Василенко Микола Прокопович 1862-1935
Правник, історик України та українського права, громадський і державний діяч, академік УАН (від 1920). У 1885—1890 студіював медицину та історію в Дерптському університеті.
Переїхав до Києва у 1890, де вільнослухачем і відвідував лекції в УніверситетіСв. Володимира. Під впливом Олександра Лазаревського почав досліджувати історію Лівобережної України. Впродовж 1892—
1902 викладав історію у Володимирському кадетському корпусі та гімназіях Києва.
У 1902—1905 був секретарем Київського губернського комітету, далі редагував газету «Киевские отклики» (1905—1908).
За наказом міністра внутрішніх справ газета, що друкувала статті на захист політичних в’язнів і республіканського устрою, була закрита, а Василенко на рік ув’язнений у петербурзьких «Хрестах».
У 1910 Микола Прокопович успішно здав магістерські іспити в Університеті Св. Володимира й наступного року був обраний приват-доцентом, але через «українофільство» його не затвердили у цьому званні та не допускали до читання лекцій. Від 1911 — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка; член і голова (1919—1923) Історичного товариства Нестора Літописця, член Українського наукового товариства у Києві (1908), співробітник «Киевской стариньї», член Старої Громади, а згодом — Товариства українських поступовців; водночас належав до партії кадетів. У 1917 — попечитель Київського учбового округу та заступник міністра народної освіти Тимчасового уряду. Від січня 1918 — член колегії Українського Генерального Суду.
За доби гетьманату Павла Скоропадського — міністр народної освіти; відіграв значну роль в утворенні українських державних університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, заснуванні Української Академії наук, відкритті українських гімназій, початкових та середніх шкіл. Обраний професором західноруського та українського права Університету Св.
Володимира та Українського державного університету. Від серпня 1918 (на короткий час) — голова Кабінету Міністрів, від липня — президент Державного Сенату. У 1921 обраний президентом УАН, але не був затверджений радянським урядом; в 1920—1929 — голова Соціально-економічного відділу УАН. У 1923—1924, під час політичного процесу над організацією «Київський обласний центр дій», засуджений до 10-річного ув'язнення, але завдяки численним клопотанням амністований. Продовжував працю в УАН / ВУАН, займався історією українського права.Наталія Полонська-Василенко. «Революція 1917» (спогади)
Микола Басиленко.
«Історія мого приват-доцентства» (уривок зі спогадів)
«Незабаром після закінчення університету в 1892 році одночасно з М. С. Грушевським ми почали магістерський іспит в Університеті Св. Володимира в Києві. Іспити довів я майже до кінця. Але моя перевтома спричинилася до того, що я не міг закінчити іспиту з історії Середньовіччя у такого лагідного екзаменатора, яким був професор Ф. Я. Фортинський. Іспит було відкладено, термін пройшов. Умови мого життя склалися так, що я довгий час не міг зосередитись на думці про іспит».
Літа Маїег: Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917— 1920: Матеріали, документи, спогади. Київ, 2000. Кн. 1. С. 197
«... Басиленко був затверджений Міністерством як приват-доцент. І тут сталася обурлива подія. В січні 1912 року Микола Прокопович мав розпочати свій курс «Історія козацтва на Україні», який було вже внесено до друкованих планів лекцій. Але за кілька днів до початку лекцій його викликав до себе куратор шкільної округи професор Деревицький і заявив, що він не дозволяє йому читати лекції в університеті, що його вважає шкідливим для університету, що на курсах для учителів в Полтаві в 1911 році він читав історію України, проповідуючи думки «мазепинця» Грушевського, що він солідаризується з «мазепинцем» в рецензіях на його «Ілюстровану Україну» і т. д.
На запитання Миколи Прокоповича — звідкіля Деревицький дістав ці відомості — він відповів, що має приватні інформації. Внаслідок бесіди він запропонував Миколі Прокопови- чу подати самому заяву про відмовлення від приват-доцентури, на що той дав негативну відповідь. Він написав докладну записку Деревицькому, в якій доводив науковість творів Грушевського і відстоював своє право базуватися на них. Записка нічого не зробила, почати лекції він не міг і за законом, не читаючи два семестри, втратив права на приват-доцентуру. Удруге професорська діяльність випадає, тепер вже з самих рук. Він довго ламав голову, хто міг дати таку інформацію, припускав, що той погляд на його діяльність Деревицький запозичив з книги Щеголева, здається «Современное украинство».Літа Маїег... Кн. 1. С. 133
Сторінка з альбому портретів учасників XI Археологічного з’їзду в Києві, шо проходив у приміщенні університету в 1899 р. Нижній зліва — М. Басиленко
Микола Василенко за роботою. Фото на поштівці з автографом автора. Початок XX ст.
Фотоальбом М. Василенка
З конфіденційного подання ректора Університету Св. Володимира М. Цитовича попечителю Київського учбового округу 0. Деревицькому про українофільські погляди Миколи Василенка від 29 грудня 1912 р.
Під час відпочинку в маєтку Требинських:
М. Василенко (в центрі), 3. Арнольді (ліворуч), М. Требинська. Фото кінця XIX — початку XX ст.
«Как вияснилось из [...] оправок, полученньїх мною от осведом- ленньїх лиц и вполне подтвержда- емьіх литературньїми произведени- ями г. Василенко, с которьіми я оз- накомился, г. Василенко является одним из вьіразителей идеи украин- ского сепаратизма. В духе зтого направлення им бьіли составленьї лекции по истории Южной Руси, прочитанньїе на земских общеобра- зовательньїх курсах 1911 года в Полтаве.
Как видно из кратного со- держания зтих лекций, напечатан- ньіх в отчете о назвашшх курсах (Полтава, 1911 г., стр. 39 и след.), г. Василенко в качестве главньїх по- собий для ознакомления с историей Южной Руси рекомендовал своим слушателям сочинения профессора Грушевского и в основание своих лекций положил идеи зтого предста- вителя и руководителя украинского движения. Ту же связь с идеями профессора Грушевского г. Василенко обнаруживает и в недавно напеча- танной рецензии на сочинение Грушевского «История Украиньї» («Киевская мисль» № 353 за 1912 г.). Г. Василенко признает здесь «строго научньїм» и горячо рекомендует вниманию читателей зтот ярко тенденциозньїй, составленньїй в духе украинского сепаратизма труд, в котором население Киевского и Галицкого княжеств еще в удельном периоде русской истории именуется «украинцами», а киевские князья Игорь, Святослав, Владимир Святой и др. — украинскими князьями (см. родословную «укра- инских князей киевской династии»); где суздальские князья назьіваются «посторонними интриганами, вмешивающимися в украинские дела» (стр. 105); где вьісказьівается предположение о различном пле- менном происхождении великороссов и «украинцев» (стр. 20 и 22) и где при изложении истории присоединения Малороссии к Московскому государству настойчиво проводится мисль о вероломном поведений Москви, подавившей автономию присоединенньїх областей, а появление литературьі на искусственном «украинском» язьіке характеризуется как признак «украинского возрождения».При зтом отношении г. Василенко к украинскому вопросу я не могу не признать, что оставле- ние его в среде преподавателей университета и в особенности в качестве преподавателя русской истории является нежелательньїм».
Літа Маїег... Кн. і. С. 200