Irop Андрухів «Адвокатська доба» національного відродження

Українське населення Галичини після занепаду Галицько-Волинського князівства терпіло багатовіковий національний і соціальний гніт від польських та австро-угорських поневолювачів.

Австрійський уряд, опираючись на польську шляхту, провадив політику на онімеччення та ополяччения українського населення Галичини, нехтуючи їх мовою, історією, культурою. I, можливо, урядовим колам вдалося б досягнути в цьому напрямку повного успіху, якби на авансцену політичних і культурних змін у державах Європи не вийшла інтелігенція, яка стала генератором нових ідей і концепцій. Однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості), яка являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку.(2). Таким чином, пробудження почуття своєї народності разом з історичною традицією стало джерелом українського національного відродження.

Важливий вплив на процес національного відродження в Галичині, мали реформи австрійського уряду в галузі шкільництва наприкінці XVIII ст., а особливо ідеї романтизму й слов'янського відродження, які поширилися серед чехів та поляків, а також безпосереднє знайомство з творами української літератури Наддніпрянської України. Під впливом слов'янського відродження проходить еволюція національної свідомості українців краю, яка, починаючи з кінця XVIII ст. і до 1939 p., пройшла кілька періодів (так званих «діб») — «попівський», «професорський», «адвокатський» і «різночинський».

Ha третьму етапі, який був перехідним від культорологічних вимог до політичних, відбувається зростання національних суспільно-політичних

об'єднань та партій і висуненння вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до самоврядування.

Назву цих періодів зумовили представники духовної і світської інтелігенції, які у міру своєї професійної приналежності, ставали на чолі процесу національного відродження. Появатих чи інших соціально-професійних верств духовноювітської інтелігенції на чолі національного відродження зумовлювалася доступністю українців до освітніх закладів. Оскільки починаючи з кінця XVIII ст. у Галичині найбільш доступними для українців були духовні навчальні заклади, то, відповідно, найбільш національно свідомою й освіченою соціальною верствою українського населення краю було греко-католицьке духовенство і тому цей період має назву «попівський». Так, на початку 40-х pp. XIX ст. із майже 400 студентів-українців Львівського університету 295 навчалися теології. A із 43 книжок, написаних українською мовою між 1837-1850 pp., 40 належало перу священиків.(З).

Стосовно світської української інтелігенції, то до середини XIX ст., як відзначав відомий громадсько-політичний діяч Галичини Кость Левиць- кий, «були тільки одиниці більш-менш національно свідомі між державними урядовцями, учительством гімназій і серед урядовців львівського магістрату і львівської поліції».(4).

«Весна народів» 1848-1849 pp. започаткувала другий період національного відродження — «професорський», в якому особливу активність проявляє світська інтелігенція. Причиною цьому стало запровадження викладання окремих дисциплін на богословському факультеті Львівського університету в українській мові.

Серед цих поодиноких українців-правників 40-60-x pp. особливо виділяються Іван Борискевич (1815-1892), Василь Ковальський (1826-1911) та Антін Павецький (1818-1889). Так, львівський адвокат Іван Борискевич був серед засновників Головної Руської Ради (травень 1848 p.) і одним із

~T

заступників голови Ради єпископа Григорія Яхимовича (другий заступник — о.Михайло Куземський). Іван Борискевич активно відстоював ідею поділу Галичини на східну (українську) та західну (польську) провінції з автономними органами управління. Від імені Головної Руської Ради з цією ідеєю він виступив на слов'янському Конгресі у Празі (2-12 червня 1848 p.), учасники якого схвально зустріли його промову. Однак австрійський парламент під тиском польської депутатської більшості відхилив проект поділу Галичини. У складі делегації Головної Руської Ради (о.М.Куземський, о.Г.Шашкевич) І.Борискевич вручив 6 листопада 1848 p. цісарю Ферди- нанду, а 28 січня 1849 p. новому цісарю Францу-Йосифу петицію, в якій Головна Руська Рада вимагала від уряду: «1) поділити Галичину на українську і польську провінції; 2) допустити (створити — LA.) національну українську гвардію; 3) ввести українську мову в школах і всіх урядах української Галичини; 4) скасувати двірських мандаторів та установити на їх місце державних урядовців; 5) установити комісії для вирішення спорів про грунти й ліси між дворами (поміщиками — LA.) й громадянами; 6) усунути урядовців, неприхильних нашому народові; 7) зрівняти у всіх правах наше греко-католицьке духовенство з духовенством латинським».(6).

Участь І.Борискевича у справі поділу Галичини була настільки активною, що серед громадянства Львова навіть пішов поголос про його арешт «за неприязне відношення до австрійського уряду».(7).

Однак посилення абсолютизму в 50-х pp. перекреслили надії гали- чан-українців на автономію Східної Галичини.

У 1861 p. Іван Борискевич був обраний послом до першого галицького сейму, в якому продовжував відстоювати інтереси українського населення краю.

Львівський адвокат Антін Павецький теж був серед співзасновників і членів Головної Руської Ради, але особливо проявив себе на посаді редактора першого українського часопису — «Зорі Галицької» (1848-1850 pp.). Поява першої української газети була продовженням «Русалки Дністрової» Маркіяна Шашкевича, що започаткувала розвиток української літератури й преси в Галичині.

Активну громадську та культурно-освітню роботу здійснював і радник Міністерства справедливості Василь Ковальський, який брав участь у створенні Головної Руської Ради та перших українських культурно-освітніх установ — «Галицько-руської Матиці» та «Народного Дому». Він написав для початкових шкіл «Руську читанку», яка побачила світ у 1852 p., а також започаткував видавництво «Вістника законів державних і правительства», де в перекладі на українську мову друкувались урядові закони.

1873 року В.Ковальський був обраний послом до австрійського парламенту, на одному із засідань якого він виголосив промову, сказавши, що з «приреченої рівноправности український нарід нічого не осягнув, але проте наш нарід не піддасться майоризації та мусить з'єдинитися, щоби приготовитись до ще твердшої 6ороть6и».(8).

Ясна річ, що поодинокі постаті національно свідомих українських правників 40-60-х pp. XIX ст. не могли захистити права українського населення від свавілля поміщиків та чиновників. A тому, як відзначав Кость Левицький, «коли наш нарід дійшов до волі і перших свобід громадянських під Австрією (1848), то він єще довгий час не мав своїх народних адвокатів та через те, як безборонна маса, наражений був на величезні втрати на усіх ділянках свого життя».(9).

Відкриття у Львівському університеті кафедр цивільного та кримінального права з українською викладовою мово'ю, безперечно, посприяло збільшенню кількості студентів-українців на правничому факультеті. I серед них, як відзначав К.Левицький, було немало й тих, які «зачинали розуміти своє завдання супроти рідного народу».(10).

Найяскравішими постатями цього покоління були адвокати Іван До- брянський, Олександр Іскрицький, Теофіль Дембицький, Володимир Луча- ківський, Володимир Барвінський та інші.

Львівський адвокат Іван Добрянський, як писав про нього К.Левицький, «був чоловіком культурним і щирим у справах народних. A ми, молоді правники, не раз зверталися до нього о правну інформацію і пораду, та він не відказувався ніколи від цього».( 11). Наприкінці 70-х pp. д-р Іван Добрянський обійняв посаду доцента на кафедрі кримінального права Львівського університету і тим самим ще більше приклався до праці по вихованню високопрофесійних українських правників.

У Сяноці працював адвокатом Олександр Іскрицький, який виступав захисником Ольги Грабар у політичному процесі над млсквофілами в 1882 p. За відкрите осудження москвофільства О.Іскрицький був відсторонений від подальшої участі в судовому процесі.

Великим авторитетом і ловагою на Покутті користувався коломийський адвокат Теофіль Дембицький. Окрім своєї адвокатської практики, він багато часу приділяв громадській та культурно-освітній роботі. Особливо дбав про розвиток освіти і безкорисливо надавав матеріальну підтримку здібним дітям із бідних українських родин для здобуття ними середньої та вищої освіти. Крім того, він був щедрим меценатом Наукового Товариства ім.Шевченка і заповів йому свої маєтки на кілька тисяч золотих у с.Беле- луя Снятинського повіту.

Адвркат Володимир Лучаківський був проводирем українського міщанства Тернополя і разом з учителем Олександром Барвінським зробили чимало для розвитку українського шкільництва у місті таповіті.

Слід відзначити особливі заслуги перед українським громадянством Галичини наймолодшого з братів Барвінських — Володимира.

Окрім заснування «Діла», В.Барвінський був ініціатором скликання народних віч, які мали «відновити традицію давніх українських демокра- тичних установ та приєднати народні маси до прилюдних нарад, щоб доходити до пізнання думок і бажань народу, як також вишколювати якнайширші круги громадянства в політичному житті».(13). Перше народне віче в Галичині відбулося у Львові 30 листопада 1880 p.

Володимир Барвінський був також відомий серед широкого загалу і як письменник, особливо такими своїми белетристичними творами, як «Ско- шений цвіт», «Сонні мари молодого питомця» та «Безталанне сватання». Тільки раптова смерть у 1883 p. не дала можливості повністю розкритися його багатогранному таланту.

Середина 70-х років у Галичині особлива й тим, що частина української студентської молоді Львівського університету захоплюється ідеями М.Драгоманова. Переслідуваний царизмом, М.Драгомановпс дорозідо Європи у березні 1876 р. зупинився на деякий часу Львові і вступив до «Академічного кружка», при якому виходив часопис «Друг». Окрім т’акиХ студентів, як І.Франко та М.Павлик, які були в найближчих стосунках з М.Драгомановим, його ідеями пройнялося і ряд правників, як Остап Tep- лецький, Мелітон Бучинський та інші.

Ю жовтня 1877p. у Львові .пройшли арешти й обшуки у так званій справі «соціалістів». Були арештовані Іван Франко, Михайло та Анна Пав- лики, Остап Терлецький, Михайло Котурніцький, Іван Мандичевський за те, що вони «стали членами тайного закордонного товариства соціалістичного і до сього товариства старалися приєднувати членів».(14). Це були перші політичні репресії у Галичині. Однак широкого розповсюдження драгоманівські ідеї, окрім вузького кола студентів, не знайшли, оскільки, як відзначав К.Левицький, «загал нашої спільности тоді не розумів, про що йде справа у тім процесі соціалістів, та не займався долею тих молодих людей, що були суджені, ине інтересувався ними, так як се було пізнійше, коли наших діячів переслідували. Одні «страхопуди» казали, що се людці небезпечні, — наче російські анархісти, а другі брали се на легкий рахунок студентської фантазії, що зашуміла в головах молодих тай з часом вишумиться».(15).

Ha початку 80-х pp. XIX ст. у суспільно-політичному та культурному жипі українського населення краю все активнішу роль починають відігравати українські правники. Початок цій «адвокатській добі» національно- культурного відродження, яка тривала до початку 20-xpp. XX ст., поклав «Кружок правників», створений 7 листопада 1881p. при львівському студентському товаристві «Дружній лихвар» (з 1882 p. «Академічне Братство»), Як згадував К.Левицький, «ми поклали свої побажання на власні сили та ішли за нашими сердечними, молодечими почуваннями і охотою служити народови, а шляхи добирали, які стояли нам доступні і здавались доцільні. Організації станової у нас не було ніякої — тож вибрали ми перший крок: перед усім працю над нами самими, щоби стати добрими, взірцевими правниками. Ми незвичайно пильно студіювали: право, економію і науки суспільні... 3 цеї думки вийшов наш «Кружок правників» при «Академічному Брацтві» під протекторатом нашого професора цивільного права д-ра Олександра Огоновського».(16).

Членами-засновниками «Гуртка правників» були Кость Левицький (голова), Андрій Чайковський, Володимир Олесницький, Северин Данилович, Іван Могильницький. «Гурток правників» вбачав свос головне завдання у тому, щоб «помагати русинам (українцям — I.A.) правникам в їх образованю фахо- вім»,через «уряджуване відчитів, через здаванєсправоздань науково-прав- них, через скуповане книжок і скриптів правничих, через видаване скрип- тів».(17). Ha перших порах діяльності майбутні правники збирали фахову літературу для власної бібліотеки та виступали з лекціями перед студентами факультету. Ha початку 1882 p. з ініціативи проф. О.Огоновського була створена комісія з шести чоловік, яка малазайнятися «сталенем (укладанням — I.A.) руської правничої термінології».(І8). (Пізніше, у 1893 p., один із членів цієї комісії Кость Левицький видав «Німецько-руський Словар висловів правничих і адміністраційних», а в 1920 p. — «Німецько-український Правничий Словар», за що був прийнятий у почесні члени НТШ).

Безперечно, що велика заслуга як у діяльності «Гуртка», так і вихованні з його членів високопрофесійних юристів належить проф. Олексан- дру Огоновському, який з 1870 p. працював асистентом, згодом професором на кафедрі цивільного права, а з 1882 до 1891 p. — завідувачем цієї ж кафедри. Сам О.Огоновський як викладач був глибоким знавцем цивільного австрійського права і написав на цю тему ряд наукових праць.

Ha початку 80-х років серед українського студенства зріє ідея про об'єднання. 3 цією метою 15 вересня 1880 p. у Коломиї з ініціативи членів віденської «Січі» відбулося перше студентське віче (збори). Ha ці збори приїхали делегати від українських студентських товариств: «Січі» (Відень), «Академічного кружка» (Львів), «Дружньоголихваря» (Львів) та «Союзу» (Чернівці). Метою цього віча було «пізнатись і через виміну думок порозумітись до спільної праці».( 19). Активну участь у цьому вічі брали студенти юрфаку і члени «Лихваря» Кость Левицький та Северин Данилович.

Перше студентське віче мало великий резонанс серед української студентської молоді Галичини, однак резолюції віча — видавництво молодіжного літературно-наукового журналу та об'єднання «Лихваря» й «Ака- демічного кружка» в єдине товариство — не були виконані.

7 серпня 1884 p. у Коломиї відбулося друге.студентське віче, в якому взяло участь 130 делегатів. Серед почесних гостей другого студентського з'їзду був присутній молодий адвокат К.Левицький та д-р Л.Озаркевич. Ha цьому вічі українське студенство вперше відкрито вимагало поліпшення соціально-економічних та культурних умов життя українського населення краю, а саме: запровадження у всіх початкових школах та гімназіях українськоїмови, відкриття кафедр історії України уЛьвівському та Чернівецькому університетах, розширення громадянських прав українського жіноцтва, покращення економічного побуту українських студентів тощо. (20).

Виступаючи перед учасниками віча, Кость Левицький закликав студентів бути патріотами України, оскільки «наша будучність лежить в руках тої молодої громади, з грудей котрої виливаються... поважні і чисті чувства любови і посвячення до всього, що своє та рідне». (21).

У середині 80-х pp. XIX ст. на арену громадсько-культурного і політичного життя виходить плеяда молодих і здібних адвокатів-українців, які внесли вагомий вклад у національне відродження Галичини. Зокрема у Львові — Кость Левицький, у Стрию — Євген Олесницький, у Перемишлі — Теофіль Кормош, у Жовкві — Михайло Король, у Калуші — Андрій Koc, у Рогатині — Андронік Могильницький, у Коломиї — Кирило Триль- овський, у Бережанах — Андрій Чайковський, у Городенці — Теофіль Окуневський, у Чорткові — Антін Горбачевський та багато інших.

їхні адвокатські канцелярії у воєводських та повітових містах стали не тільки осередками порад і захисту для українського населення. Це були також осередки національно-культурного і політичного життя українців Галичини. Адвокати 80-х pp. причетні до створення першої політичної організації українців — «Народної Ради», до активізації культурно-освітнього життя у філіях та читальнях «Просвіти», до створення перших політичних партій, жіночих і молодіжних товариств, кредитних та банківських установ. Особливо слід відзначити участь українських адвокатів у організації культурно-освітнього і господарсько-економічного життя краю та їх працю у товаристві «Просвіта». Згадуючи про свою працю в «Просвіті», Кость Левицький писав: «Не забуду ніколи пам'ятних слів першої відозви «Просвіти»: Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу й свою лепту. Отсі слова були для мене благородним живчиком в моїм молодечім віці, що мені вказав перший шлях праці національної. Ta я давав свою лепту по змозі. Як ученик гімназійний, використовував я час свят і ферій (канікул — I.A.), щоби неграмотним селянам читати книжечки «Просвіти» та пояснювати те, що пише ся, а грамотним роздавати книжечки «Просвіти», щоб далі читали і людям пояснювали. Te саме робив я, як студент університету, і допровадив до заснування читальні (1881 p., с.Нижнів Тлу- мацького повіту — I.A.), де в неділі і свята збирались найповажнійші господарі з громади та вичитували газети і книжки. ...А по скінченню студій університетських сповнилось моє бажаннє, щоб я вступив в члени «Просвіти» і міг ділати в центральнім Виділі товариства «Просвіта» у Львові. Тут працював я двайцять і пять років ідейно, щоб дати мою духову лепту для рідного народу, та уступив аж тоді, коли мене покликано до важкого обов'язку: проводу політичного».(22). Особлива заслуга молодих правни- ків у тому, що вони у доступній для народу формі роз'яснювали суть діючих законів стосовно громадського життя, створення товариств та кредитно-господарських спілок і установ. Так, К.Левицький до кінця 90-х років за дорученням Головного Виділу «Просвіти» написав більше десяти брошур на правову тематику, як: «Про закон о товариствах і право збору» (1884), «О правах і повинностях в громаді» (1886-1889), «Про каси пожич- кові» (1889), «Наш закон громадський» (1889), «Що має робити «Просвіта» на основі нового статуту» (1892), «Про польові пошкоди» (1893), «Про права руской мови» (1896) та інші. Костя Левицького, як патріота-україн- ця, хвилювало не тільки соціально-політичне становище народу, але і його культурний рівень, а особливо мова, оскільки уряд, опираючись на польські шовіністичні кола, прагнув якнайшвидше ополячити українське населення. Тому у статті «Про право руской мови» К.Левицький пише: «Як у кожнім ділі, так і щодо мови нам треба бути свідомими свого народного права та й виконувати то право, 6Q не варт свободи і людського права той народ, що з них не користає... Русинови все була дорога єго мова, тому то високий народний обов'язок кличе до нас: чи то дома межи своїми, чи межи чужими; в уряді, чи поза урядом; в справі малій, чи то у великій справі; в гаразді, чи в нещастю; супротів малих, чи то найвисших достойників — все і всюди говорити та й писаТи по руски! Той обов'язок, що виходить з почуття власної гордости народу, не є ніяким самовільним покликом до боротьби або ворогування проти других народів, бо має він своє право, котре всякі уряди і власти мають шанувати. A хто доходить свого права, той не робить нікому кривди. He тілько уряд, але і другий нарід, як хоче, щоби ми єго теж шанували, то мусить пошанувати і нашу рідну мову».(23). Слід зазначити, що думки К.Левицького про право й статус української мови і сьогодні є актуальними.

Значний вклад внесли українські правники у налагодження господарсько-економічного життя українців Галичини. Цьому сприяв перехід «Просвіти» у 1891 p. на новий статут, згідно якого крім культурно-освітньої роботи товариство стало приділяти значну увагу й господарсько- економічним питанням. У 1893 p. у Львові, крім існуючої з 1883 p. «Народної Торговлі», створюється Товариство взаємних обезпечень «Дністер», організаторами якого були адвокати Ярослав Кулачковський, Степан Фе- дак, Дем'ян Савчак, Володимир Охримович. У Перемишлі місцевий адвокат Теофіль Кормош засновує кредитове товариство «Віра» (1891), а дещо пізніше — «Українську Щадницю» та «Союз руських торговельно-господарських спілок» (згодом «Центросоюз»). При активній праці К.Левицького у Львові створюється «Краєвий Союз Кредитовий» (1898, пізніше відомий як «Центробанк») та «Краєвий Союз Ревізійний» (1903, пізніше Ревізійний союз українських кооператив). У 1909 p. з ініціативи К.Левицького, С.Федака, Т.Кормоша, Є.Олесницького, Т.Дембицького створюється пер- ша у Галичині українська акційна спілка «Земельний Банк Гіпотечний», першими директорами якого стали адвокати Лесь Кульчицький з Коломиї та Любомир Рожанський зі Львова. У провінційних містах створюються філії кредитових та господарських товариств, що сприяли організованому розвитку кредитно-господарського та кооперативного руху серед українського населення Галичини. Організаторами цих філій на місцях були головним чином українці-правники. Слід зазначити, що «Краєвий Союз Кредитовий» на 1914 p. об'єднував 609 українських кредитових спілок і видав різних позик на суму близько 10 млн. крон. (24).

Активна й безкорислива праця українських правників була високо оцінена «Просвітою». Більше 20 відомих правників були прийняті в почесні члени «Просвіти», серед них — Кость Левицький, Євген Олесниць- кий, Андрій Чайковський, Степан Федак, Антін Горбачевський, Теофіль

Окуневський та інші.

Найбільш помітною й авторитетною фігурою наприкінців XIX — на початку XX ст. був стрийський адвокат Євген Олесницький. Висококваліфікований юрист, прекрасний промовець і організатор, посол до галицького сейму та парламенту, він протягом всього свого життя був ревним захисником громадянських прав українців Галичини. При його сприянні у Стрию створюється «Краєвий Молочарський Союз» (пізніше «Маслосо- юз») та «Сільський господар», головою якого він був до своєї смерті у жовтні 1917 p. Слідзазначити, що гуртки «Сільського господаря» поряд із філіями й читальнями «Просвіти» діяли майже у кожному селі краю, допомагаючи українським селянам не тільки практичними порадами, але й технікою, сівозмінами, організацією господарських шкіл, фахових курсів тощо. Таким чином, економічні підвалини, закладені українськими правниками у 90-х pp. XIX — першому десятилітті XX ст. через створення кредитно- фінансових та господарсько-кооперативних організацій, товариств і установ мали важливе значення для подальшого розвою господарсько-економічного життя українського населення краю.

Значний вклад у пропаганду правових знань вніс і перший український правовий журнал «Часопись правнича», який почав виходити щомісячно з 1 квітня 1889 p. Це була заслуга проф. О.Огоновського, К.Левицько- го.(редактор), А.Горбачевського, Є.Олесницького, С.Федака та М.Шухе- вича. У слові до читачів говорилося, що це є «перша проба нашої наукової сили на полі правознавства, як також на полі розвитку нашої правничої термінології». Крім чисто наукової мети, автори часопису намагалися «писати живим руським словом — кожному зрозумілим».(25).

Появу першого українського правового часопису щиро привітала газета «Діло». «Нині, — писала газета, — появилося перше число першого фахового часопису наших руських юристів «Часопись Правнича». Це не тільки перший юридичний, але взагалі перший строго науковий часопис у русинів, і тому цей факт має більше значіння в історії наших наукових знань. Наші юристи беруться перші за поважний фаховий труд на рідній мові і консолідуються при тім труді коло наукового часопису, що відтак має стати дзеркалом їх фахової науки, мірилом їх поступу у плеканні тієї науки на рідному грунті. Цей факт має, безперечно, загальне всенародне значення».(26)

Незмінним редактором «Часописі правничої» протягом десяти років був Кость Левицький. Хоча деякі скептики й «віщували», що журнал припинить своє існування вже до кінця року, однак їхні «пророцтва» не збулися. Незважаючи на брак дописувачів, матеріальні та поліграфічні труд-

~fT

нощі, журнал до 1892 p. щомісяця виходив на 16-и сторінках. 3 1892 p. «Часопись» виходить раз у квартал, але вже як друкований орган істори- ко-філософської секції НТШ. Ha сторінках журналу у 90-х pp. друкувалися статті вже відомих і авторитетних на той час у Галичині юристів, як К.Левицького — «Про новий цивільний процес в Австрії», «Правда Руська» — пам'ятник законодатного права руського з Xl в.»; С.Дністрянського — «Полагода шкоди з економічного і соціального погляду», «Заручини в австрійському праві», «Чоловік і його потреби в правовій системі»; П.Сте- бельського — «Австрійський карний процес»; А.Чайковського — «Спадщина в українському звичаєвому праві» та інших.

3 1900 p. часопис змінює свою назву й редактора. Зайнятий політичними справами, К.Левицький залишає посаду редактора журналу, а новим редактором стає завідувач кафедри цивільного права Львівського університету проф. Станіслав Дністрянський (1870 — 1934). До кінця 1907 p. журнал виходить як орган історико-філософської секції НТШ, змінивши назву на «Часопись Правнича і Економічна». Ha початку 1908 p. «Часопись» через фінансові труднощі припиняє своє існування.

18 квітня 1909 p. з ініціативи проф. Станіслава Дністрянського у Львові створюється «Товариство українсько-руських правників» (ТУП), основу якого складали студенти-юристи, члени «Кружка правників». Головну мету своєї діяльності новостворене товариство вбачало у тому, щоб «розбудити у всіх членах правниках почуття організаційноїспільноти й обов'язку до співпраці у всіх ділянках громадянського життя, зв'язаних з правничим станом».(27). Однак вся робота фактично зводилася до написання наукових статей та читання рефератів. Протягом 1910-1913 pp. товариство видавало «Правничий Віст- ник». Деяка стихійність у роботі «Товариства українських правників» пояснюється й тим, що багато часу у С.Дністрянського забирала парламентська робота, оскільки він у 1907 р.був обраний послом до парламенту. Спроби С.Дніс- трянського об'єднати всіх українців-правників у єдину організацію теж не увінчалися успіхом, хоча в березні 1914 p. у Львові і відбувся зТзд українських правників. Однак цей зТзд, як охарактеризував його сам С.Дністрянсь- кий, «мав характер чисто локальний — взяли в ньому участь тільки українські правники з Галичини... виключно члени тодішнього українського правничого товариства у Львові». (28).

90-ті pp. XIX ст. у Галичині характеризуються також і значною активізацією політичного життя українців. Поряд із першою політичноюорганізацією «Народною Радою» (заступником, азгодом головою якої був Кость Левиць- кий) у жовтні 1890 p. створюється Українсько-руська радикальна партія, а наприкінці 1899 p. — соціал-демократична і націонал-демократична партії до

T3^

виникнення яких прилучилися такі правники, як: Северин Данилович, Кирило Трильовський, Володимир Охримович, Євген Левицький, Кость Левицький, Євген Олесницький, Микола Ганкевич, Юліан Бачинський, В'ячеслав Будзи- новський, Олександр Колесса, Осип Партицький та інші.

У 1899 p. з'являється перший український політичний журнал «Бу- дучність» під редакцією адвокатів Володимира Охримовича, Євгена Ле- вицького та Івана Труша. Журнал проповідує ідею об'єднання політичної організації народовців «Народна Рада» з радикальною партією.

Однак найбільш масовою і впливовою політичною партією Галичини була, безперечно, Національно-демократична партія (з 1914 p. — Українська націонал-демократична партія), головою Народного Комітету якої до 1919 p. був Кость Левицький (у 1919 p. партія змінює назву на Укра- їнську трудову партію, яку очолив Антін Горбачевський, а в 1925 p. — на Українське національно-демократичне об'єднання, першим головою якого був Дмитро Левицький). Переконливим доказом популярності й авторитету націонал-демократів серед українського населення Галичини й Північної Буковини є наявність послів — членів НДП у галицькому сеймі та австрійському парламенті. Так, у 1907 p. до парламенту було обрано від Східної Галичини 27 послів-українців, із яких 17 послів представляли НДП, а у 1911 p. із 26-и послів — 18, тоді як радикали, друга за кількістю членів українська партія, мали відповідно 3 послів у 1907 і 5 послів у 1911 pp. Щодо представництвау сеймі, то у 1908 p. із 12-и послів-українців націонал-демократи мали 8 послів, радикали — 2, а у 1913 p. — із 31 посла- українця відповідно 23 і б послів.(29).

Слід зазначити, що парламентська діяльність українських правників потребує окремого дослідження, яке частково зробив К.Левицький у своїй праці «Українські політики» (Львів, 1936-1937, ч. 1-2.). Ми тільки додамо, що першими послами-правниками до галицького сейму в час «адвокатської доби» національного відродження стали у 1889 p. 31-річний адвокат-народовець із Городенки Теофіль Окуневський (1858 - 1937) та адвокат-русофіл із Жовкви Михайло Король (1856-1925). У 1895 p. послом до сейму був обраний адвокат зі Стрия Євген Олесницький, а у 1901 p. першим парламентським послом став адвокат із Калуша Андрій Koc (1864-1918).

Новий виборчий закон 1907 p. дав можливість українцям'значно розширити своє представництво у сеймі й парламенті. Так, в 1907 p. у парламенті незалежно від партійної приналежності 13 послів-українців були прав- никами,ау 1911 p. із 26-и послів 11 були правниками. У галицькомусеймі в 1908 p. послів-правників було 12, а у 1913 p. — 15. (30). Головою «Українського сеймового клубу» до 1908 p. був адвокат Є.Олесницький, а згодом Кость Левицький, який з 1910 по 1916 pp. очолював також і українську фракцію послів у австрійському парламенті («Українська парламентська репрезентація»).

Українські правники у сеймі та парламенті активно обстоювали політичні, соціальніта культурні інтереси українського населення Галичини. Особливо гострі дебати між українськими та польськими парламентаріями велися навколо автономії Східної Галичини, земельного, мовного та культурноос- вітньоготапитань. Вагомий внесок у часткове вирішення цих проблем внесли такі посли-адвокати, як Кость Левицький, Євген Олесницький, Євген Петру- шевич, Антін Горбачевський, Теофіль Окуневський, Теофіль Кормош, Станіслав Дністрянський, Кирило Трильовський, Льонгин Цегельський, Михайло Король, Іван Макух^Володимир Бачинський, Сидір Голубович, Володимир Охримович, Лев Бачинський, Микола Лагодинський. Ix тверда позиція і наполегливість врешті-решт змусили австрійський уряд піти на ряд серйозних уступок українцям у питаннях виборчого закону, представництва українців у парламенті та урядових структурах, відкриття українського університету, розширення сфер вживання української мови, збільшення кількості середніх та початкових навчальних закладів тощо. Однак всі ці перемоги українських парламентаріїв перекреслила Перша світова війна.

Уже на самому початку війни визріла необхідність створення єдиного політичного керівництва для координації дій між суспільно-політичними партіями та об'єднаннями українців. 3 цією метою 1 серпня 1914 p. у Львові створюється міжпартійна організація — Головна Українська Рада (ГУР), до якої увійшло по 4 представники від трьох українських партій: націонал-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Із 12-и членів ГУР 8 були адвокатами. Це Кость Левицький (голова), Степан Баран, Льонгін Цегельський, Кирило Трильовський, Микола Ганкевич (заст. голови), Микола Лагодинський, Володимир Старосольський і Володимир Тем- ницький. Пізніше до Ради було ще дообрано Івана Кивелюка і Володимира Бачинського. При Раді була створена Боєва Управа, яка займалася організацієюукраїнського війська — Українських Січових Стрільців. Із 9- и членів Боєвої Управи 5 були адвокати — К.Трильовський (голова), T.Kop- мош, В.Старосольський, Л.Цегельський і В.Темницький (згодом були до- обрані Михайло Волошин та Дмитро Вітовський).

5 травня 1915 p. Головна Українська Рада об'єдналася зі «Спілкою Визволення України» (створеної з українців-східняків) у Загальну Українську Раду. До керівного органу Загальної Ради входило 10 чоловік, серед яких були К.Левицький (голова), С.Баран, Є.Олесницький та Л.Цегельський. Від українських політичних партій до Загальної Ради ввійшли адвокати К.Трильовський, С.Голубович, Є.Петрушевич, Л.Бачинський, LMa- кух, М.Лагодинський, О.Назарук, М.Ганкевич, В.Темницький, До грудня 1916 p. Загальна Українська Рада, як представник української нації, координувала роботу українських суспільно-політичних об'єднань за кордоном, у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні. Крім того, члени Ради шукали політичної і фінансової підтримки серед країн Європи й Америки у боротьбі проти Росії та вирішенні українського питання. Зокрема таку роботу в Болгарії й Туреччині проводили адвокати Л.Цегельський та С.Ба- ран, у CLUA — Семен Демидчук. Вони зустрічалися з представниками політичних та урядових кіл, представниками засобів масової інформації та української діаспори.

Українська Загальна Рада протягом 1914-1916 рр. окрім політичних питань приділяла значну увагу й культурно^світній праці серед українських громад в еміграції, а згодом у звільненій від російських військ Галичині.

У листопаді 1916 p. внаслідок політичного акту австрійського та німецького цісарів на звільнених польських територіях, що входили до складу Російської імперії, було створене Польське королівство і тим самим покладено початок відродженню Польщі як держави. Такий крок австрійського цісаря викликав болючу реакцію серед українців Галичини, які за словами А.Чай- ковського, були «почюбачому вірні Австрії» і надіялися на автономію краю у складі Австрійської імперії. Через це Загальна Рада, членів якої українські політичні партії звинуватили в пособництві «акту двох цісарів», змушена була скласти свої повноваження. Координаційні функції взяв на себе «Український парламентський клуб» на чолі з Євгеном Петрушевичем.

He оправдав надій галицьких політиків на автономію Східної Галичини і Брестський мирний договір 8 лютого 1918 p. між Українською Народною Республікою та Австро-Угорщиною, Німеччиною, Туреччиною й Болгарією, а зокрема таємний додаток до нього «Договір про Галичину й Північну Буковину» між УНР та Австро-Угорщиною згідно якого, до 31 липня 1918 p. остання мала надати Східній Галичині й Північній Буковині автономію.

Оцінивши ситуацію, щосклалася, Народний Комітет УНДП, очолюваний К.Левицьким, та «Український парламентський клуб» (Є.Петрушевич) почали з серпня 1918 p. активну підготовку до захоплення влади у Східній Галичині. Консультативні наради з представниками УНДП від повітів проводили уповноважені Народним Комітетом Степан Баран, Василь Паней- кр, Володимир Бачинський, Льонгин Цегельський. Ці сходини були строго довірочні, і кожного представника з повітів докладно інформували, «хто і що має робити та кого має приєднати до тайної змови щодо перейму влади в означеному дні». (31).

Зі свого боку «Український парламентський клуб» після довгихдис- кусій та нарад вирішив скликати на 19 жовтня 1918 p. до Львова «мужів довір'я» зі всіх українських областей Австро-Угорщини і на цих національних зборах створити конституанту — Українську Національну Раду, яка буде уповноважена проголосити і втілити на практиці право на самовизначення українського народу на етнічних українських територіях. До Української Національної Ради входили: українці — члени Палати Панів австрійської Державної Ради, посли-українці до сейму та парламенту і по три представники від усіх українських партійних управ зі Східної Галичини й Північної Буковини.

19 жовтня Національна Рада прийняла ухвалу про створення на українських етнічних територіях Австро-Угорщини Української держави. Однак зволікання австрійського уряду з офіційним визнанням новоутвореної держави згідно цісарського маніфесту від 16 жовтня та активна політика польських політичних кіл, які бачили Східну Галичину тільки в складі Польської держави, змусила членів Національної Ради вдатися до рішучих дій. У ніч на 1 листопада 1918 p. відбувся у Львові збройний переворот, внаслідок чого владу у Східній Галичині у свої руки взяли члени львівської групи Національної Ради на чолі з Костем Левицьким. Оцінюючи значення цієї події, К.Левицький писав, що «ми самі піднялися силою нашого національного духа та права на життя української нації. A день 1 листопада 1918 p. не прийшов нам з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і організації. Цей день побіди українства ми підготовлювали десятками років, освідомлюючи і піднімаючи наш нарід, та маємо право сказати: ми не лукавили з ніким, а просто йшли!» (32).

3 перемогою збройного повстання у Львові та на теренах краю до життя був покликаний перший уряд ЗУНР — Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. Із 14 членів уряду 7 чоловік були правниками: К.Левицький — голова Ради Державних Секретарів і секретар фінансів, Степан Баран — секретар земельних справ, Сидір Голубович — секретар судових справ, Іван Макух — секретар громадських робіт, Льонгин Це- гельський — секретар внутрішніх справ, Дмитро Вітовський — секретар військових справ, Степан Федак — голова харчового уряду. Президію Державного Секретаріату очолив адвокат Мирослав Здерковський. Повітовими комісарами (старостами) або їх заступниками у східногалицьких

на робота по формуванню виконавчих органів молодої держави, створен- ню регулярної армії, наведенню правопорядку, організації економічного життя та по обороні молодої держави від зовнішніх ворогів. Крім того, тимчасовий уряд ЗУНР підготував попередні умови злуки (державного об'єднання) Західноукраїнської Народної Республіки із Українською Народною Республікою в єдину Українську Державу. Цей попередній договір підписали у Фастові 1 грудня 1918 p. від імені ЗУНР К.Левицький та Л.Цегельський. A на своєму засіданні 3 січня 1919 p., яке проходило в Станіславі, Українська Національна Рада прийняла акт про злуку Східної Галичини, Буковини й Угорської Руси (Закарпаття) з УНР, що і було зроблено на урочистому зібранні у Києві 22 січня на Софіївській площі. Однак злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відкладалося до скликання установчих зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Таким чином, акт 22 січня став виразом єдності українських земель у міжнародно-правовому і морально-політичному відношенні і одночасно піком діяльності українських соціально-політичних об'єднань Східної Галичини «адвокатської доби». Проте фактичного державного об'єднання так і не вдалося досягнути. Існування окремих урядів і армій цілком закономірно породжувало розходження з тих чи інших конкретних питань, оскільки Східна Галичина і Наддніпрянщина мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості, історичного досвіду, впливів церкви тощо. Тому перед наступом зовнішніх ворогів протягом 1919-1920 pp. уряди та військове командування ЗУНР і УНР дбали, що цілком закономірно, передовсім про свої регіональні інтереси.

Значно вагомішими в цей період були успіхи ЗУНР на міжнародній арені. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Чимала заслуга в цьому і правників-послів: Євгена Левицького, Дмитра Левицького, Юліана Бачинського, Ярослава Олесниць- кого та інших. Стійко відстоювала інтереси Східної Галичини на Паризькій мирній конференції делегація ЗУНР, очолювана В.Панейком, до складу якої входив і Д.Вітовський, який трагічно загинув у авіакатастрофі, повертаючись на Україну. Однак поразки на фронтах та антиукраїнська політика польської дипломатії не дали можливості знайти належну підтримку серед дипломатичних кіл Антанти.

Галицькі правники Льонгін Цегельський та Осип Назарук активно працювали в уряді УНР, залишивши по собі мемуарну спадщину «Рік на Великій Україні» (О.Назарук) та «Відлегенд до правди» (Л.Цегельський).

Чимало правників Східної Галичини проявили свою любов до України й українського народу в боях із ворогами. їх мужність і героїзм були взірцем як для українських стрільців у час національно-визвольної боротьби, так і в 20-30-х pp. для української молоді, яка виховувалась у «Січах», «Соколах», «Пластах» та «Лугах». Це, зокрема, отамани Ярослав Воєвідка, Степан Шухевич, Ілько Цьокан, сотник Дмитро Вітовський та багато інших,.які полягли за волю України.

Незважаючи на поразку національно-визвольних змагань 1914-1920 pp. роль українських гіравників у здобутті незалежності для України важко переоцінити. Ім не бракувало інтелекту й любові до України та свого народу, але інколи бракувало часу для спокійного осмислення політичних подій, що відбувалися навколо України, далекоглядності, дипломатичного хисту і, на жаль, внутрішньої консолідації. Тому в більшості моментів ці будівничі Української держави не випереджали події, а гарячково рятували ситуацію через власні прорахунки. До останнього дня, 14 березня 1923 p., чимало українських правників шукали підтримки серед країн членів Антанти, щоб недопустити приєднання Східної Галичини до Польщі. Це Осип Назарук, Льонгин Цегельський, Степан Витвицький, Кость Левиць- кий, Дмитро Левицький, Ярослав Олесницький, Лука Мишуга та інші. Однак рішення Ради Антанти від 14 березня 1923 p. Східна Галичина відійш- ладо Польщі. Фактично з цим рішенням і закінчується період «адвокатської доби», яка тривала з початку 80-х pp. XIX ст. Ha арену національно- визвольної боротьби виходять нові політичні сили, які представляли різні суспільні верстви українського населення Галичини. Це була так звана «різночинська» або «інженерська» доба національного відродження, в якій головну роль відігравали націоналістичні сили в особі Української Військової Організації, а з 1929 p. Організації Українських Націоналістів, провідним гаслом яких стає безкомпромісна боротьба проти будь-яких окупантів України.

Однак це не значить, що українські правники відійшли від активного життя. У травні 1923 p. у Львові з ініціативи Степана Федака, Володимира Охримовича, Ярослава Олесницького, Лева Ганкевича та інших відомих адвокатів створюється професійна адвокатська організація «Союз українських адвокатів» (СУА), першим головою якої став Степан Федак (1861- 1937), а заступником — Лев Бачинський. Передумови до створення СУА були закладені ще в червні 1915 p. Саме тоді був створений «Український горожанський комітет» (голова Андрій Чайковський), який взяв на себе функції оборони й допомоги українському населенню, що постраждало від тимчасової російської окупації. Цей же Комітет захищав українське

населення Львова від польських військових властей, коли уряд ЗУНР змушений був 22 листопада 1918 p. залишити Львів. Оскільки члени Комітету просто фізично не могли повністю забезпечити цю ділянку роботи, то при Комітеті виникла спеціальна «Колегія українських оборонців» на чолі з адвокатом Максом Левицьким, яка і займалася долею арештованих та інтернованих українських громадян. 3 відходом Галицької армії за Збруч ЗУНР припинила своє існування і повноправними господарями в Східній Галичині стали поляки. Kpax йизвольних змагань ще більше посилив репресії польських урядових кіл по відношенню до українського населення краю. Обмеження й ігнорування прав українців-галичан спонукали членів «Колегії оборонців» до розширення своєї організації і залучення до роботи в ній усіх адвокатів-українців Східної Галичини.

15 березня 1922 p. «Колегія оборонців» подала до реєстрації проект статуту «Союзу українських адвокатів», однак львівське воєводське управління відхилило його. 4# січня 1923 p. був поданий новий статут, який 5 травня 1923 p. був зареєстрований. Це дало змогу провести 20 травня Установчі збори СУА, на яких були присутні 50 адвокатів і 15 кандидатів у адвокати. (33). Так почав свою діяльність у Східній Галичині «Союз українських адвокатів». Найбільш активно він почав працювати наприкінці 20-х pp., коли президентом «Союзу» став Кость Левицький, який повернувся до Львова з еміграції.

Його авторитет і велика працездатність та життєва енергія запалювала pcix членів СУА. Особливо важливе значення для популяризації СУА та зростання його авторитету мало заснування власного часопису «Життя і Право» (липень 1928 p.), редакцію якого очолив К.Левицький. Цей часопис, за думкою його організаторів, мав стати «знамям культури й оборони прав нації». (34). Починаючи з квітня 1929 p. часопис стає одночасно і органом «Товариства українських правників» (ТУП), яке налічувало у своїх рядах 141 правника. До цього товариства, створеного С.Дністрянським ще у 1909 p., входили судді, нотарі, радники та студенти юрфаку Львівського університету. Як і перед війною, ТУП головну увагу приділяло публікаціям науково-теоретичних статей та читанню рефератів. Зближення ТУП з СУА мало важливе значення на шляху до консолідації українських правників у одну організацію, як про це мріяв проф. Станіслав Дністрянський ще напередодні першої світової* війни.

Крім захисту прав українських громадян, СУА ставив перед собою мету «оборони української мови в судах та школах», а також питання налагодження дисципліни та взаємовідносин між адвокатами-українцями Східної Галичини. Так, у період 1922-1925 pp. чимало членів СУА тісно

співпрацювали з Українським тайним університетом у Львові, де читали лекції на юридичному факультеті. Це адвокати Степан Баран, Макс Ле- вицький, Михайло Волошин, Володимир Охримович та інші.

Чимало праці доклали члени СУА для роз'яснення українському населенню державних законів, їх прав та обов'язків. Вони виступали в судових процех оборонцями, як українських громадсько-політичних об'єднань та партій, особливо членів ОУН, так і окремих національно свідомих осіб. Найбільш відомими судовими справами 20-30-x pp. була справа Ольги Басараб, Романа Шухевича й Богдана Підгайного за атентат проти Co- бінського, справа Біласа й Данилишина за напад на пошту в Городку і особливо судова справа над членами ОУН на чолі з С.Бандерою 1935- 1936 pp. за причетність до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького. B цих справах проявили себе адвокати С.Шухевич, В.Ста- росольський, Л.Ганкевич та інші.

Ha 1 січня 1939 p. у Польщі було 540 адвокатів-українців (із них членами СУА були 366), а також 250 кандидатів (аплікантів) у адвокати. (35).

Відчутною була активність українських правників і в парламентській та політичній діяльності. Так, у час виборів до польського сенату із 32-ох послів-українців12 були правниками. A в 1930 p. із 18-и послів правника- ми були 7 послів і 2 правники були обрані до сенату. (36).

Щодо політичного життя, то найбільш масові і впливові українські політичні партії продовжували очолювати адвокати. Так, головою Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО, створене у 1925 p.) був Дмитро Левицький, а згодом Володимир Целевич. Головою УСРП — Іван Макух та Лев Бачинський, головою УСДП — Лев Ганкевич, а одним із керівників Українського Християнського Об'єднання і деякий час редактором «Нової зорі» — Осип Назарук. Однак авторитет цих партій порівняно з молодими націоналістичними організаціями УВО-ОУН був підірваний поразкою у національно-визвольній боротьбі. Тому молодь 20- 30-х років дещо ігнорувала ці партії і віддавала перевагу ОУН.

Плідно продовжували працювати українські правники і на терені публіцистики. Це стосується в першу чергу Костя Левицького, Володимира Охримовича, Євгена Левицького, Володимира Целевича, Осипа Назарука та інших. Безперечно, що пальма першості на цій ділянці, як і на інших, належить КостюЛевицькому. Протягом десяти років (1926-1936) ним були написані такі об'ємні праці, як «Історія політичної думкуі галицьких українців 1848-1914» у 2-х томах (1926-1927), «Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світобої війни 1914-1918» у 3-х частинах (1929- 1930), «Великий зрив//До історії української державности від березня

~7T

до листопада 1918 p. на підставі споминів та документів» (1931), «Українські політики» у 2-х частинах (1936-1937). Сама назва говорить про головний зміст цих праць, 6o, як писав К.Левицький, «нація, що не знає своєї історії або її не шанує, затрачує свої основи розбудови і правильного поглиблювання своєї ідейної діяльности».(37).

Поряд із працямиК.Левицького з історії визвольних змагань заслуговують на увагу праці Льонгина Цегельського «Від легенд до правди» (Філадельфія, 1960) та Осипа Назарука «Рік на Великій Україні» (Відень, 1921), в яких досить об'єктивно описані події в Східній Галичині та Наддніпрянщині 1918-1919 pp., а також взаємини між урядами УНР та ЗУНР і причини краху визвольних змагань.

Заслуговують на увагу також праці Володимира Целевича «Нарід. Нація. Держава» (Львів, 1934) та Миколи Топольницького «В чім сила народу?» (Львів, 1937). Як політик-філософ, як історик-правник, В.Целе- вич формулює визначення нації, що є «неначе окрема, збірна істота, яка має душу й тіло». Тіло нації — це не лише нинішні покоління, а й київські та галицькі князі, козаки, що виборювали у завойовників українську державність, новітні герої, які 1918 p. жертвою власного життя ствердили одвічне право української нації на самостійність. Душею нації, на думку В.Целевича, є мова. Це гой цемент, що об'єднує націю. Даючи відповідь на запитання, як відбувається відродження нації чи народження нової, В.Целевич розглядає три етапи: національно-культурне відродження, політичне відродження і господарське відродження нації.(38).

Микола Топольницький у своїй праці досить глибоко й об'єктивно підходить до розкриття українського характеру, його шкідливих та позитивних рис і намагається знайти шляхи які б привели українську націю до власної державності.

Ha літературному поприщі особливо слід відзначити історико- художні твори першого голови «Товариства українських письменників і журналістів у Львові», адвоката А.Чайковського, які були переповнені силою незламного українського духу і мали важливе значення для виховання української молоді у національному дусі. Це такі твори, як «За сестрою», «Олексій Корпієнко», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Сагайдачний». A романи «До слави» й «Козацька помста» у 1929 p. були заборонені цензурою до друку.

Відомий у Галичині і за її межами був і Осип Назарук, не тільки як адвокат, політик, державний діяч, але й як письменник, публіцист. До найбільш популярних його творів можна віднести «Ярослава Осмомисла», «Роксоляну», «Корупція в державному житті», «Студенство і політика»,

«Робітництво і релігія».

Значний внесок у збагатчення української літературної спадщини внесли й такі адвокати, як Лесь Мартович та Іван Семанюк (Марко Черемшина), літературна творчість яких вивчається у шкільних програмах.

Таким чином, внесок українських правників у національне відродження краю кінця XIX - початку XX ст. був вагомим у всіх без винятку галузях суспільно-політичного та культурного життя українського населення Східної Галичини. Тому досліджуючи діяльність далеко не всіх і далеко не повно представників «адвокатської доби» національного відродження Східної Галичини, ми бажали, за словами Костя Левицького, «пізнати діла своїх заслужених людей та розпізнати обставини дотичних подій і навчитися, як треба ділати, щоб було ліпше, як поправити нашу працю, щоб вона була доцільна і корисніша в нових обставинах». Бо, як продовжує відомий політик, «ідеологія нації вимагає від нас, українців, щоб ми всі були героями, — але діл творчих, а не потягань без змісту й потрібної сили, що нераз нас кривавлять і ще більше ослаблюють, замість скріпляти наші національні вартости і наші надбання». (39).