4. ПРАВО

Пореформений період характеризувався застосуванням в Україні поряд із Зводом законів Російської імперії нового законодавства. Цивільне і кримінальне право по повнилося новими нормами.

1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Ста­тут про покарання, що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуаль­ного права.

Головним джерелом цивільного права залишався 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповід­но до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купу­вати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов'язаних з дальшим розвитком проми­словості й торгівлі. З'явилося чимало нових норматив­них актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.

Але ці зміни не ліквідували загалом феодального ха­рактеру Зводу законів і часто мали половинчастий харак­тер. Так, у зв'язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об'єктів власності, у зако­нах про стани перелічувалися надані їм особисті та май­нові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об'єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщиць­ких земель, на яких проживали тимчасовозобов'язані се­ляни. Цивільне право, як і раніше, обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратним» маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків турбувався про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними.

Серед законів другої половини XIX ст. і сенатських рішень вирізняється група актів, що повинні були регу­лювати земельні відносини у Правобережній Україні. Вони встановлювали пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної належності покупців.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодав­чих актів, які регулювали питання праці та зарплати. Ці фабричні закони поклали початок становленню і розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричному пра­ву. До них належали закони: Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах 1882 р., Про забо­рону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фаб­риках і мануфактурах 1885 р., Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабри­кантів і робітників 1886 р., Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промис­ловості 1897 р. тощо. Однак царизм поширив фабричні закони лише на центральні губернії європейської Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або взагалі не були запроваджені. Так, в Україні закон 1886 р. Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників ввели у Київ­ській, Волинській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях тільки через сім років — 1894 р. На Таврій­ську, Полтавську і Чернігівську губернії цей закон поши­рився ще пізніше.

Фабричні закони застосовувалися лише у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та ве­лику частину залізничних майстерень вони не поширюва­лися. Щодо захисту інтересів і наданих прав робітникам, фабричні закони мали декларативний характер і не ство­рювали надійних гарантій від сваволі заводчиків і фаб­рикантів.

Найінтенсивніше розвивалося царське законодавство у галузі кримінального права. Були видані законодавчі ак­ти, проводилася подальша його кодифікація. У 1866 р. здійснена нова редакція Уложення про покарання кримі­нальні та виправні у зв'язку з проведенням селянської реформи, реформи поліції, судової реформи і деякими змінами каральної політики. Починаючи з 1863 р., на під­ставі указу «Про деякі зміни в існуючій нині системі покарань кримінальних і виправних» було обмежено за­стосування тілесних покарань, але він не поширювався на волосні суди, створені згідно з реформою 1861 р., які широко застосовували покарання палицями. Уложення 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але його ст. 78 допускала можливість заміни тюремного ув'язнення покаранням палицями. Чимало ста­тей про незначні злочинні дії перенесено до Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р., внаслідок чого в Уложенні редакції 1866 р. залишилося 1711 статей. У 1885 р. з'явилася чергова редакція Уло­ження з новими складами державних злочинів, поява яких безпосередньо зв'язана з розвитком національно-визволь­ної боротьби у Росії. У 1875 р. був затверджений Військо­вий статут про покарання, а 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Останні два кодекси застосовува­лися не тільки до військовослужбовців, а й до цивільних осіб при звинуваченні у політичних злочинах, вчинених під час оголошення про воєнний стан або становище по­силеної чи надзвичайної охорони у даній місцевості. В останньому десятиріччі XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення.

Посилення каральної політики царизму в Україні, як і в інших національних районах, поєднувалося з широ­кою репресивною діяльністю адміністративно-поліцейських органів. Норми, що встановлювали адміністративну від­повідальність, були здебільшого зосереджені в актах, які визначали компетенцію губернаторів і поліції. Чільне місце серед них посідало Положення про заходи до охо­рони державного порядку і громадського спокою 1881 р. На його підставі губернатори застосовували такі види ад­міністративних стягнень, як грошові штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністра­тивні стягнення у вигляді арешту застосовували земські начальники, посади яких створено 1889 р.

Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції (лат. praesumtio — при­пущення) невинності. За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невин­ною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодав­стві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. vere dictum — правильно сказане} присяжних про винність або невин­ність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була де­тальна і чітка регламентація стадій кримінального про­цесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособове розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передба­чалося оскарження в апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки про­хання про помилування на ім'я імператора.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснював­ся в апеляційному порядку.