Приєднання Західної Волині, Східної Галичини, північної Буковини та частини Бессарабії до складу уРСР
Напередодні Другої світової війни західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Правове становище цих українських територій було різним. Характерні для польського ставлення до українців насильницька асиміляція, репресивні акції, національне гноблення тощо були в пом'якшеному вигляді властиві для внутрішньої політики Чехословаччини і в жорсткішій формі виявилися в Румунії.
Драматизм і трагічність ситуації полягали в тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та про створення української державності.Західноукраїнські землі перебували в сфері геополітичних інтересів різних, насамперед великих держав, які напередодні війни намагалися "розіграти українську карту".
Коли внаслідок Мюнхенського пакту 1938 р. значно погіршилося міжнародне і внутрішнє становище Чехословаччини, її уряд 8 жовтня 1938 р. змушений був надати територіально-національну автономію Підкарпатській Русі. Було створено уряд автономії на чолі з А. Бродієм, якого невдовзі змінив новий уряд на чолі з А. Волошиним. Політико-правовий статус автономії визначив конституційний закон від 22 жовтня 1938 р., згідно з яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавчу владу здійснювати обраний сойм.
Але на цей час південна частина автономії була захоплена угорськими військами. Рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р., на якому арбітрами були Німеччина та Італія, 12,1 % території краю з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове відійшло до Угорщини. Столицю автономії було перенесено з Ужгорода до Хуста.
В цих умовах уряд автономії змушений був інтенсивно формувати військову організацію — Карпатську Січ, яка невдовзі налічувала близько 5 тис. бійців і стала основою власного війська. Будівництво національно-територіальної автономії передбачало здійснення українізації краю, передусім органів адміністрації, системи освіти, видавничої справи.
30 грудня 1938 р. було запроваджено нову назву автономії — Карпатська Україна.12 лютого 1939 р. за участі 92,5 % населення відбулися вибори до сойму Карпатської України, під час яких шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування було обрано 32 послів сойму. Але в ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в умовах фактичного розпаду Чехословаччини за підтримки Німеччини розпочалася окупація краю угорськими військами. З перших годин агресії частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з удесятеро переважаючим угорським військом. Увечері 14 березня А. Волошин від імені уряду автономії проголосив незалежність Карпатської України. Це рішення підтвердила перша сесія сойму, яка розпочала роботу 15 березня 1939 р. Було ухвалено закон, яким Карпатська Україна проголошувалася незалежною республікою. Президентом республіки сойм обрав А. Волошина. Державною проголошувалася українська мова. Державним гімном — пісня "Ще не вмерла Україна", кольорами державного прапора — синій та жовтий. Сойм уповноважив уряд за згодою Президента республіки видавати розпорядження, які мали силу закону. Проте такі розпорядження повинні були розглядатися на найближчому засіданні сойму, інакше вони втрачали обов'язкову силу.
Переважаючим угорським військам вдалося до 18 березня 1939 р. захопити більшу частину території краю, знищивши понад 3 тис. захисників, які чинили мужній опір. Органи влади Карпатської України змушені були емігрувати за кордон.
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35 % території і 30 % населення польської держави.
17 вересня 1939 р., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона Армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала радянська пропаганда, "подати руку допомоги своїм братам — українцям і білорусам". Протягом 12 днів, не зустрівши опору, радянські війська зайняли територію Західної Волині і Східної Галичини.
Тепер достовірно відомо, що ця акція відбулася згідно з таємним додатковим протоколом до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова — Ріббентропа). Зокрема, у п. 2 передбачалося, що "у випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що належать Польській Державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев — Вісла — Сян". Проте пізніше радянсько-німецьким договором від 28 вересня 1939 р. було установлено нову лінію кордону між СРСР та Німеччиною — вздовж Сяну та Бугу.Населення Західної України, яке упродовж століть боролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радянських військ у містах і селах створювалися ревкоми, які роззброювали поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політорганів Червоної Армії, на їх основі були обрані тимчасові управління міст і повітів та селянські комітети. Військова Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.
У засобах масової інформації було опубліковане Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори проводилися "на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні". Реально ж за радянською схемою виборів "громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо" голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жовтня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані.
26-28 жовтня 1939 р.
відбулося засідання Народних Зборів Західної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що "віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих". Також було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель та земель великих державних урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням "прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати український народ у єдиній державі". Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволено Верховною Радою СРСР і відповідно — 15 листопада 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня — на початку лютого 1940 р. — 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.
Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Відповідно до наказу Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних і народних судів у західних областях. Судді призначалися відповідними виконкомами з направлених Наркомюстом "східних кадрів", а народні засідателі обиралися трудовими колективами. Також було призначено прокурорів, створено органи міліції, державного нотаріату, сформовано колегії адвокатів.
Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на возз'єднання з усім українським народом серед населення Північної Буковини. Приниження національної і людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у королівській Румунії.
Переділ сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, відбувся і в цьому регіоні. Спираючись на таємну домовленість із Німеччиною (п. 3 зазначеного вище протоколу), 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину.
28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кордон і, не зустрівши опору, 30 червня 1940 р. повністю зайняла ці території.За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі і селянські комітети, а потім — новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання "делегації трудящих" Бессарабії та Північної Буковини, прийняла Закон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей — райони. Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР і приєднано до ново- створеної Молдавської РСР.
Відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. "Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини" та "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини" була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.
Деякі економічні та соціальні перетворення принесли західним українцям певні поліпшення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися переважно неукраїнцями. Популярності радянській владі надала експропріація польських та румунських землевласників та обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів. Якщо 1925 року налічувалося 1055 українських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було відкрито близько 6 тисяч. Полонізація вищої освіти призвела до того, що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили лише 3 %. Відтепер українська мова стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко відкрив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка Львівський університет.
Значно поліпшилось медичне обслуговування населення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малоімущим безоплатно надавалося житло.Водночас чим більше утверджувалася радянська система, тим сильніше відбувалася демонтація створеної західними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових та правоохоронних органах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосовуючи "пролетарські" адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцевими звичаями й традиціями. Щоправда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в освітніх та культурних установах залучалися й представники місцевого населення, у тому числі інтелігенції, але вони були жорстко контрольовані режимом. Було заборонено всі українські політичні партії. Припинило свою діяльність товариство "Просвіта". Українських політичних лідерів було заарештовано, понад 20 тис. активістів національного руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.
Націоналізація великих підприємств зачепила й дрібні підприємства, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р., за зразком Східної
України, розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвернула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною викладання релігії у школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалася депортація — примусове виселення до Сибіру й Казахстану польських, українських та єврейських підприємців, землевласників, службовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, діячів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть колишніх членів Компартії Західної України. За 19391941 рр. було репресовано близько 10 % населення Західної України. Отже, перше, нетривале знайомство західних українців із сталінською радянською системою виявилося переважно негативним.
Дослідники по-різному оцінюють факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР: а) приєднання; б) входження до складу України; в) возз'єднання, що мало характер окупаційного типу; г) формальне інкорпорування, назване возз'єднанням; д) анексія; е) інкорпорація.
Проте приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та частини Бессарабії було важливою подією на шляху соборності України. Населення України збільшилося на 8 809 тис. чоловік і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., територія становила 565 тис. кв.