АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА:

§ вид реформи державного управління, що здійснюється переважно у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням [41, с.19-20];

вид політико-правової реформи, що здійснюється у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин із місцевим самоврядуванням [84, с.10].

В Україні проведення адміністративної реформи пов’язано зі створенням нової, ефективної та демократичної системи державного управління. В ході її проведення має бути вирішено такі завдання:

­ децентралізація державного управління; організація дійової системи виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування;

­ запровадження нових підходів до функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування, забезпечення ними реалізації прав і свобод громадян, надання державних і громадських послуг;

­ організація на нових засадах державної служби і служби в органах місцевого самоврядування;

­ створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

­ запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою та регіональною управління

Звернемося до аналізу зарубіжного досвіду адміністративного реформування. Насамперед, розглянемо основні напрями адміністративного реформування в країнах Західної Європи.

Питання проведення адміністративної реформи в останні два десятиріччя з’явилося на перших позиціях порядку денного більшості країн Західної, Центральної та Східної Європи. Суттєва частка всього, що пов'язане з адміністративною реформою, носить ситуативний характер й залежить від конституційного ладу та чинного законодавства, яким у своїй діяльності керуються уряд та інші структури управління.

Хоча конкретні цілі й дії з проведення адміністративних реформ помітно відрізняються в різних країнах, в той же час, розв'язання проблем надмірної централізації й браку делегу­вання повноважень стало складовими елементами проведення більшості з них.

Адміністративні реформи в різних країнах відбуваються за допомогою різних стратегій, що залежать від часу та особливих умов. Проте існують певні спільні завдання таких реформ для більшості країн світу, зокрема спрямовані на підвищення ефективності, дієвості та підзвітності управлінських структур, децентралізацію, передачу функцій на нижчі рівні управління, зміцнення самоврядування, покращення результатів діяльності органів влади, приватизацію, розв'язання проблем глобального характеру тощо.

Досягнення узгодженості державної політики й надання послуг також займають важливе місце в адміністративній реформі, однак такі напрями реформ сильно відрізняються за підходами до їх реалізації: одні країни надають перевагу їх об'єднанню для встановлення єдиного джерела підзвітності, в той час як інші розділяють їх як різні функції - політику та сервісне обслуговування.

Англійський вчений В. Рант виділив сім напрямів, що є спільними для проведення адміністративної реформи в країнах Західної Європи [1; 11].

Серед них:

- дерегуляція, децентралізація, дебюрократизація і приватизація, що пов’язані зі скоро­чен­ням штату, ресурсів, можливостей і безпосереднього контролю з боку центральних органів державної влади;

- реорганізація структури державного управління, тобто створення міністерств для розв'язання нових внутрішніх і міжнародних завдань, наприклад, пов'язаних з проблемами довкілля чи євроінтеграції;

- вдосконалення управління державним сектором, наприклад, через зменшення неузгодженості дій, поліп­шення якості надання послуг і задоволення потреб споживачів;

- перетворення державного сектора на більш зручний для споживачів у напрямі посилення його відкритості, публічності, підзвітності, здатності реагувати на потреби громадян;

- вдосконалення системи контролю за адміністративним персоналом і посилення його ресурсних можливостей шляхом реформування процесів складання бюджету, планування і оцінки ефективності програм, що фінансуються з державного бюджету, наприклад, через посилення фінансового контролю й підзвітності;

- зміна традиційного правового статусу державних службовців, наприклад, через впровадження терміну дії їх повноважень та таких умов контрактів з ними, які визначають ефективність роботи чиновника одним з основних факторів їх продовження;

- демократизація державного сектора, наприклад, через посилення уваги до потреб недостатньо репрезентованих груп населення та їх залучення до державної служби.

Загальною тенденцією для сучасних адміністративних реформ є послаблення ієрархіч­ного впливу центральної влади.

Приклад дій у межах адміні­стра­тивної реформи у Франції.

У межах адміністративної реформи у Франції відбулися дії, що стосувалися:

- розширення субнаціональної автономії;

- скорочення функцій центрального уряду;

- ослаблення ролі префектів;

- створення автономного регіонального рівня.

У 1980-х і 1990-х роках було ухвалено понад 40 законів і 300 декретів, пов'язаних з організацією та повноваженнями органів місцевого самоврядування. Запроваджено трьохрівневу структуру субнаціо­нальної влади, що включає 36500 комун, 96 департаментів і 22 регіони. Кожен рівень є незалежним від інших рівнів, має виборні ради і ширші можливості субнаціональної автономії. Водночас, префекти втратили велику частку своїх виконавчих і регулюючих повноважень. В нових умовах на регіональний рівень було передано значні державні повноваження з планування економічного розвитку.

Дещо спрощено адміністративна реформа у Франції полягала у:

- ліквідації адміністративної та фінансової залежності, зокрема шляхом переходу від апріорного контролю до апостеріорного;

- передачі виборної влади від регіональних і департаментських префектів до голів виборних рад;

- трансформації регіонів у повноправні місцеві органи влади, що обираються на загальних виборах.

В процесі проведення таких реформ основний механізм міжурядового управління було переорієнтовано з контролю на укладення низки планів-контрактів між міністер­ствами та регіональними органами влади. Ці контракти є новою формою міжурядового управління, що займає місце між централізованим плануванням і традиційним регіональним плануванням. Така форма мобілізує місцеві можливості і зберігає до деякої міри централіз­ований міжвідомчий контроль.

На рівні центральної влади в межах реформи у Франції здійснено наступне:

- запроваджено центри відповідальності з метою подолання роздрібненого фінансового планування,

- впроваджено сучасні методи бухгалтерського обліку,

- зменшено регулювання і нагляд з боку вищих за ієрархією відомств й апарату прем'єр-міністра,

- вжито заходів для поліпшення якості державної служби,

- запроваджено посаду уповноваженого з прав людини,

- докладено більших зусиль для розвитку структур і методів оцінки рішень на міністерському рівні,

- започатковано кілька міжміністерських проектів,

- в межах дій з приватизації створено кілька державних підприємств, в яких держава є основним акціонером;

- в межах структурної реформи поширено діяльність незалежних адміністративних органів, які здійснюють регулювання в різних галузях державної політики й переведено з метою поліпшення якості обслуговування більшість персоналу з центральних відомств у Парижі до місцевих відділень.

За висновками спостерігачів, жодний з цих заходів не був таким важливим як ті, що пов'язані з децентралізацією.

Більшість фахівців з питань адміністративної реформи у країнах Східної Європи, які обрали шлях побудови демократичного суспільства, зауважують, що необхідність у реформуванні адміністративної системи значною мірою пов’язана й з вимогами розвитку сучасної системи регіонального управління та місцевого самоврядування. Для попереднього радянського устрою цих країн була характерна висока централізація управління, контроль по ієрархії влади над її нижчими рівнями, а також відсутність самостійних сфер місцевого самоврядування. Централізація поєднувалася з концентрацією або злиттям законодавчих і виконавчих органів державної влади. Необхідно було не тільки розмежувати партійну бюрократію і державне управління, але й встановити чіткі повноваження законодавчих та виконавчих органів влади, послабити контроль над регіональними адміністративними утворен­нями, створити ефективну систему місце­вого самоврядування й запровадити дієвий контроль за адміністративною діяльністю.

Саме децентралізація була основним лейтмотивом адміністративних реформ у Східній Європі, зокрема в Угорщині й Польщі. Ці країни подо­лали труднощі покращення координації дій між центральними й місцевим органами влади, а також позбавлення дублювання їх функцій. Англійський вчений Т.Вірхайн зазначив основні напрями реформ у цих країнах.

Слід відзначити, що за час демократичних перетворень в країнах Східної та Центральної Європи відбулися радикальні зміни. Забюрократизовані структури централізо­ваного планування відійшли в минуле, цінове регулювання в багатьох сферах було ліквідо­вано, а міністерства були реформовані на засадах широкого застосування функціонального управління. Органи державної влади розширюють та підвищують якість надання послуг.

Відбувається реформування державної служби з урахуванням досвіду передових західноєвропейських країн, зокрема реформування системи підготовки кадрів державних службовців.

З огляду на темпи змін і складність мети, що особливо стосується країн з перехідною економікою, якими є пострадянські суспільства, англійський вчений Л. Меткалф зазначає, що у багатьох сферах державної політики, як от економіка, охорона довкілля, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, транспорт, або містопланування, проблеми перевищують можливості організацій, що їх вирішують. Об'єднуючою основою цих ситуацій є потреба пошуку нових можливостей підтримання структурних змін та проведення реформ на міжорганізаційному рівні. Але мистецтво реформування на цьому рівні є дефіцитом. Часто коли спільні дії організацій є життєво необхідними, кризові ситуації підривають взаємну довіру, від якої залежить узгодженість цих дій. Саме тому адміністративні реформи вимагають нової концепції впровадження змін, яку повинні напрацювати сучасні науковці й практики.

В умовах трансформації функцій уряду державні управлінці повинні не тільки ефективно керувати роботою своїх організацій, але й брати участь у процесі широкомасштабних структурних перетворень в роботі організаційних мереж (асоціацій, об’єднань, громадських організацій) шляхом розробки загальної державної політики і програм.

Поняття "мистецтва реформування" підкреслює важливість застосування нових методів і знань для прийняття відповідних управлінських рішень на всіх рівнях державного управління, в першу чергу на урядовому.

Мистецтво реформування передбачає узгоджені та взаємо­залеж­ні дії численних організацій на відміну від традиційного прийняття рішень в межах од­нієї організації. На думку провідного радника Програми сприяння парламентові України Р. Аг­ра­нофа, основні цінності попередніх реформ - економія, економічність та ефективність, що означають викорінення марнотратства, встановлення чітких управлінських процедур і конкретизацію поставлених завдань, - на сьогодні вже є недостатніми.

Для успішного здійснення демократичних перетворень адміністративний апарат має бути налаштованим на реформи, діяти оперативно та ефективно. Це означає, що державна служба, а також служба в органах місцевого самоврядування мають бути висококва­ліфі­ко­ва­ними й професійними, матеріально і у правовому відношенні захищеними, будуватися на принципах конкурсного відбору та кар’єрного зростання за здібностями й високими моральними якостями.

Такий наголос на людському потенціалі сприятиме виконанню основних завдань адміністративних реформ, особливо за умови значного зростання обсягів та складності управлінської праці під час їх здійснення.

- Високі вимоги до професіоналізму управлінських кадрів пов’язуються з необхідністю використання під час проведення реформ сучасних підходів і методів управління.

Безумовно адміністративні реформи мають виходити з найбільш важливих, актуальних проблем країни та здійснюватися з урахуванням її історичних та культурних традиції, економічних можливостей, ментальності населення. В той же час далеко не завжди вдається дотримуватися цієї доктрини. Оцінюючи основні причини невдач у проведенні адміністра­тивних реформ, відомий фахівець Г. Пітерс зазначав, що "відсутність чіткого уявлення та інтегрованої (комплексної) стратегії реформ може частково пояснити, чому результати реформ здебільшого розчаровували їх прихильників. Очевидно, уряди часто відкидали певні реформи на підставі одних припущень (традиційних чи ситуаційних) і обирали інші реформи на підставі зовсім інших, навіть протилежних, припущень. Здійснюючи свій вибір, політики й адміністратори вважали, що заплановані зміни проходитимуть злагоджено. Тож не дивно, що на практиці ці реформи не тільки не приносили очікуваних наслідків, але й подекуди взаємна дія реформаторських заходів уряду приносила негативні результати". Серед причин невдач також називається копіювання чужих реформ без внесення елементів новаторства.

Як свідчить світовий досвід проведення адміністративних реформ, у президентсько-парламентських республіках прем’єр-міністр та уряд є головними суб'єктами адміні­стра­тивної реформи. Вони впроваджують державну політику, здійснюють адміністративне управління й здатні провести основну частину управлінських змін за мінімального втручання з боку інших владних інститутів.

Роль парламенту полягає в ухваленні ефективних законів, що в загальних рисах окреслюють адміністративні реформи. Парламент також контролює виконання цих законів, наприклад, за допомогою громадських слухань, обговорень результатів реформ з зацікавленими громадськими та професійними організаціями, а також за допомогою перегляду попередньо встановлених законодавчих норм, всебічного аналізу впровадження реформ тощо.

Зарубіжні фахівці вбачають роль президента країни у лідерстві, а не в управлінні реформами, а також застерігають від надмірного втручання політичних сил в процеси дер­жав­­ного управління та його реформування. Наприклад П. Інгрихем застерігає від розши­рен­ня політичних (партійних) призначень на значну кількість управлінських посад вищого і середнього рівня управління, оскільки це "у поєднанні з поглибленням тенденцій відсторонення й ігнорування профе­сійних фахівців ... означає безглузде тринькання критичних ресурсів під маскою ефектив­ного менеджменту. Політична заангажованість не спроможна замінити уп­рав­лінські здібності та знання з розробки державної політики у чиновників, що призначаються".

Схожі проблеми впровадження адміністративної реформи стоять й перед Україною, що є президентсько-парламентською республікою, та потребують ефективного вирішення. Керівництвом країни зроблені перші, дуже важливі кроки щодо проведення в нашій державі адміністративної реформи. Можна казати про вирішення питання її політичного забезпечення. Однак на порядку денному залишається ще багато питань, які слід вирішувати для подальшого її законодавчого та функціонального забезпечення.

Зосередимося на концептуальних засадах проведення адміністративної реформи в Україні. В основу реформування системи державного управління в Україні покладені положення Концепції адміністративної реформи, схваленої Указом Президента № 822 від 22 липня 1998 року.

Адміністративна реформа є складовою частиною системного реформування економіки, суспільства і держави в Україні. Її проведення здійснюється в межах цілісного пакету політичних, економічних, соціальних реформ, спрямованих на перетворення України в сучасну європейську країну. Тому проведення реформи передбачає плідну співпрацю Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.

Для управління процесом адміністративної реформи у 1998 році Указом Президента України була утворена Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи на чолі з Л.М. Кравчуком.

У травні 2001 року для подальшого поліпшення організації та при­с­­ко­рення проведення реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними орга­нами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концеп­туальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації була тимчасово введена посада Уповноваженого Прези­дента України з питань адміністративної реформи.

Тісна координація діяльності основних гілок влади передусім стосується синхронізації адміністративної реформи з реформою адміністративно-терито­ріального устрою України, реформою місцевих органів влади та судово-правовою реформою, реформуванням бюджетних та майнових стосунків, створенням та розвитком елементів громадянського суспільства, які б забезпечували публічний контроль діяльності держави, її органів і посадових осіб.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

У ході першого (підготовчого) етапу реформи вже розроблена та офіційно схвалена Концепція адміністративної реформи в Україні, розв'язані першочергові питання, пов'язані з удосконаленням елементів існуючої системи державного управління. Зокрема внесені суттєві зміни у структуру та схему прийняття рішень Кабінету Міністрів України (урядові комітети, новий регламент, посада державного секретаря), міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (зменшено їх кількість та змінено склад, запроваджено принцип функціонального управління, наведено більший порядок у їх підпорядкуванні, здійснено поділ посад на політичні та адміністративні, введені посади державних секретарів тощо).

На другому етапі адміністративної реформи запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

На третьому етапі адміністративної реформи передбачено поглиблення трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів державного управління.

За існуючої системи влада занадто сконцентрована в центрі. Сучасний світовий досвід свідчить, що державне управління повинно бути динамічним, гнучким, таким, яке швидко прис­тосовується до нових економічних, соціальних, полі­тичних умов. Цього можна досягти за децентраліза­ції владних повноважень, функцій та ресурсів.

Вла­да на місцях є найбільш чутливою до змін, що відбу­ваються на місцевому рівні, тому її слід наділити від­повідними повноваженнями та відповідальністю. Така, базована на розподілі повноважень, архітек­тура влади створює можливості для росту економі­ки. Спираючись саме на таку архітектуру влади, можна проводити ефективну державну економічну політику, що роз­робляється на централь­ному рівні.

Однією із головних причин неефективної влади є недовіра суспільства до неї. Сьогодні держава є монополістом на державні послуги, що поки негативно відображається на їх якос­ті. У новій адміністративній системі грома­дянин як споживач має вибирати, у кого отриму­вати певні послуги - у держави чи приватної орга­нізації. Держава буде надавати послуги лише в тому випадку, коли вона це зможе зробити більш ефек­тивно.

У новій ад­міністративній системі має буде ефективний контроль з боку громадсь­кості за витрачанням коштів, от­риманих з податків. Громадяни повинні знати, за що вони платять податки й бути впевненим, що ці кошти підуть на виконання цілей, які може вико­нати лише держава.

Головною метою (місією) адміністративної реформи в Україні є ґрунтовна зміна у функціонуванні органів державної влади, щоб вони відповідали умовам ринкової економіки і громадянського суспільства та могли плідно співпрацювати з їх інституціями.

Вся діяльність органів державної влади має бути переглянута на предмет того, до якої міри вона відповідає механізмам ринкової економіки, принципам демократичної політичної системи та чи формує вона сприятливе середовище для становлення громадянського суспільства

Результатом адміністративної реформи має бути створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізо­ваної європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Ця система державного управління має бути адекватною фінансово-економічному стану держави, підконтрольною народові, прозорою, побудо­ва­ною на наукових принципах та ефективною.

Першочерговими завданнями адміністра­тивної реформи в Україні є приведення системи державного управління у відповідність фінансово-економічному стану держави, підконтрольність народові, зроблення її прозорою, побудо­ва­ною на наукових принципах та ефективною, що формується на таких принципах:

- мінімізації втручання центральних органів виконавчої влади з паралельним делегуванням функцій, повноважень і ресурсів регіональним та місцевим органам влади (принципі субсидіарності, допоміжності центральних органів виконавчої влади);

- консолідації стратегічних функцій та функцій вироблення політики у Кабінеті Міністрів України та в міністерствах;

- чіткого розподілу повноважень та відповідальності між усіма рівнями системи державного управління та між окремими органами виконавчої влади;

- прозорості та застосування чітких процедур прийняття рішень, впровадження погоджених рішень на усіх рівнях державного управління;

- відпрацьованої схеми підзвітності для кожної високої посадової особи, яка включатиме особисту відповідальність на кожному відповідному рівні системи державного управління країни;

- виваженого розподілу політичних та адміністративних функцій на всіх рівнях системи державного управління;

- підвищення ефективності державних витрат за рахунок застосування чітких схем оцінювання виконання бюджету та підзвітності державних службовців стосовно державних витрат;

- впровадження критерію якості державних послуг як основного при оцінці діяльності державних установ;

- надання прав будь-якій особи (юридичної чи фізичної) апелювати проти окремих рішень, прийнятих державними службовцями, чи проти вжитих ними дій;

- встановлення партнерських стосунків з громадянами в процесах розробки програм та конкретних рішень, а також при оцінці досягнень реалізації державної політики.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення передбачене розв'язання низки наступних глобальних завдань:

- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

- формування сучасної системи місцевого самоврядування;

- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

- запровадження раціонального адміністративно-територіального строю.

Основні інструменти та механізми адміністрати­вної реформи в Україні.

Визначено кілька основних інструментів та механізмів досягнення цілей адміністративної реформи в Україні, а саме:

- створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні;

- формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

- кадрове забезпечення нової системи державного управління;

- зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

- наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Суттєве місце у процесі адміністративної реформи відводиться дерегуляції і поліпшенню державних послуг. Цьому мають сприяти зміни у нормативно-правовій базі, підвищення рівня стандартів на державні послуги населенню, розширення форм участі громадськості в публічній оцінці й контролі за їх впровадженням.

В основу формування ефективної організації виконавчої влади в Україні покладено низку принципів, серед яких ключове значення мають такі:

- пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

- незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

- здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

- відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

- запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

- принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Серед основних заходів адміністративної реформи у напряму реформування центральних органів виконавчої влади були визначені наступні:

- проаналізувати функції та повноваження центральних органів виконавчої влади і на цій основі визначити їх оптимальну структуру;

- передбачити надання центральним органам функцій стратегічного планування і розроблення політики у відповідних сферах діяльності, програм дій щодо задоволення суспільно важливих потреб;

- визначити організаційні та матеріально-фінансові шляхи і засоби забезпечення прогнозування, планування, регулювання, моніторингу, аналізу і контролю в нових суспільних умовах, зокрема за умов формування ринкової економіки;

- розробити механізми і засоби підвищення ефективності прийняття управлінських рішень на вищому, територіальному та місцевих рівнях.

Важливу роль також відіграє реформування місцевих органів виконавчої влади. При цьому у їх діяльності необхідно забезпечити виконання таких завдань:

- підвищити ефективність здійснення державної політики уряду на територіальному рівні;

- спрямувати їх діяльність на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їх якості;

- гармонійно поєднати загальнодержавні та місцеві інтереси з урахуванням особливостей територіального розвитку;

- сприяти становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.

Започатковано реформування інституту державної служби у напряму подальшого становлення професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної служби. Передбачається, що компоненти нової системи державної служби поступово розроблятимуться зверху до низу, враховуючи поетапну зміну статусу державних службовців.

Напрями та завдання реформи державної служби витікають з її основних цілей і завдань як найважливішого інституту української держави, а саме:

- охорони конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захисту прав та свобод людини і громадянина;

- забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.

Виходячи з головних функцій державної служби основними заходами у напряму її реформування є наступні:

- обґрунтування доцільності і механізмів чіткого розмежування статусу і функцій політичних діячів (політиків) та державних службовців;

- перегляд нормативно-правової бази щодо удосконалення матеріального та соціально-побутового забезпечення державних службовців (зокрема, оплати праці, пенсій, пільг);

- розроблення заходів щодо упередження корупційних дій та їх профілактики у сфері державної служби;

- забезпечення підвищення адміністративної культури державних службовців та ефективного контролю за їх діяльністю з метою посилення суспільної довіри до них;

- оптимізація структури управління державною службою;

- зосередження уваги на підготовці та підвищенні кваліфікації управлінських кадрів, вивченні та адаптації світового досвіду у сферах державного управління, місцевого самоврядування та підготовки кадрів державної служби;

- передбачення проведення роботи із залучення на державну службу на умовах конкурсу, об'єктивності й гласності здібних, перспективних фахівців та створення умов для їх утримання, професійного зростання та просування по службі.

В процесі реформування державної служби загальнонаціональна система підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців дістане значного удосконалення. Це, зокрема, вимагає:

- визначення рівнів і напрямів підготовки за спеціальностями і спеціалізаціями (як у межах освітньої галузі "державне управління", так і в інших галузях із фаховим спрямуванням на державну службу), встановлення термінів та обсягів навчання, а також проведення акредитації закладів освіти і ліцензування навчальних програм для забезпечення державних стандартів якості підготовки у цій сфері;

- приділення у процесі професійного навчання державних службовців особливої уваги їх підготовці до управлінської діяльності, прийняття рішень, розроблення та аналізу політики, стратегічного менеджменту тощо;

- запровадження нормативів відбору на навчання залежно від рівня освіти, напряму (спеціальності, спеціалізації) підготовки, а у системі підвищення кваліфікації кадрів - від категорії та професійно-кваліфікаційної характеристики посади;

- чіткого розмежування завдань і повноважень загальнонаціональних, галузевих, регіональних та місцевих закладів навчання персоналу державної служби з урахуванням специфіки здійснення ними підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, передусім керівників і спеціалістів;

- встановлення гарантій працевлаштування випускників навчальних закладів, що готують кадри для державної служби, з метою ефективного використання набутого освітньо-професійного потенціалу;

- посиленого стимулювання навчання державних службовців із задіянням механізму планування їх професійної кар'єри та відповідальності керівників державних органів за ефективне використання спеціально підготовлених кадрів;

- запровадження розгорнутої, упорядкованої та обов'язкової системи підвищення кваліфікації державних службовців з використанням різних форм навчання;

- розширення мережі підготовки кадрів вищої кваліфікації через аспірантуру і докторантуру для підвищення наукового рівня діяльності органів державного управління;

- з метою заохочення і стимулювання державних органів у систематичній професійній підготовці їх працівників визначення в кошторисах на утримання цих органів окремої статті видатків на підготовку і підвищення кваліфікації державних службовців у розмірі не менш як 3% від фонду оплати праці;

- зміцнення матеріально-технічної бази закладів підготовки і підвищення кваліфікації персоналу державної служби, насамперед тих, що навчають керівні кадри.

При формуванні сучасної системи місцевого самоврядування за основу покладено дотримання встановлених Конституцією України вимог щодо територіальної організації влади на місцях, які передбачають поєднання прямого державного управління на регіональ­ному рівні з місцевим самоврядуванням.

Подальша розбудова такої інтегрованої системи управління базується на наступних принципах:

- поєднання вирішення питань адміністративної реформи щодо організації управління на регіональному і місцевому рівні з формуванням ефективного механізму надання населенню повноцінних державних та громадських послуг, а також з іншими політичними, правовими та соціально-економічними перетвореннями - судово-правовою та муніципальною реформами;

- утвердження територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування;

- створення належного політико-правового, фінансово-економічного та організацій­ного забезпечення здійснення функцій та повноважень (делегованих і самоврядних) у системі місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією та законами України;

- законодавчого розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та основних (які не можуть бути перерозподілені на договірних засадах) самоврядних повноважень між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня;

- законодавчого закріплення інституту служби в органах місцевого самоврядування та встановлення гарантій діяльності відповідних службовців;

- запровадження механізмів державної підтримки розвитку місцевого самоврядування та проведення муніципальної реформи;

- визначення механізму судового захисту прав територіальних громад, конституційних засад самостійності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Для побудови цілісної системи самоврядування надзвичайно важливо врахувати наступні правила:

- державні функції мають виконуватися тими органами влади, які є найближчими до потреб громадян;

- між владними органами, що приймають рішення, слід запровадити чіткий розподіл відповідальності;

- місцеві органи влади повинні мати право реалізовувати свої повноваження та свої ініціативи щодо будь-якого питання, що не виключене з їхньої компетенції і не віднесено до сфери відповідальності будь-якого іншого органу влади;

- повноваження, надані місцевим органам влади, мають бути повними та вичерпними;

- орган самоврядування повинен мати можливості контролю над джерелами власних грошових надходжень та визначати обсяги власних видатків, які, у свою чергу, мають забезпечуються чіткою і прозорою системою збирання та підзвітності;

- система грошових переказів між центральними, регіональними та місцевими бюджетами має ґрунтуватися на об’єктивних, прозорих та визначених правилах.