Суспільний устрій
Актом Люблінської унії 1569 р. частина українських земель Великого князівства Литовського була вилучена з його складу і включена до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої.
Польська експансія певною мірою позначилася на соціальній еволюції українського суспільства. Замість численних, строкатих суспільних груп у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Здобувши за Люблінською унією право володіти землями на території Речі Посполитої, польські феодали почали просуватися на українські землі, витісняючи з них місцевих власників і захоплюючи незайняті території. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) ще більшої інтенсивності набуває процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури. Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які попри національне походження належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздаються земельні багатства Брац- лавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст. створюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе "віце-королями" та "короликами". Феодальна анархія, характерна для Речі Посполитої, на українських землях взагалі була необмежена. Польські феодали, об'єднавшись з українськими панами, почувалися в Україні ще незалежнішими від королівської влади, ніж на власне польській території.
Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувалися правом вето.
Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підпорядковувалися юрисдикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (магна- ти-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану кожні два роки сенатом призначалися 16 сенаторів-резидентів, з якими мав узгоджувати свої дії король.Найбільшою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було не- визначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово робилися спроби відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р. — постанова сейму про "вивід" шляхти; 1528 р. — перепис шляхти; 1545, 1552 рр. — складання списків шляхти під час ревізій-люс- трацій замків і староств). Особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.
Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні. На основі збірника литовського права "Устава на волоки" (1557 р.) з метою впорядкування сплати податків всі землі поділялися на волоки — земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки — господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку.
В "Устава на волоки" зазначалося: "Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати---"
Акти королівської влади утверджували право земельної власності виключно за феодалами.
Нехтуючи право селянського землекористування, що базувалося на звичаях, "за давністю", феодали захоплювали кращі селянські наділи. При цьому вони посилалися на відсутність у селян "юридичного права власності".Посилення політичної ролі та економіко-господарських функцій шляхти привело до встановлення режиму "шляхетської демо- кратіі". Низкою постанов сейму в 50-60 роках XVI сг. шляхта фактично була зрівняна в правах із магнатами. Запроваджуються представницькі станові органи шляхти — повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер передавалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалася за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.
Постановою сейму (1564 р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були поширені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус "замкових слуг" чи "служилих бояр" і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов'язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.
Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою цілковитого знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу "слухняним" священнослужителям.
Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. В умовах посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичного представництва українського народу, охоронця національних прав і традицій.Селянський стан охоплює всі різноманітні групи селянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим становищем поділялися на державних (проживали на королівських землях) і приватновласницьких (мешкали на землях феодалів чи церкви).
Приватновласницьких було більше і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили особисто вільні селяни або кмети, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань. Кмети мали землю і, відповідно, врожай для забезпечення потреб своєї родини. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певними обмеженнями (виплата викупу, надання замість себе "селянина-замісника" тощо). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи належали селяни, які повністю втратили волю (право виходу). Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно збільшувалася, посилювалась їх експлуатація.
Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другій половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й на селян панських. Вони не могли залишити своє господарство без дозволу управителя маєтку.
Розширення фільваркових господарств стало причиною збільшення кількості безземельних і малоземельних селян. У західноукраїнських повітах вони становили більшість селянства. Це були так звані загородники, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1,8 га); халупники, які мали лише будиночок і город; коморники та підсусідки, які мешкали у чужих дворах.
Окрім панщини, вони мали найматися на інші роботи, щоб сплатити грошовий оброк.Внаслідок "волочної поміри" (1557 р.) фактично припинилося вільне землекористування і процес закріпачення селянства набрав ще більших обертів. Панщина з двох тижнів на рік збільшилася до двох днів на тиждень. "Артикули" Генріха Валуа (1573 р.) надали право феодалам запроваджувати необмежену панщину "по волі пана". За Третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків- втікачів. Цей статут встановив вигідний для панства порядок, за яким селяни "мають бути осажувані на землях і розумітись за от- чичів". Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.
Законодавство закріплювало лише обов'язки селян, а не їх права. Не задовольняючись цими нормами, феодали на свій розсуд складали ще суворіші власні кодекси щодо підлеглих селян. Особливо жорстокого гноблення зазнавали українські селяни з боку середніх та дрібних польських шляхтичів — управителів або орендарів магнатських маєтків. Як зазначає у своєму Описі України Г. Боплан, українські селяни виконували "тисячі виснажливих і несправедливих вимог..., поміщики, відбираючи маєтки від селян, розпоряджаються вільно і життям їх... Багато хто з них (селян) від рабства рятується втечею".
Міське населення за своїм соціальним становищем поділялося на три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.
На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім'ї багатіїв, найзамож- ніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристократичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-економічні права, пільги та привілеї.
Власне міщанство ("поспільство", "бюргерство") становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні торгівці, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майстерень.
Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також національно-релігійних утисків. Вони були обмежені у праві займатися торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й проживати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, у передмісті, а то й за межами міста.Більшість населення міст становили міські низи — "робітні люди", "партачі", ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс. Посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні конфлікти.
Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об'єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й володіли майстернями, де працювали кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об'єднання цехові старости ("цехмейс- тери"), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, господарських і дрібних кримінальних справ.
Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Більша частина міст, особливо дрібні та середні, була перетворена у приватну власність польських та українських магнатів. Менша ж їх частина, особливо ті, що займали важливе стратегічне положення, вважалися королівськими і управлялися королівськими старостами.
Мешканці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (будували й ремонтували споруди та шляхи, утримували адміністрацію, міську варту, виробляли зброю і боєприпаси, створювали ополчення у разі нападу ззовні тощо). Вони сплачували особливий податок на користь старости — десятину від торгівлі. Інші податки визначалися залежно від кількості землі, що перебувала у користуванні, наявності будинків, ремісничих майстерень тощо. Усі міщани сплачували подимний податок.
Жителі приватновласницьких міст, крім сплати загальнодержавних податків, виконували повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто.
Мешканці самоврядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.
Починаючи з останньої третини XVI ст. в містах поширилася діяльність православних братств. Найвідомішими з них були: Львівське, Луцьке, Київське, Перемишльське. Братства створювали школи, друкарні, сприяли будівництву храмів, намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та станово-представницьких органах влади — сеймиках і сеймах.