5. ПРАВО

У Литовській державі, зокрема в українських і білоруських землях, деякий час діючими джерелами права були Руська правда і руське звичаєве право. Великі князі й урядовці посилалися на них, вирішуючи справи.

З кінця XIV ст. почала розвиватися законодавча діяль­ність литовських князів, які видавали так звані привілеї (лат. privata — приватний закон). Спочатку вони сто­сувалися окремих осіб чи питань і у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Потім при­вілеї почали видавати групам осіб чи навіть станам.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землі, шляхетського ти­тулу, посади тощо. Пільгові привілеї — це звільнення від сплати податків, підсудності тощо. Охоронні — якщо пору­шувались чиїсь особисті чи майнові права. Були ще зем­ські привілеї, це йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, в яких визначалась організація місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, норми цивільного, кримінального, фінан­сового права.

Згодом у вжиток увійшли нові назви законодавчих ак­тів — постанови, устави, ухвали. Багато привілеїв мали велике загальнодержавне значення. Це, наприклад, Ягайла 1387 р., Гороцельський 1413 р., Казимира 1437 р., Олек­сандра 1492 р. та два привілеї Сигізмунда І — 1506 р. і 1522 р. Зокрема, привілей 1437 р. поширив права попе­редніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам покидати шляхет­ські маєтки, встановив домініальні суди над селянами.

Були грамоти або привілеї містам про надання їм Маг­дебурзького права тощо.

Ще одне джерело — Земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не осіб чи навіть станів, а всієї землі, всього населення й видавалися переважно при усуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Першою спробою кодифікації став судебник Великого князя Казимира 1468 р., складений урядовцями-правника-ми його канцелярії та затверджений на провінційному сей­мі у Вільнюсі. Його джерелами були Руська Правда, при­вілеї, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Су­дебник налічував всього 25 статей і містив переважно норми земельного, кримінального і судового права. -— Другою, ґрунтовнішою кодифікацією був перший Ли­товський статут 1529 р., створений при Сигізмунді І, де­тально обговорений і затверджений сеймом у Вільнюсі. Статут мав 13 розділів, розбитих на артикули (статті). Містив норми цивільного, зобов'язального, земельного, державного, кримінального права. Закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв, зрівняв всю шляхту в єдиний стан. Водночас забезпечував деякі права селян, у тому числі право на землю. Право, зазначав ста­тут, є єдиним для всіх.

Шляхта не була задоволена цим збірником. Вже 1544 р. на сеймі постало питання про його перегляд. У 1566 р. затверджено нову редакцію, відому під назвою другого Литовського статуту. Він більшою мірою захищав інтереси шляхти, обмежував права селян, проводячи лінію на їх повне закріпачення.

Люблінська унія викликала нові зміни і доповнення статуту. У 1588 р. затверджено третій Литовський статут.

Всі три статути — це збірники високорозвиненого, на­віть за західноєвропейськими критеріями, права. Усі три написані русько-українською мовою. На початку XVII ст. третій статут перекладено польською мовою. Третій Ли­товський статут в Україні, зокрема на Полтавщині й Чер­нігівщині, діяв аж до першої чверті XIX ст.

Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел права і правових систем, які діяли у Великому Литовському князівстві і, зокрема, в україн­ських землях. Джерелами права у Литовській державі бу­ли також міждержавні договори, зокрема між Литвою і Тевтонським та Лівонським орденами, з Новгородом, Пско­вом, Московським князівством, Польщею.

Основні риси цивільного права.

Феодальна земельна власність розвивалася на основі розпаду общинної власності. Одним з видів такої влас­ності були так звані данини або держання. Данини — це земельні пожалування князя панам або шляхті з умовою служби. Вони давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто спадкове володіння. Крім данини, були землі, власник яких мав право розпоряджатися ними. Ці володіння отримували за спадком, були куплені або пожалувані князем. Останні другим статутом прирівнювалися до перших двох видів, і їх володілець отримував необме­жене право розпоряджатись ними.

Володільці всіх земель служили князеві, тобто особи­сто і з визначеною кількістю воїнів виступали при необ­хідності у похід. Феодали, які відмовилися йти в похід, ка­ралися конфіскацією маєтків.

Було врегульоване право користування чужими реча­ми — сервітути. Вони поділялися на речові й особисті. До них належало право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Одночасно володільцю землі можна було заборо­нити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

Договори у Литві складали, як правило, у письмовій формі, в присутності свідків. Іноді вимагалася реєстрація їх у судових книгах. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, найму, позички тощо.

Дальшого розвитку набуло заставне право, розроблене ще у Київській Русі. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно перехо­дило у володіння кредитора. Він ним і користувався, але навіть у випадку несплати боргу боржником не міг цього майна продати, чекаючи, поки боржник викупить своє майно, віддасть борг.

Шлюбно-сімейне право. До прийняття християнства ос­новною формою шлюбу було викрадення нареченої.

Як і в Київській Русі, у Литовській державі дружина відповідала за борги чоловіка. Чоловіки мали право від­давати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу. Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право всіляко карати дітей за непослух.

Спадкування проходили згідно з законом або запові­том. Дочки спадкували майно нарівні з синами. Вдова от­римувала довічне держання. Після неї майно переходило

дітям.

Кримінальне право мало становий характер. Виявля­лось це, з одного боку, у тому, що життя, майно, честь феодалів захищалися посиленими карами. З іншого — деякі злочини, вчинені феодалами, каралися м'якше або зовсім не карались.

У ранній період литовське право не знало поняття зло­чину. Існувало поняття «шкоди», або «кривди». Потім з'явилось поняття «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Відповідальність наступала спочатку з семилітнього віку, однак для дітей покарання були пом'якшені. За другим статутом — з 14, за третім — з 16 років.

Існувала розроблена система злочинів і покарань. Най­тяжчими були злочини проти держави і релігії. До пер­ших відносились образа «маєстату», зрада, бунт, здача замку ворогові, образа суду. До других — вихід з христи­янства, чари, перехід у єврейську чи мусульманську віру тощо. За ці злочини загрожувала, як правило, смертна кара.

Були злочини проти особи (вбивство, тілесні пошкод­ження, фізичні й словесні образи тощо), проти майнових прав (крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, грабунок, наїзд і т.

1. Майнові — штраф, який надходив тому, хто потер­пів, і князеві. Той, хто потерпів, отримував так звану шко­ду, тобто винагороду за нанесення збитків і «наклад» — відшкодування судових витрат; «головщину» одержували родичі вбитого. Тривалий час майнові покарання у кримінальному праві домінували, але потім вони втратили значення.

2. Позбавлення прав і честі. До цього покарання при­суджувались люди, які не хотіли підпорядкуватись судо­вому рішенню. Вони ставали «виволанцями», їх позбав­ляли всіх прав і виганяли з держави. Покарання могло бути довічним і тимчасовим. Позбавлення честі застосо­вувалось тільки щодо панів і шляхти. Воно могло поєд­нуватися з іншими покараннями. Позбавлений честі втра­чав свої шляхетські права і привілеї.

3. Смертна кара. У зв'язку з тим що почало втрачати своє першочергове значення майнове покарання, все біль­ше застосовувалися смертна кара і тілесні покарання. Спо­чатку смертна кара встановлювалася за державні й релі­гійні злочини, згодом — за розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї та моралі, військові злочини. Вона застосовувалася переважно до простих людей. Але не тільки до них. Покарання відбувалося у вигляді простої (повішення, відрубування голови) та кваліфікованої смерт­ної кари (спалення, четвертування, посадження на палю).

4. Калічницькі та тілесні кари — відрубування рук, ніг, виколювання очей, відрізання вух, биття киями, ба­тогами. Застосовувались переважно до селян та інших простих людей.

5. Ув'язнення (у в'язницю, фортецю) — від трьох тиж­нів до декількох років. В'язниці були підземні й надземні. Це покарання призначалося за незначні злочини.