Формування і розвиток Давньоруської держави

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуват- ська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни. Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов'ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження "військової демократії" (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов'яни згадуються під назвою “венеди". Венеди становили єдиний, стійкий і найбільший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов'ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (ІІ—ѴІ ст.) характеризується як етап розквіту "військової демократії" — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов'яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана і візантійського історика Прокопія Кесарійського, в ІѴ ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Грушевський вважав об'єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримуються і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об'єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці ѴІ ст. не зруйнувала основи східнослов'янської державності — князівств. Саме на цьому етапі з'являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

У писемних джерелах VII ст. уже не зустрічаємо назви "анти", зате дедалі частіше — "слов'яни", "склавени", "склавіни". Починається наступний етап історії східних слов'ян — етап утворення ядра давньоруської державності — своєрідної федерації князівств (VII—VIII ст.). До VIII століття на території, яка населялася східними слов'янами, утворилися племенні союзи, що виникли як військові об'єднання, засновані одночасно на родовому й територіальному принципах. Пізніше вони будуть названі в "Повісті минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, словени, в'ятичі. Потрібно зазначити, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов'язуються з розвитком Києва — важливого адміністративно-політичного і культурного центру союзу племен полян. Місто розташовувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов'ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов'янських племен. У VIII ст., в умовах боротьби з кочівниками, навколо нього об'єдналися кілька союзів племен. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління.

На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо Придніпровського об'єднання, особливо племен полян і сіверян, вживають назву "Русь".

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також відбувалося об'єднання ільменських слов'ян (словени, кривичі) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 році представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в Київській державі внаслідок невдоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Нико- нівський літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. Династичний переворот спричинив об'єднання двох величезних слов'янських центрів і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, названої істориками "Київська Русь".

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Київська держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердившись походами дружин київського князя Аскольда на Візантію (860, 863, близько 866, 874 р.). Олег і його дружина фактично вступили на службу до Києва.

Процес консолідації слов'янських земель об'єктивно зумовлений низкою внутрішніх факторів: спільність території, тісні економічні зв'язки, спорідненість матеріальної та духовної культури, релігії, схожість мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх причин об'єднання основною, безперечно, була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

З початку Х ст. набуває офіційного значення назва держави — "Русь". Походження терміна є предметом давніх дискусій істориків. Деякі дослідники стверджують про північне, варязьке походження назви "Русь", пов'язуючи її з "Ruotsi" (так фіни називали шведів).

Як стверджує П. Толочко, назва "Русь" є цілком органічною для південних земель східнослов'янського світу. Вона не принесена з далекої півночі, а побутувала тут очевидно ще з сарматських часів. Звідси поширилася на всі східнослов'янські землі, але впродовж ІХ-ХІІІ ст. родовою лишалася тільки для Середньої Наддніпрянщини.

Літописне повідомлення про закликання варягів на княжіння частиною північно-східних слов'янських племен та варязьке походження династії руських князів використано в так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам у здатності самим створити власну державу. Норманізм у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. Вони штучно перебільшили роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Грушевський, Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Вітчизняний історик права М.

Не знайшли підтвердження також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак у своїй праці "Походження Русі" (1992 р.). Шляхом етимологічних пошуків він намагається довести ідентичність полян і хозар. Але дані археологічного вивчення Києва переконливо доводять, що його матеріальна культура характеризується слов'янською самобутністю. Речі хозарського кола, за висновком академіка П. Толочка, становлять незначну частку відсотка від загальної кількості знахідок. Що ж до впливу хозарів, то можна зазначити лише той факт, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов'ян консолідувати свої сили й об'єднуватися навколо Києва.

Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три основних періоди. Період консолідації державності (кінець іХ - Х ст.) пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбувалося становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади.

Найбільший період розвитку держави (Х — перша третина ХІІ ст.) припадає на час правління Володимира Великого (9801015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-1054), а також Володимира ІІ Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-1132). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.

Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й духовність. Щоправда, на перших етапах долучення Русі до християнства переважали політичні розрахунки. То було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову ефективнішу політичну ідеологію. Християнство, яке з 988 р. стало державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Русі, забезпеченню їй рівноправного становища в колі християнських держав.

Утвердженню міцної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, що значно збільшилась за рахунок підкорення в'ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної волості були поставлені спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією.

Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої було створено сильне військо (що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів) і споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світських та церковних судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку.

Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина ХІІ ст. — перша половина ХІІІ ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні відцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), Ізяслава Мстиславича (1146-1154) та Ростислава Мстиславича (1158-1167). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва мон- голо-татарами сталося у 1240 р. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (з 1061 до 1210 р. половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро- монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.