Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії

На початок ХІХ сг. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на українських землях, як і в усій імперії, були зумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства становило дворянство, в яке протягом другої половини XVIII — першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну 1785 року було поширено дію "Жалуваної грамоти дворянству". Старшина й шляхта набули особистої і майнової недоторканності. На них поширювалося виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалася також дія "Табеля про ранги", законодавчого акта Петра I від 24 січня 1722 р., який встановлював ієрархічну структуру військових та цивільних чинів. За цим Табелем, який усі чини і посади поділив на 14 рангів, шлях до дворянства для представників нижчих верств був непростим.

Подальше зрівняння у правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося насамперед шляхом видання законів, які прямо адресувалися панівній верстві України. 1801 року було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво- рянство" (1835 р.) затверджувалися станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Усі ті, хто довів своє шляхетне походження, перейшли до стану дворян.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалася на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Дворянам законом 1827 р. було надано право створювати ремісниче виробництво, фабрики і заводи у містах без обмеження кількості робітників.

Ще сильнішого протекціоністського характеру щодо дворянства, насамперед його соціально-економічного становища, набула політика царизму після реформ 1860-1870 рр. Власне, за своєю сутністю ці реформи були спрямовані на збереження в нових соціальних умовах політичної влади і панівного становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому 1885 року Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Встановлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції та цукру за кордон.

Дворянство зберігало панівне становище і в політичній організації суспільства. За ним залишалася основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.). Судова реформа (1864 р.) забезпечила перевагу дворянству у створюваних судових органах. Дворянству належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а за законом 1889 р. — дільничні земські начальники призначалися переважно з місцевих потомстве- них дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак за встановленим порядком вони займали офіцерські посади. Контрре- форми кінця 80-х — початку 90-х років надали ще більших переваг дворянству. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Таким чином, у цілому дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках була приречена. Соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, дедалі більше перешкоджала розвиткові самого дворянства.

До вищих верств населення належала буржуазія, яка являла новий соціальний клас і розвивалася за загальними для всієї країни закономірностями.

Втім, формування буржуазії в Україні мало певні особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався інтенсивніше внаслідок припливу іноземного капіталу. Досить значне місце в Україні займає торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України належало цукроварінню, то в останній чверті ХІХ ст. збільшується вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. В результаті промислового перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й кількісно невелику соціальну групу. Характерно, що значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження (англійського, бельгійського, німецького, французького та ін.). Поряд із промислово-банківською буржуазією існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці ХІХ ст. належало близько 1,5 млн осіб (разом із сім'ями). Це зумовлювалося тим, що фабрично-заводська промисловість в Україні співіснувала з великою кількістю мануфактур, ремісничих майстерень та кустарних виробництв. Переважно в середовищі буржуазії сформувався прошарок буржуазної інтелігенції (інженери, лікарі, адвокати та ін.).

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи. Саме представники буржуазії відповідно до встановлених майнових цензів отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах. Отже, буржуазія займала дедалі впливовіше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною політично.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення. Воно було звільнене від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо. Водночас духовенству було заборонено займатися торгівлею, промислами, володіти землями з кріпаками. Розпочата 1786 року секуляризація церковних земель в Україні по суті була своєрідною експропріацією на користь держави і поставила духовенство в цілковиту залежність від державного утримання.

Після третього поділу Польщі у 1795 р. на українських землях почала збільшуватися кількість церков, що поверталися з унії до православ'я. 1839 року було проголошено "акт злуки" уніатської церкви з православною. Українська православна церква була включена до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте у парафіях залишалися династії українських священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення, за чинним на українських землях російським законодавством, поділялося на категорії: 1) почесних громадян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників або цехових; 5) робочих людей. Окрім цих категорій, серед міського населення були й дворяни, частка яких у містах була значно більшою, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці та представники недворянських прошарків, які займали високі посади на цивільній службі. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності і мали право бути обраними на міські громадські посади. До них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбувалося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до ремісничого цеху.

Купецтво, залежно від матеріального стану, поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій.

Найбільшу групу міського населення становили власне міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, володіти будинками, іншою рухомою та нерухомою власністю. Міщани вважалися податним станом і сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, несли рекрутську та інші повинності.

Ремісники, які проживали у містах і працювали у невеличких майстернях, об'єднувалися в цехи.

Робітні люди, які з'явилися в містах України на початку ХІХ ст. як нова соціальна група, перебували поза міськими станами. Основним джерелом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного будинку і постійного місця проживання. У пореформений період відбувався процес кількісного збільшення робітничого класу, до якого вливалися зубожілі селяни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насамперед серед металістів, шахтарів. Найінтенсивніше процес утворення робітничого стану відбувався у великих промислових районах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця ХІХ ст. перебували фактично у безправному становищі. Вони вважалися податним станом, мусили нести військову повинність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Робочий день законодавчо не був врегульованим і тривав по 12-13 годин, заробітна плата не задовольняла життєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом страйків робітників царський уряд став на шлях видання законодавчих актів, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині ХІХ ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних та державних (станом на 1857 р., відповідно, 5,3 млн та 5,2 млн осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади.

Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщики, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які неможливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщина доходила до шести днів на тиждень.

З метою посилення експлуатації застосовувалося переведення кріпаків на місячину, тобто у них відбиралися наділи і вони зобов'язувалися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). Таким чином, в умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетворювались на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачували податки на користь держави.

З ініціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 рр. була проведена інвентарна реформа, яка мала впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися розміри земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри панщини: для чоловіків — три дні, а для жінок — один день. Але реакція поміщиків на ці нововведення була негативною і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки селянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які сплачували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних землях і вважалися особисто вільними. У першій половині ХІХ ст. частина державних селян півдня України отримала статус військових поселенців. їхнє життя було жорстко регламентованим і нестерпним, командування втручалося навіть у їхні особисті і сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації державних селян широко застосовувалося переведення їх на господарське становище. Державні землі надавались в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 18371841 рр., відома як реформа міністра державних маєтностей графа Кисельова. За реформою збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінювався поземельним промисловим податком, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Реформа надала селянам право створювати сільські і волосні органи самоврядування, а також сільські і волосні суди (розправи). Але самоврядування мало обмежений характер, було залежним від державних органів.

У першій половині ХІХ ст. посилилися протестні виступи кріпосних і державних селян військових поселенців, що періодично набували форми повстань. Посилення соціальних суперечностей, які до того ж загострила поразка Росії у Кримській війні (18531856 рр.), призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861 р. було оголошено маніфест Олександра ІІ про скасування кріпацтва. За "Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності" селяни ставали особисто вільними, їм надавались права самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи (вступати в шлюб, купувати нерухоме майно, вести торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування за реформою були сільський схід і обраний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд.

Водночас селяни ще довго залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупати. До того ж поміщики штучно завищували ціну на землі й селяни в Україні мали сплачувати вдвічі більше, ніж була реальна вартість земель. До викупу свого наділу селянин не мав можливості скористатися більшою частиною особистих прав, що надавались йому реформою. Селяни і після звільнення залишалися відособленим нижчим податним станом, який повинен був сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Таким чином, селянська реформа хоча і була за своїм соціально-економічним змістом буржуазною, проводилась з урахуванням інтересів дворянства.

Певні зміни до соціально-правового стану селян внесли й інші реформи. Так, за земською реформою (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.

Розширення особистих прав селян і найбільші зміни в аграрних відносинах пов'язані із прийняттям низки законодавчих актів, які були підготовлені за безпосереднього керівництва голови Ради Міністрів П. Столипіна, а тому дістали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землекористування", закони "Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння" від 14 червня 1910 р. та "Про землеустрій" від 29 травня 1911 р. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до "одноосібних володінь" у формі відрубного й хутірського господарства. Складовою аграрної реформи було переселення близько 1 млн селян з України до Сибіру. Проте гострих соціальних проблем остаточно розорених селян так і не було розв'язано.