3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на посилення національного гніту. У 1863 р. був виданий Валуєвський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою.
Автор циркуляру — крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П. Валуєв заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». За циркуляром заборонялося друкувати українською мовою будь-яку літературу, крім художньої, проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала і її друкування. Тому з 1863 р. видання книг українською мовою у межах Російської імперії майже припинилося.Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпорядження царського уряду, спрямовані на придушення української культури, підписані ЗО травня 1876 р. імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуєвський циркуляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового округу М. Юзефович надіслав імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазіхання на державну єдність Росії. У відповідь на це Емським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону українські книжки, видавати оригінальні твори українською мовою та українські переклади з російської й іноземних мов, не дозволялися театральні вистави українською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.)„ припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського-географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М.. Лисенко, С. Подолинський, О. Косач, П. Чубинський та ін.).
Валуєвський циркуляр і Емський акт стали проявом шовіністичної політики царизму. Проте курс царизму на русифікацію не знайшов повної підтримки серед прогресивної частини російського суспільства.
Так, деякі відомі російські вчені виступили на захист української культури. Спеціальна комісія Імператорської Академії наук вимагала скасувати циркуляр 1863 р. та акт 1876 р.В управлінні країною царизм зберігав стару феодальну систему державних органів і посилював їх владу. В умовах розвитку національно-визвольного руху державні органи наділялися у деяких випадках надзвичайними повноваженнями та особливими правами. Проявом цих тенденцій в адміністративно-політичному устрої України було утворення нових генерал-губернаторств. Влада генерал-губернатора стала владою адміністративно-політичною, а до проведення судової реформи 1864 р. — також вищою судовою владою. Губернатори вважалися безпосереднім органом вищої урядової влади у губерніях. Апарат _ губернського і повітового державного управління зберігав переважно структуру попереднього періоду. Губернськими органами були губернські правління та органи міністерств:
казенна палата, управління державного майна. У повітах адміністративно-поліцейське управління здійснювали земські суди.
В губерніях України повноваження генерал-губернаторів і губернаторів були ширші, ніж у центральних губерніях країни, причому впродовж другої половини XIX ст. видавалися додаткові закони про їх ще більше розширення. Так, 1881 р. царизм узаконив розширену систему .адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, видавши Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою. Функцію захисту царського самодержавства виконувала поліція і жандармерія, яка у царській Росії набула значення політичної поліції. Центральним її органом у системі вищих органів імперії був утворений 1826 р. третій відділ імператорської канцелярії, а з 1880 р. — департамент поліції у міністерстві внутрішніх справ. Виконавчим органом третього відділу став окремий Корпус жандармів, створений у квітні 1827 р. На місцях вищими органами поліції були генерал-губернатор і_ губернатори, яким підпорядковувалася повітова поліція.
Тактику придушення і сваволі, що проводилася в Україні .адміністративно-поліцейським апаратом, самодержавство поєднувало з незначними поступками, нешкідливими для самодержавства. Селянська реформа 1861 р. запровадила сільське і волосне самоврядування, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи створили органи місцевого самоврядування у повітах, губерніях, містах.
Органами селянського самоврядування, як зазначалося, були сільський сход і обраний ним сільський староста та волосний сход, волосний старшина, волосний суд. Функції цих органів обмежувалися. Вони розв'язували .деякі земельні справи (наприклад, перехід землі, що належала сільській общині, розкладка повинностей). Земська реформа вводилася тільки у шістьох із дев'яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні на три роки установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Провідне місце у них посідали поміщики-дворяни. Земства не мали політичної влади і відали вузьким колом місцевих господарських і культурно-освітніх справ. Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Окрім цього, земська реформа не мала даху над головою і фундаменту під ногами. Не існувало загальнодержавного органу, який координував би діяльність земств у межах усієї країни (і вони не створювалися нижче повітів). Щоправда, 1914 р. у Москві на з'їзді уповноважених губернських земств для допомоги царському урядові у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам, а Тимчасовий уряд 1917 р. утворив земства також у волостях.
На території Правобережної України, у Київській, Подільській і Волинській губерніях, де переважна більшість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно-визвольному русі, земські установи були запроваджені тільки 1911 р.
Аналогічний зміст і значення мала міська реформа 1870 р., проведена у містах царської Росії. В Україні ця реформа запроваджувалася спочатку в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні, а відтак — і в інших українських містах. При наявності майнового цензу у містах створювалися виборні на чотири роки міські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв'язували дрібні господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком підлягали губернаторові. Істотніші зміни внесла судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 р. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).
Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: місцеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником. Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні, губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У інших губерніях України дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській губернії з 1869 р. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 р. їх знову відновили. У Правобережній Україні судова реформа проводилася двома етапами: спочатку з 1871 р.
були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, мирові судді тут не обиралися строком на три роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міністром юстиції. На них не поширювався принцип незмінності. Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.За пореформені роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За Положенням про земських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське само врядування. У 1890 р. було прийнято нове Положенні про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. — нове міське Положення. Це ще більш урізало повноваження органів земського та міського самоврядування.