4. ПРАВО

На територію західноукраїнських земель поступово по­ширювалась чинність австрійського права. Проте багато­національний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави три­валий час не було єдності.

Особливо пожвавилася робота над кодифікацією ци­вільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробуван­ня нових законів, чинність яких відтак поширювалася Я на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивіль­ного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу, яку імпе­ратор Иосиф II затвердив декретом 1 листопада 1786 р До неї увійшли норми про права підданих, сімейне т< опікунське право.

Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13 лютого 1797 р. під наз­вою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8 вересня того ж року — і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р., після кількох переробок був затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопільщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини.

Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і про­вінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. — це модерні­зований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах заста­рів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на те­риторії Галичини й після її включення за Ризьким мир­ним договором 1921 р. до складу Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зо­бов'язань, який припинив дію значної частини австрій­ського цивільного кодексу 1811 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регу­лювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні спра­ви регулювалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесу­ального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Че­рез деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. — у Східній Га­личині, діставши назву Галицького цивільного процесуаль­ного кодексу. За своєю структурою він поділявся на 43 розділи, мав 617 статей, які регулювали всі стадії ци­вільного процесу, починаючи від позовної заяви і закін­чуючи виконанням судового рішення. Процес характери­зувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть то­дішні юристи визнавали, що «встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя — повільним і непевним».

У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного про­цесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ор­динація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., за­кон про судочинство/у безспірних справах 1854 р. тощо). Новий цивільний процесуальний кодекс затверджено 1895 р. Він діяв до розпаду Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права роз­почалася у грудні 1768 р., коли в Австрії був затвердже­ний імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до процесуального, а друга — до матеріального права. Система покарань була дуже жор­стокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримі­нального права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права, яке дещо змінилося впро­довж найближчих років. Так, 1781 р. було видано роз­порядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Иосиф II 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, що детально регу­лювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку можна вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.

У січні 1787 р. був виданий новий Австрійський Кримі­нальний кодекс про злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного криміналь­ного права. Проте загалом він вважався феодальним ко­дексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але ска­совувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Иосифіною) вперше в історії австрійського кри­мінального права поділив злочинні дії на кримінальні зло­чини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).

У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у За­хідній, а з 1797 р. у Східній Галичині кримінальний ко­декс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був про­голошений діючим у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів — перший стосувався норм кримінального мате­ріального права, другий — процесуального права.

Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скоро­чено Францішканою) встановив смертну кару за деякі зло­чини, але смертні вироки імператор у порядку помилу­вання здебільшого замінював позбавленням волі, що по­винно було створити в умовах розпаду феодально-кріпос­ницького ладу та зростання капіталістичних відносин попу­лярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доб­рого і щедрого імператора». Так, із 1304 смертних виро­ків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.

Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р. Його видано у новій редакції, і він діяв у Галичині аж до вве­дення там Польського Кримінального кодексу 1932 р.

Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі полі­цейські проступки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини — про злочини і проступки. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом 15 листопада 1867 р.), заборону проживати у даній місце­вості тощо.

Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений у 1855 р. військовим Кримінальним кодексом, що посилив відпові­дальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами. Однак незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали Криміналь­ний кодекс 1852 р., він ґрунтувався на застарілому кодек­сі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляд} багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варвар­ством вони вважали смертну кару, вимагали іншого вре­гулювання питання про відповідальність неповнолітнім (за австрійським кодексом 1852 р.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від бився дуалістичний характер держави. Кримінальний ко­декс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі у Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий свій Кримінальний кодекс, чинність якого поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, а складений наприкінці XIX ст. проект Ци­вільного кодексу не був затверджений.

Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що регу­лювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852 р. більшість справ про проступки було передано на /.розгляд органів поліції. Поліцією віда­ло Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція без­пеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала таким чином все життя країни.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких зло­чинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внут­рішнім переконанням суддів. У 1912 р. був введений » дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Вій­ськові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині, відповідало, незважаючи на деякі фео­дальні пережитки, інтересам панівної верхівки. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокура­туру, забезпечували собі панування на західноукраїнських землях.