Запорозька Січ у козацькому державотворенні

Упродовж давньої історії України тією чи іншою мірою відбувалися контакти кочової та осілої цивілізацій, в яких можна побачити попередників козаків. Археологічні та писемні джерела свідчать про постійне проживання за часів Київської Русі серед тюркомовних кочівників на півдні сучасної України великої кількості волелюбних людей суто руського походження.

Проте виникнення як запорозького, так і українського козацтва загалом відбулося внаслідок різкої зміни суспільно-політичного клімату на українських землях у хронологічний відрізок кінця XV — XVI століть. Під натиском, з одного боку, литовсько-польських феодалів, які поширювали на українське порубіжжя кріпацтво, і в результаті агресії Кримського ханства — з іншого, українське суспільство опинилося під загрозою знищення.

Виникнення козацтва пов'язане з виходом членів різних соціальних груп у безлюдні степи південної України. Поширенню уходництва сприяла наявність великих природних багатств краю. Ці люди об'єднувалися у ватаги, полювали, займалися рибальством, збиранням меду диких бджіл. У разі потреби вони спільно нападали на татар, відбиваючи в них "ясир" і награбовану худобу. З часом уходники перестали повертатися до своїх пограбованих і

спустошених татарами помешкань і перетворилися на постійних оборонців українських земель.

Козаки вважали за краще жити у постійній небезпеці, переносити труднощі освоєння цілинних земель, ніж терпіти свавілля та гноблення феодалів. Це була реакція на посилення кріпацтва, обмеження національних і релігійних прав українського народу.

Основу поселенців-козаків становили селяни-втікачі. Але на нові землі переселялися не тільки бігла голота, а й заможні селяни, міщани і навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен, хто прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була “громада", яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних принципах. Козаки займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом, промислами, ремеслами, виготовленням горілки й пива, продажем надлишкової продукції. їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Серед козаків можна було знайти "плотників для будівлі будинків і човнів... ковалів, зброярів, кравців. Всі козаки, — повідомляє згадуваний уже Г. Боплан, — вміють орати, сіяти, жати, косити. турбуються лише про корисне і необхідне, особливо в таких справах, які необхідні для сільського господарства". Вільна праця на вільній землі невіддільна від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис. Козацтво відіграло вирішальну роль у господарському освоєнні Дикого Поля, поливаючи кров'ю і потом його землі.

Войовничості козацтво набувало у боротьбі із зовнішніми ворогами. Польська держава виявилася неспроможною захистити українців від татарсько-турецької агресії. Видатний український мислитель С. Оріховський-Роксолан так писав польському королю про жахливі масштаби цього варварського етноциду: "Доки ти живеш у Краківському замку, люд Русі гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх — повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодиць пов'язано і забрано разом з реманентом і худобою..." В цих екстремальних умовах за відсутності національної держави козацтво виступає як єдино можливий самозахист українського народу, якому загрожувала цілковита руйнація і фізичне винищення.

У першій половині XVI ст. внаслідок спустошливих татарсько- турецьких набігів смуга осілості в Україні відсунулася далеко на північ. В умовах постійної загрози з боку кримських татар козаки об'єднувалися у військові загони. Помітну роль у цьому процесі у 50-70-х роках відіграв нижчий прошарок шляхетського стану (дрібна шляхта та бояри-слуги), позбавлений урядом спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої шляхетських прав. З середини 90-х років у формуванні козацького стану стрімко підвищується роль селян і міщан.

Масове покозачення населення півдня України особливо виразно простежується в повстаннях 30-х років XVII століття. В цей період завершується формування основ суспільно-політичної організації "козацького устрою". На думку М. С. Грушевського, козацтво в першій чверті XVII ст. "стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції, як антагоніст привілегій шляхетства, логікою соціального розвитку воно було покликане того, щоб прийняти в свій протекторат міщанство... визволити його від феодального утиску, допомогти Україні перейти з феодальної доби в добу буржуазного будівництва".

Козаки мали окреме й своєрідне соціально-правове становище, проміжне між становищем шляхтича-поміщика і селянина-кріпа- ка. Як і шляхтич, козак був зобов'язаний державі військовою службою. Як і селянин, козак здебільшого був хліборобом, бо обробляв землю власною працею. Але на відміну від шляхтича козак не мав залежних від себе кріпаків, на відміну від кріпака-селянина він був вільною людиною.

Польська держава визначала належність до цього стану виключно належністю до реєстрового козацтва — прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Кількість їх не була значною і змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Реєстрові козаки звільнялися від юрисдикції феодалів, старост, міських магістратів, підлягаючи виключній юрисдикції реєстрового війська. За службу вони отримували грошове жалування та низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків).

Під час воєн уряд Речі Посполитої в декілька разів збільшував кількість реєстрового війська. Але відразу ж після завершення бойових дій польська влада, вбачаючи певну небезпеку для себе з боку багатотисячних формувань реєстрових козаків, значно обмежувала їх кількість. Це спричинило появу козаків-виписчиків (виписаних з реєстру). Вони мали повертатися до свого попереднього стану (селянство, міщанство), але змусити їх до цього польській адміністрації вже не вдавалося. Тому виписчики, прагнучи позбутися свого невизначеного, нелегального становища, утворювали опозиційну групу, завжди готову повстати проти Польщі.

1638 року сейм вдався до надзвичайних заходів, затвердивши "Ординацію Війська Запорозького реєстрового". В ній зазначалося: "На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними... і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів". Виборність козацької старшини була скасована. Верховне керівництво реєстровцями відтепер належало коронному гетьманові. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комісара, якого обирав сейм із середовища шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися з козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Кількість реєстру становила 6 тис. осіб. Для придушення можливих конфліктів серед козацтва в розпорядження старшого комісара була передана особлива гвардія з польської шляхти. Використовуючи реєстрове козацтво не лише для охорони кордонів і військових походів, а й для придушення опору народних мас, польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство.

За польської доби найбільшим центром українського козацтва стає район дніпровських порогів. Постійна загроза нападів татар і турків, а також з боку урядових військ змушувала козаків будувати укріплені засіками з рублених колод городки або містечка, так звані "січі". У 1550-х роках на дніпровському острові Мала Хортиця було збудовано постійне укріплення-фортецю як форпост боротьби проти татарської агресії. Фундатором цієї козацької твердині був канівський староста князь Д. Вишневецький, котрий як представник аристократичного українського роду пов'язав в одну органічну цілісність традиції української княжої держави і української козаччини. Незважаючи на короткий термін свого існування, хортицька фортеця стала прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись у 60-70-х роках XVI ст. на о. Томаківка, дістало назву Запорозька Січ. На Томаківській Січі вже існував Кіш — власна військова козацька організація, зародок державності. Наступними були Січі — Базавлуцька (1593-1638), Мики- тинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам'янська (17091711, 1730-1734), Олешківська (1711-1728), Нова (1734-1775).

Кожна з них була надійною фортецею — мала міцні вали з частоколом зверху, башти з бійницями для гармат. Тут розміщувалися курені — великі приміщення, в яких проживали козаки, січова церква, арсенали, торговельні лавки; в центрі розташовувався майдан, де відбувалися загальні козацькі ради й інші громадські заходи. Січове товариство формувалося на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. За національним складом населення крім українців, які становили більшість січовиків, тут знаходили прихисток литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки та представники інших національностей. На січових землях у різні часи проживали десятки тисяч чоловік. Станом на 1775 р., крім власне козаків, тут мешкало близько 50 тис. селян, які займалися хліборобством. Під владою Січі були землі Великого Лугу, Дикого Поля, значної частини Правобережжя й Лівобережжя.

Постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Тому з початку свого існування Запорозька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалося не лише без допомоги, а навіть всупереч волі польського уряду.

Січ стала справжньою військовою базою, де готувалися сухопутні та морські походи козаків на землі Османської імперії. Діючи активно і енергійно, запорожці були основним стримуючим фактором проти турецько-татарської агресії. Протягом другої половини XVI — першої половини ХѴІІ ст. вони здійснили десятки військових походів до Очакова, Ізмаїла, Кілії, Акермана, Сінопа, Трапезунда та інших турецьких фортець на Чорному морі. Легендарною славою овіяні імена Б. Ружинського, С. Кішки, М. Наймановича, П. Сагайдачного та інших ватажків, під керівництвом яких запорожці здобували переконливі перемоги, що супроводжувалися звільненням з неволі співвітчизників.

Збереглося чимало листів турецьких і кримських володарів, в яких вони скаржилися польському урядові на козаків. У відповідь польські можновладці заявляли, що не можуть вплинути на них, оскільки запорожці їм не підпорядковуються.

Переможна участь українського козацтва у битві з турками під Хотином (1621 р.) врятувала ослаблене польське військо від неминучої поразки, а Річ Посполиту від катастрофи. Польська влада "віддячила" козакам, відхиливши всі їх прохання про збільшення реєстру, соціально-економічні вольності та права православної церкви. Проте головним результатом цієї перемоги стало усвідомлення козаками своєї сили в міждержавних відносинах і дедалі більше перетворення Запорозької Січі на незалежну від польської влади державу.

Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і здійснювали незалежну від Речі Посполитої зовнішню політику. Запорозька Січ від свого заснування під проводом Д. Вишневецького виходить на міжнародну арену як самостійний чинник і вагома військова сила. В останній третині XVI ст. Кіш надав значну військову допомогу молдавському народу у боротьбі проти турецького поневолення. В цей час козацтво сприймалося як єдина реальна сила в боротьбі проти султанської Туреччини. Козаків намагалися залучити на свій бік австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. У 1604 р. запорозьке козацтво своїм походом на Чорне море відвернуло вторгнення в Австрію турецького війська.

Запорожці активно втручалися у внутрішньополітичну боротьбу серед кримських правителів, надаючи допомогу тим претендентам на ханський престол, які дотримувалися союзницьких стосунків із Січчю. У 1624 р. між козаками і Кримом було укладено союз про взаємодопомогу в боротьбі з Портою.

Позбавлені офіційного статусу в польській державі, а також платні запорожці активно займалися військовим найманством. На запрошення австрійського імператора вони взяли участь у Тридцятилітній війні в Європі (1618-1648 рр.). Козаки успішно діяли на Закарпатті (1619 р.), а після вступу Франції у війну з Іспанією — в тилу французьких військ (1635-1936 рр.), внаслідок чого французи змушені були залишити територію Бельгії та частину Люксембургу. Успішними були рейди запорожців у провінцію Шампань, дії із забезпечення відступу австрійських військ під Ландау, участь у взятті Дортмунда, інших міст та фортець. Зважаючи на високу мужність та військову майстерність запорожців, французький уряд у 1645 р. запросив 2,5 тис. козаків на свій бік, для участі у війні проти Іспанії. На боці Франції запорожці також воювали вдало і хоробро, відзначившись під час облоги та взяття фортеці Дюнкерк.

У польсько-російських війнах першої третини ХѴІІ століття запорожці виступали на боці Речі Посполитої. Але зневірені в тому, що польський уряд визнає їх права, козаки незрідка переходили на службу до російського царя. Під тиском покозачених селян П. Сагайдачний у 1620 р. пропонував царю взяти на службу все Військо Запорозьке. Добросусідські відносини традиційно зберігалися між запорозькими та донськими козаками. Вони координували свої воєнні акції проти кримських татар і Порти, спільно нападаючи на їхні поселення, фортеці й судна.

На початку ХѴІІ ст. на основі спільних інтересів у боротьбі проти султанської Туреччини встановилися міждержавні зв'язки Запорозької Січі із Західною Грузією. Запорожці використовували територію Західної Грузії для нападів на турецьке узбережжя Чорного моря, охороняли торгові каравани між Закавказзям і Центральною та Західною Європою. З появою грузинів на Запоріжжі й поселеннями запорожців у Грузії ці відносини доповнювалися економічними й родинними зв'язками. Через грузинських правителів Кошу вдалося налагодити стосунки з Персією.

Запорозька Січ мала також певні відносини з могутньою Швецією. На початку ХѴІІ ст. загін запорожців на чолі з легендарним С. Кішкою брав участь у поході польського війська в Лівонію і воював проти шведів. Проте коли 1626 року польський уряд спробував знову схилити козаків до участі у воєнних діях проти Швеції, козацька рада виступила проти цього. Швеція, своєю чергою, також намагалася залучити запорожців до війни проти поляків на своєму боці. Шведська дипломатія активно діяла в цьому сенсі, а 1631 року з цією метою на Січ прибуло спеціальне шведське посольство. Запрошуючи запорожців на службу, шведський король Карл-Густав називав їх "благородними і вільними лицарями, мужами хоробрими, володарями Дніпра й Чорного моря". Проте тоді союз Запорозької Січі із Швецією не склався. Але 1708 року кошовий отаман К. Гордієнко з частиною запорожців разом із гетьманом І. Мазепою перейшов на бік Швеції в її війні з Росією.

Правлячі кола Польщі розглядали діяльність запорозького козацтва як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя та зовнішньополітичних відносин. Польським законодавством підданим Речі Посполитої переселятися й перебувати на підконтрольних Січі землях заборонялося (конституція Вального сейму 1590 р., ухвала Віленського сейму 1593 р.). Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального невдоволення в українському суспільстві.

Січ бере активну участь у козацьких та селянських повстаннях. Чимало козацьких повстань поряд із протестною спрямованістю мали державотворчі цілі. Так, вже під час першого великого повстання під проводом К. Косинського (1591-1593 рр.) особливе занепокоєння польської адміністрації викликало намагання запорожців закріпити за собою визволену територію. На визволених від поляків землях запорожці запроваджували форми козацького устрою, а селян, міщан і шляхту приводили до присяги Війську Запорозькому. Козаки підтримали й повстання С. Наливайка (1594-1596 рр.), до планів якого входило створення незалежної від Польщі Української держави на чолі з князем.

У другій чверті ХѴІІ ст. Запорозька Січ стала центром організації повстанських загонів для боротьби проти польського війська. Масштабними за розміром і наслідками були козацько-селянські повстання під проводом М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Я. Острянина. Саме запорожці під проводом Б. Хмельницького розпочали переможне повстання 1648 року і становили ядро козацько-селянського війська у національно-визвольній війні українського народу проти польського панування.

Після 1654 р. Запорозька Січ зберегла самоврядування на основі колишніх традицій суспільно-політичного ладу і намагалася проводити незалежну політику. За умовами Андрусівського перемир'я (1667 р.) вона перебувала під спільним російсько-польським контролем, а після укладення у 1686 р. "Вічного миру" відійшла до Москви. Це був своєрідний державний організм, який лівобережні гетьмани завжди вважали підпорядкованим за формою, близькою до васальних відносин. Проте Запорозька Січ продовжувала відігравати роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був невдоволений політикою гетьманів.

Діяльність запорозьких козаків, як стверджував Д. Дорошенко, досить часто була не на користь державності України. За часів Руїни Запорозька Січ, не виробивши в себе сталих політичних принципів, є своєрідним центром деструктивної, а часом згубної для української козацької держави політики. Запорожці "піддержують Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховія і Ханенка проти Мазепи". Політичні орієнтири Запоріжжя час від часу змінювалися. Майже до кінця XVII ст. запорожці продовжували напади на татар і турків, хоча це не заважало їм інколи об'єднуватися з мусульманами чи проти гетьмана, чи проти польського короля, чи проти російського царя.

Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був миритися з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом з I. Мазепою на бік Карла XII Петро I використав як привід для ліквідації Запорозької Січі. Частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала на півдні Олешківську Січ. У результаті січове козацтво було відірване від України-Гетьманщини. На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна !оанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запорожцями на зразок гетьманських статей, за яким Січі поверталися всі землі і підтверджувалася її автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалось 20 тис. карбованців щорічно.

У подальших російсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імператриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Але автономне існування Запорозької Січі з соціально-політичного й економічного погляду не вписувалось у систему самодержавства. Запоріжжя, яке не знало кріпацтва і мало достатньо вільних земель, надавало притулок селянам-втікачам. Запорожці незмінно брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запорожцем. Чимало запорожців брали участь у гайдамацькому русі. До того ж серед самих запорожців звичайним явищем стали соціальні конфлікти між багатою старшиною і неімущою голотою. Зокрема 1768 року особливо запекла сутичка змусила старшину переховуватись у сусідніх російських залогах і звернутися за допомогою у наведенні порядку до російських військ. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запорозька Січ втратила й своє військово- стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під командуванням генерала Текелія оточили й зруйнували Січ.

3 серпня 1775 р. Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а частину передано німецьким і сербським колоністам. Верхівка козацької старшини була репресована, а кошового П. Калнишевського заслано до Соловець- кого монастиря. Для старшини, яка не підлягала арештам, постали перспективи отримати російські службові ранги і перетворитися на "запорожців-поміщиків". Близько 70 старшин стали офіцерами російської армії у званнях від прапорщика до капітана. Рядовим козакам було дозволено записатися в купці чи міщани. Частина з них отримала земельні наділи і перетворилася в державних селян.

Проте царський уряд не залишав спроб використати козацтво як військову силу у боротьбі проти Туреччини. 1783 року створюється полк "Вірних козаків", на основі якого протягом року сформувалося 12-тисячне "Бузьке козацтво", згодом перейменоване на Чорноморське козацьке військо. На причорноморських землях між Бугом і Дністром та на Кінбурнській косі було утворено три козацькі паланки.

Сформоване з колишніх запорожців козацьке військо брало участь у російсько-турецької війні 1787-1791 рр. Після її завершення за указом Катерини ІІ Чорноморське козацтво було переселено на землі на Кубані. Військо отримало клейноди Запорозької Січі та дозвіл на елементи козацького самоврядування й суду. До 1800 р. на Кубань переселилися 20 тис., а до 1831 р. ще понад 80 тис. козаків.

Частина запорожців (до 10 тис. осіб) після руйнації Січі знайшли собі притулок на турецькій території, створивши з дозволу султана Задунайську Січ поблизу гирла Дунаю. Порта визнала запорожців своїми підданими, надавши їм землі та значні пільги в оподаткуванні. За це козаки мали служити на кордонах і брати участь у походах турецьких військ.

Задунайська Січ була побудована на зразок Запорозької Січі, але в дещо спрощеній формі. Вона також поділялася на 38 куренів. Вища влада належала козацькій раді, на якій обиралися кошовий отаман і старшина. Задунайська Січ, як і раніше Запорозька, надавала притулок тим, хто бажав стати запорожцем. Серед них було чимало кріпосних селян, невдоволених новими російськими порядками, та нащадків козаків з України. З початком російсько-турецької війни 1828 року Задунайська Січ отримала наказ виступити проти Росії, але частина козаків на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшла на російський бік. За це турки жорстоко розправилися з козаками, які ще залишалися за Дунаєм, і ліквідували Задунайську Січ.

Царський уряд надав задунайцям землі між Маріуполем і Бердянськом, створивши з них Азовське козацьке військо. Пізніше їх було приєднано до Чорноморського козацького війська. Ці об'єднані козаки під назвою Кубанського козацького війська (18601920 рр.) найдовше зберігали залишки запорозького самоврядування та козацького звичаєвого права.