Рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я та їх право

Колонізація Північного Причорномор'я була частиною так званої Великої грецької колонізації ѴШ-ѴІ ст. до н. е. Вона зумовлювалася низкою причин, головною з яких вважають відносне перенаселення в материковій Греції.

Найдавніше поселення на Березанському півострові (тепер острів) Борисфеніда могло виникнути у середині VII ст. до н. е. Інші міста-колонії з'явилися здебільшого у VI ст. до н. е. (Ольвія на Бузькому лимані, Феодосія, Пантикапей у Східному Криму, Кер- кінітіда на місці сучасної Євпаторії, Тіра біля сучасного Білгород- Дністровського та багато інших), а також у V ст. до н. е. (Херсонес поблизу Севастополя). Окрім Херсонеса, який заснували вихідці з Гераклеї Понтійської, більшість згаданих міст заснована вихідцями з району малоазійського міста Мілет. Кількість населення міст була різною і залежала від рівня розвитку міста (Ольвія близько 20 тис., Херсонес близько 15 тис.).

Новозасновані колонії, як і метрополії, були рабовласницькими полісами, але політично від них не залежали. Вони підтримували з метрополіями соціально-економічні стосунки, укладаючи угоди про взаємне сприяння в торгівлі, надання громадянам рівних прав, мали з ними однакові культи й літочислення тощо.

Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великих етапи. На першому (VII-I ст. до н. е.) міста-держави, виконуючи функцію грецької колонізації Північного Причорномор'я, формально були незалежними утвореннями.

IV ст. н. е.) ці міста підкорилися Риму. Міста-держави Північного Причорномор'я стали для Римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочовиків на їх східні кордони. На північному узбережжі Понту (Чорного моря) спочатку спорадично з'являються римські війська, а від середини ІІ до середини ІІІ ст. н. е. в Тірі, Ольвії, Херсонесі розміщуються постійні загони римлян. Відповідно відбувається переорієнтація культурно-економічних зв'язків. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. е. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочових племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче виробництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів із бронзи, міді; славилося їхнє керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробництво. Освоюючи порівняно нешироку (5-10 км) смугу морського або лиманного узбережжя, переселенці мали ефективне сільськогосподарське виробництво. Найбільшу роль в економіці північно- причорноморських держав відігравало садівництво й виноградарство (особливо Херсонес, Пантикапей), виробництво зерна (особливо Ольвія), тваринництво, городництво. Кожний із полісів карбував власну монету.

Торговельні стосунки з кочівниками та місцевими племенами відбувалися на обмінній основі. Розрахунки із заморськими купцями здійснювалися головним чином монетами різних місць карбування. На середземноморські ринки експортувалися зерно, риба, шкіра, худоба, сіль. Торгували й рабами. Предметом імпорту з Греції були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Античні міста мали високу культуру. Споруджувалися муровані будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально- класовим розшаруванням. Панівним класом були судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Основна маса населення — вільні землероби, ремісники, торговці. Але вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політич них прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Великою соціальною групою були також осілі чужоземці, вихідці з "варварського світу", які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги перед полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби, яких зараховували до об'єктів права. Джерелами рабства були купівля на невільницьких ринках, захоплення або купівля у племенах "варварського світу", військовий полон, народження від рабині. Праця приватних рабів широко використовувалась у домашньому та сільському господарстві, у ремісничому виробництві, соледобуванні та ін. Рабів інколи відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. Релігійна громада в такому разі ставала заступницею цих рабів. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Прикладом цього є рішення міської влади Ольвії в 331 році до н. е., в період облоги міста військами Александра Македонського під керівництвом полководця Зопіріона, про надання рабам громадянства. Проте, на відміну від Аттіки, в Північному Причорномор'ї не було великих груп державних рабів.

Крім громадян і рабів, існували й інші категорії людей — залежних або напівзалежних, котрі могли працювати практично в усіх сферах життя полісів. Так, у сільському господарстві, де землею володіла або держава, або громадяни, особисто вільні були економічно залежними.

Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу: могли бути й багаті вільновідпущеники, й бідні громадяни.

Державний лад міст будувався на таких самих засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V-II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися "Народ". Практично це були збори міської общини з участю лише повноправних громадян міста, до яких належали греки віком 25 і більше років. Решта населення міста (раби, чужоземці, жінки) не мала права брати участі у владних органах. Хоча за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надаватися такі права. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й значні пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народні збори щорічно обирали постійно діючий виконавчий орган — Раду міста, яку очолював голова; обирався секретар. До складу Ради міста входив також головний жрець міста, який відповідав за релігійні культи. Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів і постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені "Ради і народу".

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати, які обиралися з повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими сферами життєдіяльності міста.

У містах-державах Північного Причорномор'я функціонували суди, у тому числі й суд присяжних. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Основою права міст-держав Північного Причорномор'я була правова система Афінської полісної демократії, а його особливістю — вплив звичаю місцевого або сусіднього з ним населення. Основними джерелами вважалися закони народних зборів, декрети Ради міста, постанови колегій посадових осіб, які ухвалювалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї.

Розвиненій правовій регламентації підпорядковувалися відносини власності. Право регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і в державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зобов'язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування, поклажі та ін. Важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у присутності чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці. Для регуляції особистих стосунків між громадянами і в родинах широко застосовувалося звичаєве право.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Серед видів покарань застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна.