2. СКІФІЯ

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні пле­мена. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена — спершу скіфи (давня назва скити), пізніше—споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на міс­це у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу первісно­общинного ладу. Для їх суспільної організації характер­ний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину нази­вали «батьком історії», скіф випивав кров першого вби­того ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здобичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їзди­ли верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійсню­вали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися євро­пейські царства, але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід пер­ського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р.

У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників посту­пово почала переходити до осілого способу життя. Вини­кали великі поселення, укріплені ровами, земляними ва­лами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі во­лоділи великими стадами худоби і жваво торгували з

грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Почали застосовувати працю рабів Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створю валися передумови для створення рабовласницьке держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, кот­рий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон, панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракій­ців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським по­терпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Кри­му. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Її столицею стало м. Неаполь Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту досяг у II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II—початку III ст. п. е. Скіфія як полі­тичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов'янами і впро­довж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор'я зберігалася і пізніше (наприклад, у «Повісті врем'яних літ», складеній на початку XII ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселен­ня народів скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов'янськими племенами.

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини г пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфськи? племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-земле­робів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьом :і них, збереження патріархальних звичаїв не могли за­тримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Приватна власність зосереджувалася переду­сім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. У містах основну масу населення ста­новили вільні ремісники, а також купці. Головним дже­релом поповнення рабів було підкорення осілих племен.

Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Рабі використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первісне общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. За» свідченням Геродота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво ви являлася у характері їх поховальних пам'яток. Похо­вання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської" держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також велика кількість цінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і пле­мінних вождів розв'язували важливі державні питання.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочині проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, а і замах. Самостійним злочином була фальшива присяга що, за переконанням скіфів, могла спричинити хвороба царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосову­валося за порушення звичаїв і відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, об­мова невинного, перелюбство тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубання пра­вої руки, вигнання. Продовжувала існувати кривава помста. Справи, які не стосувалися царської влади та інтересів держави, розглядалися змагальним поряд­ком, але існував і слідчий процес для найнебезпечніших злочинів.