Романович-Славатинський Олександр Васильович 1832-1910
Юрист, історик права. Родом з Київщини (с. Войкове Баришівського району, раніше — Полтавської губ.), із дворянської поміщицької сім’ї.
У 1844—1850 навчався у Ніжинській гімназії. В 1855 закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира зі ступенем кандидата прав за працю «О государственньїх долгах».
У 1856 залишений для підготовки до професорського звання по кафедрі державного права; одночасно почав читати лекції у Першій київській гімназії та в університеті. В 1859 захистив магістерську дисертацію «Исторический очерк губернского управлення в России от первьіх преобразований Петра Великого до издания учреждений о губерниях в 1775 г.», ставши ад’юнктом кафедри державного права. Впродовж 1860—1862 перебував у науковому відрядженні в Берліні, Лондоні, Парижі, Женеві,
Гайдельберзі.
В Київському університеті викладав державне право, історію російського права, російське державне право, іноземне державне право. Від 1862 — екстраординарний, від 1870 — ординарний професор, доктор права. У 1874—1879 — суддя університетського суду, декілька років виконував обов’язки секретаря, а потім декана юридичного факультету. Основні праці: «Дворянство в России от начала XVIII в. до отменьї крепостного права» (1870), «Пособие для изучения русского государственного права по методу историко-догматическому» (1871—1872), «Государственная деятельность гр. Сперанского» (1873), «Жизнь и деятельность Н. Д. Иванишева» (1876). Видавець зібрання творів М. Д. Іванішева та В. А. Незабитовського. Залишив цікаві спомини «Моя жизнь и академическая деятельность» (1903).
«Увлекающийся, с большим темпераментом, Александр Васильевич бьіл хороший лектор. Иногда, сказать правду, он даже слишком цветис- то вьіражался. Иногда менял он воззрения на те или иньїе собьітия, от- ношения, явлення.
Зто не может бьіть поставлено ему в вину. Не ошиба- етея — кто ничего не творит. Сознание в заблуждении, стремление луч- ше, яснеє усвоить и сознательнее обьяснить то или иное показьівают лишь пьітливость ума и стремление к истине в противность болезненно- му самолюбию и сознанию непогрешимости. Но надо сказать, что в виводах и взглядах своих он бьіл всегда логичен».Жилин А. А. Научная деятельность и труди профессора А. В. Романовича- Славатинского. Киев, 1911. С. 15
«Лекции по государственному праву читались профессором Рома- новичем-Славатинским, сльївшим в среде студентов под более популярними названиями: «дворянина» и «полковника». Дворянином почтен- ного профессора назвали одни потому, что им написано известное ученое исследование «О дворянстве в России», а другие, более сталки- вавшиеся с профессором, обгясня- ли приведенное вьіше название тем истинно дворянским, вежливьім, внимательньїм и благожелатель- ньім отношением, какое проявлялось со сторони профессора к студентам. Звание полковника присвоєно профессору «стариной» Киев- ского университета, общеизвестньїм служителем «Данилкой», переведеними в Киев вместе с университетом из г. Вильни и очень популярним между студентами. Кто из студентов пожелал би узнать и запастись подробньши биографическими и интимньми даже введеннями о данном профессоре, тот, обратившись к Данилке, будет вполне удовлетворен в данном случае, так как многих из гг. профессоров Данилка знал еще студентами. Поистине удивительною памятью обладал зтот Данилка: о некоторьіх из гг. профессоров он сообщал такие подробности из бьілого их жизни, что надо било удивляться, как они сохранились в его памяти. Словом, «вещий» Данилка мог всегда удовлетворить самое ненаснтное любопнтство.
Лекции г. Романовича-Славатинского читались с большим усердием; но недостаточно сильний голос лектора для большой аудитории, отсутствие плавности в речи мешали почтенному профессору пользоваться успехом между студентами в качестве лектора — при бесспорном уважений к человеку хорошему и доброму.
Добрий зтот профессор всегда бнл к услугам студентов и словом, и делом, а на екзаменах всеми способами старался спасать «тонувших».Чеважевский В. Указ, праця. С. 194—195
«Як відомо, новий університетський Статут заборонив виклад державного права, як воно склалось в Європі, залишаючи лише державне право Росії, а відповідні директиви вимагали від професорів, щоб вони викладали це право в аспекті самодержавного принципу. Романович-Славатинський, старий уже, але все ще «самоотвержений малоросіянин», увесь час намагався старанно виконувати оту директиву. Пам’ять у нього, одначе, була вже погана, а тому він завжди носив із собою якісь аркушики і з них читав, але хотів робити це так, щоб студенти не бачили, що він читав. Для того ж він використовував своє каліцтво, бо мав він одне лише око, а в другому носив штучне, розмальоване скло. Він сідав на кафедрі боком, штучним оком нібито дивився на аудиторію, а правдивим читав з папірця, що лежав у нього на колінах. Студенти, що їх ніколи в нього не було багато, це завважили і, коли він голосно промовляв, що самодержавіє — це, мовляв, як самоцвіт дорогоцінний, що всю свою силу й красу ні від кого не позичає, а має їх у собі самому, — вони часто навшпиньки обходили кафедру з боку штучного ока й утікали з аудиторії, а він урочисто продовжував виклад — у порожнечі. Немило було йому стверджувати цей факт, коли він кінчав лекцію, але він ніколи й нікому на це не скаржився, а кожну нову лекцію зачинав тим самим способом, що й попередні, аж поки не дочитався таки до повної пенсії».
Славинський М. Заховаю в серці Україну: Поезія.
Публіцистика. Спогади. Київ, 2002. С. 313
Фрагмент сховища фундаментальної Бібліотеки Університету Св. Володимира.
Саме у таких шафах зберігалися колекції книг викладачів юридичного факультету, подарованих Літа Маїег чи придбаних у їхніх спадкоємців (наприклад бібліотека М.
X. Бунге)
Звернення до членів юридичного факультету його декана О. Романовича-Славатинського з проханням доповнити список видань, необхідних у 1899 р.
Пропозиції викладачів юридичного факультету щодо доповнення списку необхідних видань, зроблені ними на спеціальному бланку в професорському лекторії
О. Романович-Славатинський виступав зі статтями й нотатками у періодичних виданнях.
У зрілому віці здійснив низку публікацій під назвою «Голос старого профессора», в яких виступав поборником університетської автономії та самоврядування. Систему загальноуніверситетських цінностей він уважав запорукою існування класичної університетської освіти
