3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщи­ною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, При­луцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'янський, Миргородський і Полтавський.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і се­лянство. Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі со­ціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій ви­значалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період — царським законодав­ством і нормативними актами місцевої адміністративно-по­літичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було перед­бачено, щоб «шляхтич/залишався шляхтичем, козак коза­ком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне послушенство».

Замість польських феодалів панівне становище у су­спільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовен­ство.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскраві­шим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значи­лися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. то­вариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн. за­гальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російсько­го дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків пре­тендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У бага­тьох випадках урядники незаконно привласнювали закріп­лені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали при­ватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, .окрім того, господарювала ще на 11% землі. Отже, менш ніж 1% населення володіло 50% землі.

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерів­номірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський — 18882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зви­чайно мала тільки маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри за­свідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки.

Суспільний антагонізм між черню та старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав змогу царському урядові нацьковувати одну верству українського суспіль­ства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у «Хартії дворянських вільностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань росій­ського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі — у далекій Грузії.

Наприкінці XVIII ст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70—80-х роках родини Безбородьків,. Завацовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії кан­цлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Ро­сії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому лік­відація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед. української знаті. Оскільки ж підвищення по службі ви­магало обізнаності з імперською культурою, дехто з укра­їнських дворян переходив на європейський стиль. Роз мовляли російською або французькою мовами. Тільки окремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на ро­мантиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широ­кими привілеями. Військова служба надавала козакам пра­во землеволодіння та звільняла від податків, їм дозволя­лося мати самоврядування, вести торгівлю, а також ви­робляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину — пра­во, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці вільності з кінця XVIII ст.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубні­шими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тис­ком і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешка­ти на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом коза­кам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисель­ність — із 50 тис. 1650 р. до ЗО тис. 1669 р. і до 20 тис— 1730 р.

Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдруге — 1728 р. заборонила продаж козацьких земель, ї 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших ре­форм, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих,, котрі були надто бідними, щоб купити військове споря­дження (підпомічників). У той період, коли виборні вою­вали, підпомічники повинні були забезпечувати їх прові­зією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршува­лося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних ко­заків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і по­треба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у вій­ськовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати.

Однак доки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин стар­шина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. перед­бачав, що лишаючи феодалів, селячи втрачали право на майно, яке належало їм, а 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утра­тивши законне право покидати пана, чимало селян Геть­манщини вдавалося до забороненої законом втечі. Улюб­леним місцем притулку для таких утікачів були землі за­порожців, що давало керівництву Росії додаткову підста­ву для знищення Січі. Катерина II 1783 р. зробила остан­ній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати феодалів. На Лівобережну Україну було поширене Соборне уложення 1649 р., де йшло­ся про повне закріпачення селянства. Через 130 років після визволення селяни Лівобережжя знову стали кріпаками.

Зазнали відкритої дискримінації селяни. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адмініст­рація у кращому випадку ігнорувала їх, а в гіршому — всіляко намагалася підірвати їхнє становище.

Міщани були не тільки політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звіль­нені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені спла­чувати податок за продукти, якими торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж ко­заки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя мешкала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис.

Однак серед цього загального застою існували й центри достатку та зростання. Київ як адміністративний і культур­ний центр за чисельністю населення збільшився з 11 тис. 1723 р. до приблизно 43 тис. у 1780 р. Процвітали й такі північноукраїнські міста, як Стародуб та Ніжин. Уяву про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, характеризує така статистика: 1786 р. у Ніжині налічу­валося 387 крамниць, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте загалом упродовж XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно.

Загалом соціальна структура Лівобережної України наприкінці XVIII ст. характеризувалася такими цифрами: