6. ПРАВО
За Березневими статтями в Україні продовжувала дія ти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього».
Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміністративні органи, вони були основним джерелом при складанні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій системі посідала нормотворча діяльність гетьманської влади.Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-литовського походження. Серед них вирізнялися окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литовський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.
Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським урядом — з іншого. У цих договорах визначалося правове становище України у складі Росії, порушувалися головні питання внутрішнього життя України.
Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії, зокрема гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарств. До ліквідації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи. спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське законодавство.
У південних районах, так званій Новоросії, також застосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Правобережна Україна до кінця XVIII ст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, магдебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840—1842 рр. на територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.
Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою застарілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспільства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифікаційних робіт у другій чверті XVIII ст.
Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити автономне становище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р. під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» і став основою для створення першої спеціальної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.
Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелминське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо). Були підібрані акти царської влади церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики. Внаслідок цього 1743 р. з'явився збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з ЗО глав, які поділялися на 531 артикул ї 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана» своєрідний табель про ранги. Отже, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захищали їхні привілеї, право власності тощо.
Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам царського уряду.
Тому збірник був відправлений на доопрацювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, — «Суд і розправа у правах малоросійських» 1750. р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність відновлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здійснені приватні кодифікації, наприклад, «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р., що стала посібником для суддів-практиків. На чолі з секретарем II Малоросійської колегії О. Безбородьком 1767 р. був створений «Екстракт малоросійських прав» — систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея суперечила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.
У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786 р. розробив новий збірник, в основу якого покладені «Екстракт малоросійських прав» Безбородька, «Установлення про губернії» 1775 р. та інші акти. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» був затверджений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.
Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840—1842 рр. поширилося загальноімперське законодавство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики царської Росії.
Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.
Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилення ролі нових джерел права, його кодифікації та подальшого розвитку основних галузей діючої системи права.
Продовжували розвиватися окремі інститути цивільного, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загальновійськову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння — отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за давністю володіння.
З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види — вотчина і держання. Вотчинна форма землеволодіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, орендування землі.
Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, що передавалися старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби. Такі землі могли бути передані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужувалися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у власність. Найсприятливішим шляхом для цього вважалася царська служба і отримання в дарунок (дар) за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом.
Володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність через реформовані станові суди у другій половині XVIII ст., використавши споконвічну давність, а також у зв'язку з переходом козацького війська до складу російського й зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників з правами російського дворянства.
Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди.
Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори міни і купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, особистого чи майнового найму. Невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна, або відчуження земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.Зобов'язання за заподіяння шкоди поділялись на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду общині. В обох випадках нанесена шкода повинна була відшкодовуватися майном або відробітком.
У спадковому праві появилась тенденція до встановлення чітких кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких містечок право спадкування за заповітом було обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника землі.
Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. Зазнав змін обряд заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі та поверталась у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.
Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб'єктами злочину могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від покарання звільнялися (чи каралися значно легше) особи, котрі мали фізичні вади. З суб'єктивного боку при визначенні покарання брали до уваги ступінь вини злочинця.
Об'єкти злочину були встановлені законами порядку — державна влада та управління, життя, здоров'я, майно і честь людини.Не відбулося принципових змін і в системі злочинів. Злочини поділялися на: державні (зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво), проти релігії (богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневаження церкви), посадові (хабар, розтрати, крадіжки), проти особи (вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження), майнові (крадіжки, розбій, грабунок). Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному заклинанню і виселенню до Сибіру. Все їх майно конфісковувалося.
Посадові злочини могли супроводжуватися застосуванням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші злочини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смертної кари чи тілесних покарань, вигнання, биття палицями грошових штрафів.
Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі — не завжди. Вид і роз мір залежали від соціальної приналежності злочинця і потерпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.
Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара — проста (повішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертування, утеплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання вуха, носа, руки, до болісних — биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмарків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.
Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним покаранням було також заслання до Сибіру.
Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування, це робилося здебільшого публічно.
Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.
Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».
Після розшуку і встановлений вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути прохання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жінки —- віддати злочинця їй в чоловіки тощо.
Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.
Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.