§ 2. Місцеве управління

Важливе місце в системі державного управління посідали місцеві установи. З утворенням міністерств вони були закріплені за відповідними міністерствами. В результаті поєднання споріднених за функціями і призначенням міністерств - як центральних виконавчих органів - з підпорядкованими їм місцевими установами утворюються відомства, характерною рисою яких було чітке вертикальне управління.

96

установ, із центрального апарату в підвідомчі установи розсилались циркуляри, розпорядження, накази та інші акти управління, існувала система внутрішнього контролю за виконанням цих документів, стали нидаватися відомчі акти.

Адміністративно Російська імперія поділялась на села (найменші об’єкти управління), волості, стани, повіти, губернії. ()собливими об’єктами управління були міста.

Державна практика місцевого управління в XIX - на початку XX ст. йшла шляхом подальшого посилення влади губернатора як ішщого урядового чиновника в місцевих адміністративних органах. За цей період збільшується кількість губерній. На початку XIX ст. (1803 р.) їх було 48, у середині століття (1850 р.) - 52, на початку XX ст. (1901р.)-77.

Україна, для зручності управління, також була поділена російським урядом на губернії і генерал-губернаторства. На початку XIX ст. і) Україні налічувалося дев’ять губерній: на Лівобережжі -Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі Волинська, Київська і Подільська; на півдні - Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Губернії входили до генерал-губернаторств. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське - правобережні, Новоросійсько-Бесарабське -південні, а також Бесарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р.

Губернатори і генерал-губернатори були довіреними особами царя, які вершили владу на місцях. Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян. Посада генерал-губернатора була вищою від посади губернатора. Генерал-губернатор очолював, як правило, кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями -поєднуючи владу цивільну і військову. Ця посада вводилася там, де місцева специфіка потребувала значної влади, самостійності в прийнятті рішень і оперативності в діях. Тобто в столицях або на окраїнах імперії. В інших російських губерніях ці посади вводилися епізодично відповідно до обставин.

Кандидатури на посаду губернаторів підбирав міністр внутрішніх справ і представляв їх імператору. Останній робив призначення. Усунути губернатора з посади так само міг тільки імператор. Скаржитися на губернатора можна було тільки цареві, Сенату і міністру внутрішніх справ. Губернатор був вищим представником

97

верховної влади у "ввіреній йому губернії" і відповідав за все, що відбувалося в ній. Тому губернатор повинен був наглядати за всіма установами і знати буквально все, що відбувається в кожному місті, містечку, поселенні, селі губернії. А щоб він міг все знати і за все відповідати, йому підпорядковувалися всі чиновники губернії незважаючи на їх звання, чини та відомчу приналежність.

Губернатор у першу чергу наглядав за тим, щоб закони і накази, які поступали в губернію від урядових установ, всім повідомлялись і всіма виконувались. Якщо губернатор помічав у діях якоїсь установи порушення законності, то робив її начальнику зауваження. У разі якщо останній не реагував на це зауваження, губернатор доповідав у Петербург тому міністру, якому начальник підпорядковувався. Всі нагороди чиновникам від імені імператора обов’язково йшли через губернатора. Сам губернатор теж мав право нагороджувати.

Важлива роль відводилась губернаторові в організації поліцейського нагляду (гласного та негласного) за особами "сумнівної політичної благонадійності". Після здійснення судової контрреформи губернатор одержував право впливати на суди (так, він переглядав списки осіб, які рекомендувалися для обрання їх у мирові судді, і списки присяжних засідателів), у 1889 р. він стає головою

адміністративно-судової установи - губернського присутствія. Він же подавав на затвердження міністру внутрішніх справ списки кандидатур на посаду земських дільничних начальників. Положення 1890 р. і 1892 р. поставили під жорсткий контроль губернаторів органи земського та міського самоврядування.

В роки революції 1905-1907 рр. на губернаторів покладався обов’язок боротися з масовими робітничими, селянськими, національно-визвольними рухами, втілювати в життя великодержавну шовіністичну політику царизму, придушувати рух за відродження і національне самовизначення України.

В ході першої світової війни на губернаторів покладається відповідальність за здійснення всіх заходів і дій, спричинених умовами воєнного часу, посилюються їх карально-охоронні функції.

Для оперативного виконання губернаторами своїх функцій у губерніях було створено низку колегіальних установ: комітетів, комісій, присутствій. Особовий склад цих установ був приблизно однаковим. Це були губернський предводитель дворянства, губернський прокурор, голова казенної палати, управляючий палатою державного майна та інші посадові особи губернії.

Важливе значення серед них мали губернські рекрутські присутствія, перейменовані у 1831 р. в рекрутські комітети, а пізніше - в присутствія військової повинності.

Ці присутствія відали призовом і прийомом молодих людей на військову службу. За допомогою комітетів і комісій губернатор здійснював деякі господарсько-адміністративні функції. Комісія народного продовольства вирішувала завдання створення запасів продовольства; будівельна і шляхова комісії здійснювали керівництво зі спорудження шляхів і казенних будівель; для збору статистичних даних у губерніях утворювали губернські статистичні комітети. Ряд установ цієї групи вирішував різні медичні питання (віспяні і холерні комітети, комітети громадського здоров’я, присутствія із посвідчення божевільних). Крім того, існували губернські комітети земських повинностей, комітети з опікування в’язниць, лікарняно-поліцейські комітети та інші установи.

Губернатор був зобов’язаний періодично об’їжджати і оглядати всю губернію. Щороку він готував звіт про губернію і надсилав цареві. Цей звіт називався Всепідданійшим звітом.

Таким чином, губернатор виконував найрізноманітніші функції. Сам він їх, звісно, виконати не міг.

98

99

Так, у губернатора були спеціальні чиновники для особливих доручень. Якщо губернатору потрібно було з’ясувати якесь питання, то він посилав такого чиновника. Чиновник з’ясовував і доповідав губернатору, а останній уже приймав рішення. В підпорядкуванні губернатора була канцелярія, яка здійснювала все його діловодство. Очолював канцелярію управитель. Саме канцелярія складала щорічні звіти по губернії, вела листування з газетами, друкарнями, видавала паспорти для поїздки за кордон.

Важливим елементом виконавчого апарату місцевої адміністрації була поліція. Вона поділялась на місцеву і міську. Спеціальних губернських поліцейських органів не існувало, і об’єднуючим органом всієї поліцейської системи був сам губернатор. У губернському місті начальник поліції називався поліцмейстером. Все місто поділялося на частини. Кожною "частиною" керував пристав. Як поліцмейстер, так і пристав мали свої канцелярії і своїх помічників. Частини поділялися на околодки, які очолювали околодочні наглядачі і городові.

Разом всі чини поліції (поліцмейстер, пристав та їх помічники) складали міське поліцейське управління. Канцелярією міського поліцейського управління завідував помічник поліцмейстера. В канцелярії також був секретар і службовці.

Про все, що діялося у них на дільницях, городові доповідали в свою частину наглядачу або помічнику пристава. Пристав щоденно доповідав поліцмейстеру. Поліцмейстер щодня готував рапорт губернатору. В повітах і повітових містах була своя поліція -справники, станові пристави і урядники. Про них буде сказано далі. Всіх поліцейських чинів у губернії і повітах призначав і усував сам губернатор. Вони перебували в повному його підпорядкуванні і виконували всі його розпорядження і накази.

Якщо, наприклад, губернатору потрібно було з’ясувати, що відбувається в якомусь селі, то він наказував своїй канцелярії зробити запит справнику того повіту, де те село знаходилося.

100

Коли учинявся якийсь злочин: вбивство, грабіж, розбій - то поліція про це тільки доповідала по інстанції, а справу передавала судовим органам. У судових справах поліція підпорядковувалася прокурору.

Крім поліції у кожному губернському місті існували жандармсь-кі управління, які очолювали жандармські генерали або полковники. V них були помічники - адвокати. В жандармському управлінні служили також жандармські унтер-офіцери.

Однією з найважливіших функцій жандармерії був "загальний нагляд за духом всього населення і за напрямом політичних ідей суспільства". З цією діяльністю була тісно пов’язана така функція губернських жандармських управлінь, як політичний розшук, тобто киявлення організацій та окремих осіб "протиурядового" напряму. До 1904 р. жандармські управління відповідали і за здійснення негласного поліцейського нагляду за особами "сумнівної політичної благонадійності". Ще однією функцією губернських жандармських управлінь було проведення дізнань у справах про державні злочини і політичну неблагонадійність. Крім того, до 1911 р. жандармерія була одним із органів контррозвідки. Обвинувачених у політичній діяльності, як правило, під суд не віддавали. їх справи разом з прокурором суду розглядались жандармським управлінням. Прийняте рішення надсилалось міністрам внутрішніх справ і юстиції. Вони визначали покарання, яке затверджував імператор.

Основною адміністративною установою губернії вважалося і убернське правління, яке очолював губернатор. Коли губернатор був іидсутній, його заміщав віце-губернатор. Віце-губернатор вважався старшим членом цього правління і наглядав за всією його діяльністю. ‘5а віце-губернатором за старшинством йшли радники. Радників було два: старший і молодший. Старший радник затверджувався міністром іщутрішніх справ. Коли віце-губернатор виконував обов’язки губернатора, то старший радник заміщував віце-губернатора. Потім йшов асесор (засідатель).

Крім того в губернському правлінні були: інспектор з медицини, інженер, архітектор, губернський землемір. Коли всі ці чиновники збиралися для спеціального обговорення справ, то це зібрання називалось загальне присутствіє губернського правління. В це присутствіє губернатор міг запрошувати представників усіх установ і верств. Коли розглядались справи про опіку, обов’язково був присутній прокурор.

Справи загального присутствія вела особлива канцелярія, начальником якої вважався віце-губернатор, а завідував нею секретар.

101

У секретаря були помічники. При губернському правлінні перебував також редактор газети "Губернські відомості". "Відомості" видавалися в кожному губернському місті. В них оприлюднювалися всі нові закони, накази і розпорядження уряду і керівництва губернії, повідомлялись різні вісті.

Усі нові закони, укази Сенату, Височайші повеління царя із Петербурга пересилались губернатору, а він передавав їх губернському правлінню, яке ці документи оприлюднювало і наглядало за виконанням. Якщо чиновники не виконували законів, то губернське правління розслідувало справу і могло передати її до суду. Вся поліція в містах, повітах, волостях і селах була підвладна губернському правлінню. Губернське правління могло скасувати будь-який наказ поліції і усунути будь-якого поліцейського чиновника: справника, поліцмейстера, пристава, урядника.

У губернському правління були відділи, які займалися спеціальними питаннями. Так, медичний відділ наглядав за всіма лікарнями в губернії, за лікарями, за бабками і акушерками, за аптеками, відповідав за щеплення проти віспи і холери тощо. Керівником цього відділу був лікар, який називався медичним інспектором. У нього був помічник і фармацевт (аптекар). При відділі була своя канцелярія.

Будівельний відділ давав дозвіл на все, що будувалося в губернії, затверджував план будівництва, здійснював прийом збудованого. Очолював відділ губернський інженер і губернський архітектор. У них були помічники: молодші інженери, архітектори, техніки та інші чини. У відділі теж була своя канцелярія.

Межевому відділу, або губернській креслярні, керівником якої був губернський землемір, були підконтрольні всі повітові землеміри. Тут теж була своя канцелярія. В цьому відділі розглядались всі земельні справи, зберігались всі плани на селянські та поміщицькі землі. Про все, що стосувалося землі, можна було довідатись саме в межевому відділі.

Губернське правління знаходилося у віданні міністра внутрішніх справ, але підпорядковувалось тільки Сенату. Скаржитися на нього теж можна було в Сенат, але тільки у визначений строк. Після пропущення строку Сенат скарги не розглядав. На губернське правління покладалась функція виконання судових постанов. Якщо, наприклад, суд засуджував когось на каторгу, поселення або в арештантську роту, то засилало і заарештовувала губернське правління. Воно ж висилало всіх тих, кого селянська чи міська громада засуджувала до вислання.

Крім губернського правління в губернському місті були: акцизне правління, казенна палата, палата державного майна.

Акцизне правління знаходилось у віданні міністра фінансів. Його керівник називався управляючим акцизними зборами. У нього були помічники і ревізори, які призначалися і звільнялися міністром фінансів. Нижчі службовці перебували під начальством управляючого. Він же призначав акцизних наглядачів, контролерів та їхніх помічників.

Акцизне правління наглядало за торгівлею вином, пивом, медом, горілкою; за заводами горілчаних виробів і пивоварнями; за тютюновими фабриками. З цією метою акцизні службовці постійно роз’їжджали по губернії. Вони мали право безперешкодно входити і оглядати всі заклади, де виготовлялись чи продавались горілка, вино, наливка, пиво, мед, тютюн, і якщо виявляли, що справа ведеться з порушенням закону, то притягали винних до відповідальності. За діяльністю акцизного правління наглядав губернатор. Він мав право ревізувати його роботу і у разі виявлення порушень доповідав міністру фінансів.

У кожній губернії була казенна палата, яка також перебувала у іпданні міністерства фінансів. її керівник називався управляючим казенною палатою. Крім нього в палаті були керівники відділів, секретар, чиновники для особливих доручень і нижчі службовці. Коли управляючий і керівники відділів збиралися разом і радились, то таке зібрання називалось загальне присутствіє казенної палати. Іноді в загальному присутствії головуючим був губернатор. Казенна палата завідувала підрахунком і звітністю прибутків і витрат коштів, котрі знаходилися в її касах; завідувала справами про приписку до міських і селянських громад, а також про усиновлення селянами і міщанами дітей, здійснювала торги на підряди і поставки для різних державних установ; стягувала викупні платежі; розподіляла недоїмки між селянськими общинами тощо.

Сама казенна палата жодних внесків не приймала, для цього при ній існували казначейства. Казначейства були губернські, повітові, місцеві. їх керівники називались казначеями. Вони повністю підлягали казенній палаті, але повинні були виконувати накази губернаторів і губернських правлінь. Крім казначеїв у казначействах працювали й інші чиновники. Казначейство приймало, зберігало і видавало казенні гроші, передавало гербові марки і папери, патенти і бандеролі, видавало посвідчення на право торгівлі і промислу. В казначействі можна було обміняти паперові гроші на золото і срібло.

102

103

Казначей повинен був наглядати за своєчасним надходженням платежів і повідомляти казенну палату про боржників.

При казначействах в кінці XIX ст. були відкриті ощадні каси, в які будь-яка особа могла вкласти свої заощадження. Але кожна людина могла зберігати в касі не більше тисячі карбованців. Зі ста карбованців, вкладених у касу, вкладник одержував за рік проценти в сумі 3 крб. 60 коп. Ощадні каси були також при поштово-телеграфних конторах та при деяких інших установах.

Палата державного майна підпорядковувалась міністерству землеробства і державного майна. Ця палата була не в кожному губернському місті - іноді одна на дві губернії. її керівником був управляючий палатою державного майна. Кандидатуру на цю посаду пропонував міністр землеробства і державного майна, а затверджував цар. Крім управляючого в палаті служили: губернські лісничі, лісові ревізори, чиновники для особливих доручень і землеміри.

Палата державного майна відала всім державним майном, яке було в губерніях. Якщо хтось хотів взяти в оренду казенну землю або в казенних лісах розпочати заготівлю деревини, він повинен був звернутися до цієї палати. Губернатор мав право наглядати за роботою палати. Іноді він головував у її особливому присутствії.

Контрольна палата перебувала в підпорядкуванні державного контролера і наглядала за правильністю і обґрунтованістю витрат державних грошей. З цією метою вона періодично ревізувала різні папери, документи, книги казначейств, направляла своїх представників на торги в палату державного майна, в казенну палату, коли там знищувались непотрібні цінні папери. Керівник палати називався управляючим контрольної палати. Він призначався і звільнявся самим царем і в губернії ні від кого не залежав. Крім управляючого в палаті служили: його помічник, старші і молодші ревізори та їх помічники. При палаті була канцелярія, а в ній - секретар, журналіст, чиновники-обліковці.

Нагляд за діяльністю фабрик і заводів покладався на місцеве губернське керівництво, за сприяння губернських з фабричних і заводських справ присутствій, на фабричних інспекторів та поліцію.

Губернське з фабричних і заводських справ присутствіє, головою якого був губернатор, складалося з віце-губернатора, прокурора окружного суду або його товариша, начальника губернського жандармського управління окружного фабричного інспектора або його помічника, голови або одного з членів губернської земської управи, міського голови губернського міста чи члена міської управи,

104

кількох фабрикантів. На засідання цієї установи могли бути запрошені, з правом дорадчого голосу, губернський інспектор з медицини, і убернські інженер, архітектор, механік та інші особи, які могли бути корисними для вирішення тієї чи іншої справи.

Губернське з фабричних і заводських справ присутствіє вида-вало обов’язкові постанови про заходи, які мали виконуватися для іабезпечення охорони життя, здоров’я і моральності робітників; нпрішувало справи про порушення керівниками фабрик і заводів фпбрично-заводського законодавства; розглядало скарги на розпорядження інспекторів.

У 1882 р. для виконання фабрично-заводського законодавства була створена фабрична інспекція. Губернії, які мали фабрично-ілводську промисловість, об’єднувались у фабричні округи, а в кожний округ призначалися кілька фабричних інспекторів. Один з них називався старшим фабричним інспектором, інші - фабричними інспекторами. Фабричні інспектори підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і мануфактур. У разі виявлення порушень законодавства фабричні інспектори складали протокол і передавали його в губернське з фабричних і шведських справ присутствіє або мировим суддям чи судовим слідчим. Скарги на розпорядження чинів інспекції подавались в губернське з фабричних і заводських справ присутствіє в місячний строк з дня оголошення розпорядження.

Чини міської і повітової поліції повідомляли фабричні інспекції про всі ті випадки порушення порядку і фабрично-заводського шконодавства, які стали відомі їм, і, коли в цьому була потреба, надавали допомогу інспекторам.

Нагляд за виконанням фабричного законодавства з боку інспекторів у подальшому зводився до вгамування робітників на охоплених страйками заводах і фабриках в інтересах підприємців. Водночас фабричні інспектори спостерігали за станом робітничого руху, розвитком соціал-демократичної пропаганди і агітації серед робітників, зародженням опозиційних гуртків, інформуючи про все це охоронні відділення.

За законом від 30 травня 1903 р. місцеві фабричні інспектори підпорядковувались безпосередньо губернатору, а функції окружних інспекторів обмежувалися проведенням ревізій. Від губернатора залежало призначення на посаду старшого і дільничних фабричних інспекторів, закріплення їх за дільницями і підприємствами.

105

Важливе місце в місцевому апараті управління посідали

земельні органи. 1 січня 1864 р. імператор Олександр II затвердив

"Положення про губернські та повітові земські установи". Згідно з

ними поступово у різних губерніях почали створюватися земські

установи. На 1900 рік вони були введені із 77 губерній Російської

імперії тільки в 34. В Україні земська реформа була проведена тільки

в шести з дев’яти губерній - Харківській, Полтавській, Чернігівській,

Херсонській, Катеринославській та Таврійській. У Правобережній

Україні земства були введені тільки в 1912 р. У 1890 р. до

"Положення про губернські та повітові земські установи" було

внесено багато змін і доповнень, суть яких - звуження сфери

діяльності земств, посилення контролю над ними урядових структур.

За цим положенням один раз на три роки в кожному повіті населенням обиралися представники в земство, які називалися гласними. Але обирало земських гласних не все населення повіту, а тільки ті, хто володів нерухомим майном. Кожний стан - дворяни, міщани і селяни - обирав окремо.

Кількість всіх гласних від кожного повіту і кожного стану визначалась законом, і була різною - від 15 до 40. Більше половини гласних обирали дворяни. Якщо, наприклад, від повіту потрібно було обрати 40 гласних, то 22 - 24 гласних обирали дворяни, а решту -16 - 18 - міщани і селяни.

Для обрання своїх гласних дворяни з’їжджалися в повітове місто

на виборче зібрання. Головував на ньому повітовий предводитель

дворянства. Брати участь у цьому зібранні могли тільки ті дворяни,

які володіли в повіті землею в тому розмірі, що встановлювався

законом для їх повіту (для одних повітів достатньо було мати

земельне володіння розміром 125 десятин, а для інших - не менше

475, 500 і навіть 800 десятин), або інше нерухоме майно (будівлі,

млини, заводи тощо) вартістю не менше 15 тис. крб. Ті дворяни, в

яких не було вказаної у законі для їх повіту кількості землі або іншої

нерухомості, самі участі у виборчих зібраннях не брали, а посилали

туди своїх уповноважених, котрі обирались на виборчому з’їзді.

Кількість уповноважених залежала від кількості землі, якою володіли

всі ці малоземельні дворяни. Якщо, наприклад, двадцять дворян, які

прибули на виборчий з’їзд, разом володіли 2400 десятинами землі, а

закон визначав, що виборець повинен мати 200 десятин, то вони мали

послати від себе в виборче зібрання 12 уповноважених. Дворяни ж,

які зовсім не мали землі і нерухомого майна або менше однієї десятої

частини належної кількості, у виборах участі не брали.

Особи всіх інших станів, які володіли в повітах землею або іншою нерухомістю у визначеній законом кількості, утворювали друге виборче зібрання, що відбувалося під керівництвом міського голови. На це зібрання, як і на дворянське, збиралися уповноважені під тих недворян, які не володіли достатньою нерухомістю.

Отже, перші дві курії вибирали своїх представників до повітових зібрань безпосередньо. Для сільських жителів вибори були багатоступеневими. Сільські громади делегували своїх представників на волосні сходи, де обирали виборців на повітові з’їзди, які, в свою чергу, обирали членів повітових земських зібрань. Як бачимо, виборча система була побудована таким чином, щоб забезпечити дворянству фактичну більшість в органах самоврядування. Відсоток дворян у повітових і губернських зібраннях України у 1864 р. становив 42 і 82, а в 1890 р., відповідно, - 55 і 90.

Селяни в жодному з таких виборчих зібрань брати участь не мали права, навіть у разі володіння достатньою кількістю землі.

Дворяни і міщани мали право обирати в гласні тільки тих, хто сам мав право брати участь у згаданих виборчих зібраннях, причому дворяни могли обирати тільки дворян, міщани - тільки міщан, а селяни - не тільки селян, але й дворян і міщан.

Усі особи, обрані в земські гласні, складали Повітове земське зібрання. На ньому разом із гласними були присутні уповноважені від духовного відомства і від казенних земель. Гласні поміж себе обирали Повітову земську управу, яка виконувала постанови зібрань. Управа складалася із голови Управи і двох-трьох членів управи.

Повітові земські зібрання з повітових гласних обирали губернських гласних. Кожний повіт делегував у губернію по кілька губернських гласних. Кількість губернських гласних залежала від чисельності населення губернії. В одних губерніях їх було всього 30 і навіть менше, а в інших - більше 70. Спільне обговорення губернськими гласними тих чи інших справ називалося Губернським земським зібранням. Воно також обирало свою управу, яка займалася реалізацією його постанов і складалася з голови губернської земської управи і кількох членів управи.

Повітові і губернські зібрання відбувалися щорічно. Губернські зібрання, наприклад, відбувалися, як правило, в грудні чи січні, і називалися черговими. Якщо ж потрібно було вирішити якусь справу терміново, то управа, за дозволом Міністерства внутрішніх справ, скликала екстренне або надзвичайне зібрання. Губернське земське

107

зібрання могло засідати не більше 20 днів. Для його продовження потрібний був дозвіл міністра внутрішніх справ.

Підготовчу роботу зі скликання губернського земського зібрання здійснювала губернська земська управа. Вона призначала дату й місце його проведення, просила дозволу губернатора, надсилала кожному губернському гласному запрошення, готувала матеріали до справ, які потрібно було вирішити, друкувала їх. Справи, які готувалися до розгляду, називалися доповідями губернської земської управи губернському земському зібранню. Якщо доповіді були складені завчасно., то вони надсилалися кожному гласному для попереднього ознайомлення.

У призначений час всі гласні збиралися в приміщенні, де мало відбуватися зібрання. Тут спочатку перед тими, хто зібрався, правився молебень, а потім гласні присягали. Після цього губернатор виголошував промову, в якій підкреслював, які, на його думку, найважливіші справи в губернії підлягають вирішенню, і оголошував зібрання відкритим. Далі губернатор мав залишити зібрання, оскільки ні він, ні віце-губернатор, ні прокурор, ні інші посадові особи губернії не мали права втручатися в роботу засідання і в розгляд ним справ. Вони могли сидіти поряд з іншого публікою і тільки слухати. А взагалі губернські земські зібрання проходили відкрито, і на їх засідання могли приходити всі бажаючі. Стосовно ж різних присутствій, комісій і канцелярій, то вони працювали закрито.

Головою губернського земського зібрання був губернський предводитель дворянства. Поряд з ним у президії сиділи голова губернської земської управи і члени управи. Перш ніж розпочати засідання, гласні обирали секретаря, голова або члени управи оголошували питання, які потрібно було обговорити. Зібрання приймало постанову про обговорення одних питань на засіданнях і передачу інших в комісії. Комісії створювалися з гласних з метою більш глибокого вивчення питань перед тим, як вони будуть заслуховуватися на засіданні. Крім того з гласних обиралась ревізійна комісія, яка здійснювала перевірку діяльності управи і доповідала її результати зібранню.

Спочатку розглядались ті справи, котрі не були передані в комісії. Доповіді з них робили голова управи або хто-небудь із членів управи. Потім розпочиналося обговорення і приймалося рішення. Рішення приймалося більшістю шляхом вставання або подачею голосів, що називалося балотуванням голосування. Але з багатьох питань балотування відбувалося не голосами, а кулями. Особливо це

108

практикувалося при вирішенні фінансових справ. Для цього на окремому столі ставили розділений на дві половини, з отвором у кожній, і закритий сукном ящик. Гласні, одержавши кожний по кулі, підходили до ящика і, підсовуючи руку під сукно, опускали їх: хто в праву, хто в ліву його частину. Ця процедура називалася закритим оалотуванням кулями. Всі вибори в зібранні відбувалися виключно кулями. Якщо, наприклад, кому-небудь вкинули більше куль у праву частину ящика, то він обраний, а якщо в ліву - то не обраний.

До компетенції земств належало: будівництво, облаштування і підтримка в належному стані місцевих шляхів; організація медичної допомоги населенню, опіка освіти, ветеринарної справи, налагодження місцевого зв’язку та протипожежного захисту; визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб; здійснення заходів щодо піднесення хліборобства, торгівлі, місцевої промисловості; збирання і подання в державні органи статистичних відомостей; виконання особливих доручень уряду.

Для того, щоб вирішити ту чи іншу справу, земствам слід було порушити клопотання перед урядом. За "Положенням" 1864 р. з такими клопотаннями до уряду могли звертатися не тільки губернські, але й повітові земські зібрання. "Положення" 1890 р. таке право залишило лише за губернськими земськими зібраннями. Тепер повітові зібрання мали пересилати свої клопотання до губернських зібрань, а ті вирішували їх подальшу долю - або підтримували їх і давали подальший хід, або не підтримували. Просити губернське земське зібрання могло тільки за свої місцеві потреби і вигоди. Клопотання земств направлялось губернатору, а останній надсилав їх до Комітету Міністерств.

На всі земські справи потрібні були гроші. Брали їх земства від землі, заводів, промислових і торговельних установ тощо. Але найбільше грошей бралось за землю. Наприклад, земство вирішувало, що для шкіл потрібно 100 тис. крб., на лікарні - 100 тис, на шляхи -теж 100 тис. крб. і ще на інші потреби - 100 тис, а всього - 500 тис крб. Якщо всієї орної землі в губернії було 3 млн. десятин, то виходило, що з кожної десятини потрібно було взяти майже 17 коп. Але при наявності в губернії фабрик, заводів тощо, з яких теж були надходження до земської каси, збір з землі скорочувався на суму цих надходжень і становив, можливо, уже не 17 коп. з десятин, а 13 чи 14 коп. Загальна сума грошей, яка мала надійти за землю, розподілялася по повітах. Той повіт, де було більше землі, платив більше. Враховувалася й якість землі. Надходили також гроші до земської каси від страхування будівель і худоби.

109

Губернська земська управа складала кошторис і подавала його губернському земському зібранню. Зібрання могло або збільшити, або зменшити кошторис, або залишити його без змін.

Всі постанови губернського земського зібрання доводились до відома губернатора. Якщо останній з якоюсь із постанов не погоджувався, то виконання його припинялось. Але особисто губернатор таке рішення приймати не міг. Для цього існувала спеціальна установа, яка контролювала діяльність земств. Називалася вона губернське з земських і міських справ присутствіє. Головою в ньому був губернатор. Крім нього до складу цієї установи входили: віце-губернатор, губернський предводитель дворянства, прокурор, голова губернської земської управи, один член управи, міський голова і чиновник від контрольної палати. Саме в це присутствіє губернатор і вносив свій протест, у якому обґрунтовував свою незгоду з того чи іншого рішення. Якщо губернське з земських і міських справ присутствіє не погоджувалось з губернатором (чого майже ніколи не було), то постанова зібрання повинна була виконуватися, якщо погоджувалося - призупинятися. Губернатор про рішення земського зібрання міг доповісти міністру внутрішніх справ, а останній - Комітету Міністрів. Але земське зібрання могло поскаржитися і на губернатора, і на присутствіє, і на міністра в Сенат, який виносив остаточне рішення. Так, постанову зібрання могли заборонити і присутствіє, і міністр, а Сенат, розглянувши її, міг визнати вірною. Після чого вже ніхто не мав права втручатися в її виконання.

Виконавчими органами земств були управи. В губернській управі крім голови і членів було багато відділів і службовців. Один відділ завідував школами, інший - лікарнями, третій - шляхами, четвертий - страхуванням будівель і худоби тощо. В земствах були свої лікарі, вчителі, ветеринари, інженери, архітектори, страхові агенти тощо. Грошовими справами в управі відав бухгалтер. Члени правління відповідали кожний за свій відділ, а голова - за всю управу. Голова губернської земської управи затверджувався міністром внутрішніх справ, а голова повітової і члени губернської та повітових управ - губернаторами. У разі якщо міністр або губернатор не затвердив обраних в управу осіб, призначалися нові вибори. Якщо і нові обранці не затверджувались, то управа призначалася губернатором. Після 1890 р. було встановлено, що голови і члени земських управ перебувають на державній службі.

Земські установи, в цілому, були корисними для суспільства. Але перебуваючи під жорстким контролем урядових органів в особі губернаторів і місцевої поліції, вони не могли по-справжньому

ПО

розгорнути свою діяльність і повністю реалізувати закладений в них шорний потенціал. Губернатор фактично міг призупинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів або невідповідності їх /ісржавним інтересам. До того ж, земські установи, не маючи .ідміністративних прав і відповідного апарату, змушені були ідійснювати свої рішення через державні органи і, головним чином, через поліцію.

Земські установи вирішували питання місцевого самовряду-вання в повітах і губерніях. Але залишалися ще міста, управління в яких здійснювалося ще на основі Міського положення 1785 р., яке мало яскраво виражений становий характер і в умовах розвитку капіталізму, зростання міст фактично не діяло. Зважаючи на це царизм імушений був піти на поступки і в галузі міського самоврядуання.

Згідно з Міським положенням 1870 р., яке було доповнено і імінено в 1892 р., в містах України на виборних засадах створювалися органи міського громадського управління - міські думи як розпорядчі органи і міські управи - як виконавчі.

Міська дума складалася з міських гласних, яких обирали не всі жителі міст, а лише ті, у кого в цьому місті було нерухоме майно: ісмля, будинки, крамниці - і які сплачували податки. В результаті ниборчі права одержала тільки приблизно десята частина міщан у віці за 18 років. Усі виборці поділялися на три групи, кожна з яких незалежно від кількості членів обирала третину загальної кількості гласних. Так, до складу першої групи входили найбагатші платники, які в сумі відраховували до казни третину всіх міських податків. Другу групу складали платники з меншими прибутками, які вносили другу третину податків. До третьої групи належали дрібні платники податків, з яких стягалась остання третина загальної суми податків.

За цією системою виборів кілька десятків власників великого капіталу обирали стільки ж гласних, скільки сотні середніх і тисячі дрібних власників. Цим самим забезпечувалася перевага в міських думах і управах заможних верств населення, оскільки перші дві курії мали 2/3 всіх гласних, складаючи при цьому лише близько 14% загальної кількості виборців.

Вибирати в гласні можна було тільки тих міщан, котрі мали право бути виборцями. Не могли бути гласними особи, яким не виповнилось 25 років; обвинувачені судом у крадіжці, розтраті, шахрайстві; неспроможні боржники; позбавлені духовного сану; ті, хто перебував від гласним наглядом поліції.

Міська дума із гласних обирала Міську управу. Вона складалася із міського голови, товариша голови, членів управи і секретаря.

111

Управа мала свою канцелярію, якою завідував секретар. Обраних в управу осіб затверджував губернатор, а міських голів та їх товаришів у губернських містах - міністр внутрішніх справ.

Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся більш ніж на 14 років. Спочатку міське самоврядування було запроваджене в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Одесі, Харкові, Херсоні. Врешті-решт міське управління було реформоване у 135 містах, а нереформованим залишалось у 25 містах і посадах, в тому числі в усіх восьми приватно-власницьких містах Правобережної України.

Міська дума завідувала в своєму місті такими самими справами, як земські зібрання в своїх повітах і губерніях. Але, звісно, місто не повинно було піклуватись про покращання системи землеробства і про влаштування земської пошти. Натомість міська дума повинна була піклуватися про освітлення і водопостачання міста, улаштування театрів, музеїв, бібліотек та інших загальнокорисних установ. Міські думи, подібно земським зібранням, видавали обов’язкові для всіх постанови і могли виступати перед урядом з клопотанням про свої потреби.

Зібрання думи проводилося не рідше чотирьох разів на рік, але не частіше двох разів на місяць. Кожне зібрання тривало кілька днів. Усі питання, намічені гласними до розгляду, мали бути вирішеними.

Міська управа повинна була виконувати всі постанови думи. Якщо, наприклад, дума прийняла рішення про те, щоб побудувати в місті школу, вимостити каменем вулиці і встановити на них ліхтарі, збільшити кількість коней в пожежній службі, то управа все це повинна була зробити. У разі невиконання управа була зобов’язана пояснити, чому вона цього не зробила. Дума з гласних обирала також ревізійну комісію, яка мала право перевіряти всі справи управи і доповідати на наступному засіданні. Якщо управа добре вела міські справи і виконувала всі постанови думи, їй дякували, а якщо погано -дума переобирала її членів.

Місту, як і земствам, потрібні були кошти для ведення господарства. Кошти ці бралися з міських жителів. Для цього дума обкладала податком будинки, крамниці та інше нерухоме майно і стягувала збори з торговців, промисловців, ремісників, підприємців. Деяке міське майно дума здавала в оренду і отримувала за нього орендну плату. Кошти надходили також від конки, водогону, телефонної мережі, електричного освітлення тощо. Взагалі ж цих коштів майже ніколи не вистачало. Річ у тому, що реформа 1870 р.

дозволила перекласти на громадське управління значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На міське самоврядування Г>уло покладено багато справ загальнодержавного характеру, які не мали прямого стосунку до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, в’язниць, обслуговування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалася майже третина усіх міських коштів. Міські ж потреби задовольнялися за "залишковим" принципом.

Здійснюючи реформу управління містами, царський уряд наділив місцеві органи самоврядування правами лише в тих межах, в яких вважав це вигідним для себе. Громадському управлінню міст були надані функції "господарського самоврядування", яке не мало права займатися політичними та загальнодержавними питаннями. Міське самоврядування перебувало ще у більшій залежності від урядової адміністрації (міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського з земських і міських справ присутствія), ніж земства. Але, незважаючи на залежність органів міського самоврядування від державно-бюрократичної системи, вони створили більш сприятливі, ніж раніше, умови для розвитку господарства, торгівлі, благоустрою міст.

У кожному губернському місті був губернський предводитель дворянства, який обирався дворянами і вважався в губернії першою особою після губернатора. Дворяни становили окреме громадянство. В нього входили тільки потомствені дворяни. Вони були записані в особливі книги, які знаходилися в Петербурзі і зберігалися в Сенаті, а також у депутатському зібранні губернії. Хто в ці книги був записаний, міг носити дворянський мундир з червоним коміром і червоними вилогами та шапку з червоними околишем і кокардою. Якщо у дворянина не було землі або майна на суму не менше 15 тис. крб., то він не мав права брати участь у дворянських зібраннях. Але дворянин діставав ці права, коли прослужив три роки предводителем дворянства або мав чин генерала чи полковника при пенсії в 900 крб.

Дворянські вибори проходили один раз на три роки. Дворянські ж зібрання відбувалися щорічно. На них з’їжджалися всі дворяни губернії. Зібрання проходило в губернському будинку дворянства, який був побудований у кожній губернії за кошти дворян.

Дворянське губернське зібрання відбувалося в грудні або січні. У визначений день всі дворяни губернії з’їжджалися в губернське місто. Повітові предводителі дворянства записували дворян свого повіту, які прибули на зібрання, і передавали списки губернському

113

предводителю дворян. Останній відправлявся зі списками до губернатора і просив дозволу на відкриття зібрання.

Зібрання відкривав губернатор, проголошуючи промову, і запрошував потім дворян до церкви для принесення присяги. Після цього розпочиналося дворянське зібрання. Головою на ньому був губернський предводитель дворянства. З його дозволу на зібранні могла бути присутня публіка, за винятком губернатора, який такого права не мав, незважаючи на те, що він міг бути і дворянином губернії.

Дворянські зібрання мали право посилати клопотання про свої потреби прямо цареві. Вони також могли відправити до нього своїх депутатів, просити уряд про припинення незаконних дій чиновників у губернії, про скасування невигідних для них законів. Крім дворян такого права в Російській імперії не мав ніхто. Тому дворяни вважалися найвищим і наймогутнішим станом у державі. Вони обирали в предводителі кого хотіли, а він від їх імені брав участь і був головою у багатьох губернських установах. Саме тому більшість справ, які вирішувалися на рівні губернського управління, переслідували в першу чергу інтереси дворянства.

Дворянське губернське зібрання шляхом таємного голосування (кулями) обирало губернського та повітових предводителів дворянства, а також членів до дворянського депутатського зібрання. Від кожного повіту обирали по одному члену. Функції голови депутатського зібрання виконував губернський предводитель дворянства. Депутатське зібрання було не постійно діючою установою, а збиралося, коли в цьому була потреба, на вимогу предводителя. Депутатське зібрання відало такими справами: розглядало права на дворянство, вело родовідні книги, видавало посвідчення про дворянство, розпоряджалося маєтками, на які була накладена опіка через марнотратство або через хворобу їх господаря-дворянина. Губернське дворянське депутатське зібрання підпорядковувалося тільки Сенату.

Подібно до дворян утворювали окремі товариства, мали свої установи й інші стани суспільства.

Так, міщани кожного міста створювали міщанське товариство. До нього могла записатися будь-яка особа, навіть селянин, але за умови, що селянське товариство звільнить його. Для запасу потрібно було представити рекомендації шести господарів того міста, куди приписуєшся.

Міщанськими справами відали міщанський староста і його помічники, які називалися десяцькими. Обирали старосту і десяцьких

114

усі міщани. В деяких містах, з дозволу губернатора, замість старости обирали міщанську управу.

Міщанська управа (або староста) піклувалися про майно міщанського товариства, вели список всіх міщан свого міста, надавали паспорти, збирали платежі, які встановлювало товариство для своїх витрат, виконували всі постанови товариства.

Міщанське товариство мало право виключати зі свого товариства тих осіб, які відзначилися аморальною поведінкою (розпустою, боягузством, жорстокістю тощо). Тих же, кого товариство виключило, уряд без суду висилав на поселення в Сибір.

Купці об’єднувалися в купецькі товариства. Купцем міг стати кожний. Потрібно було тільки заплатити за гільдійське посвідчення. Купецьке товариство управлялось подібно до міщанського. Тільки виключати членів за аморальність воно не мало права.

Ремісники в містах створювали ремісничі цехи, які були постійними і тимчасовими. До цехів могли приписуватися селяни, міщани, іноземці і навіть купці. Кожний, хто в місті займався ремеслом, зобов’язаний був приписатися до цеху. У великих містах ремісники поділялися на кілька цехів: окремо шевців, окремо кравців, окремо каретних справ майстрів тощо. Справами цеху завідував цеховий старшина і два його товариші. Вони становили цехову управу. Обирала управу цехова сходка, яка складалася зі всіх майстрів цеху. Справами всіх міських цехів керувала реміснича управа, яка складалася із ремісничого голови і всіх цехових старшин міста. Ремісничі голови обиралися старшинами і гласними (по два від кожного цеху).

Щоб стати майстром, потрібно було пропрацювати три роки підмайстром і витримати особливе випробування - виготовити за замовленням управи яку-небудь складну річ.

Підмайстри обирали з-поміж себе підмайстерського виборного і двох повірених, які наглядали за підмайстрами і відали всіма їх справами.

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була єдиною. Якщо у Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної України, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще зберігалися деякі місцеві та історичні особливості. Так, у губерніях, які були переведені на російську систему судочинства, судами першої

115

інстанції були станові суди: земські суди в повітах (для дворян і селян) і магістрати та ратуші (для купців і міщан) у містах.

Земські суди складалися з голови - земського справника і двох - чотирьох засідателів від дворян. Вони розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство, виконували судові рішення, здійснювали нотаріальні дії. Магістрати й ратуші займалися справами купців і міщан. Рішення земських і магістратських судів не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції.

Судами другої інстанції були губернські суди, які складалися з палат кримінального та цивільного суду. Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радників, які призначалися урядом, та чотирьох засідателів (двох від дворян і двох від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних "душ" (продаж, купівля, обмін тощо).

Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. У разі незгоди з рішенням суду губернатора або казенної палати справа подавалася на розгляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвинуваченні дворян і чиновників у вбивстві. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати.

У межах губерній існували також так звані совісні та надвірні суди. Совісні суди розглядали справи про злочини божевільних та неповнолітніх, майнові суперечки між родичами. Рішення совісного суду не мали примусового характеру і були розраховані на виконання на основі примирення сторін. Надвірні суди не були обов’язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи тих чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували в тому чи іншому місті в службових справах. Питання про необхідність і склад цього суду вирішувалися особисто губернатором.

У правобережних губерніях (Волинській, Київській, Подільській), а також Полтавській і Чернігівській структура судової системи була дещо іншою. Так, на Правобережжі продовжували функціонувати давні суди - повітові й підкоморські, суди магістратів та ратуш.

Повітовий суд складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав у своєму розпорядженні чотирьох возних, до обов’язків яких належало: огляд місця порушення чи

злочину, оцінка завданих збитків. Члени суду і возні обирались дворянством.

Підкоморські суди вирішували земельні спори. Вони складалися з підкоморів (обиралися дворянством), кількох коморників та копачів.

Магістратські суди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів (радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні суди створювалися у невеликих містечках.

На чолі місцевих судових установ стояв головний (губернський) суд, який також був апеляційною інстанцією для нижчих судів -повітових, підкоморських, магістратів, ратуш. Суд складався з двох департаментів - цивільних та кримінальних справ, компетенція яких була такою самою, як і палат цивільного й кримінального суду губерній. Крім того, у зв’язку із тим, що у цих губерніях не було совісних судів, то головний суд вирішував і справи про неповнолітніх та божевільних злочинців.

Майже такою самою була судова система Чернігівської та Полтавської губерній, де головною судовою інстанцією був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість генерального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора доручалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також обраних від дворян на три роки п’ятьох засідателів. Повітовий і підкоморський суд цих губерній не відрізнявся від судів Правобережжя. Діяльність усіх судів у губерніях України, згідно із загальним для Росії порядком, контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для всіх видів судів України був Сенат. Усі кримінальні справи в обов’язковому порядку для ознайомлення направлялися губернаторам. Якщо позиція губернатора розходилася із вироком суду, то справа передавалася спочатку до Сенату, а потім до імператора. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її і, таким чином, вирок, винесений кримінальною палатою, головним або генеральним судом, втрачав чинність.

Протягом 30-х років XIX ст. царські власті видали низку нормативних актів з метою усунення місцевих особливостей у судочинстві і управлінні України. Були ліквідовані підкоморські і міські суди, перейменовані в "уездньїе" повітові суди, генеральні і головні суди реорганізовані в палати кримінального і цивільного

116

117

судів, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники - безпосередньо цим міністром. Царськими актами 1828 і 1829 р. у судах Київської, Волинської і Подільської губерній було введено судочинство російською мовою.

У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році на Лівобережжі була призупинена дія місцевого права. Таким чином, у 40-х роках XIX ст. судова система України була приведена у відповідність із загальноросійською. Вона була доповнена волосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправи. Цей суд розглядав справи державних селян.

Отже, судова система першої половини XIX ст. визначалася низкою недоліків та суперечностей. Полягали вони в тому, що суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у судочинство, мав виключно становий характер (для кожного стану створювалися свої судові органи) і ґрунтувався на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією, не існувало гласності та змагальності судового процесу. В судах панувала тяганина, хабарництво, свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.

У листопаді 1864 р. в Російській імперії розпочалася судова реформа. Вона була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. Вона передбачала відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незмінністю суддів та судових слідчих, і навіть за імператором залишалося тільки право на помилування; створення загальностанових судових органів; рівність всіх перед судом; заснування суду присяжних; встановлення виборності мирових суддів і прокурорського нагляду за судочинством. Сам порядок судочинства перебудовувався на основі принципів змагальності, гласності, права обвинувачуваного на захист.

Судовою реформою запроваджувались дві системи судових органів: суди із суддями, які обиралися - мирові судді і з’їзди мирових суддів, та суди із суддями, що призначалися - окружні суди й судові палати. Найчисельнішою судовою установою став мировий суд. Кожний повіт, а іноді і окреме велике місто складали мировий округ, який підрозділявся на кілька дільниць. На кожній дільниці був один дільничний і один почесний мировий суддя. Мирові судді (дільничні і почесні) обирались на три роки місцевими органами земського і міського самоврядування (повітовими земськими зібраннями і міськими думами) із осіб, що мали відповідний віковий, освітній, службовий і майновий ценз. Майновий ценз встановлювався у розмірі

не менше 15 тис. крб. Віданню мирових суддів підлягали дрібні кримінальні й цивільні справи. Останні вирішувалися мировими суддями одноособово у порядку скороченого судочинства. Розміри покарань за кримінальні злочини обмежувалися грошовим штрафом не більше 300 крб., арештом до трьох місяців і ув’язненням до 1,5 року. З цивільних справ мирові судді розглядали позови до 500 крб. Вирок або рішення мирового судді можна було оскаржити в повітовому з’їзді мирових суддів (в апеляційному порядку) або в касаційному порядку в Сенаті.

Почесні мирові судді заміщували дільничних під час їх відсутності. Виконували вони ці функції безкоштовно, і були ними, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військовики та статські урядовці тощо.

Збори почесних та дільничних суддів мирового округу (повіту або міста) становили вищу судову інстанцію - з’їзд мирових суддів, або мировий з’їзд. Цей суд працював сесійно. Голова мирового з’їзду обирався із мирових суддів. На з’їзді були присутніми товариш прокурора окружного суду, а також призначений міністром юстиції неодмінний член. Суд відігравав роль останньої апеляційної інстанції для мирових суддів округу. Подальший розгляд справ мирових суддів можна було проводити тільки в касаційному порядку в Сенаті.

Виборність мирових суддів і принципи їх діяльності дуже непокоїли дворян-чиновників, і тому в 1889 р. мирову юстицію повсюдно, крім столиць і Одеси, було ліквідовано. Замість мирових суддів запроваджувалася нова складна система судових органів, низовими ланками якої були: земський дільничний начальник; міський суддя; повітовий член окружного суду. Земським дільничним начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, що покладалися на мирових суддів. Крім того, вони наділялися значними адміністративними повноваженнями, контролювали діяльність органів волосного і сільського самоврядування. Якщо врахувати, що земські дільничні начальники призначалися лише з потомственого дворянства, то це означало, що дворянам поверталась значна частина вотчинно-поліцейської влади, яку вони втратили після скасування кріпосного права. Посади міських суддів запроваджувалися в тих губернських і повітових містах, в яких ще зберігалася мирова юстиція. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали низці вимог, зокрема мали вищу юридичну освіту. Повітові члени окружного суду вели справи, вилучені з компетенції земських дільничних начальників і міських суддів. Другою апеля-

118

119

ційною інстанцією для справ, що розглядалися земськими начальниками і міськими суддями, був повітовий з’їзд у складі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства. До судового присутствія також входили: повітовий член окружного суду, мирові судді, міські судді та земські дільничні начальники. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора. Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила і нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які відтепер формувалися земськими начальниками і затверджувалися постановами повітового з’їзду.

Система загальних судів (у яких судді призначалися) складалася з окружних судів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд, який створювався на кілька повітів і, як правило, співпадав з територією губернії. Він складався із голови, його товариша (помічника) і членів суду. В апарат окружного суду входили прокурор з товаришами і канцелярією, нотаріуси, адвокати, присяжні пристави, розсильні, присяжні перекладачі та інші особи.

Голова суду, його товариш та члени суду до суду самостійно не притягали, а розглядали тільки ті справи, які їм передавали прокурори. Всі вони перебували на державній службі і підпорядковувались міністру юстиції, але могли бути звільнені з посади лише за рішенням суду у разі вчинення злочину.

Крім суддів при окружному суді був прокурор і кілька його помічників (товаришів), які також підпорядковувалися міністру юстиції і наглядали за тим, щоб всі закони виконувались. Але судити прокурори не мали права. Вони лише пред’являли суду обвинувачення, а вирішували справу судді або присяжні засідателі.

Були при окружних судах також присяжні повірені, помічники присяжних повірених і приватні повірені, які ще називалися адвокатами. Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту та стаж практичної судової роботи помічниками присяжних повірених не менше п’яти років. Організовували свою роботу присяжні повірені на засадах самоврядування шляхом обрання при округах рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). На раду присяжних повірених покладалось: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладання дисциплінарних стягнень та ін.

Приватними повіреними могли бути громадяни, яким виповнилось 18 років, за винятком жінок. Для них необов’язково було мати шнцу освіту. Достатньо було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх

діяльністю.

Важливу роль у кримінальному судочинстві окружних судів иідігравали присяжні засідателі, які визначали вину чи невинуватість підсудного (міру покарання визначали судді). Присяжним засідателем могла бути особа будь-якого стану, яка мала російське підданство, досягла 25 років, уміла читати і проживала не менше двох років у своєму повіті. Крім того, потрібно було володіти будь-яким нерухомим майном або мати постійний прибуток. Але майновий ценз (не менше 10 десятин власної землі або майна не менше ніж на 500 - 2000 крб. залежно від розміру міста), необхідний для включення до складу присяжних, був порівняно невисокий, тому засідателями призначали навіть селян, які обіймали посади в органах самоврядування - сільських старост, волосних старшин тощо. Існував певний порядок добору присяжних: спеціальні комісії в повітових судах під головуванням повітових предводителів дворянства складали списки осіб, які передавались до окружних судів, а ті вже складали списки присяжних: річні, місячні і на конкретні засідання. Судді, прокурори, військовики, поліцейські чиновники і домашня прислуга не могли бути присяжними засідателями. Присяжні засідателі відрізнялися від суддів тим, що вони судили не постійно, не щодня, а зрідка - один раз на два-три роки.

Включивши суд присяжних у нову судову систему, уряд сподівався підняти його авторитет. Незважаючи на класовий характер суду присяжних він у чиновницькім середовищі окружного суду був елементом громадськості і певної самостійності. Недаремно за ним закріпилась ще назва "суд вулиці". Відомо багато процесів, у яких суд присяжних, супроти бажанню чиновників-суддів, виправдовував обвинувачуваних. Але звужуючи і скорочуючи буржуазні інститути суду в післяреформений період, уряд зменшував перелік категорій справ, які розглядались судом присяжних. Так, з 1878 р. із юрисдикції суду присяжних вилучаються всі справи про виступи проти властей.

120

121

На початку XX ст. в Україні діяло 25 окружних судів. Вони розглядали всі справи, які не підпадали під юрисдикцію мирових суддів. Як правило, округ охоплював територію в 2 - 4 повіти. Кримінальні справи, згідно із судовими статутами 1864 р., підлягали розгляду окружним судом у складі трьох коронних суддів, які призначались царем за поданням міністра юстиції або за участю присяжних засідателів. Якщо за вчинення злочинів та провинність законом передбачалися покарання у вигляді позбавлення усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих та за станом присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше, як за участю присяжних засідателів. Попереднє слідство в кримінальних справах, які підпадали під юрисдикцію окружних судів, здійснювали судові слідчі за сприяння поліції, а в деяких випадках - і жандармерії.

Судова палата була останньою апеляційною інстанцією в усіх кримінальних та цивільних справах (за винятком тих кримінальних справ, які вирішувалися судом присяжних), що розглядалися в окружних судах. Разом з тим, судова палата, як перша інстанція, розглядала справи щодо обвинувачення державних, посадових та деяких інших осіб. Палати складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). Кожна з палат керувала діяльністю 8 - 10 окружних судів. В Україні функціонували три судові палати -Київська, Харківська та Одеська.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 р. було засноване Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ.

У сфері народної освіти Росія поділялась на 15 навчальних округів, три з яких були в Україні (Харківський, Київський, Одеський). Керівник округу називався попечитель. Йому підпорядковувались усі навчальні заклади в окрузі, що складався з кількох губерній.

У кожному губернському місті були середні навчальні заклади, які називалися гімназіями і реальними училищами. Гімназії були чоловічі і жіночі. Керівники чоловічих гімназій називалися директорами, а їх помічники - інспекторами. Крім середніх навчальних закладів у кожному місті були нижчі навчальні заклади - повітові училища, міські училища. Керівництво нижчими школами здійснювала дирекція народних училищ. Начальником дирекції народних училищ був директор народних училищ.

У кожному губернському місті була губернська училищна рада, а в повітах - повітові училищні ради. Вони розглядали всі питання, які стосувалися діяльності нижчих шкіл. Головою губернської ради був губернський предводитель дворянства. Крім нього до ради мходили: директор народних училищ, чиновники від міністерства мнутрішніх справ і міністерства народної освіти, від духовного відомства і два члени від губернського земського зібрання.

Директори середніх і нижчих училищ про всі справи стосовно їхніх навчальних закладів повідомляли попечителю округа, а він готував звіт міністерству. Губернатор також здійснював нагляд за всіма навчальними закладами, і якщо помічав якийсь недолік у їх діяльності, міг повідомити про це безпосередньо попечителю або міністру.

У XIX ст. в Україні функціонували три університети: Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеський, 1865 р.). Вся діяльність університетів регулювалась законодавчими актами-статутами. В них були зафіксовані відносини, які склались між урядом та інтелігенцією, а також ступінь втручання влади в університетське життя. Університети готували викладачів для середніх навчальних закладів і управляли школами на місцях. Багато робилось університетами і для вдосконалення державного апарату. В 1809 р. уряд увів особливі вимоги для чиновників: особи, яким надавався 5 і 8 клас (статський радник і колезький асесор) повинні були обов’язково мати університетську освіту або витримати перед професорами університету іспити з російської і іноземної мови, права, історії, географії, математики, статистики. Ці заходи мали певні наслідки. Якщо до 1810 р. більше 31% класного чиновництва мали так звану домашню освіту, то на початку 30-х рр. цей відсоток знизився до 5. Таке підвищення загальноосвітнього рівня чиновників дало змогу уряду законом від 25 червня 1834 р. скасувати указ 1809 р., а "успіхи в науці" стали заохочуватися скороченням строків служби при наданні того чи іншого чину.

Підтримуючи освіту, уряд уставом 1804 р. надавав університетам самостійність - автономію. Тепер ректора і викладачів обирала рада професорів, вона ж визначала перелік навчальних дисциплін і зміст курсів. Провинності студентів розбирав університетський суд. Винних могли помістити в карцер на строк від 3 до 14 діб.

Але автономія університетів тривала недовго. Спочатку відбувається її звуження, що виявлялось у втручанні в побут студентів, скороченні викладання філософії і введенні богослов’я, звільненні за

122

123

вільнодумство відомих професорів, більш жорстким стає контроль за студентами. За новим статутом 1835 р. університетська автономія була скасована, але уже в 1863 р. знову відновлена.

Важливе місце в Російській імперії посідала армія. Поразка в Кримській кампанії 1853 - 1856 рр. продемонструвала небоєздатність російської армії, побудованій на суто феодальних засадах, її неспроможність захищати державні інтереси. Тому в 1864 - 1874 рр. в Росії проводилась військова реформа. У мирний час чисельність російської армії становили 950 000 людей, у воєнний - 3 500 000. Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління. Було створено 15 військових округів, у тому числі в Україні три - Київський, Харківський, Одеський (у 80-ті роки останній було ліквідовано). В кожний округ включалось кілька губерній. Очолював округ командувач, при якому була військово-окружна рада. Рада відала господарськими справами. Крім того, при командувачеві був штаб округа. Він відповідав за військову підготовку частин. Були в окрузі і такі підрозділи, як: інтендантське управління (постачало для армій всю необхідну провізію), артилерійське управління (відало артилерією), інженерне управління (будівництво укріплень, фортець, мостів), військово-медичне управління (вирішувало всі питання, пов’язані зі здоров’ям особистого складу, санітарним станом тощо), військово-окружний суд. Набором новобранців у губернських містах відали губернські з військової повинності присутствія.

Вся армія поділялась на гвардійські і армійські корпуси, які очолювали командири корпусів. Кожний корпус складався з кількох піхотних і однієї кавалерійської дивізії. Піхотна дивізія складалася із чотирьох піхотних полків і однієї артилерійської бригади, а кавалерійська дивізія - із чотирьох кінних полків і однієї кінної батареї. Два полки утворювали піхотну або кавалерійську бригаду. Дивізію очолював командир дивізії, бригаду - командир бригади, полк -командир полку.

У військах була дуже сувора дисципліна: солдати повинні були беззаперечно виконувати будь-які накази командирів. Останні ж, починаючи від унтер-офіцера, могли на свій розсуд, без будь-якого суду покарати солдата (заарештувати, взяти під варту).

У церковній сфері Росія поділялась на єпархії, яких на початку XX ст. нараховувалось 62. Єпархіями управляли: 3 митрополити, 18 архієпископів і 42 єпископи. При єпископах були помічники -вікарії. Загалом приходів у Росії було близько 36 тис, монастирів -

150, із них жіночих - 240. Було ще багато церков у приватних будинках, при полках, навчальних закладах та в інших установах.

На єпархії Росія була поділена при Катерині II. Кожна губернія і іаиовила єпархію. Таким чином, в Україні було 9 єпархій. Очолював < нархію архієрей. Він призначався і звільнявся царем. Залежно від чину архієреї іменувалися єпископами і архієпископами. Як губерна-пірові підпорядковувались усі світські чини, так архієрею - всі духовні. Архієрей проживав у губернському місті, в особливому архієрейському будинку, при якому була домашня церква. Він ідійснював управління всіма церквами, монастирями і духовенством і убсрнії. Звіти про свою діяльність він надсилав до Синоду.

Головна духовна установа в губернії називалася духовною консисторією. Через неї, під наглядом архієрея, здійснювався суд і управління всією єпархією. Духовна консисторія нікому, окрім Синоду, не підпорядковувалась. Члени консисторії призначалися архієреєм із священиків. Затверджувалися і звільнялися вони Синодом. Коли всі члени збиралися в місті, то це зібрання називалося загальне при-сутствіє духовної консисторії. Консисторія мала свою канцелярію. Канцелярією завідував секретар консисторії, який затверджувався і шільнявся Синодом на пропозицію його обер-прокурора. Консисторія и і дала такими справами: збирала довідки про тих, хто хотів стати священиком або монахом; видавала церквам книги для запису шлюбів, хрещень, поховань, а потім ці книги збирала і засвідчувала; наглядала за господарством архієрейського будинку, монастирів, церков і складала список їх майна; судила духовних осіб у різних шравах; вирішувала спори між священиками, позови про церковне майно. Консисторія могла судити і світських осіб у таких справах, як незаконний шлюб, розлучення.

Справи в консисторії вирішувалися всіма її членами. Якщо серед членів консисторії не було єдності думки з питання, то його иирішував архієрей. Коли ж консисторія не погоджувалася з рішенням архієрея, то справа розглядалася вдруге. У разі відсутності знову і диної думки, архієрей приймав рішення особисто і вже остаточно.

Консисторія не мала влади тільки над духовними навчальними іакладами. Середні духовні навчальні заклади називалися семінаріями. Семінарії були в кожному губернському місті. До них вступали і з духовних училищ, які теж були в кожному губернському місті. Очолював семінарію ректор, а ті, хто в ній навчався, називалися семінаристами. Особи, які закінчили семінарію, могли служити священиками. Крім середніх навчальних закладів у віданні духо-

124

125

венства перебували особливі нижчі школи, які називалися церковно-приходськими училищами і школами грамотності. За всіма цими школами наглядали представники із священиків. Справи стосовно шкіл розглядались у губернській єпархіальній училищній раді. Відділи цієї ради знаходилися в повіті і називалися повітові відділення єпархіальної училищної ради.

Міністерства, які знаходилися в центрі, постійно підтримували зв’язки, листувалися зі своїми установами на місцях, здійснювали управління ними. Губернські установи і губернська влада, в свою чергу, мали особливих підлеглих у повітах. Через цих підлеглих вони збирали різні довідки щодо справ повітів і управляли ними.

Важливою особою в повіті був справник, який для повіту був тим самим, що для губернії губернатор. У справника завжди був помічник - помічник справника. Він завідував канцелярією повітового поліцейського управління. В канцелярії ще були секретар і службовці. Крім того, в повітовім місті служили пристави і поліцейські наглядачі. В повітовому поліцейському управлінні все було майже так, як і в губернському управлінні. Пристави одержували повідомлення від городових і доповідали про все справнику, а останній -губернатору. Відмінність була лише в тому, що в губернії поліцмейстер відав лише одним містом, а справник - і містом, і всім повітом. Як губернатор об’їжджав губернію, так і справник не рідше ніж два рази на рік оглядав весь свій повіт. Він контролював діяльність станових приставів, урядників, сотників. Якщо, наприклад, справник вважав, що якийсь пристав погано працює, то він писав про це доповідну записку губернатору, на основі якої той міг пристава усунути. Справник мав також владу над волосними старшинами і міг винести їм догану, оштрафувати і навіть взяти під арешт.

Справник у місті головував у поліцейському управлінні, в повітовому розпорядчому комітеті, був членом повітового з’їзду, повітового з військових повинностей присутствія. У разі хвороби або звільнення справника його обов’язки виконував помічник справника.

Від казенної палати в повітових містах функціонували повітові казначейства. Як і в губернському місті, в повітовому казначействі були казначей і службовці, які приймали і видавали гроші. Повітове казначейство зберігало всі кошти, зібрані в повіті, а також продавало гербові марки, бандеролі, патенти. Крім того, від міністерства фінансів в повіти призначалися податкові інспектори і їхні помічники, які контролювали правильність розподілу і стягнення різних зборів, податків, сплат. Від акцизного управління в повітах були наглядачі за

акцизними зборами або їх помічники, контролери і наглядачі за тютюновими фабриками. Від палати державного майна в повітах, де були державні ліси, служили лісничий з помічниками, лісні кондуктори і лісова варта.

У повітах губерній, де були введені земські установи, діяли повітові земства. Вони були не залежними від губернських земств. Як і в губерніях, повітові земські зібрання відбувалися один раз на рік, але раніше від губернських - восени. Це робилось для того, щоб губернське зібрання знало, що зроблено в кожному повіті. Повітове земське зібрання обирало повітову земську управу, до складу якої входили голова і члени, секретар і службовці. Головою повітового зібрання був повітовий предводитель дворянства, який до того ж головував на з’їзді земських начальників, у повітовій училищній раді, в комісіях зі складання списків присяжних засідателів по повіту.

У кожному повітовому місті була своя міська управа, яка складалася з міського голови, членів і секретаря. Секретар завідував канцелярією. Обирала міську управу міська дума. А міська дума складалася з міських гласних. Для вирішення судових справ у кожне повітове місто приїжджало відділення окружного суду. В деяких повітових містах діяли постійні окружні суди. Крім того, в кожному повітовому місті був повітовий член окружного суду. Він розглядав ті справи, яких не мали права розглядати міський суддя і земський начальник і які не підпадали під юрисдикцію окружного суду. Рішення і вироки повітового члена окружного суду можна було оскаржити в окружному суді, а потім в Сенаті. Незначні справи розглядав міський голова. Його рішення можна було оскаржити в повітовому з’їзді, а потім в губернському присутствії. І міські судді, і повітові члени окружного суду призначалися та звільнялися міністром юстиції.

Міністерство народної освіти в повіті представляв інспектор народних училищ, який відав всіма початковими народними училищами повіту. Цими ж школами відала і повітова училищна рада, головою якої був повітовий предводитель дворянства. Крім того, в цій раді брали участь: два члени від повітового земського зібрання і по одному від міністерства народної освіти, міністерства внутрішніх справ, духовенства, міської громадськості.

Всіма справами військових чинів, які проживали в повіті, від імені військового міністерства відав військовий начальник. Питаннями, пов’язаними з військовою повинністю, в повіті займалося повітове з військових повинностей присутствіє, головою якого був

126

127

повітовий предводитель дворянства, а членами - офіцер, призначений начальством, справник, член повітової земської управи.

Губернія поділялася на повіти, а повіти - на стани, дільниці і волості. В станах і дільницях було по кілька волостей. Начальник стану був становий пристав. Він займався у своєму стані тим, чим справник у повіті.

Про все, що діялося в стані, становий пристав доповідав справнику. Про все, що відбувалося в селах, становому приставу доповідали урядники. Для виконання наказів пристава і урядників в селах були поліцейські соцькі. У підпорядкуванні пристава перебувала також і сільська влада: старшини, старости, десяцькі.

Головними начальниками над селянами, починаючи з 1889 р., були земські начальники, які замінили собою мирових суддів, що обиралися земськими зібраннями і розглядали селянські судові справи, а також постійні члени повітових з селянських справ присутствій, що відали іншими селянськими питаннями. Вони призначалися губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути тільки потомствені дворяни, які володіли в повіті землею і мали вищу освіту. Однак у разі неможливості відшукати кандидатів, які відповідали б цим вимогам, міністр мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з подвійним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого майнового цензу. При наявності чина колезького реєстратора можливе було призначення на цю посаду і особи з середньою освітою. Звільнити з посади земського начальника міг тільки міністр внутрішніх справ. У кожному повіті було кілька земських начальників, які закріплювалися за дільницями із кількох волостей.

Земський начальник наділявся широкими судовими і адміністративними повноваженнями. Він наглядав за органами селянського громадського управління та ревізував їх діяльність, усував небла-гонадійних волосних та сільських писарів, затверджував волосних старшин, міг без слідства і суду накладати штраф на селян до 6 крб. і арешт до 3 днів, а на осіб сільського управління, відповідно, 5 крб. і 7 днів. Волосний суд був поставлений у повну залежність від земського начальника, який затверджував суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами, переглядав вироки суду. Земські начальники виступали також у ролі суддів над селянами: вони судили їх за незначні правопорушення і розглядали їхні позови.

Ревізувати діяльність земських начальників могли повітовий предводитель дворянства, губернське присутствіє і губернатор.

Скарги на земського начальника можна було подавати губернатору і губернському присутствію. Віддати під суд земського начальника міг тільки міністр внутрішніх справ.

У кожному повітовому місті один раз на місяць засідав повітовий з’їзд. Головуючими на цих з’їздах були повітові предво-дителі дворянства. До складу з’їздів входили всі земські начальники, справник і голова повітової земської управи. До роботи з’їзду залучались, у разі погреби, й інші посадові особи. Так, коли на ньому розглядались судові справи, то сюди запрошувались: повітовий член окружного суду, міський суддя, почесні мирові судді, а у кримінальних справах - товариш прокурора.

Контроль за діяльністю повітових з’їздів і земських начальників здійснювало губернське присутствіє, головою якого був губернатор. Членами цієї установи також були: губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор, управляючий казенною палатою, управляючий державними маєтностями, голова губернської земської управи, голова або член окружного суду. Губернське присутствіє мало право звертатися до Сенату стосовно скасування постанов земських начальників і повітових з’їздів. Але ніхто не мав права оскаржувати постанови губернського присутствія. Дозволялось тільки подавати скарги у справах земельного устрою селян та про службову відповідальність земських начальників.

Головною установою в волості було волосне правління. Воно відало селянськими питаннями і відповідало на запити інстанцій вищого рівня. Очолював волость волосний старшина. Він був один на всю волость і обирався волосним сходом. У кожному селі був свій сільський староста, який обирався сільським сходом. Волосне правління складалося із старшини, всіх сільських старост і збирачів податків. При волосному правлінні була канцелярія, якою завідував писар. Писар, як і всі посадові волосні особи, обирався волосним сходом.

Волосний схід складався з волосного старшини, сільських старост, збирачів податків, засідателів і суддів волосних правлінь та селян, які обиралися від кожного села волості (один від десяти дворів). До компетенції волосного сходу належало: обрання посадових осіб, вирішення господарських питань, направлення скарг з волосних справ у інстанції вищого рівня, розклад волосних зборів тощо. Постанови волосного сходу вважалися чинними, якщо на ньому

128

129

були присутні старшина або його помічник і не менше 2/3 селян, які мали право голосу. Всі рішення на волосному сході приймалися більшістю голосів.

До обов’язків волосного старшини належали нагляд за порядком у волості, оголошення населенню законів і розпоряджень уряду, контроль за виконанням паспортного режиму і судових рішень, скликання і розпуск волосних сходів, нагляд за справністю мостів і шляхів, за діяльністю сільських старост, виконанням військових повинностей тощо.

При кожному волосному правлінні існували волосні селянські суди, які були засновані після селянської реформи 1861 р. і розглядали позови селян до 100 крб., а також справи селян про незначні провинності. Але, якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів. Обиралися вони так: від кожної сільської громади по одному кандидату в судді. Таких кандидатів у волості мало бути не менше 8. Із цих восьми кандидатів земський начальник призначав чотирьох суддів. Один із них за постановою повітового з’їзду, але знову ж таки за поданням земського начальника, призначався головою. Волосними суддями не могли бути селяни, яким не виповнилось 30 років, які піддавалися раніше тілесному покаранню або були позбавлені волі, засуджувалися за крадіжку або шахрайство, шинкарі. Волосні суди судили тільки селян і могли засудити їх до покарання різками. Але вироки волосних судів про тілесні покарання виконувались тільки після їх затвердження земськими начальниками.