Основні риси права

Джерела права. Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, "Устава на волоки", Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався українським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали виправити та доповнити текст Другого статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з литовським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект Статуту на засадах самостійності і повноправності Великого князівства Литовського. По суті це суперечило умовам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. 1588 року цей проект був затверджений королем Сигизмундом ІІІ як Третій Литовський статут 1589 р. Він набрав чинності у Великому князівстві Литовському, а також на українських землях ("нових воєводствах"), що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. Виданням 1588 року у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різноманітних місцевих прав було створено загальне "посполите право".

Статут 1588 р. — найдосконаліший кодекс феодального права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адміністративного, цивільного і кримінального права. У Статуті юридично закріплювалося панівне становище шляхти, оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають I. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдиності права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси українського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб суддів і управителів обирали з людей, які знали право і руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литовський статут стояв значно вище багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним як офіційний збірник законів в Україні-Гетьман- щині і діяв на українських землях аж до середини XIX ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема "Статей магдебурзького права" Б. Гроїцького, "Зерцала саксонів" П. Щербича, "Права цивільного хелмінського" П. Куше- вича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не давала змоги містам стати цілковито самостійними і незалежними. Можна погодитися з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православної церкви були кормчі книги "Номоканон" і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був "Звід канонічного права" 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Одним з основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До нерухомого за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов'язано із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського, військового і громадянського стану".

Третій Литовський статут заборонив селянам відчужувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Вирізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння ("отчини", "дідини"); б) одержані в користування за службу на певний час (наприклад, "до живота", "до волі панської"); в) "куплені". Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566 р. власники родового і вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмеження суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно скасовані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У разі відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. За Статутом 1529 р. після 10 років володіння землею гарантувалася недоторканність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними.

Обов'язком кожного землевласника за Литовськими статутами 1529, 1588 р. було особисте несення військової служби. Крім того, він був зобов'язаний поставити на війну певну кількість озброєних людей, що залежало від розміру володіння. Шляхтич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Передбачалася можливість неприбуття на службу лише у зв'язку з хворобою.

У самостійний правовий інститут виокремилося і спадкове право. Вирізняли успадкування за законом, за заповітом і на основі звичаю. За законом діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності — бічні кровні родичі (брати, сестри тощо). Що ж стосується батьківського, в тому числі купленого майна, то дочкам належало "тільки придане з четвертої частини". Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спадщини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічій лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося виморочним і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588 р.

В умовах феодального суспільства зобов'язальне право не набуло значного розвитку. У натуральному господарстві були поширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком грошових відносин поширюється договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, у разі позики на суму понад "десять коп грошей") закон вимагав письмової форми договору. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань могла застосовуватися застава (землі, маєтку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності 5 або 10 років. При укладанні угод застосовувалися й норми звичаєвого права (обов'язковою була присутність свідків, які "перебивали" потискання сторонами рук; виставлявся могорич, договір скріпляли присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох- чотирьох свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився "до книг земських".

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичаєвого права та окремими законодавчими актами, в основі яких були принципи християнського православного права. Шлюбу передував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розірвання шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини розглядалися світськими судами. Детально були врегульовані майнові відносини: у разі винуватості жінки її позбавляли приданого й віна, якщо винен був чоловік — його позбавляли віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, придане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків у разі злиднів, голоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і кримінального права не існувало. Кримінальне право, що застосовувалося на українських землях, мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, у тому, що особисті і майнові права представників панівних станів захищалися посиленими санкціями. Наприклад, Литовський статут за образу шляхтича передбачав ув'язнення, а за образу нешляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодавстві і судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб'єктів злочину почали зараховувати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за Другим Литовським статутом він становив 14, а за Третім — 16 років.

Злочини поділялися залежно від їх об'єкта. Найтяжчими вважалися злочини проти релігії (віровідступництво, богохульство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі йшли злочини проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров'я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й словесні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивство шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна тощо. Наїзди, розбій, грабіжництво, підпали каралися здебільшого стратою. Виокремлювалися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Покарання передбачало відшкодування збитків та залякування за принципом "на страх іншим". За чинними нормами права відповідно до виду злочину визначався вид покарання, але не було визначено чіткої міри покарання.

Найвищим видом покарання була смертна кара, яка присуджувалася за релігійні й державні злочини, вбивство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім'ї та моралі. Вирізняли просту (повішання, відрубання голови) і кваліфіковану смертну кару (спалення, четвертування, посадження на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практикувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в'язниці. Крім того, засуджених використовували як робочу силу. Існувала досить складна система майнових покарань, яка включала "голов- щину" (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст., виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Існування системи станових судів і вплив польського процесуального права певним чином позначилося на судовому процесі, передусім у шляхетському судочинстві. У земських судах процес мав обвинувально-змагальний характер. Помісну шляхту викликали до суду письмовою повісткою, тоді як для бідних шляхтичів було достатньо усного виклику. Представництво сторін здійснювали професійні адвокати. Вони складали присягу і не мали права отримувати надто великих гонорарів. У шляхетському судочинстві існували особливі процеси: "межова тяганина", "про біглих селян" тощо.

У гродських судах поширилося застосування елементів інквізиційного процесу. Проте на відміну від західного зразка інквізиції судочинство на українських землях було, як правило, відкритим, обвинувачений мав право на захист.

До найважливіших доказів належали: показання свідків, "поличне" (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалося катування). Беззаперечним доказом вважалася присяга шляхтича.

* if if

За Люблінською 1569 р. унією українські землі увійшли до об'єднаної держави Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Українські території, що були захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків та католицької експансії. Відбулися нові структурні зміни в українському суспільстві. В новий соціальний стан оформилась панівна верхівка, яка попри українську національну належність стала носієм польської державності, польського менталітету й культури. Остаточно закріпачене й позбавлене особистих і майнових прав українське селянство потерпало від посилення феодального гніту магнатів і шляхти.

Незважаючи на вплив польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури. Функцію політичного представництва українського народу взяла на себе православна церква. Охоронцями національних прав і традицій в українських містах виступають православні братства.

В умовах спольщення української еліти центром визвольного руху в Україні, головним чинником українського державотворення стала Запорозька Січ.