Характерні риси давньоруського права

Норми цивільного права княжої доби містяться, разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін.), в усіх тогочасних законодавчих пам'ятках. Вони є в документах, що врегульовували внутрішньополітичні та господарські питання (княже законодавство), у документах зовнішньополітичного характеру (договори з Візантією), у церковному законодавстві.

Право власності. На той час ще не існувало абстрактного поняття права власності на річ, не було створено й спеціального терміна для позначення права власності. Поняття права власності впроваджувалося у Київській державі поступово. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. В ній ідеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власникові з неправомірного володіння. Отже, можна стверджувати, що в давньоруському праві застосовувався інститут права власності й права володіння.

Зміст права власності в Київській Русі залежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалося як об'єкт права власності. В ролі суб'єкта права власності чи володіння згадуються як окремі особи (в сучасному розумінні — "фізичні"), так і "юридичні": монастирі, громади, роди. Об'єктом приватної власності були як рухомі речі (одяг, зброя, прикраси, худоба, продукти промислів, збіжжя), так і нерухомі — дім і двір володільця. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалися майном володільця.

У Руській правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю, згадується лише про рухоме майно, яке належало дружинникам. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській правді Ярославичів. Так, ст. 32 встановлює штраф три гривні за пошкодження борті у князівських володіннях, ст. 34 — штраф 12 гривень за заорювання межі, знищення "перетеса" — межового знака, зробленого на дереві у лісі.

Серед джерел придбання землі спочатку переважало освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів ("ок- няження", "обоярення"). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Існують різні погляди щодо юридичної природи селянського землеволодіння. Переважна більшість вчених (М. Владимирський- Буданов, М. Грушевський, Р. Лащенко та ін.) відстоює думку про землепосідання селян на праві власності. Інші вважають, що право власності на землю належало виключно князеві, а селяни були тимчасовими користувачами землі.

Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з основних призначень правової системи Київської Русі. Вже статті найдавнішої Короткої редакції Руської правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рєзи).

З розвитком законодавства відбувається диференціація норм охорони приватної власності. Якщо Коротка правда визначала розмір штрафу залежно від виду й кількості украденого стада, то за статтями 41, 42 Розширеної редакції він залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом тільки членами родини. Спадкування сторонніх осіб не передбачається. Заповіт є "рядом", тобто внутрішньородинним договором; заповідач виявляє не так власну волю, як волю родини щодо поділу спадку між законними спадкоємцями.

На думку деяких вчених, поняття "спадок" охоплює лише реальне майно і речі, інші (М. Владимирський-Буданов, М. Грушевсь- кий) у поняття "спадок", окрім майна і речей, включають також права й зобов'язання. Дискусійним є й питання щодо спадкування землі. Проте, оскільки Руська правда серед об'єктів спадщини називає двір, це дає підстави поширити поняття спадку і на землю.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а й дочки (за відсутності синів). Пізніше ця норма була поширена на "біле" духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося виморочним і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між старшими синами. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов'язок видати їх заміж. До досягнення спадкоємцями повноліття майном розпоряджалася мати- вдова. Коли ж вона вдруге виходила заміж — опікун із найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували свободу. Суперечки з приводу розподілу спадку зазвичай розглядалися церковними судами, а в окремих випадках — князівськими посадовцями.

Зобов'язальне право розвивалося на потребу відносин власності. Перші зобов'язання виникали внаслідок правопорушення, пов'язаного із заподіянням матеріальної шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі (ст. 18 Кор. ред.). Цивільні зобов'язання випливали також з договорів. Зобов'язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- і дієздатності. Характерно, що невиконання стороною зобов'язань могло не тільки призводити до майнових стягнень, а й надавати потерпілій стороні право на особу, котра не виконала своїх зобов'язань.

Одним із найдавніших видів угод були договори ("ряди") купів- лі-продажу. Об'єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Такий договір укладався в результаті словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. Зауважимо: така важлива правова функція, як нагляд за торговими мірами й терезами, у ХІІ-ХШ ст. належала церкві. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то існує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.

Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Існує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачувати встановлену величину відсотків ("рези" — для грошей, "присоп" — у разі позики жита, "на- ставу" — у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які зазвичай становили 40 % (10 кун на гривню), найтяжчі — місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довгострокової позики у розмірі 50 % суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). При цьому вважалося, якщо кредитор встиг отримати відсотки за три роки (150 % боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.). Коли позика становила суму понад три гривні, при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Проте не передбачав присутності свідків договір між купцями. У разі неспроможності боржника сплатити борг з власної вини він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Насамперед задовольнялися претензії іногородніх гостей, чужоземців, князя, решта розподілялася серед інших кредиторів.

В умовах розвиненої внутрішньої й зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства і розрізняє три його види. У разі банкрутства "без вини" (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу. Якщо "купець проп'є, програє" чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред.). У разі злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном (ст. 55 Розш. ред.).

Договори найму за Руською правдою укладаються тіунами й ключниками у разі особистого найму на службу. Зазвичай такий договір призводив до особистого рабства, якщо в умовах договору не зазначалося про виключення рабства у кожному окремому випадку. Окрім того, у реальній тогочасній практиці присутні також договори найму для виконання певної праці, договори найму майна, реманенту (сохи, борони, приміщення), худоби, збіжжя, бджіл та ін.

Договір поклажі мав особливе значення у давні часи, коли через відсутність внутрішньої безпеки під час подорожі чи народних повстань потрібно було віддавати речі на збереження у надійні руки. Згідно з Руською правдою, "тому, хто взяв на збереження, треба мати свідків". Загалом Руська правда вбачає у договорі поклажі передусім моральну послугу, аніж зобов'язання: "Я йому його зберіг і вчинив добро" (ст. 49 Розш. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і майже 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб — не договір, а таїнство.

Ускладненою була процедура розлучення. Розлучення оформлялося зазвичай церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статті Короткої редакції Ярослава як зобов'язаних правом і обов'язком кровної помсти. Руська правда відрізняє дітей закононароджених від незаконона- роджених (від наложниці-невільниці).

Давньоруське право знало досить розвинений інститут опіки. Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися зазвичай ближні родичі. На них покладався обов'язок прийняти майно підопічних і повернути його в цілості по досягненні підопічними повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю. За будь-які втрати опікун ніс матеріальну відповідальність. Опіку встановлювали органи влади, а також міг визначати батько за життя.

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як "обіда", тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочином також вважалося порушення публічного правопорядку: крім обов'язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець зазнавав державної кари.

Злочини поділялися на такі види:

• проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

• проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);

• проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров'я);

• проти честі (образа, побої);

• майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одягу тощо);

• проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішення, подружня зрада, покидання подружжя);

• проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу.

Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить зокрема ст. 3 (Розш. ред.): "Якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривень, а за простолюдина — 40 гривень". Відомостей стосовно віку кримінальної відповідальності джерела давньоруського права не містять.

Руська правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину проти життя, умисел та необережність. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту, випадково ("у пиру"), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 6 Розш. ред.). Коли ж убивство вчинено умисно ("стал на розбой"), "то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 7 Розш. ред.). Умисний убивець називався розбійником, не- умисний — головником або убійником.

Деякі види вбивств (умисне тілесне ушкодження із смертельним наслідком, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися менш суворо. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалася за злочини проти честі. Так, за удар мечем, "не вийнявши його із піхов, або ручкою меча" карали вчетверо суворіше (12 гривень за ст. 23 Розш. ред.), ніж за удар і несмертельне поранення гострим боком меча (3 гривні за ст. 28 Розш. ред.).

Серед майнових злочинів найсуворіше (зазвичай на "потік і пограбування") каралися підпали і рецидивні випадки конокрадства.

Досить просто розв'язувалася проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Система покарань має певну динаміку щодо сутності та видів. Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Вона сягає доби приватної розплати. Згодом помста підпадає під контроль держави і значно обмежується, а в середині ХІ ст. синами Ярослава Мудрого замінюється на грошовий викуп (ст. 2 Розш. ред.).

За Руською правдою покарання були досить м'якими. До мон- голо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади.

На думку відомого історика права С. Юшкова, смертна кара застосовувалася за вбивство боярина.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли злочинця позбавляли особистих і майнових прав. Покараного ставили поза правом і виганяли з общини. Майно його конфісковува- лося на покриття шкоди, решта — до княжої скарбниці. Коли ж майна не вистачало на покриття шкоди, злочинця поневолювали.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися до княжої скарбниці. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвійна віра. Це були значні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було купити корову або до десяти баранів. Потрібно зазначити, що Володимир Великий замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на надходженнях до державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Інколи платилася тільки полувіра. Грошові виплати здійснювалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від "обід" (урок).

Судовий процес мав змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. До такої процесуальної дії було віднесене гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до верви, вона мала видати винного або платити дику віру.

Специфічною процесуальною дією був звод. Він здійснювався тоді, коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав ("поиди на свод, кде есть взял", ст. 35 Розш. ред.), той, у свою чергу, міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами були: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. Коли ж не було інших доказів, могла застосовуватися присяга (рота), яка супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). У разі випробування водою підозрюваного кидали зв'язаним у воду і, якщо він тонув, вважався невинним ("Погану людину вода не бере"). При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Судові рішення виносилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Право Київської Русі складалося й розвивалося у процесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам'яткою давньоруського права є Руська правда, в якій найповніше розкрито характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.