Періодизація курсу
Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, властивий для певного часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами.
Іноді вони дещо випереджають розвиток суспільного ладу і прискорюють його еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільства, гальмують цей розвиток. У сучасній історико-правовій науці подано різні підходи до періодизації.Автори академічного курсу "Історія держави і права України" за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.
Професор П. П. Музиченко у навчальному посібнику "Історія держави і права України" (К., 2000) наголошує на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не так об'єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), як ідейно-духовними, культурологічними факторами (уявленнями про світ, які існують у рамках культури, соціальними цінностями, стереотипами поведінки).
Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (X-XV ст.); 2) станової держави (XVI — середина XIX ст.); 3) модерної держави. Позитивним аспектом такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, складовою яких є й український народ.
Такий підхід дає підстави застосовувати історико-порівняльний метод зокрема у дослідженнях правових норм за певними аналогічними історичними етапами.Автори навчального посібника "Історія українського права" за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001) виходять з того, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалося за відсутності української держави. Тож за основу періодизації вони взяли співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основних джерела — звичай і закон. Проте від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, зокрема такі чесноти, як миролюбність, працьовитість, гідність і загалом свідомість народу. Якщо звичаєве право досить консервативне, то загальне — динамічно розвивається. Тому законодавство національної української держави із середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., збагачуючи й доповнюючи один одного. Подальші періоди характеризуються домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.
Розглянуті, а також інші варіанти періодизації поглиблюють вивчення державно-правового розвитку України. Водночас доцільно у визначенні періодизації курсу виходити із сутності предмета курсу Лсторп держави і права України". Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає підстави запропонувати таку періодизацію курсу:
1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина I тис. до н. е. — середина I тис. н. е.). Закладений появою найдавніших рабовласницьких державних утворень у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов'ян.
Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов'янського населення Середньої Наддніпрянщини.2. Період давньоруської держави й права (УІ — середина ХІУ ст.). Пов'язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам'ятку права Руси-України — Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство.
3. Литовсько-руська держава і право (друга половина ХІУ — середина ХУІ ст.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським, яке складалося переважно з українців та білорусів. Відбувся дальший розвиток українського права, видатними пам'ятками якого (а також білоруського й литовського права) є Литовські статути. Включення частини українських земель до складу Речі Посполитої призвело до подальшої їх колонізації польсько-литовськими феодалами і втрати залишків автономії.
4. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648-1654 рр. постала козацька держава — Гетьманщина (середина ХУІІ — друга третина ХУЛІ ст.). Входження за Березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження і ліквідацію її автономії. До основних джерел права належать гетьманські статті — конституції Гетьманської держави. Проте царський уряд дедалі більше обмежував дію гетьманського законодавства. Не дістала законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права.
5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалися їхнім входженням до складу Російської та Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права (ХУІІІ — початок ХХ ст.).
6. Період відродження української національної держави і права (1917-1921 рр.). Внаслідок військово-політичної боротьби відбувається багатодержавність розвитку України. В цей період виникає національне українське законодавство.
7. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. — як союзної радянської республіки у складі СРСР (19171991 рр.). Виникає і діє радянське право, в якому домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити кілька етапів з характерними для них закономірностями державно-правового розвитку.
8. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними державно-пра- вовими подіями стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.
Пропонована періодизація ґрунтується на розумінні права, основним джерелом якого у його найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві — є влада, що репрезентує державу. Але правові відносини і норми, джерелом яких не є державне законодавство (насамперед звичаєве право), переважно залежать від соціально-культурного розвитку, а не політичних факторів. Тому потрібно враховувати, що в історичному процесі державно-правового розвитку України попри те, що форми влади змінювалися і навіть втрачалася національна державність, тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті.