Уособлений образ факультету

Юридична освіта України переживає своєрідний перехідний період. З одного боку, закладаються на перспективу концептуальні засади її розвитку, з іншого — дедалі рельєфніше вимальовуються контури оновлення правничої освіти держави.

Вирішення проблем освітніх інституцій держави лягає на плечі переважно того соціуму, який на даний момент існує, хоч і в досить розмитому вигляді, в навчальних закладах країни. Сьогодні — як усередині його, так і поза ним — іде досить активне переосмислення результатів запровадження спотвореної форми ринкових відносин у систему освіти. Очевидним стає факт необхідності варіювання державного контролю і регулювання освітньої галузі за умов запровадження науково обгрунтованої державної стратегії розвитку системи освіти загалом і юридичної зокрема, яка буде зорієнтована на майбутнє і базуватиметься на інших теоретичних підвалинах. Для цього потрібно витворити нову філософію освіти, юридичної у тому числі.

Становлення вищої юридичної освіти тісно пов’язане з університетами. У XIX ст. в містах Російської імперії, крім університетів, юридичну освіту набували: в ліцеях — Ніжинському, Демидовському в Ярославлі, Ріше- льєвському в Одесі, у дворянському училищі правознавства закритого типу в С.-Петербурзі, у Військовій юридичній академії. Початок XX ст. ознаменувався справжнім вибухом громадської та приватної ініціативи, завдяки чому були відкриті нові недержавні вищі навчальні заклади з юридичними відділеннями.

8 листопада 1833 р. вийшов Указ про заснування Університету Св.

призначений І. Данилович — перед тим професор Віленського та Харків- ського університетів.

На думку авторів дореволюційної історії університету, «самая система наук отого факультета бьіла установлена правильно в первьій раз в уставах Университета Св. Владимира 1833 и 1842 годов; сверх того, киевский юри- дический факультет возник из таких личньїх злементов, которьіми ознаме- новался полньїй переворот в истории правоведения России».

Упродовж XIX ст. система вищої освіти, в тому числі юридичної, неодноразово трансформувалася. Основними етапами її розвитку стали 1804, 1835, 1863, 1884 роки — роки прийняття загальноуніверситетських Статутів, які були головними нормативними документами, що регламентували діяльність університетів. Існувала й інша юридична база — царські укази, міністерські постанови, розпорядження, циркуляри тощо, але головними віхами історії університетської освіти в дореволюційній Росії загалом і юридичного факультету Університету Св. Володимира зокрема вважаються саме прийняття Статутів.

Статут Університету Св. Володимира від 25 грудня 1833 р. передбачав, що «в факультете Юридическом преподаются: 1) Общее систематичес- кое обозрение Законоведения или так назьіваемая Знциклопедия Прав. 2) Основньїе Закони и Учреждения Российской империи, Законьї о состо- яниях людей в государстве.

У загальноуніверситетському Статуті 1863 р. зазначалося: «§ 15. В юридическом факультете полагаются следующие кафедрьі при 13 Про- фессорах и 6 Доцентах: 1) Знциклопедия права: а) Знциклопедия юриди- ческих и политических наук, б) История философии права. 2) История важ- нейших иностранньїх законодательств древних и новьіх. 3) История Русско- го права. 4) История славянских законодательств. 5) Римское право: а) История Римского права, б) Догматика Римского Гражданского права, в) Ви- зантийское право. 6) Государственное право: а) Теория Государственного права, б) Государственное право важнейших иностранньїх государств. в) Русское Государственное право. 7) Гражданское право и гражданское судоустройство и судопроизводство. 8) Уголовное право и уголовное судо- устройство и судопроизводство. 9) Полицейское право: а) Учение о без- опасности (законьї благочиния). б) Учение о благосостоянии (законьї бла- гоустройства). 10) Финансовое право: а) Теория Финансов. б) Русское Финансовое право. 11) Международное право. 12) Политическая зкономия и статистика. 13) Церковное законоведение».

Згідно зі Статутом 1884 р., «в юридическом факультете полагаются следуюшие кафедрьг. 1) римское право; 2) гражданское право и гражданское судопроизводство; 3) торговое право и торговое судопроизводство; 4) уголовное право и уголовное судопроизводство; 5) история русского права; 6) государственное право; 7) международное право; 8) полицейское

право; 9) финансовое право; 10) церковное право; 11) политическая зконо- мия и статистика; 12) знциклопедия права и история философии права».

Спочатку викладання юридичних наук у Київському університеті було спрямоване на підготовку чиновників для судових відомств та інших установ. Це був період русифікаторської політики Миколи І — політики придушення національних рухів і остаточного введення західних територій під берло російського царя.

Найпомітнішою постаттю етапу становлення юридичного факультету був К. О. Неволін, який читав загальний курс теорії держави і права. На його основі він опублікував двотомну «Знциклопедию законоведения», яка стала першою на теренах Російської імперії грунтовною працею у цій галузі і мала виключне значення для розвитку юридичної освіти країни того часу.

Разом зі своїм колегою і найближчим помічником С. О. Богородським К. О. Неволін приділяв багато уваги організації роботи юридичного факультету і залученню до викладання на ньому кращих наукових сил. У травні 1837 р. професор К. О. Неволін був обраний ректором Університету Св. Володимира і перебував на цій посаді до лютого 1843 р. Він став першим російським юристом — членом Академії наук.

Не менш знаковою постаттю юридичного факультету був М. Д. Івані- шев, який досліджував питання історії держави і права. Будучи деканом юридичного факультету упродовж 12 років, він успішно залучав молодих науковців до роботи на факультеті та виховував кадри з числа випускників університету. Не без участі декана були залишені для підготовки до професорського звання В. А. Незабитовський, О. В. Романович-Славатинський, Ф. 1. Леонтович, М. К. Ренненкампф та ін. У цей час на факультеті постало 13 кафедр замість семи, що існували раніше, в тому числі нові кафедри: фінансового права, міжнародного права, політичної економії та статистики, історії слов’янських законодавств, історії найважливіших іноземних законодавств давніх і нових.

Слід зазначити, що до прийняття Статуту 1863 р. викладання більшості економічних дисциплін було компетенцією історико-філологічного факультету. Тож М. Іванішев «перетягнув» із цього факультету економіста Г.

Інші правники та економісти, що працювали на юридичному факультеті Університету Св. Володимира, значно поступалися своїм попередникам за внеском у розбудову факультету, хоч і мали незаперечні наукові здобутки і проявили себе не лише на ниві науковій. Серед талановитого професорського загалу окремо стоїть особа М. X. Бунге — непересічного вченого та економіста-практика, шо зробив блискучу кар’єру в університеті, а затим очолював Міністерство фінансів та Кабінет міністрів Російської імперії. Микола Християнович сприяв становленню цілої плеяди науковців, яких доцільно виділити у так звану київську економічну школу.

У Російській імперії XIX — початку XX ст. існувало три вчені ступені: кандидат, магістр, доктор. Ступінь кандидата присуджувався випускникам університету, які закінчили його з відмінними успіхами і подали випускну роботу. Ступені магістра і доктора присуджувалися послідовно після публічних іспитів на факультеті, читання лекції та захисту

дисертації. В окремих випадках докторський ступінь присуджувався без захисту дисертації — за заслуги (Ьопогів саиза). Статут 1884 р. передбачав лише два вчені ступені — магістра і доктора. Особи, що отримали вчений ступінь, вступали на державну службу X—VIII класів. Табель про ранги передбачала 14 класів, з яких найвищим вважався 1-й. Крім того, вчений ступінь відкривав шлях до отримання дворянства.

Внутрішня структура дореволюційного університету була схожа на сучасну: він також поділявся на факультети й кафедри. Створювалися й навчально-допоміжні підрозділи (наприклад, на юридичному факультеті — кабінет судової медицини, юридична бібліотека для студентів) та наукові інституції (як то Київське юридичне товариство).

Ключовою постаттю кожного навчального закладу, в тому числі університету, є викладач. Становище, права і обов’язки викладачів, а також їхня кількість визначалися університетським Статутом.

Особи, що претендували на посаду професора, повинні були мати вчений ступінь доктора, а на посади ад’юнкта, доцента і приват-доцента — ступінь магістра. Проте життя вносило свої корективи, і за відсутності належної кандидатури учений ценз знижувався або кафедри залишалися вакантними. Порядок заміщення кафедр і викладацьких посад також регламентувався чинним Статутом університету. Всі дореволюційні Статути закріпляли за Радою університету право самостійного обрання професорів, ад’юнктів і доцентів з наступним затвердженням їхніх кандидатур у Міністерстві народної освіти. Крім того, три останні загальноросійські університетські Статути (1835, 1863, 1884 років) дозволяли міністрові самостійно призначати викладачів.

Характерними особливостями університетської освіти в Російській імперії були регламентація громадського і особистого життя членів університетської корпорації та контроль за ними з боку держави. Міністерство народної освіти вимагало навіть попередньої перевірки конспектів лекцій викладачів та підписки про неучасть у діяльності таємних товариств. З іншого боку — держава всіляко намагалася формувати належний професійний рівень викладачів. Із цією метою вона направляла їх своїм коштом удосконалюватися за кордон на два-три роки, де ті мали можливість з урахуванням новітніх здобутків європейської науки готувати свої праці.

Жовтневий переворот 1917 р. докорінно змінив долю юридичного факультету. Його, як і всю систему університетської освіти в Україні, більшовики ліквідували. Одні викладачі, не знаходячи в собі сили змиритися з новою владою, виїхали за кордон. Серед них О. Білімович, Г. Демченко, М. Катков, В. Синайський, Є. Спекторський. Інші визнали за краще залишитися вдома, ніж поневірятися на чужині. По-різному склалася їхня доля: для одних — трагічно. Був репресований і розстріляний В. Карпека. Під арештом перебували М. Василенко (один із перших академіків ВУАН) і Л. Яснопольський (отримає звання академіка АН УРСР згодом). Кар’єри К. Воблого і О. Гуляєва за радянської влади були зовні благополучними — вони стали академіками республіканської АН. Всі пекельні кола пройшов М. Паше-Озерський і все-таки в кінці життя захистив докторську дисертацію.

Трагедія полягала в тому, шо нова влада і створений нею політичний устрій брутально розтоптали систему і традиції університетської освіти. Людське життя перестало бути цінністю, попередні знання ставилися під сумнів чи заперечувалися, напівосвіченість стала домінуючою ознакою «червоних фахівців». Феномен так званої професорської культури вмирав разом з її носіями — представниками дореволюційної вищої школи, не знаходячи собі місця в умовах нових політичних реалій. Усвідомлено переривався зв’язок поколінь, ламалися культурні підвалини, нищилися цілі соціальні групи, передусім інтелігенція.

Юридичний факультет Київського університету уявляється нам дорогоцінним старовинним годинником, який справно працює упродовж століть, бо має декілька незалежних, проте взаємопов’язаних механізмів. За одними з них стежать викладачі, за іншими — сам університет. Ця надійна розмірена робота визначається його головною конструктивною особливістю — університетською автономією, тому практично позбавлена впливів тих чи інших епох. Проте інколи, з багатьох причин, злагодженість годинникових механізмів порушується. І головно — через втручання держави. Тоді «хвилинна стрілка» відхиляється від реального часу, хоча «годинна» продовжує правильно функціонувати. За таких обставин нагальною стає потреба планового огляду і ремонту нашого годинника. Як уже зазначалося, необхідність реформування юридичної освіти сьогодні ні в кого не викликає сумніву. І тут досвід дореволюційного університету, звичайно, не вирішить усіх проблем, проте частину з них допоможе зняти.

Існує безліч підходів до вивчення минулого юридичного факультету Київського університету. Одним із таких, який видається нам перспективним, є спроба відновити розмиту часом картинку минулого, опираючись на відтворення образів її дійових осіб. Портрет людини, її творіння — книги, різноманітні за характером і походженням документи тощо — формують певне мозаїчне підгрунтя, яке складається начебто стихійно, проте досить об’єктивно розкриває кожну епоху і процеси, які в ній відбувалися.

Викладач юридичного факультету є для нас домінантою — як носій культурної та наукової традиції. Саме навколо нього розгортається реальне життя факультету. Саме він інтегрується в загальнолюдський культурний простір, одночасно творячи і поширюючи його у своїх працях, через слухачів і наближене до нього середовище. Отже, викладач університету виступає для нас творцем і носієм професорської культури, яка є органічною часткою загальноуніверситетського культурного спадку.

Запропонована читачеві книга присвячена 175-річчю Аіта Маїег. Вона публікується в рамках реалізації довгострокової програми підготовки енциклопедичного видання «Юридичний факультет Київського університету». Одне із завдань книги — зробити доступною інформацію про маловідомий пласт факультетської історії. Ми прагнули наочно відтворити обличчя факультету (у прямому і переносному значенні), презентувавши портрети його викладачів та співробітників. Спочатку ми планували видрукувати лише виявлені нами зображення у традиційній формі галереї

портретів, розміщених у хронологічній послідовності. Ця робота розпочалася більше 10 років тому, коли ми готували виставку з історії юридичного факультету. Потім визріло рішення: доповнити портрети хоч би мінімальною інформацією про людину — якою вона закарбувалася на скрижалях історії та в пам’яті людей

Портрети викладачів юридичного факультету творили кращі гравери свого часу, малювали талановиті ба навіть геніальні художники. Так, М. Врубель залишив незакінчений портрет ученого-криміналіста О. Кістя- ківського, а М. Нестеров написав унікальну картину «Філософи» з портретом вченого-економіста, а згодом богослова С. Булгакова. Світлини представників університетської корпорації робили відомі фотомайстри, інколи їх увічнювали аматори. Значна частина оригіналів, на жаль, назавжди втрачена. Проте нам пощастило відшукати деякі з них у музейних колекціях, архівних сховищах, на сторінках книг, газет, у приватних колекціях. Установити місцезнаходження деяких матеріалів удалося, проте отримати копії необхідних фотодокументів та світлин з портретів ми не спромоглися. Частина особистих архівів професорів юридичного факультету Університету Св. Володимира, що виїхали в еміграцію і розпорошилися по світу — як то Є. Спектор- ський, О. Білімович, Г. Демченко та інші, — залишилася необстеженою. Ми свідомі того, що значний масив зображувальних матеріалів пройшов повз нашу увагу. Заспокоїти може лише усвідомлення того, що опубліковане нами на сьогодні є найповнішим зібранням зображень викладачів факультету.

Прагнучи максимально наблизити читача до персонажів книги, ми переходимо від сухих енциклопедичних довідок до елементів «живої біографії». Цій меті слугують спогади сучасників, характеристики колег, витяги з листів, офіційні та приватні документи, картини, книги тощо — все те, що створює неповторне тло епохи, відтворює її дух.

Зрозуміло, що через багато років після завершення земного шляху наших героїв (частина яких померла ще у першій половині XIX ст., частина у другій, а найдовше — до 60—70-х років XX ст. — дожили ті, хто прийшов на юрфак на межі XIX—XX ст.) зробити це було дуже непросто. Матеріали з історії факультету, крім офіційного діловодства університету, ціленаправлено не збиралися, а тому збереглися нерівномірно за періодами і ще більш фрагментарно — стосовно людей. Слід також урахувати, що масштаби особистостей та їхні потенціали не були однакові. Відповідно різною є й глибина борозни, залишеної ними на полі університетськім, науковім і громадськім.

Ми не мали змоги та й не ставили за мету згадати усіх викладачів юридичного факультету Університету Св. Володимира. Цього не дозволяє зробити як специфіка книги, так і відсутність необхідних матеріалів. Дане завдання покликана вирішити енциклопедія юридичного факультету, робота над якою вже розпочалася. Чимало викладачів, добре відомих сучасникам, нині призабуті, а пам’ять про деяких із роками перетворилася у щось на кшталт художнього образу. Те, що постає перед читачем, — це швидше «замальовки», які потребують подальшої деталізації через поглиблення дослідницької роботи. Автори досить обережно використовували сучасні енциклопедичні видання, оскільки їхня інформація потребує додаткових уточнень. При нагоді ми неодноразово робили це — і зайвий раз переконувались у правильності свого рішення: зробити власне енциклопедичне видання з історії юридичного факультету, яке має відповідати вимогам сьогодення, рівню столичного університету і підтримувати його статус і престиж.

Ми віримо, шо будуть віднайдені і введені до наукового вжитку нові матеріали, які уточнять чи спростують наведену нами інформацію. Але також очевидним є факт, що з кожним роком кількість теоретично існуючих матеріалів буде лише зменшуватися. Вони гинуть від необережності, стихійних лих, «згасають» в архівах. Тому ми переконані, що настав час зробити крок для збереження колективної пам’яті юридичного факультету, який є часткою історії університету і, відповідно, часткою історії України.

Старі фотографії, сторінки книг, листи, спогади, офіційні документи факультету — це те дзеркало часу, за допомогою якого ми відтворюємо образ минулого дореволюційного факультету, співвідносячи його з потребами сьогодення. Більшість презентованих нами матеріалів насправді пожовтіли й нагадують осіннє листя, яке відривається від дерева знань і губиться у вирі життя.

Робота над книгою дедалі більше зачаровувала, закохувала у факультет. Вихоплені з полону часу, повернуті з небуття, наші герої починали обростати книгами, задокументованими згадками, спогадами сучасників, поступово «оживаючи». їхні біографії, послужні списки, паспорти також розширювали наші знання, часто змінювали усталене уявлення про конкретну людину, інституцію та ставлення до неї держави. Наприклад, той факт, що безстрокові паспорти працівникам факультету видавав сам Університет Св. Володимира за підписом ректора, свідчить про високий рівень університетської автономії.

Ми не ідеалізуємо дореволюційний університет і його професуру. Серед неї були як титани духу, так і посередності, котрі є так само необхідним антуражем епохи, як і генії. Соціальний склад юридичного факультету представляв широку палітру майже усіх станів тогочасного суспільства — від селянського сина Пихна до князя Трубецького. Але домінували дворяни і вихідці з сімей священиків. Проте достатньо вдумливо поглянути на вирази їхніх облич, зазирнути в їхні очі, щоб відчути гідність і самоповагу, притаманну їм, побачити те, що згодом зникне, — інтелігентність. На зміну їй прийде «інтелігенщина». Свого часу професор юридичного факультету Сергій Булгаков констатував, що «інтелігенщина» не є «неустранимая сущность интеллигенции, но єсть болезненное искажение ее лица».

Портрети викладачів юридичного факультету майже завжди розміщені нами у хронологічній послідовності. Це дозволяє бачити не лише зміну їхнього зовнішнього вигляду, а й трансформацію суспільного ідеалу викладача вищої школи.

У свідомості людини закладені здатність і потреба зіставляти себе з іншими. У процесі такого порівняння ми знаходимо спільне — те, що нас об’єднує і робить людською спільнотою з лише їй притаманною системою цінностей. В іншій людині ми бачимо ті риси, які не можемо визнати в собі. Аналіз інших робить нас самими собою і водночас більш людяними. Черговий раз пройшовши у ході роботи над книгою крізь призму самоаналізу і наближення до системи загальнолюдських цінностей, ми прагнемо, щоб інші також пройшли цей умовний шлях наближення до системи загальноуніверситетських цінностей, гортаючи сторінки цієї книги.

І. С. Гриценко,

В. А. Короткий