Право

Формування козацької верстви супроводжувалося виробленням відповідних правових норм. Виникнення зародків козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування в небезпечних умовах Дикого Поля змушувало козаків об'єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому звичаями й традиціями.

На цей процес істотно вплинуло виникнення й розвиток Запорозької Січі. На Запоріжжі сформувалася своєрідна правова система. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало процедуру виборів козацької старшини, судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування, порядок укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Д. Яворницький стверджував, що "писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод".

Погоджуючись з цим, зауважимо, що з часом на Січі створилися достатні техніко-юридичні умови для напрацювання власного писаного права: серед козаків були високоосвічені люди, що зналися на юриспруденції, функціонувала січова школа, високого рівня досягло діловодство. Відсутність писаного права пояснюється передусім умовами існування козацького товариства, особливостями розвитку його соціальної структури, яка ще не мала достатнього розшарування на класи, звичаєвою традицією "батьківських" відносин у громаді між отаманами й підлеглими козаками.

Вирішальний вплив на характер, зміст і форму козацького права мали умови існування Запорозького Коша. Громадівський спосіб життя та мислення запорожців спричинили розвиток козацького звичаєвого права передусім як права публічного. Постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення, Січ могла вижити лише в разі єдності, надзвичайної згуртованості, щоб її не роздирали внутрішні суперечності. Тому правові норми, вироблені запорожцями, захищали військово-політичну організацію та основні соціальні цінності січовиків — волю, побратимство і демократизм. Це були специфічні звичаєво-правові норми, спрямовані на забезпечення безпосередньої демократії, встановлення певного компромісу між членами козацької громади. Вони також визначали правовий статус інших соціальних груп Запорозьких Вольностей: гніздюків — козаків, що проживали в паланках; посполитих — селян, які проживали на козацьких землях і сплачували податок Кошу. За змістом для козацького права властивий певний консерватизм. Носіями й охоронцями звичаєво-правових традицій були "сивовусі діди, славні лицарі" — заслужені старі козаки, які раніше обиралися на старшинські посади, думка яких була авторитетною серед громади.

Важливе значення для кошової організації мало правове врегулювання демократичних засад формування органів влади і управління Запорозької Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою процедурою 1 січня кожного року. З приводу цієї події на Січ збиралися всі козаки, у тому числі козаки-зимівчаки, що жили в паланках. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню в січовій церкві Покрови пресвятої Богородиці та пообідавши по куренях, козаки в урочистому вбранні виходили на майдан.

Кожен курінь висував свого кандидата у кошові отамани і наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Кандидати, чиї імена вигукувалися на січовому майдані, мали негайно покинути його і піти у свої курені, щоб особистою участю не впливати на процедуру обрання. Коли після тривалих суперечок зупинялися на одному з кандидатів, до нього в курінь від січової громади направлялася поважна делегація, яка оголошувала обраному волю зібрання і просила його прийняти виявлену честь. Зазвичай обраний починав відмовлятися і тоді козаки брали його під руки, штовхали ззаду і в боки і так вели на майдан. Там йому вручали палицю й оголошували про рішення ради, але обраний за давнім правилом мав двічі відмовитися від пропонованої йому честі і погоджувався лише після третьої пропозиції. Тоді довбишеві наказувалося пробити честь новому отаману, а старі січовики посипали йому голову піском чи обмазували грязюкою, щоб він не забував про своє походження і не прагнув вивищуватися над громадою. Кошовий у свою чергу мав кланятися на чотири боки і дякувати громаді, на що козаки відповідали схвальними вигуками. Цього ж дня так само обирали військову старшину, а по куренях — курінних отаманів. Наступного дня відбувалися вибори військових службовців.

Проте вибори політичного керівництва Січі рідко коли обходилися без ускладнень, а іноді завершувалися непередбачувано, із справжніми сварами, бійками, заворушеннями. За козацьким правом дозволялися прямі сутички між прихильниками кандидатів і перевага, звичайно, була на боці фізично сильнішої сторони, яка передбачала таке і відповідно готувалась до цього.

Дещо іншою була звичаєво-правова процедура вирішення на раді питань про військовий похід, участь у воєнних діях на запрошення володаря іноземної держави.

послом, укладаючи з ним попередню угоду. Після завершення переговорів військові осавули доводили результати переговорів до кола черні, яка радилася між собою і висловлювала свою згоду гучними вигуками і підкиданням шапок. На честь посла били в барабани, сурмили в сурми, стріляли з гармат.

Проте на цьому рада могла й не закінчуватися. Увечері невдо- волені таким рішенням козаки ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про небезпеку походу, далеку дорогу тощо викликали занепокоєння громади. Вранці чернь знову скликала раду і приймалося протилежне рішення. Посол зі свого боку намагався розвіяти думки про небезпеку війни й обіцяв козакам великі винагороди. Військові старшини також переконували запорожців пристати на вигідні пропозиції і умовляли їх не ганьбити себе відмовою від боротьби проти ворогів віри Христової. Коли ж козаки наполягали на своєму, кошовий отаман складав із себе повноваження і виходив з кола, заявляючи, що не бажає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь і козацьку славу запорожців.

По обіді знову скликалася рада. Оскільки цього разу частина козаків не бажала йти на майдан, осавули заганяли їх киями. Козаки відряджали депутацію до кошового з проханням знову очолити їх.

На завершення громада писала листа до іноземного володаря, дарувала послу хутро й шапку, урочисто прощалася з ним і проводжала з Січі.

Протягом усієї історії існування запорозького козацтва одне з основних місць у правовій системі Січі посідало звичаєво-правове регулювання землеволодіння. Вже з часів Чортомлицької Січі у запорожців починає оформлюватися землеволодіння, запорозька економіка дістає свій розвиток на певній території. Ця територія використовується для розвитку традиційних галузей: сільського господарства, рибальства та полювання. Згідно з нормами козацького звичаєвого права, поділ угідь здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю, так і за наближенням до небезпечних сусідів — татар. Про це оголошувалося 1 січня кожного року після певного встановленого ритуалу на загальній військовій раді кошовим отаманом. Курінні отамани по черзі виймали з шапки військового писаря свій жереб і таким чином на цей рік визначалося місце господарювання.

Поступово відбираючи території Запорозьких Вольностей, російський уряд послаблював її економічний розвиток, створював підґрунтя для подальшої колонізації краю. Своєю чергою Кіш, прагнучи підвищити свій економічний потенціал, намагався не віддавати перспективних з господарського погляду територій.

На Січі сформувалася і досягла значного розвитку своєрідна система кримінального права. Злочинними визнавалися діяння, що посягали на військово-політичні, економічні, соціальні й моральні основи січової громади, завдавали шкоди життю, здоров'ю, честі і гідності особи.

Найтяжчим злочином вважалось посягання на найвищу соціальну цінність запорожців — побратимство.

Сучасні дослідники залежно від об'єкта посягання виокремлюють такі види злочинів:

• військові (зрада, невиконання наказу, дезертирство, пияцтво під час походів);

• службові (зловживання службовим становищем, розкрадання скарбниці);

• проти порядку управління й суду (непокора органам військово-адміністративної влади, підроблення документів, кривоприсяга й кривосвідчення в суді);

• проти особи (вбивство, покалічення, завдання тілесних ушкоджень, побої, образа, насильство у християнських поселеннях);

• майнові (крадіжка або приховування краденого, пограбування, знищення чужого майна);

• проти моралі (статеві збочення, "зганьблення жінки не по пристойності", приведення на Січ жінки, перелюб).

Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані, а також тим, що серед інших туди приходили люди з сумнівною моральністю та кримінальним минулим. Суворість січового життя була спричинена й тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом'якшуючого впливу на звичаї. Мета покарання полягала у відплаті за скоєний злочин, залякуванні потенційних злочинців, а також у відшкодуванні заподіяної шкоди. Суворі покарання слугували пересторогою іншим козакам, тому вони мали публічний характер і здійснювалися за участі громади.

За тяжкі злочини, особливо за зраду, порушення військового порядку й дисципліни, крадіжку січового або церковного майна, засуджували до смертної кари, яка поділялася на просту й кваліфіковану. Щоправда, указом царського уряду від 13 березня 1749 р. в Січі було заборонено застосування смертних вироків, але кошові отамани ігнорували ці заборони і продовжували утверджувати смертні вироки злочинцям.

Для виконання смертних вироків у запорозьких козаків використовували шибеницю й залізний гак. Як вид покарання практикувалося також утоплення. Наприклад, за пияцтво під час морських походів за наказом отамана винного могли викинути за борт "чайки". Інколи на Січі карали посадженням злочинця на палю або на гострий кіл. Проте цей вид покарання був запозичений від поляків і татар, які застосовували його для залякування козаків.

Характерним для козацького кримінального права було засудження до конкретного виду покарання без визначення його міри. Так було, наприклад, при засудженні до забивання киями біля ганебного стовпа. Залежно від обставин це покарання могло полягати у простому побитті киями прикутого до ганебного стовпа злочинця. Проте інколи воно переростало в нещадне й жорстоке биття, яка завершувалося смертю засудженого. Процедуру цього покарання колоритно описує Д. Яворницький. Повз злочинця проходили товариші, причому одні мовчки дивляться на прив'язаного; інші, напившись, лають і б'ють його; треті пропонують йому грошей; четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його. Але коли злочинець вип'є, то козаки, що до нього причепилися, кажуть: "Тепер же, брате, дай-но ми тебе трохи поб'ємо". Даремно тоді злочинець благатиме про помилування; на всі його прохання козаки вперто відповідають: "За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба попобити". Після цього вони завдають кількох ударів по прив'язаному до стовпа й ішли; за ними з'являлися інші. В такому положенні злочинець залишався добу, а то й п'ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно було так, що вже за добу злочинця вбивали на смерть, після чого його майно відбиралося на військо.

Практикувалися також членоушкодження і калічницькі покарання, коли засудженому ламали або відтинали руку або ногу, відрізали ніс, вухо, язик, таврували злочинця.

За дрібні провини застосовували ганебні покарання: винного приковували або прив'язували до ганебного стовпа.

Судочинство і виконання вироків здійснювалося публічно. Суд не був відокремлений від адміністрації: в межах своїх повноважень судили паланкові полковники, курінні отамани, січова старшина, військовий суддя й курінний отаман, а в особливо важливих справах — січова рада. Важливу роль у здійсненні козацького правосуддя відігравали "старики" — заслужені й авторитетні козаки, які стежили за збереженням давнього порядку судочинства.

Як докази використовувалися: визнання підсудним своєї провини; показання свідків, потерпілих; пояснення підсудного; зовнішні ознаки, наприклад, синці чи інші ушкодження; речові докази; письмові документи (листи, боргові розписки тощо).

У вирішенні спорів приватного характеру судді всіляко намагалися схилити сторони до примирення. Тому козак, який не погоджувався з рішенням суду курінного отамана у першій інстанції, міг звертатися до суду другої інстанції — військового судді, а потім і до суду третьої інстанції — кошового отамана.

При розгляді кримінальної справи злочинцю пропонували зізнатися у скоєному і щиросердно покаятися. З метою дістати зізнання практикувалося застосування тортур, проте "мучити" мали прилюдно. Під час винесення вироку обвинуваченому у кримінальному злочині суд враховував думку громади.

Злочинцю, якого суд засудив до страти, за клопотанням громади могли призначити м'якше покарання. У разі повторного скоєння ним злочину громада зобов'язувалася спіймати його і доставити на Січ. Зважаючи на обставини, що пом'якшували провину, а також на наявність у злочинця малолітніх дітей, іноді смертну кару заміняли побиттям киями. Як додаткове покарання в такому разі застосовували конфіскацію майна, причому одну частину віддавали на військо, другу — старшині, третю частину і все рухоме майно винного — його дружині й дітям, якщо він був одружений.

Проте зазвичай призначені судом і схвалені кошовим отаманом вироки не підлягали оскарженню і виконувалися негайно.

Для виконання страти у запорозьких козаків не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його, як правило, наказували й страчувати злочинцеві. Якщо ж на той час був лише один засуджений до страти, то його залишали чекати доти, поки не з'являвся другий, і новий злочинець страчував попереднього.

Приватно-правове регулювання на Січі не було розвинене. Виникнення та функціонування норм приватного права було пов'язане з наявністю особистої власності запорожців на речі і зброю, а також їхнього права на частку від військової здобичі, спільного полювання чи рибної ловлі. За козацьким звичаєм існував специфічний порядок регулювання приватно-правових відносин, причини і сутність яких безпосередньо пов'язані з особливостями соціально-правової організації Січі. Запорожці змолоду зв'язували себе зі своїм куренем і відтоді не були сторонніми один одному, перебуваючи в тісних відносинах спорідненості. У складі куреня могли перебувати близькі родичі: брати-козаки, дядьки й племінники тощо. Практикувалося й духовне споріднення, що встановлювалося хрещенням (хрещені батько й син). Це стосується випадків, коли запорожці брали в Криму, Туреччині й Польщі в полон хлопців мусульманського чи католицького віросповідання і комплектували ними свої лави на взірець яничарів. Крім зазначених, на зразок родових були ще відносини, що походили з виуче- ництва. Молоді козаки, яких називали джури, проходячи військову підготовку при досвідчених запорожцях, по-синівському виконували свої обов'язки щодо названого батька. Джура нерозлучно був зі своїм батьком-козаком, ділив з ним усі незгоди й радощі життя й одержував у спадщину його речі.

Та головна сутність курінної спорідненості полягала в тому, що вільні козаки, чужі один одному, не вдовольнялися приятелюванням і спільним життям — серед них було розвинене побратимство. На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла і далі у них все було спільне. Вони дарували один одному кращу зброю, речі, які до них потрапляли. Якщо одного з побратимів хтось кривдив або ображав, інший заступався за нього, коли ж побратима вбивали, той побратим, що залишався живим, був за нього месником. У боях побратими билися поруч, захищаючи один одного. Коли ж один побратим потрапляв у полон, другий мав усе зробити, щоб відшукати його і визволити або викупити. Якщо ж з якихось причин це не вдавалося, він мав особисто віддатися в неволю з умовою, щоб побратима звільнили.

Козаки звали один одного братами, а свого отамана батьком. Ті, хто вступав до Січі, відмовлялися від свого імені і брали нове. Все ганебне, що було раніше, не бралося до уваги, відтепер за козака відповідав курінь. Він же й захищав козака, бо за козацьким звичаєм мав право не видавати своїх членів на вимогу державної адміністрації. Отже, козацьке споріднення було спорідненням нового типу, в якому роль приватно-правового регулювання не мала істотного значення. Практично це проявлялося в особливому порядку спадкування. У спадковому праві домінувала звичаєво-правова норма, що зберігала єдність курінного майна. Особисте майно могло обертатися, але в межах курінної громади. Заповіт практикували по лінії курінного споріднення. Зважаючи на це, запорожці надавали своїм духівницям публічного характеру, урочисто зачитуючи їх перед громадою куреня.

Звичаєве козацьке право потребувало від кожного запорожця над усе ставити не особисті потреби, а потреби громади. Нерухоме майно, будівлі та січові укріплення, земля становили власність усього Коша, а військову здобич ділили порівну. Зазвичай багатство та розкіш у запорозькому середовищі не поважалися. На простоту та стриманість у побуті козаки дивилися як на одну з найважливіших причин їхньої непереможності, бо лише той, хто переміг у собі власні примхи, зможе перемогти й неприятеля.

Проте на останньому етапі існування Січі виразно проявляється соціальне розшарування в козацькому середовищі. Дослідник запорозького козацтва В. Голобуцький обґрунтовано показав наростання класових суперечностей між старшиною, заможними козаками, з одного боку, та козацькою біднотою — з іншого. Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1734-1775), він довів використання найманої робочої сили в зимівниках старшин та заможних козаків, поширення приватноправового регулювання в козацьких господарствах на території Запорозьких Вольностей, що було спричинено поєднанням феодальних тенденцій з розвитком ринкових відносин. Проте козацтво виступало в цих відносинах не як військовий, а як господарський елемент.

Козаки визнавали право першого займу і право давності земельних володінь, коли право на землю засвідчувалося самим фактом володіння нею протягом тривалого часу без документального оформлення. Кожен козак діставав право на заснування лише одного хутора-зимівника, старшина ж мала їх набагато більше. Зимівники засновувалися козаками з дозволу Коша на землях війська, але з часом ця земля могла переходити в їхню власність. Первісно зимівник являв собою маленьку хатку-халупку, а то й землянку, в якій козак перебував узимку і де утримувалася худоба. В період Нової Січі зимівники стають великими господарствами зі стадами худоби, табунами коней, отарами овець. У багатих зимівниках були будинки на кілька покоїв, окремі хати для наймитів, стайні, кошари, млини.

Потреби господарських і торговельних відносин спричинили розвиток зобов'язального права. Різноманітні угоди між козаками (дарування, купівлі-продажу, міни, особистого найму) укладалися в усній формі. Це не виключало можливості укладання їх за необхідності при свідках і навіть, що особливо стосується позики, у письмовій формі. Наприклад, при конфіскації майна козацької старшини під час зруйнування Січі у писаря Глоби було знайдено боргових розписок на 5618 рублів. Проте запорожці так і не досяг- ли майстерності в складанні господарських та приватно-правових угод, не виробили певних вимог до їхніх форм. Зобов'язання виникали також із заподіяння шкоди. Правопорушеннями приватного характеру, які розглядалися козацькими судами, були справи з несплаченого боргу, різноманітної шкоди, несправедливої грошової претензії, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.

* if if

Поява козацтва відкрила у вітчизняній історії добу з новим змістом і складом. Вступ до січової громади передбачав взяття козаком на себе зобов'язання служити власному народу, виконувати певні військові обов'язки. Аналіз організації козацького самоврядування і судочинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих для держави внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорозька Січ являла собою військово-політичну організацію, автономне християнсько- демократичне державне утворення, що постало на руїнах княжої держави.

Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке заперечувало феодальну залежність і станову нерівноправність, регламентувало процедури обрання старшини та здійснення судочинства, правила воєнних дій, порядок землекористування, визначало види злочинів і систему покарань. Запорозькі "права і вольності" передбачали вільний вступ до козацького стану будь-кого незалежно від станової чи національної належності, право участі в органах самоврядування, встановлювали рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя, можливість займатися промислами й торгівлею.