1. СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА
У другій половині XIX ст. відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права.
В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України.В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою, означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. Селянська реформа 1861 р., що визначила розвиток суспільного ладу в Україні, змінила правове становище не тільки селянства, а й інших соціальних груп.
Імператор Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, котрі вийшли з кріпосної залежності тощо. Порядок проведення селянської реформи у Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях і частині Харківської, де було характерним общинне землекористування, конкретизувався місцевим положенням про поземельний устрій селян у великоруських, малоросійських і білоруських губерніях. Для Чернігівської, Полтавської губерній і частини Харківської було видано спеціальне Положення про поземельний устрій селян. Спеціальне місцеве Положення про поземельний устрій селян видали також для Київської, Подільської та Волинської губерній. Ці три місцеві Положення входили у законодавчі акти, на основі яких проводилася селянська реформа в Україні. Додатково (1863 р.) було видано близько десяти законодавчих актів про проведення реформи у Правобережній Україні.
Звільнення селян відбулося поетапно і повинне було тривати понад 20 років.
Насамперед, селяни переходили на становище тимчасово зобов'язаних, однак і для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиком про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, що надавалися селянам у користування, і належні за них повинності. Кріпосницькі повинності поділялися на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За поміщиками зберігалися тільки деякі права щодо нагляду за поведінкою селян. Тимчасовозобов'язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладенні викупної угоди він найчастіше відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Селяни зобов'язувалися виплачувати борг у кредит державі впродовж 49 років.До 1881 р. залишалося близько 15% тимчасовозобов'язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов'язковий викуп. Упродовж двох років треба було укласти викупні угоди, бо втрачалося право на земельні наділи. У 1883 р- категорії тимчасовозобов'язаних селян вже не існувало. Таким чином, при проведенні реформи деякі селяни, котрі раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати роботу в інших місцях.
Селянська реформа внесла найістотніші зміни у правове становище селян. З перетворенням поміщицьких селян у «сільських обивателів», Положенням 19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв'язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею У різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин ставав суб'єктом судового процесу — за ним затверджувалося право подавати позов і відповідати на суді. Признавалося право на організацію сільських органів самоврядування (сільських та волосних сходів), виборів сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав незначні кримінальні й цивільні справи. Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню.
У 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а 1867 р. — на Правобережну Україну. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми поміщицькими селянами. Однак для них встановлювалися тяжчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися.