Ідеологічні засади радянсько-іранських відносин

Зовнішня політика Радянського Союзу, попри свій антагонізм до головних цінностей західноєвропейської цивілізації, залежала від тектонічних зрушень системи міжнародних відносин, спричинених революційними подіями у регіонах, де перетинаються інтереси світових держав.

Сполучені Штати особливу увагу приділяли впливу американської пропаганди на іранське суспільство, у середовищі якого, через арабо- ізраїльський конфлікт, панували неоднозначні погляди на близькосхідну політику Білого Дому [7, л. 92; 336, с. 68]. Так, аятола Хомейні у день розстрілу 9 січня 1978 р. демонстрації в Кумі розкритикував намагання США популяризувати серед іранців здобутки американської масової культури, назвавши її загрозою національним інтересам Ірану. Він, зокрема, зазначав, що «перо, як своєрідна зброя, знаходяться у руках продажних осіб (дипломатичний корпус США у Тегерані - В.П.), які наводять лоск на все, що робить голова розпусників (шах - В.П.)» [252, с. 91].

Радянський Союз, не маючи змоги зорганізувати слабку іранську опозицію під єдиним управлінням, за умов чіткої проамериканської орієнтації офіційного Тегерана, для визначення загальних тенденцій суспільно-політичного життя Ірану, можливості перегляду ним зовнішньополітичних орієнтирів, використовував візити шаха до Москви. Аналізуючи результати зустрічей у 1972 - 1978 рр., Андрій Громико визначив характер радянсько-іранських відносин як «добросусідство в умовах настороженості й солідної дози підозріливості» [197, с.

З початком ісламської революції, незважаючи на досить слабку інформаційну присутність СРСР в Ірані, на адресу московського радіо зі сторони громадськості США почали лунати звинувачення у нав’язуванні антиамериканських настроїв іранському суспільству, а французька преса неодноразово повідомляла про «сотні радянських агентів й тисячі провокаторів, підготовлених Москвою» [293, с. 85]. Про наявність певної тенденції до активізації Радянським Союзом інформаційної діяльності в Ірані зазначається у звітних документах Стокгольмської зустрічі посла США у Швеції Кеннеді Мінотта (1977 - 1980 рр.) й посла Ірану у Швеції Аббаса Аміра Ентезама (вересень - жовтень 1979 р.). Останній, поруч із заявленим невдоволенням «самоусуненням США від іранських революційних подій», відзначив активність радянського посла у Тегерані, який «щоденно відвідував урядові міністерства із пропозицією усіх видів допомоги» [190, р. 281]. На значній зацікавленості та стурбованості СРСР іранськими подіями наголошував Мухаммед Реза Пехлеві, який не міг зрозуміти стриманої позиції США та їхньої спільної з Кремлем заяви про «невтручання у внутрішні справи Ірану» [218, р. 170; 198, с. 419]. Подібна пасивність Білого Дому щодо ісламської революції, разом із «роздуванням в американській пресі ісламофобії й ворожого ставлення до ісламу», призвели до того, що Іран став єдиною державою регіону, що фактично відмовилась від дипломатичних відносин зі США [168, р. 9; 358, р. 175]. Радянський Союз, при цьому, намагався використати заморожування ірансько- американських відносин для виведення своєї інформаційної політики в Ірані на легальне активне поле діяльності.

Під інформаційною політикою Радянського Союзу мається на увазі низка заходів пропагандистського характеру, що охоплювали усі сфери суспільного життя заради створення позитивного образу радянської держави й досягнення більш тісної політично-економічної співпраці з Іраном. Стереотипізацією сприйняття СРСР іранським суспільством мали займатися спеціалізовані установи Союзу радянських товариств дружби й культурних зав’язків із зарубіжними країнами, відділення радянських інформаційних агентств та безпосередньо Посольства й Консульські установи, розташовані у найбільших культурних осередках Ірану, підконтрольні спеціальній комісії Політбюро ЦК по Ірану, яка діяла у Москві, на чолі з Л.

Як бачимо, комунікативні ресурси Кремля, маючи протягом 1972 - 1978 рр. обмежений інформаційний простір та незначну тематичну наповнюваність через мінімальну радянсько-іранську гуманітарну співпрацю, під час революційних подій 1979 р. повинні були виконати складне завдання - сформувати у свідомості іранців позитивний образ радянської держави, що підтримує революційні перетворення й має спільного з ними ворога - Сполучені Штати Америки.

Антиамериканські гасла іранської революції, з одного боку, імпонували головним ідеологічним постулатам Країни Рад, а з іншого, радикальна програма реформ провладного ісламського духовенства заважала радянському керівництву чітко кваліфікувати характер внутрішньополітичних процесів, що відбувалися в Ісламській Республіці Іран й відповідно реагувати на них. Генеральний консул в Ісфагані Реваз Утургаурі охарактеризував ставлення парткерівництва СРСР до іранських подій як «вкрай суперечливе, пов’язане із поганими знаннями специфіки Сходу та ангажованості мислення лідерів» [210, с. 55]. «Виходячи з цього, Кремль», - згадує Р. Утургаурі, - «вимушений був вивести найбільш сприятливу для себе формулу, нібито, революція в Ірані носила антимонархічний, антиімперіалістичний характер та була спрямована на боротьбу з американським пануванням у світі» [210, с. 56]. «Упередженість марксистсько-ленінської доктрини» та її недосконалість у висвітленні політичних процесів, що відбувалися на Близькому та Середньому Сході, резидент КДБ СРСР у Тегерані Леонід Шебаршинін, вважав головною причиною непродуманих політичних рішень радянського керівництва, прийнятих після приходу до влади в Ірані духовенства на чолі з аятолою Р. М. Хомейні [213].

Під час прийому у Кремлі вірчих грамот від надзвичайного й уповноваженого посла ІРІ Мохаммеда Мокрі, заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР Василь Кузнєцов заявив, що радянською владою ісламська революція розглядається винятково у контексті «боротьби іранського народу за соціальне й національне звільнення» [270, с. 104]. Остаточна класифікація у радянській зовнішньополітичній доктрині ісламської революції, як «антиімперіалістичної з наявною внутрішньою і зовнішньою реакцією, що прагне змінити її характер» була затверджена у 1981 р. на ХХУІ з’їзді КПРС [133, с. 30]. Прем’єр-міністр ІРІ Карім Санджабі з цього приводу зауважив, що «СРСР нарешті добре зрозумів народний, демократичний характер великої революції світового значення» [195, с. 426].

Москва, шляхом визнання на офіційному рівні прихильників Хомейні «силою революційної демократії», а противників - «терористами, яких підтримує ЦРУ», намагалася отримати дозвіл на вільний доступ радянських журналістів до висвітлення політичного життя в Ірані [210, с. 57]. Перед міністерством зв’язку ставилося завдання переконати владну іранську верхівку у лояльному ставленні СРСР до здобутків ісламської революції й завірити у об’єктивності і правдивості радянських ЗМІ під час висвітлення внутрішніх іранських та світових подій. При цьому радянською партійною елітою ігнорувалися доктринальні постулати промов Хомейні, що відігравали консолідуючу роль у постреволюційному іранському суспільстві й мали ознаки формування нової ідеології [320, с. 76].

Адаптувати радянські інформаційні програми в Ірані до нових умов роботи повинна була делегація Міністерства зв’язку СРСР, очолена заступником керівника Державного науково-дослідного інституту радіо О. І. Ісаєвим. Робоча група мала наприкінці серпня - початку вересня 1979 р. провести переговори у Тегерані щодо ліквідації перешкод прийому російськомовних телевізійних програм у прикордонних районах та домогтися виділення для радянського радіомовлення додаткових частот [39, л.

Тегерані вдалося переконати іранських лідерів надати право радянським журналістам висвітлювати події ісламської революції. Прибуття кореспондентів Центрального телебачення СРСР Леоніда Рассадіна і Володимира Ковноя у Тегеран для зйомки телевізійного репортажу «про перетворення, які викликають значний інтерес у радянського народу», коли західноєвропейським та американським журналістам було повністю заборонено в’їжджати до Ірану, надало можливість Радянському Союзу тримати події у сусідній державі під більш-менш пильним контролем та підтримувати антиамериканську налаштованість іранського суспільства [39, л. 11].

Висвітлення революційних змін в Ірані радянськими журналістами відбувалося шляхом виокремлення спільних для СРСР й ІРІ принципів державницької політики, що вкоренилися після подій 1917 р. та 1979 р. відповідно. Найперше зверталася увага на характерний для двох форм правління провіденціалізм, тобто твердження про перетворення у ході революції народу і його політичного лідера на обраного, здатного установити свій варіант організації влади на інших територіях шляхом створення ідеальної держави.

Провіденціалізм Хомейні полягав у прагненні перетворити Іран на регіонального лідера, використовуючи «іслам, як передову ідеологію, що опинився в центрі уваги мусульман усього світу завдяки своїй здатності задовольнити усі людські потреби і вирішити усі проблеми» [341, с. 22]. Радянський Союз, слідуючи формаційному підходу, де комунізм вважався найвищою метою існування людства, рахував себе державою нового типу, «основним знаряддям будівництва соціалізму і комунізму, захисником революційних завоювань» [118, с. 2]. Вірою у власну «обраність» обґрунтовувалася підтримка Кремлем революційних рухів у країнах близькосхідного регіону, перш за все Ірану [164, с. 16]. Тому й не дивно, що преса та офіційні радянські представництва у Тегерані подавали новоутворену Ісламську Республіку Іран як «унікальний поворот класової боротьби, результат вдало складеної для духовенства кон’юнктури, яке використало гнучкість шиїтської теорії для державницьких експериментів при збереженні єдності своєї політичної корпорації» [259, с.

Окрім провіденціалізму, підкреслювалися універсалізм та інтернаціональна сутність радянської й іранської держав. [360, р. 82]. Інтернаціоналізм СРСР мав пролетарський характер, проголошував класову єдність без огляду на національність й громадянство. Про універсалізм Республіки Іран говорив у своїх працях один із теоретиків ісламської революції Алі Шаріаті. Він наполягав на тому, що ІРІ «покликана бути посередині Сходу й Заходу, між Правими й Лівими, між двома полюсами, іншими словами, у центрі поля», стати доступною для усіх людей із загальнозрозумілими ідіомами й символами [219; 357, р. 245]. Хомейні, взявши за головне революційне гасло «Ні Схід, ні Захід», продовжив розвиток концепції «третього шляху»: визнання ісламу універсальною системою, яка охоплює духовну й практичну сторону життя людини. Універсалізм «ісламського відродження» тісно пов'язаний з проголошеним Хомейні інтернаціональним характером революції 1979 р., тобто спільності світоглядних цінностей для мусульман без урахування національних кордонів держав. Аятола відстоював ідею глобалізації ісламської революції через створення світової держави, де громадяни будуть членами єдиної уми [259, с. 370]. Тому й не дивно, що на початку 1980-х рр. президент ІРІ Хашемі-Рафсанджані допускав імовірність перемоги ісламської революції «скрізь, у тому числі Китаї та СРСР» [319, с. 194].

Радянськими ЗМІ, одночасно із переліком цілого ряду дотичних концептуальних основ розвитку, наголошувалося на антиамериканському характері національних ідей Радянського Союзу й Республіки Іран. Сполучені Штати радянським партійним керівництвом звинувачувалися у витрачанні «мільйонів доларів на шпигунство і диверсії проти соціалістичних держав, організації так званих «партизанських загонів, вербуванні до них кримінальних елементів, готових за гроші на злочини» [164, с. 23 - 24].

В Ірані антиамериканізм проявився у закріпленні на офіційному рівні за США статусу «Великого сатани». Показовим у цьому плані є виступ президента ІРІ Алі Хаменеї 17 листопада 1981 р. перед послами й повіреними у справах ісламських держав. Під час своєї промови він назвав США «ресурсом корупції і причиною втрати суверенітету націй, що проявляється у розширенні американської присутності в армії, економіці та культурному наступі» [23, л. 152 - 153.]. Цього ж року була організована Міжнародна фотовиставка з нагоди третьої річниці перемоги іранської революції. Організатори фотовиставки, куди були запрошені радянські високопосадовці, мали на меті показати «злочини американського імперіалізму й загарбницького сіонізму, їхнього втручання у справи країн світу», а також «злочини американців проти іранської ісламської революції» [23, л. 86].

Фокусування іранського суспільства на дотичності основ радянського й іранського постреволюційного розвитку приховувало в собі націленість зовнішньополітичних доктрин СРСР й ІРІ на насадження своїх моделей державотворення шляхом «експорту революцій». При цьому декларувався поділ на території, де можливе мирне приєднання до ідейно-політичного блоку, і території, що постійно перебувають у стані перманентної війни із «носієм прогресивної концепції державного будівництва».

Хомейні, відстоюючи ідею захисту усіх пригнічених у світі на основі ісламських цінностей, в яких «немає різниці між мусульманськими країнами й країнами позбавленими прав», назвав Радянський Союз азіатською державою, в якій вороже ставлення до ісламу йтиме врозріз революційним ідеалам Москви й Тегерана [256, с. 33; 13, л. 72]. Включення СРСР до переліку азіатських держав із прийнятною для нового Ірану ідеологією, на перших порах, означало готовність Тегерана до розширеного інформаційно- політичного діалогу з Москвою з наявними перспективами радянської підтримки у гуманітарній, економічній і політичній сферах. Першою спробою розпочати ірансько-радянський світоглядний обмін стали, організовані навесні 1979 р. у Сухумі, Ростові-на-Дону та Москві, гастролі іранської піаністки Невін Афруз [39, л. 33].

Однак, вже наступного 1980 р., розповсюдження загальних відомостей про радянський спосіб життя, в яких наголошувалося на історичній обумовленості тісної радянсько-іранської співпраці, почали викликати занепокоєння іранської політичної еліти. Розпочалося поступове обмеження проникнення Радянського Союзу в іранський інформаційний простір, викликане, перш за все, остаточним утвердженням в Ірані офіційної ідеології «хомейнізму», як своєрідного варіанту ісламського екуменізму, побудованого на теоретико-концептуальних й програмно-директивних ідеях Р. Хомейні про «ісламське відродження» та переведення ісламу у політичне русло [352, с. 152]. Одночасно з цим пошук поміркованими іранськими лідерами контактів зі США, на фоні введення радянських військ до Афганістану, змусили ЦК КПРС вдатися до директивного планування інформаційно-пропагандистської роботи в Ірані.

Постанова секретаріату ЦК КПРС «Об усилении информационно- пропагандисткой деятельности на Иран» від 8 липня 1980 р. пояснює доцільність активізації інформаційного впливу на іранське суспільство «зростанням антирадянських настроїв іранської владної верхівки, духовенства, збільшенням об’ємів американських^[1] та західноєвропейських радіопередач на Іран, де спотворювалася внутрішня й зовнішня політика СРСР» [69, л. 1]. Передбачалося, що радянська пропаганда мала охопити найбільш популярні комунікативні ресурси іранського суспільства. З цією метою планувалося підписати новий договір спільної оренди двостороннього телеграфного каналу «Москва - Тегеран» між Телеграфним агентством

Радянського Союзу (ТАСС) та інформаційним агентством Ірану «ПАРС» [69, л. 2].

Результатом виконання Постанови стало збільшення видавництвом «Прогресс», лише за 1980 р. - перший семестр 1981 р., тиражу 30 книг на фарсі до 420 тис. екземплярів кожна, а видавничім домом «Русский язык» експорту на іранський книжковий ринок 13 тис. одиниць російсько-перських та персько-російських словників. Одночасно по лінії Агентства друку «Новости», за сприяння тегеранського видавництва «Абу-Рехан», було надруковано 30 тис. екземплярів брошури «Мусульмани у СРСР», 25 тис. екземплярів книги «Шиїти в СРСР» та збільшено до 3 тис. тираж журналу «Мусульманский свет Востока» [69, л. 22]. Продовжувала свою діяльність у Тегерані редакційна колегія журналу «Ахбар», що слугував для іранців джерелом «правдивої інформації про життя радянського народу». На сторінках журналу популяризувалася думка про вигідність для Ірану «добросусідської й дружньої співпраці» з Радянським Союзом [15, л. 55].

У свою чергу Інститутом Сходознавства АН СРСР було підготовлено двомовний (на російській мові та фарсі) буклет про ставлення до ісламу в православному російськомовному середовищі, спеціальні словники та навчальні посібники для вивчення російської мови. Сходознавці Інституту також залучалися до написання сценаріїв та знімання художніх історично - революційних, документальних фільмів на фарсі за всіма канонами соцреалізму [69, л. 3]. Так, завдяки дослідницьким пошукам сходознавців й режисерській роботі В. І. Копаліна на Центральній кіностудії СРСР було підготовлено документальний фільм «Ветра востока». Кінострічка зображувала революційні перетворення у регіоні через призму критики політики США у Затоці, всіляко наголошуючи на позитивних наслідках економічної радянсько-іранської співпраці [14, л. 62].

Про загальні масштаби пропаганди в Ірані радянського способу життя у 1980 - 1981 рр. свідчить звіт одного із Товариств дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами, які займалися «популяризацією послідовного курсу КПРС на встановлення контактів із країнами, що розвиваються й укріпленням союзу світового соціалізму й національно- визвольного руху» [87, арк. 24]. Згідно із даними звіту до країн Близького та Середнього Сходу, перше місце серед яких належало ІРІ, було відправлено 145 тис. екземплярів суспільно-політичної й художньої літератури, 340 комплектів фотовиставок й 260 кінофільмів [87, арк. 21]. Подібні заходи першочергово орієнтувалися на людей, які отримали освіту світського характеру за межами Ірану й, відповідно, стояли осторонь більшості революційних заходів, організованих духовенством [69, л. 10].

Іранський уряд, вбачаючи у друкованій російськомовній літературі загрозу основам своєї внутрішньої політики, що базувалася на канонах «хомейнізму», заборонив ввіз радянських книг торговельним відділом Посольства СРСР [69, л. 23]. Під забороною опинилися друковані видання, що розповсюджувалися інформаційним агентством «Новости» серед іранських громадян та закладів [23, л. 195]. Перевезена через кордон й затримана в Управлінні пошти й телеграфу Ірану публіцистика через Посольство поверталася назад до Радянського Союзу [23, л. 7].

Однак, попри заборону активної видавничої та журналістської діяльності, Кремль до 1986 р. продовжував фінансувати підпільну радіостанцію «Національний голос Ірану», що мовила від імені іранської опозиції. Радіостанція створювалася у 1959 р. з метою «консолідації політичних сил на боротьбу із шахським режимом», а після ісламської революції почала виступати проти намагань Хомейні мінімізувати радянсько- іранські політичні контакти. Програми радіостанції готувалися у Москві особливою групою спеціалістів Держтелерадіо під безпосереднім контролем іранських політичних емігрантів [71, л. 5]. Окрім «Національного голосу Ірану» з Москви, Баку, Душанбе, Ташкента розповсюджували на іранську територію свої 8,5 годинні трансляції нелегальні радіостанції «Мир» та «Прогресс». Вони повинні були «протистояти антирадянській реакції в Ірані та шкодити планам воюючого ісламу» [71, л. 6].

Зв'язок радянських інформаційних агентств з опозиційними Хомейні політичними партіями та громадськими організаціями виокремлює ще один напрямок інформаційної політики СРСР в Ірані - використання опозиційних іранському керівництву партій, їхнього впливу на суспільство, з метою пропаганди радянської близькосхідної зовнішньополітичної доктрини.

Підтримка Москвою на міжнародному рівні політичного курсу нової правлячої еліти ІРІ поєднувалася з намаганням деконсолідувати іранське суспільство, згуртоване навколо ідей «хомейнізму». Дана політична доктрина, на думку міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико, «за своїм змістом оберталася релігійним фанатизмом, засиллям реакції, відступу від соціалістичних перетворень у країні» й тим самим зводила нанівець прагнення радянських ідеологів наблизити іранську революцію до ідей марксизму-ленінізму [58, л. 28].

Опозиційні іранській владі угруповання мали не лише здійснювати пропаганду вигідності радянсько-іранської співпраці, але й об’єднувати навколо себе прорадянськи налаштовану політичну еліту, здатну не допустити налагодження контактів між Тегераном та Вашингтоном. Саме перші роки після ісламської революції, коли існували певні розбіжності у владних колах щодо поняття політичного плюралізму в Ірані, Радянським Союзом були використані для налагодження системи зв’язку та фінансування діяльності партій, що стояли на позиціях ісламо-марксизму.

Найбільш крупними політичними силами лівої опозиції ІРІ були радикальні, здатні до терористичних акцій «Чарікхайє федайє халге Іран» («Партизани іранського народу, що жертвують собою»), «Моджахедіне халге Іран» («Борці за святу справу іранського народу») та більш помірковані «Організація моджахединів іранського народу» (далі - ОМІН), «Організація партизан-федаінів іранського народу (більшості)» (далі - ОПФІН), Народна партія Ірану або «Хезбе-Туде» (далі - НПІ або Туде) [221, с. 180; 325, с. 185]. Значно менша орієнтованість на іслам моджахединів та федаінів, де більшість становили студенти й інтелігенція, прийняття ними програмних документів, де за основу було взято марксистсько-ленінське учення, поруч із готовністю до рішучих революційних акцій, були розцінені СРСР як визначальні умови до встановлення з ОМІН і ОПФІН тісних таємних контактів [195, с. 357]. Проте, комуністичні ідеї, зароджені у студентському середовищі лівої опозиції Ірану, значно відрізнялися від радянської ідеології марксизму-ленінізму й отримали назву «Червоного Ісламу» [308]. Найбільш радикальні, напіввоєнізовані його представники у приміщеннях САВАКу та Фонду Пехлеві створили центри для налагодження роботи із населенням Ірану й узгодження дій зі своїми московськими координаторами [290, с. 126].

Відновлювалась також співпраця СРСР по лінії КДБ із партією «Туде», що діяла переважно в еміграції на території радянських республік та на деякий час, після 1979 р., змогла вийти з підпілля й розгорнути партійну роботу безпосередньо на території Ірану [316]. Радянське керівництво розглядало Народну партію Ірану на чолі з Нураддін Кіянурі як добре організовану контрольовану політичну одиницю прорадянського спрямування, здатну очолити табір лівих сил [224, с. 526]. Характеризував «Туде» найбільш серйозною та ефективною організацією під час ісламської революції й перший секретар Центрального Комітету партії Комред Кхаварі у своєму інтерв’ю німецькому журналу «Junge Welt» [217]. Тому й не дивно, що Н. Кіянурі намагався використати прагнення Кремля до перетворення «Туде» на лобіста радянських інтересів в Ірані для задоволення власних політичних амбіцій та отримання влади шляхом застосування сили. Так, 1 серпня 1979 р. ЦК НПІ надіслав ЦК КПРС листа з детальним аналізом внутрішньополітичної ситуації в Ірані, не позбавленого, проте, певної гіперболізації можливих наслідків соціального напруження. У листі зазначалося, що подальше ускладнення політичної ситуації може призвести до збройного протистояння між «прогресивними сторонами революції (прогресивними у розумінні авторів вважалися партії лівого толку - В. П.), контрреволюціонерами та правими екстремістами». На думку авторів листа, зіткнення може спричинити громадянську війну, а тому СРСР має після всебічного вивчення інформації надати тудеїстам рекомендації щодо їхньої подальшої діяльності в ІРІ [66, л. 4]. Про те, що лист був взятий до уваги вищим радянським керівництвом свідчить швидкий приїзд Н. Кіянурі 30 серпня 1979 р. до Москви з метою «уточнення та конкретизації прохання НПІ щодо можливих поставок їй озброєння». Керівник НПІ виступив із проханням передати партії на випадок можливої збройної боротьби пістолети, автомати, ручні гранатомети й гранати радянського виробництва по декілька тисяч одиниць кожна [66, л. 5]. Однак, ЦК КПРС, посилаючись на «гострий характер питання, нелегальне становище лівих сил в Ірані, охопленого революційно-політичною боротьбою», відмовився від задоволення прохання Кіянурі [66, л. 6].

Відмова від постачання іранським комуністам зброї пов’язана зі спробами Радянського Союзу налагодити економічні радянсько-іранські зв’язки у нафтогазовій сфері після залишення іранського ринку американським капіталом. Постачання ж зброї, навіть таємне, перетворювало СРСР на сторону конфлікту, позбавляючи тим самим Москву перспектив виходу до Перської затоки й контролю над енергетичними потоками близькосхідного регіону. Разом з тим, відмова СРСР від воєнного донорства не означала припинення фінансування лояльних до нього лівих партій Ірану. Приміром, уже в 1980 р. ЦК КПРС розпорядився компенсувати з партійного бюджету витрати НПІ на поїздки її членів до Москви загальною сумою 6820 руб. або 749500 іранських реалів [70, л. 1].

Подібні акти підтримки Радянським Союзом партії «Туде», перехід на легальне існування якої було особисто заборонено аятолою Хомейні, не залишилися поза увагою нової іранської влади на чолі з президентом Аболь- Хасан Банісадром [227, с. 137]. Про назрівання невдоволення двоякою політикою Кремля щодо Ірану свідчить офіційний лист міністра закордонних справ ІРІ Садега Готбзаде до міністра закордонних справ СРСР Андрія Громико. Звернення іранського високопосадовця, що починалося із апеляції до революційного досвіду радянської держави й спільної для обох країн боротьби проти США, мало на меті опротестувати підтримку Москвою «партії, яка вважається п’ятою колоною (малася на увазі НПІ - В. П.) у політичній системі Ірану» [17, л. 25].

Даний лист є важливим джерелом інформації, що викриває цілий ряд заходів Радянського Союзу, націлених на встановлення прямих контактів з іранською опозицією. Він є також першим задокументованим обґрунтуванням причин надання СРСР у зовнішньополітичній доктрині ІРІ статусу «малого Сатани». До перелічених С. Готбзаде дій Кремля, спрямованих на підтримку антиурядової опозиції, що надавали йому «рис, не менш диявольських ніж у Америки», були: видання, «не шкодуючи ні фінансів, ні моральних засобів впливу», газети від імені партії «Туде», дозвіл вільного обміну туманів на рублі та фотографування радянськими супутниками іранських військових позицій у провінції Курдистан [17, л. 26]. Останні звинувачення пролунали на фоні появи в американській пресі статті Дж. Андерсена, із посиланням на закритий меморандум держдепу США, про плани Москви «розчленувати Іран, шляхом підтримки сепаратистських рухів національних меншин в іранських провінціях» [9, л. 100].

Зрозуміло, що А. Громико, відповідаючи своєму іранському колезі, спростував звинувачення у підтримці трайбалізму в іранських провінціях та передачу фотографій з радянських супутників третій стороні, назвавши їх «фантастичними вигадками, що підкидаються зовні» [14, л. 185]. Подібного роду звинувачення та викриття фактів фінансування НПІ, разом із загальноіранським невдоволенням через введення радянських військ до Афганістану, все ж дали старт процесу ліквідації лівої опозиції в Ірані [212].

Поступове згортання діяльності лівих партій Ірану почалося з обмеження їхніх контактів із радянськими офіційними представництвами. В односторонньому порядку оголошувалося про скорочення чисельності дипломатичних представників посольств СРСР й ІРІ, ліквідацію консульства Ірану у м. Душанбе та м. Ленінград [17, л. 30]. Одночасно припинялася діяльність Товариства культурних зв’язків СРСР з Іраном, Відділення страхового товариства, транспортного агентства, кореспондентського пункту ТАСС, заборонялася робота курсів російської мови й закривалася лікарня у Тегерані [226, с. 61]. Речі дипломатичних працівників, які виїздили до Москви, підлягали детальному обшуку з правом вилучення.

Кореспонденція МЗС ІРІ у цей період переповнена нотами протесту про порушення Стражами корпусу ісламської революції міжнародного імунітету радянських дипломатів, які піддавалися численним допитам та обшукам. Приміром, залишався невичерпаним інцидент із вилученням в аеропорту Мехрабаду особистих речей генерального консула СРСР в Ісфагані А. Н. Важніка і його дружини та застосуванням стражниками сили під час огляду речей дружини аташе Б. Б. Азояна на станції Джульфа- Іранська [15, л. 10 - 11]. Подібні зловживання й порушення прав дипломатичних працівників службовцями Корпусу стражів ісламської революції повторилися під час спроб оглянути особистий багаж консула СРСР у м. Решт В. Я. Осіпова, першого секретаря посольства В. А. Мілушина та аташе посольства С. М. Третьякова [14, л. 107]. Такі дипломатичні санкції іранської влади мали перекрити радянські джерела фінансування лівої опозиції Ірану, обмежити доступ її лідерів до інформації пропагандистського характеру, що друкувалася на території СРСР з метою популяризації комуністичних ідей серед іранців.

Значно погіршував ситуацію після міждержавних скандалів, пов’язаних із проявленою неповагою до радянських дипломатів та анулювання іранською стороною більшості взаємовигідних двосторонніх контрактів, напад 27 грудня 1980 р. на Посольство СРСР у Тегерані та подальші численні провокації на адресу дипломатичних й консульських установ.

Погрози нападу на радянське посольство у Тегерані почали лунати одразу після того як стало відомо про введення радянських військ до Афганістану. Однак, направлені до МЗС Ірану В. М. Виноградовим ноти протесту на погрози та прояви актів вандалізму щодо радянської державної символіки на будівлях консульського відділення й Апарату радника з економічних питань Посольства СРСР в Ірані всіляко ігнорувалися [39, л. 152; 197]. Така позиція іранських властей наштовхнула Володимира Виноградова на думку, що грудневі події були схвалені вищими ешелонами революційної влади в Ірані [195, с. 476]. Про організованість на вищому рівні акції іранців згадується також в інтерв’ю Леоніда Шебаршиніна. На підтвердження своїх думок резидент КДБ апелює до того, що натовп, вибивши 60 вікон й розбивши пам’ятні меморіальні плити, не завдав шкоди жодному співробітнику радянського посольства [212].

Нота протесту, із вказівкою на те, що «іранська влада була завчасно проінформована про готовність нападу, але не вжила ефективних заходів для його попередження», як і попередні, залишилася без відповіді [15, л. 67]. Окрім того, зазначає радянський дипломат, «у вечірніх передачах іранського радіо не пролунало жодного слова про наліт на посольство у Тегерані, хоча весь світ подавав це як новину номер один» [195, с. 479].

Напад на Посольство СРСР у Тегерані був прямим порушенням 22 статті Віденської конвенції про дипломатичні відносини, пункти якої гарантували недоторканість приміщень Посольства, імунітет предметів й обладнання офіційних представництв від обшуку і реквізиції, а також зобов’язували державу перебування приймати відповідні заходи для захисту представництв від усілякого вторгнення й завдання шкоди [104]. Події 27 грудня ставили під загрозу налагоджені радянсько-іранські двосторонні контакти, створюючи передумови виникнення міждержавної кризи за прикладом американсько-іранського конфлікту, спричиненого захопленням заручників. Однак, Кремль, на відміну від Вашингтона, по факту нападу на Посольство у Тегерані обмежився лише нотою протесту, заявленою уряду ІРІ й опублікованої наступного дня на шпальтах центральних московських газет. Із тексту ноти у газеті «Правда» від 28 грудня 1980 р. видно, як критика на адресу МЗС Ірану, що не вжило необхідних заходів для попередження порушення екстериторіальності Посольства і видворення нападаючих за його межі, поєднувалась із закликами вирішити конфлікт у контексті роботи відповідних відомств обох держав без винесення інциденту на міжнародне обговорення. У документі також зазначалося, що «радянський уряд залишає за собою право вимагати від іранського керівництва відшкодування збитків, завданих Посольству СРСР й, у зв’язку з ворожим нападом, вжити відповідні заходи для захисту законних інтересів Москви» [375, с. 5].

Подібне небажання Кремля акцентувати увагу на порушенні норм дипломатичного етикету можна пояснити впливом одразу декількох факторів. По-перше, «роздування справи із нападом на Посольство» ставило під загрозу радянсько-іранські економічні відносини, що після ісламської революції й відходу з іранського ринку американських фінансових корпорацій перейшли на якісно новий рівень.

По-друге, СРСР не міг допустити, щоб США, які після відмови Ірану мати статус «жандарма Затоки» втратили традиційний необмежений вплив на регіон, могли використати наліт на посольство для розширення своєї пропаганди, націленої на дискредитацію радянської близькосхідної політики.

По-третє, перейти до конфронтації через порушення недоторканості дипломатичних установ Радянському Союзу заважала його політична діяльність в Ірані, ядром якої залишались Посольство і консульські відділення. Небажання визнавати помилковим класифікацію радянськими лідерами іранської революції як «антиімперіалістичної, що сколихнула маси людей на боротьбу проти американського засилля», змушувало Москву зменшувати негативні наслідки грудневого нападу [58, л. 28].

На початку 1981 р. МЗС СРСР за допомогою іранської фірми «Бусар» здійснив оцінку пошкоджень, завданих будівлі Посольства. У відповідному листі МЗС СРСР до МЗС ІРІ від 4 лютого 1981 р. повідомлялось, що «загальна сума матеріальних збитків, включаючи вартість знищеного майна, у тому числі багатьох предметів, що мали матеріальну й культурну цінність, разом із ремонтно-відновлювальними роботами, склала 33 462 33 реали» [20, л. 27]. Дане лютневе звернення, як і наступні ідентичні ноти від 14 березня, 5 травня і 12 серпня 1981 р. іранською стороною були третировані [21, л. 9]. Проблема компенсації збитків Посольству залишалась на рівні дипломатичної переписки навіть після завірення іранського уряду розглянути питання про виплату заявленої суми компенсації у найкоротші терміни. Як зазначалося у черговій ноті від 19 листопада 1981 р. «на неодноразові звернення Посольства до фінансових установ Ірану, чіткої відповіді з приводу заяви уряду ІРІ про дозвіл на виплату компенсації, отримано не було» [21, л. 92]. Затягування вирішення питання про виплату збитків радянському Посольству, при постійних повторних спробах нападу на дипломатичні установи СРСР, було реакцією Ірану на негласну підтримку Москвою Іраку в ірансько-іракській війні та перетин радянсько-іранських зовнішньополітичних інтересів в Афганістані.

Введення радянських військ до Афганістану революційна рада ІРІ назвала «ворожим актом не лише проти афганського народу, але й проти усіх мусульман світу загалом, й іранців, зокрема» [10, л. 197]. Голова іранського уряду Садег Табатабаї звинуватив Москву у використанні ірансько- американського конфлікту для перетворення Кабулу на свою воєнну базу, що зможе наблизити СРСР до Індійського океану [13, л. 118]. Заява Табатабаї практично дублювала зміст доповідної записки Збігнєва Бжезинського конгресу США з приводу афганських подій. Радник з національної безпеки закликав американський уряд провадити більш рішучу політику в Ірані і повернути йому статус «міцної перепони у Південно-Західній Азії на шляху радянського прориву до Індійського океану» [101, с. 46].

Свідченням негативного ставлення іранців до зовнішньополітичного курсу СРСР після 1980 р. стали не лише масові провокації на адресу будівель Посольства, але й акції мирного спротиву у вигляді надписів, гасел антирадянського характеру. В одній із нот Посольства СРСР в ІРІ з цього приводу зазначалося, що «не дивлячись на всі зусилля Посольства тримати в порядку зовнішню частину стіни, вона постійно використовується для різного роду надписів, у тому числі антирадянського змісту» [20, л. 50]. Так, у липні 1981 р. група активістів розпочала несанкціоноване фарбування частини, згадуваної вище стіни, що виходить на вулиці Хафез і Газалі. Референти встановили, що порушення права перебування дипломатичних представництв було здійснено іранцями за підтримки й керівництва мечеті Аббасабад [20, л. 140]. Причетність іранських клерикалів до провокацій на адресу радянських представництв негативним чином позначилося на контактах мусульманського духовенства СРСР з релігійною елітою Ірану. Проявом утвердження в Ісламській Республіці «політичного ісламу, що не визнає свободи переконань й має антирадянську налаштованість», стало примусове видворення на початку січня 1982 р. з Ірану делегації імамів соборних мечетей Закавказзя та Ленінграду [25, л. 16].

Посилення у квітні 1981 р. охорони Посольства після прохання В. М. Виноградова «вжити необхідні й ефективні заходи для виключення можливості захоплення будівлі і перекриття вулиць» не зменшило кількості провокацій та прийнятих дипломатичними працівниками дзвінків із погрозами нападу [20, л. 62; 66]. Направлена до МЗС ІРІ подяка за «відчайдушні дії працівників Центрального ісламського революційного комітету» для підтримки порядку навколо радянського Посольства, не сприяла зменшенню ворожого ставлення іранців до представництв СРСР у Тегерані [24, л. 14]. Уже 2 червня 1981 р. групою невідомих осіб було вчинено напад на Іранське товариство культурних зв’язків з Радянським Союзом, знищено виставлені на вітрині фото з життя радянського народу та викрадено російськомовну літературу [20, л. 103].

Відкриті звинувачення у «підтримці розвитку антирадянської кампанії ЗМІ, що призвела до порушення загальноприйнятих норм міжнародного права» пролунали на адресу Тегерана від радянського керівництва після другого нападу 27 грудня 1982 р. на Посольство СРСР [26, л. 163, 189]. У ноті протесту, надісланій до МЗС ІРІ, зазначалося, що «антирадянську акцію з проникненням на посольську територію й зняттям з флагштоку державного прапору СРСР» можна було не допустити вчасними діями іранського уряду за зразком квітневих подій 1981 р. [21, л. 108; 26, л. 188].

Керівництво Ірану не визнало напад на Посольство, наполягаючи на тому, що акція біля дипломатичної установи, організована афганськими біженцями, носила мирний характер. Уперше за період «похолодання» радянсько-іранських відносин, МЗС ІРІ відкрито звинуватив Кремль у захопленні Афганістану і наданні воєнної допомоги Іраку, «який окупував важливі ділянки території країни, завдавши артобстріли містам» [26, л. 191]. Із відповіді закордонного відомства Ірану ставало зрозуміло, що подібні виступи повторюватимуться до вирішення афганського питання. Дійсно, іранська влада продовжувала й надалі підтримувати різноманітні заходи антирадянського звучання, організовані афганськими біженцями. Одна із найбільших таких акцій, за підтримки політичних кіл Ірану - «Зов Афганістану», відбулась 12 червня 1983 р. поблизу мечеті «Таларе Фархани» на вул. Хафез. Протестуючі скандували різноманітні антирадянські гасла та вимагали виведення військ СРСР з Афганістану [30, л. 45]. Заступник Надзвичайного й Уповноваженого посла ІРІ у РФ Ахмад Хеідарін, під час інтерв’ю у 2011 р., стриману реакцію іранського уряду на провокації й порушення дипломатичного імунітету радянських установ у Тегерані, назвав символом підтримки «афганських друзів» й опротестуванням «намагань політиків Заходу колонізувати країни регіону» [194, с. 68].

Упродовж наступних, 1983 - 1984 рр., до Посольства СРСР у Тегерані, за мовчазної згоди силових структур Ірану, продовжували надходити нові погрози [29, л. 109]. Так, 4 січня 1983 р. біля вхідних дверей до Промислового банку та Організації кустарної промисловості на площі Валі- Аср під ноги відвідувачів були кинуті полотнища державного прапору Радянського Союзу, а 24 жовтня - натовп іранців увірвався на територію Посольства й заблокував ворота на декілька годин [29, л 1; 31, л. 45]. Подібні акти знищення радянського прапору були непоодинокими й могли відбуватися за безпосередньої присутності владних іранських представників. Приміром, радянський прапор урочисто спалили під час масових демонстрацій у місті Букані за присутності генерал-губернатора Тегерана

Хабібі, у той час, коли на тротуарі біля входу до міжнародної зали аеропорту Мехрабад намальований фарбою радянський прапор, як символ «малого Сатани», став «килимком для пішоходів» [31, л. 39, 80].

Мітинги та різноманітні прояви пасивного спротиву поєднувалися зі спробами дискредитувати зовнішню політику Радянського Союзу, шляхом звинувачення його офіційних представників у зневажанні традицій країни перебування. Приміром, незважаючи на законодавчу й релігійну заборону розгортання стихійної торгівлі поблизу адміністративних будівель, у листопаді 1983 р. біля східної стіни Посольства з’явилися дрібні перекупщики іноземних товарів [31, л. 62]. Подібний інцидент, з урахуванням ігнорування звернень дипломатів до поліції, створював передумови до чергового витка напруженості у радянсько-іранських відносинах. Почастішали також виступи представників іранського оборонного відомства, які інкримінували радянським військовим порушення повітряного простору та вчинення артилерійських обстрілів прикордонних провінцій Ірану [33, л. 9]. Однак, МЗС СРСР, посилаючись на відсутність доказів, відкидав будь-які звинувачення іранської влади.

Значне зростання у 1984 р. кількості погроз і нападів на Посольство, разом із грудневими акціями протесту поблизу Генерального консульства в Ісфагані, пов’язане не лише з розбіжностями Кремля й Тегерана у вирішенні афганського й ірансько-іракського питання, але і підтримкою СРСР діяльності комуністичної партії «Туде» [31, л. 123]. Саме підозра про шпигунство 18 працівників Посольства СРСР у Тегерані на користь НПІ стала причиною не лише оголошення їх іранським урядом персонами «nongrata», але й спровокувала напад на радянське представництво, що завершилося руйнуванням житлового будинку [32, л. 150; 34, л. 30].

Радянський Союз, визнаючи неспроможність НПІ стати альтернативною шахському режиму й закликам Хомейні, що носили риси пропагандистського джихаду, ідеолого-політичною силою, відкликав своїх дипломатичних представників із Тегерана та відмовився від захисту партії на суді [245, с. 9;

246, с. 200]. Кремль обмежився лише надісланою до МЗС ІРІ нотою протесту, де ліквідація «Хезбе-Туде» розцінювалась, як нав’язування «іранським людям відчуття ворожості по відношенню до Радянського Союзу, на підставі надання гласності сфабрикованим доказам про причетність радянського посольства до діяльності партії» [35, л. 13]. Генеральний консул Реваз Утургаурі, головними передумовами до ліквідації «Туде», назвав «почуття глибокої ностальгії, що позбавило «наших іранців» здатності тверезо мислити й будувати свою політичну діяльність», та пасивну позицію радянського керівництва через двоїстість зовнішньополітичної стратегії щодо Ірану [210, с. 47, 57].

Особливість зовнішньої політики СРСР щодо Ірану у 1984 - 1985 рр. проявлялася перш за все у спробах Кремля поєднати радянсько-іранську політичну, гуманітарну співпрацю і налагодження більш тісних контактів із напівлегальними лівими силами Ірану. Поштовхом до можливого політичного діалогу між Радянським Союзом та Ісламською Республікою Іран стало звернення МЗС ІРІ до радянського керівництва з приводу ноти протесту останнього проти суду над НПІ. У зверненні, попри невдоволення проіракською позицією СРСР в ірансько-іракській війні, наголошувалось на вигідності для радянської близькосхідної політики існування незалежного Ірану, здатного не допустити проникнення США у район Затоки і включення його до переліку американських життєвих інтересів [35, л. 14]. Наприкінці документу лунали гарантії готовності ІРІ обговорити з СРСР на високому рівні деталі більш тісної двосторонньої співпраці [35, л. 15].

Поступова нормалізація радянсько-іранських відносин розпочалася після під час візиту до Москви, у вересні 1985 р., іранської делегації на чолі із М. Х. Аделі, заступником міністра закордонних справ Ірану. За результатами міжурядових переговорів було підписано Меморандум з економічних проблем, що відкривав перспективи співпраці обох держав у енергетиці та нафтовидобувному комплексі [334, с. 392]. Напрацьований компроміс між Іраном та Радянським Союзом щодо їхньої позиції з питань вирішення конфліктів на Близькому та Середньому Сході сприяв налагодженню нормальної роботи Посольства у Тегерані.

Працівники дипломатичного корпусу, скориставшись активізацією радянсько-іранського діалогу, вжили заходи для відновлення окраски воріт, пошкоджених після численних акцій протесту іранських громадян з використанням легкозаймистих рідин. При цьому, іранське керівництво підтвердило свою готовність компенсувати 19 500 реалів, витрачених на відновлення історичного вигляду будівлі Посольства [34, л. 145, 149]. Остаточно питання про компенсацію збитків Посольству у Тегерані розглядалося 12 - 16 березня 1989 р. на засіданні Департаменту претензій й міжнародного приватного права за участю представників МЗС ІРІ та СРСР у складі заступника голови Управління капітального будівництва й експлуатації закордонних об’єктів А. С. Рибіна, радників МЗС по іранському напрямку В. І. Шиліна та А. М. Леонова [37, л. 43, 125].

Покращення економічної радянсько-іранської співпраці, на фоні поступового зближення інтересів США й Іраку, змушувало Москву мінімізувати прямі контакти з іранською опозицією лівого спрямування, віддаючи прерогативу встановлення подібних контактів КДБ. Так, у 1985 р. КДБ задовольнив прохання нового керівника НПІ А. Хаварі відновити в Ірані нелегальну партійну діяльність, шляхом переходу із СРСР до Ірану 1015 політичних емігрантів-тудеїстів для підпільної роботи, разом із порушниками радянсько-іранського кордону, які підлягали видворенню за межі СРСР за спрощеною процедурою [64, л. 3]. По лінії радянських спецслужб підтримувався також зв'язок із ОМІН та Демократичною партією іранського Курдистану (далі - ДПІК), але на такому рівні, який не міг зашкодити офіційним зв’язкам СРСР й ІРІ. Приміром, попри заявлену солідарність із «рухом спротиву іранського народу», Кремль відмовився надати лідеру ОМІН Моххамеду Раджаї 100 млн. дол. допомоги на підготовку збройного повстання проти режиму Хомейні, як необгрунтоване й таке, що суперечить внутрішньополітичній ситуації в Ірані [65, л. 3, 9].

Проте, радянське керівництво завірило М. Раджаї у готовності надати політичний притулок членам ОМІН, які перетнуть радянсько-іранський кордон, рятуючись від арештів з боку іранської влади. Разом з цим, М. С. Г орбачов відмовився від прямої зустрічі з лідером ДПІК А. Касемалу, розцінивши його приїзд, навіть неофіційний, до Москви як значний удар по радянсько-іранським двостороннім відносинам [68, л. 7]. Наголосивши на «великій симпатії, з якою СРСР ставиться до протистояння усіх прогресивних патріотичних сил Ірану диктатурі мусульманського духовенства, до боротьби курдського народу за свої законні права», ЦК КПРС, вслід за М. Г орбачовим, прийняло рішення не задовольняти прохання Касемалу на фінансування повстання ДПІК проти Хомейні й припинити допомагати курдському руху в Іраку, Туреччині та Ірані [68, л. 2, 7].

Завершення ірансько-іракської війни, поступова нормалізація іранської економіки, навіть за умов збереження американських санкцій, сприяли зменшенню напруженості у політичному житті ІРІ. Протягом 1988 - 1989 рр. в Ірані тривав самостійний процес партійного будівництва лівих сил, які об’єднувалися навколо Комуністичної партії Ірану (далі - КПІ) та Робочої комуністичної партії Ірану (далі - РКПІ) [265]. Дані політичні сили позиціонували себе як альтернативу вже існуючій опозиції, наголошуючи на повній фінансовій незалежності та відсутності будь-яких контактів із партійними осередками ЦК КПРС. Незважаючи на заявлене дистанціонування від зв’язків із Радянським Союзом, презентацію себе як нової політичної еліти, КПІ та РКПІ не набули офіційного визнання в ІРІ й вимушені були діяти напівлегально.

Взяття керівництвом СРСР курсу на розширення співпраці з ІРІ, що 22 червня 1989 р. набуло практичної реалізації у вигляді підписання стратегічно важливих Декларації про принципи відносин і дружньої співпраці та Довгострокової програми торговельно-економічної й науково- технічної співпраці між СРСР та ІРІ, завдало значного удару позиціям в Ірані партій лівого спрямування. Кремль, зважаючи не лише на зміну своєї зовнішньополітичної доктрини щодо Ірану, але й на тектонічні внутрішньополітичні зрушення, викликані політикою гласності та відмовою від теорії наукового матеріалізму, почав розглядати іранську опозицію як гальмуючий фактор у справі радянсько-іранського військово-політичного зближення й досягнення СРСР своєї давньої мети - проникнення за рахунок союзництва з Тегераном до Перської затоки.

Однак, було б неправильно стверджувати, що СРСР повністю розірвав усі зв’язки з антиурядовими іранськими організаціями. Відбулося їх певне переформатування у вигляді співпраці з іранською діаспорою, де більшість становили діючі або колишні члени ОМІН, ОПФІН та НПІ. Приміром, у 1990 р. ЦК КПРС розпорядився виділити іранській діаспорі у Москві, Мінську, Ташкенті, Баку, Афганістані та країнах Західної Європи 35 тис. рублів для здійснення поїздок по партійним справам лідерам НПІ та ОФІН [67, л. 1]. Подібні контакти під прикриттям культурного діалогу з іранською діаспорою здійснювалися з негласної підтримки нового іранського керівництва в особі аятоли Хаменеї та президента А. Хашемі-Рафсанджані. Вони, посилаючись на заповіт Хомейні, із закликом до опозиціонерів повернутися в лоно ісламу шляхом каяття або переходу на інший, не політичний, вид діяльності на благо Республіки, були зацікавлені в існуванні в обмеженому вигляді політичної опозиції в екзилі, що відігравала компенсаторну функцію проявів невдоволення владою усередині іранського суспільства [252, с. 132 - 133].

Активна закордонна діяльність іранських опозиційних сил фактично припиняється після розпаду СРСР та утворення на пострадянському просторі Російської Федерації, уряд якої поспішив відмежуватися від будь-яких зв’язків з лівими партіями та іранською діаспорою загалом. На сьогодні партії «Хезбе-Туде» й ОМІН продовжують діяти в еміграції, але виключно як самостійні партійні одиниці, відособлені від будь-якого ідеологічного та політичного впливу Росії.

Окрім фінансової й організаторської підтримки іранської опозиції, пропагандистської діяльності інформаційних агентств, Радянський Союз намагався популяризувати власний позитивний образ в Ірані через кореспонденцію неполітичного характеру. Для цього найкраще підходили вітальні телеграми з нагоди різних знакових подій іранської новітньої історії. Аналіз привітальних телеграм, особливо після переходу Тегерана на мирне існування з 1989 р., показує наявність усталених штампів, націлених на переконання адресата у позитивних наслідках розвитку контактів з СРСР. Найчастіше радянські чиновники запевняли іранських колег в «успішності двосторонньої співпраці заради інтересів народів обох країн» й «розширення діалогу між двома державами заради спільних дій у сфері зовнішньої політики» [36, л. 122, 126, 134; 38, л. 55, 74]. Офіційні відповіді на подібну неформальну кореспонденцію, разом зі словами вдячності, містили заклики до радянських дипломатичних місій детально ознайомитися з різноплановим характером ісламської революції, як вирішальним чинником подальшого розвитку двосторонніх радянсько-іранських відносин [23, л. 109].

Поруч із підтримкою лівої опозиції та активною інформаційно- пропагандистською діяльністю радянських довірених органів в Ірані, СРСР намагався впливати на внутрішньоіранське соціальне становище через посередницьку гуманітарну місію Комітету Червоного Хреста.

Виходячи з того, що ісламська революція в Ірані, за класифікацією міжнародного гуманітарного права, належала до внутрішніх збройних конфліктів, Міжнародний Комітет Червоного хреста (далі - МКЧХ) та Міжнародний Комітет Червоного Півмісяця (далі - МКЧП) покладали відповідальність за надання гуманітарної допомоги цивільному іранському населенню на офіційний Тегеран та місцеві Комітети. Однак, Національне товариство Червоного Півмісяця Ірану було нездатне виконувати свою роботу, дотримуючись принципів нейтральності у конфлікті та незалежності щодо різних центрів сили [307, с. 108]. Тому, намагаючись заповнити пробіли у національній системі Ірану щодо надання гуманітарної допомоги населенню, Союз Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР, отримавши дозвіл від Міжнародної Конференції Червоного Хреста й Червоного Півмісяця, запропонував іранському революційному уряду медичну допомогу. Радянське керівництво, переслідуючи власні інтереси щодо налагодження радянсько-іранської економічної співпраці, направило до МЗС Ірану прохання дозволити чартерний рейс радянського літака АН-12 з медичними препаратами на борту для іранських громадян. Тимчасовий уряд Ірану, за умови перевірки вантажу Міжнародним комітетом Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, надав дозвіл медичним закладам СРСР направити до Тегерана 500 л. консервованої крові, 4 т. ліків та засобів для перев’язок [39, л. 6]. Відповідальність за вантаж покладалася на В. М. Виноградова, посла СРСР у Тегерані, та М. Зайцева, командира літака [39, л. 7]. Дивлячись на те, що ісламська революція розглядалася міжнародною спільнотою як внутрішньополітична проблема іранського суспільства, а радянсько-іранські відносини не знайшли помітного потепління, медична допомога СРСР Ірану після 1979 р. не надавалася.

Однією із найбільших спільних акцій МКЧХ та МКЧП, де провідну роль відігравала місія в Ірані Союзу Товариства Червоного Хреста СРСР, був обмін 1982 р. сімей комбатантів за посередництва урядів Кувейту й Туреччини. Іранський уряд висловив готовність розмістити за власні кошти до чотирьох родичів з числа батьків, жінки й дітей кожного військовополоненого на території іранської держави, незважаючи на відсутність офіційних документів, що підтверджували згоду Багдаду на розміщення в Ірані родин полонених іракських солдат [27, л. 45, 47.].

Окрім проблеми з військовополоненими, МКЧХ спільно з Національним товариством Червоного Півмісяця ІРІ намагалися вирішувати цілий ряд інших питань, що стосувалися допомоги біженцям, внутрішнім переселенцям, змушеним покинути власні будинки через постійні бомбардування. Президент національного товариства Червоного Півмісяця ІРІ Ахмад Алі Нурбала у своєму інтерв’ю головному редактору

«Міжнародного журналу Червоного Хреста» зазначав, що іранський Червоний Півмісяць, незважаючи на активний спротив уряду та вищого духовенства, спільно з МКЧХ надавав матеріальну та психологічну допомогу іракським біженцям, ставши однією із перших гуманітарних організацій, що почали допомагати населенню Іраку [206, с. 17]. Про наявність проблем із «мільйонною армією афганських та іракських біженців, необхідністю надання спільними зусиллями МКЧХ та МКЧП вчасної матеріальної допомоги сім’ям загиблих та інвалідів війни» також наголошував Хомейні у своєму політично-релігійному заповіті іранському народу [117, с. 10].

Більш прозора політика СРСР щодо Ірану, зокрема її інформаційна та гуманітарна складові, почала впроваджуватись після зустрічі у лютому 1989 р. радянського посла В. В. Гудєва з керівником Організації ісламської пропаганди аятолою Джанаті. Посол, апелюючи до надісланого 1 січня 1989 р. М. С. Горбачову листа імама Хомейні, що був своєрідним маніфестом модернізованих під впливом політики «перебудови» й реформ у СРСР радянсько-іранських відносин, запропонував аятолі Джанаті зняти заборону на поставку в Іран російськомовних книг та періодики, як таку, що «лише заважає культурному діалогу між обома державами» [36, л. 149]. Після тривалих переговорів представники обох країн домовилися здійснювати обмін друкованою літературою та періодикою на паритетних началах: кількість поставленої російськомовної періодики в Іран мала дорівнювати відповідній кількості іранських періодичних видань, розповсюджених у радянських республіках [36, л. 147 - 148]. Подібна домовленість надала можливість розширити діалог між обома державами у сфері культури.

Радянська інформаційна політика в Ірані, хоч і отримала право на офіційне існування, але через внутрішньополітичну кризу у СРСР і припинення фінансування вже не відрізнялася своєю активністю та ідеологічною агресивністю. Іран же, завдяки відкритим радянським каналам для іранської літератури, отримував можливість легально контактувати з мусульманськими общинами у СРСР. Зокрема, у вищезгаданому листі аятоли

Хомейні лунали слова вдячності радянському президенту за дозвіл вести у мечетях СРСР богослужіння й переконаність у тому, що «Ісламська Республіка Іран, як найбільш могутній оплот ісламського світу, може з легкістю заповнити ідеологічний вакуум у системі радянського суспільства» [211, с. 9 - 10]. Остання теза листа наочно продемонструвала, що Радянський Союз поступово втрачав свій інформаційно-ідеологічний вплив на країни близькосхідного регіону і перетворювався на майданчик протистояння державницьких ідей, привнесених зовні. У постулатах, викладених Хомейні у листі до Г орбачова, на думку Ібрісова, прослідковувалася ідеологічно правильно сформульована альтернатива комунізму радянського зразка, а відсутність офіційної реакції на лист президента СРСР означало не що інше, як «морально-інтелектуальну нездатність до діалогу, полеміки, а значить - капітуляцію СРСР» [345, с. 94].

Як бачимо, інформаційно-політичний вимір радянсько-іранських відносин, в умовах розповсюдження «індустрії синхронної комунікації», розкривався у вигляді активної пропагандистської роботи радянських ЗМІ, фінансово-агітаційного сприяння діяльності прорадянськи налаштованим політичним силам та гуманітарної допомоги найбільш вразливим прошаркам іранського суспільства. Продукція ЗМІ, матеріальне забезпечення іранської політичної опозиції, застосування мовленнєвих штампів офіційної міждержавної кореспонденції зберегли Іран у зоні відчутного контролю радянської партійної машини, провідником інтересів якої виступали в Ірані дипломатичні установи Радянського Союзу. Тому й не дивно, що рівень безпеки Посольств й Консульських установ СРСР в Ірані ставав для Кремля одним із важливих індикаторів визначення стану радянсько-іранських відносин й наявності передумов до трансформації своєї зовнішньої політики в залежності від настроїв іранського суспільства та політичної еліти. Таким чином, гуманітарна наповнюваність радянської зовнішньої політики забезпечувала позитивний образ СРСР в Ірані й гарантувала Москві збільшення своїх політико-економічних дивідендів від збереження, на відміну від США, своєї інформаційно-політологічної присутності у країні- регіональному лідері.

Ірану, як регіональному лідеру серед країн «арки кризового півмісяця», державним апаратом США та СРСР відводилася роль стратегічно важливого гравця на міжнародній арені. Перетворення Близького та Середнього Сходу протягом 1974 - 1989 рр. на арену радянсько-американського протистояння через зіткнення їх інтересів у локальних конфліктах, змушувало Тегеран провадити обережну зовнішньополітичну стратегію аби не потрапити під «ручне управління» Кремля або Білого Дому. Основна тактична лінія іранського керівництва виявлялася у маневруванні між політичними ініціативами Москви та Вашингтона, шляхом використання радянсько- американського суперництва за вплив на регіон для отримання економічних преференцій і протекції на рівні міжнародних організацій. Саме міжнародні організації, у першу чергу ООН, в умовах напруження міжнародної ситуації через ірансько-іракські прикордонні конфлікти, що згодом переросли у затяжну війну, та нівелювання іранськими революційними силами законодавства про імунітет дипломатичних установ, стали майданчиком для апробування нових засад зовнішньої політики СРСР щодо Ірану.

Іранський вектор зовнішньої політики СРСР остаточно викристалізувався після ісламської революції 1979 р. й характеризувався намаганням радянських дипломатів утримати ІРІ на антиамериканських позиціях та, використовуючи формат ООН, спричинити дискредитацію військово-політичної доктрини США у Затоці. Г енеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН стали для СРСР своєрідною трибуною виголошення основних принципів зовнішньої політики щодо Ісламської Республіки Іран та ареною протистояння зі США за сфери впливу над стратегічно важливим близькосхідним регіоном.

Радянський Союз, долаючи тотальний контроль Вашингтона над суспільно-політичним й економічним життям іранської держави, що поступово зводився нанівець після ісламської революції, вимушений був звернути увагу на інформаційно-ідеологічну складову своєї зовнішньополітичної діяльності, головними провідниками якої мали стати ліві опозиційні партії та радянські культурні осередки в Ірані. Продукція ЗМІ, агітаційне забезпечення іранської політичної опозиції, застосування мовленнєвих штампів офіційної міждержавної кореспонденції зберегли Іран у зоні відчутного контролю радянської партійної машини та склали прототип використання інформаційного впливу на суспільство для Російської держави у майбутньому. Проте, слабкість іранських партій лівого спрямування, фактична їхня неспроможність стати альтернативною силою з потужним електоратом, дискредитувала опозиційний рух ІРІ, перетворюючи його на «використаний матеріал» радянської політичної доктрини. Іранська опозиція, забезпечивши встановлення контактів СРСР із автократичною правлячою верхівкою ІРІ, втратила підтримку Кремля й була змушена діяти в еміграції.

Отже, напруження міжнародної ситуації у районі Затоки внаслідок численних збройних ірансько-іракських конфліктів, утвердження політичного ісламу у постреволюційному Ірані, змушувало Радянський Союз вдаватися до перегляду основних напрямків своєї близькосхідної політики. Досить скоро стало зрозуміло, що військово-економічне домінування у регіоні неможливо досягнути без комплексного інформаційно-ідеологічного впливу на іранське суспільство та проникнення у внутрішньополітичне життя держави завдяки керуванню з Москви іранських опозиційних політичних сил. Саме широке використання комунікативних ресурсів та міжнародних організацій в якості рупора головних засадничих принципів радянської політики у Перській затоці відіграли головну роль у справі радянсько - іранського економічного зближення, виявом якого стали підписані численні двосторонні договори, що намітили тенденції співпраці на десятиліття вперед й залишилися незмінними навіть за умов входження держав у пострадянську еру.