водою, як воїни супроводжували князя на війну, виконували інші його доручення.

Крім дітських і отроків у пам’ятках згадується про так званих "ябедників". Це були урядовці, головним обов’язком яких був розшук злодіїв і викрадених речей.

Були при дворі князя і так звані "гриді" - придворні слуги князя. Назва "гридь" походить від слова "гридниця" - покої. Згадуються в джерелах і "милостники" - насамперед військові слуги, хоча, можливо, їм доводилося займатися і господарськими питаннями.

Дітські, отроки, гриді, ябедники, милостники, мечники тощо входили, як відомо, до складу молодшої дружини. Всі вони перебували у матеріальній залежності від князя і утримувалися за рахунок нього. Разом з тим, виконуючи те чи інше доручення князя, вони одержували за свою працю платню безпосередньо від населення (гак званий "корм").