Джерела та характерні риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить різнопланова система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищому правовому щаблі розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв) щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів. Вирізняють такі привілеї: а) пожалувані, за якими надавалися землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. До них належали зокрема привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській — 1494, 1507, 1529 р., Волинській — 1501, 1509 р.

Важливими пам'ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); До- рогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.). На відміну від привілеїв, що таки "заводили новину", вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством.

Першим збірником, який уніфікував чинне законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику, був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Вільно 1468 року. Він запозичив ряд правових положень із Руської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником суб'єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повному зібранні законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти законодавчого визначення шляхетських прав і привілеїв.

Значно ширшою і ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений Вальним сеймом під титулом "Статут Вел. Кн. Литовського". Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут містив норми державного й адміністративного права (про верховну владу та її стосунки з населенням, про "земську оборону", тобто організацію війська, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту "безправно", тобто без публічного судового процесу.

Більшість розділів врегульовували окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права.

Статут 1529 р. (його ще називали "Старий") насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його "поправі". У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду Статуту. Отже, Другий Литовський статут 1566 р. був прийнятий сеймом на вимогу шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив "шляхтиза- цію" суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювалися права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підко- морських судів.

Оскільки доопрацювання Статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані давньоруською мовою. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, у яких трапляються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало. Нарешті 1588 року з'явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і майже три століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої (докладніше про це — у наступній темі).

Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно — як дозвіл Великого князя Литовського на переведення міст на магдебурзьке право.

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там зокрема містяться положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов'язки громадян. Принципове значення має положення про рівність громадян перед законом: "Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути". Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спочатку переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) — тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими статутами об'єктами застави були й рухомі речі, зокрема коні й худоба. Початковою формою була застава, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами — лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Внаслідок звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав поширювалося зобов'язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб'єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об'єктом продажу.

Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець вимагав письмової форми позики на суму понад 10 кіп грошей. У разі смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За статутами вільна людина не може бути віддана у вічну неволю, неволя замінюється "вислугованням" за суму "рубль грошей на каждий год мужику, а жонці — копу грошей".

Договори укладалися переважно в письмовій формі, у присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.

Зобов'язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов'язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовський статут передбачав "нав'язки" залежно від станової належності винного.

Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали пріоритету. У разі відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.

За заповітом рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач був зв'язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у "добрій пам'яті й розумі"; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, "виволанці", божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов'язково мало переходити їхнім дітям, "для несення служби з землі, на якій вони сиділи". Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.

Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розвинулося. В тогочасному законодавстві — це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча у своїй основі воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Не втрачаючи свого значення "таїнства", шлюб набуває дедалі більших ознак правового договору. Про це зокрема свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалася вдвічі більшою, ніж придане, але не більш як третина вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, а й на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова-шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки.

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки.

У кримінальному праві дедалі більше відображається станова нерівність суспільства. Це виявляється у посиленні передусім відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності — за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користуються посиленою правовою охороною. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і всього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину.

Як і в Київській державі, у Великому князівстві Литовському спочатку не було поняття злочину. Існували "образи" чи "обіди". Пізніше розуміння злочину змістилося у сферу порушень норми права. Відтак з'явилися терміни "злодійство", "бой", "кґвалт", "грабіж" та ін. Отже, панівний спочатку приватно-правовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.

Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-річного, а за Другим статутом — з 14-річного віку. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправ- ність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину. Існував поділ на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об'єктами злочину могли бути всі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.

Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів.

До категорії найтяжчих зараховувалися злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в'язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи маєстату (змова проти володаря, його життя та здоров'я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини військові (втеча з поля бою, продаж і вивезення до ворожих країн зброї тощо), службові (підробка та використання підроблених документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов'язковою карою за ці злочини була страта.

Серед злочинів проти релігії виокремлюються богохульство, єресі тощо; проти родини — двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків тощо; проти моралі — зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуватих засуджували здебільшого до смертної кари.

З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство ("мужебойство"), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло мати форму тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфікувалися вбивства підступом або з використанням вбивцею близьких зв'язків із жертвою. Легкі наближалися до вбивства з необережності, хоча до цієї категорії зараховувалося вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбивство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.

Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації ("з чужого початку"). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.

Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича суворо карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.

Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більше чи менше як 4 копи грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані "кґвалти" — наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.

Систему покарань становила комбінація викупів і публічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття статутів, майнові покарання у багатьох випадках було замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За крадіжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні злочини — відрізуванням губ і носа. Ув'язнення застосовувалось здебільшого як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також — до невиплат- них боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділяється на легке (наземне) і важке (підземне).

Шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — "виво- ланням" (вигнанням за межі міста чи села й оголошенням поза за- коном). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права і привілеї. Ця кара застосовувалася передусім за державні та військові злочини.

При карах на смерть і позбавлення честі додатковим покаранням були конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися і як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес. Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати і подати на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з'являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін: Статутом 1529 р. запроваджувалася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), показання свідків, характеристика підсудного "добрими людьми", речові докази, письмові документи, присяга.

* if if

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам'ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.