Покровський Йосип Олексійович 1868—1920
Син сільського священика. Середню освіту здобув у Гдухівській гімназії та Колегії Павла Галагана в Києві.
Закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира (1890) з золотою медаллю.У 1891 залишений при університеті для підготовки до професорського звання по кафедрі римського права. Впродовж 1892—1894 вдосконалював юридичну освіту в Берліні.
Після повернення
з відрядження був обраний приват-доцентом Юр’євського університету.
В 1896 перейшов до Київського університету, де після захисту в 1898 магістерської дисертації «Право и факт в римском праве. Ч. 1. Право и факт как материальное основание исков» отримав ступінь магістра римського права. Того ж року призначений в.о. екстраординарного професора. У 1902 захистив у С.-Петербурзькому університеті докторську дисертацію «Право и факт в римском праве. Ч. 2. Генезис преторского права» і став ординарним професором кафедри римського права цього університету, де пропрацював дев’ять років, у тому числі у 1910—1912 — деканом юридичного факультету.
В 1912 міністр народної освіти Л. Кассо розпорядився перевести вченого до Харківського університету, але той на знак протесту вийшов у відставку. Від 1913 працював ординарним професором Московського комерційного інституту, від 1916 був деканом його економічного відділення. Після Лютневої революції 1917 повернувся до Петроградського університету, а згодом знову переїхав до Москви.
«На катедрі історії римського права виступав молодий тоді професор Й. Покровський, що незабаром перейшов до Петербурзького університету й там придбав був собі репутацію доброго вченого. Викладав він легко й красномовно, оживляючи формули римського права екскурсами в загальну історію та цитатами з знаменитих дослідників старого Риму. Він, видко, закоханий був у свою науку, викладав її з щирим захопленням, і це одбивалось і на слухачах, хоча, на мою думку, не вмів поглибити й використати того інтересу. Все-таки в йому сидів узький спеціаліст, для якого римське право само по собі важило найбільше, а не як початок та джерело сучасного правового розвитку».
Єфремов С. Указ, праця. С. 172—173